9-16 грудня 2003 року

Новорічні сюрпризи української влади

Олександр Дергачов,
політолог

Важко сказати, чи залишився в наших громадян інтерес до політичної реформи, але влада займається нею як ніколи наполегливо, поспішаючи досягти результату до нового року. Напрацьовано і схвалено Конституційним Судом три проекти змін до Основного Закону. Їх зміст особливо не обговорюється і навіть не рекламується. Адже, по-перше, вони надто відрізняються від того президентського, який кілька місяців рекламувався по всій країні і врешті був відізваний автором – Леонідом Даниловичем, по-друге, головними є деталі, які обговорювати незручно. Намір влади – якнайшвидше скасувати загальнонаціональні вибори президента. Провідники цієї ідеї наполягають, що це – заради вдосконалення політичної системи.

В Україні склалася неофіційна система влади. Так, Президент Кучма, крім офіційних повноважень зосередив у своїх руках велетенську неконтрольовану суспільством і нерегульовану законами владу. При чому спосіб її передачі є абсолютно непрозорим і, звичайно, так само не регулюється жодним законом.

Така подвійна система владарювання цілеспрямовано створювалась протягом багатьох років і сьогодні утвердилась не тільки у центрі, а й на місцях. Вона вбирає у себе не тільки виконавчу вертикаль (уряд, обласні та районні адміністрації), а й ради всіх рівнів і охоплює державу в цілому. Вона контролює державні підприємства і установи, всю бюджетну сферу, а через силові структури і контролюючі органи – левову частку приватного бізнесу і навіть громадських організацій. Вона є організаційною основою переплетіння влади і бізнесу, тіньової та напівтіньової економіки і політики. Вся ця система, таким чином, поєднує елементи керованої бюрократичної демократії та олігархії, а на чолі її стоїть Президент, який є не тільки народним обранцем, а й визнаним неформальним лідером найбільш заможної та впливової частки еліти.

Обов’язковою умовою існування такої системи влади є поєднання лідерства у публічній та тіньовій політиці однією особою. Ніхто не ризикне заперечити право виборців проголосувати за нового Президента, але дозволити їм впливати на формування реальної влади – це якось незвично. Тому й існуюють у чинного режиму проблеми з обранням спадкоємця – кандидата від влади, оскільки він має сподобатись не тільки їй самій. І тому перспектива демократичних виборів сприймається владою як загроза.

Цілком зрозуміла занепокоєність Леоніда Даниловича власним майбутнім, але тема третього президентського терміну чи забезпечення перемоги надійного спадкоємця є важливою не тільки для нього, а й для владної верхівки в цілому. Так само й політична реформа є передовсім спробою пристосування офіційної системи влади до її фактичної непублічної організації. За сьогоднішньої ситуації пересічний українець може думати, що буде обирати Президента, насправді для нього готують псевдодемократичний ритуал легалізації тіньових домовленостей, або й взагалі, звільнення виборців від цього клопоту.

Аналізуючи ситуацію, легко помітити, що кілька місяців тому ключовою ідеєю Банкової було одночасне проведення президентських і парламентських виборів. Під цим приводом передбачалось продовжити повноваження Леоніда Кучми і вигадати час для зміни несприятливої для влади суспільно-політичної ситуації та для пошуку або свого прохідного кандидата, або іншого варіанту самозбереження. Непереконливість аргументів, очевидна незаконність продовження повноважень викликали негативну реакцію як в країні, так і за кордоном. Від такого плану відмовились, але проблеми існують і з іншими варіантами проведення виборів не у відповідності до Конституції.

Один з них – третій термін президентства. Конституційний Суд вже готує на замовлення Банкової позитивний висновок: попри пряму заборону чинної і попередньої, що діяла до 28 червня 1996 р., конституцій, Леонід Кучма може йти на вибори втретє. Але серйозною перешкодою стає його нездатність втретє особисто перемогти у всенародних виборах. Виявляється, що його балотування скоріше погіршує шанси партії влади. При тому, що за даними соціологічних опитувань за кандидата, підтриманого владою, готові проголосувати 11,3% виборців, що надзвичайно мало, Леоніда Даниловича готові підтримати лише 7,8% (Загальнонаціональне опитування проведене Українським центром економічних і політичних досліджень ім. Разумкова 14-20 листопада 2003 р., репрезентативна вибірка, опитано 2023 респонденти, похибка не перевищує 2,3%).

Хтось згадає, що й п’ять років тому його не надто хотіли переобирати, але величезна концентрація фінансових, інформаційних можливостей та адміністративного ресурсу, слабкість конкурентів та пасивність суспільства забезпечили перемогу. Таке повторитися не може. Абсолютна більшість українців не просто незадоволені станом справ в державі, а свідомо відмовляють владі в довірі. Єдиний порятунок – обрати президента в стінах Верховної Ради.

Таким чином, маємо перейти до ще одного секрету влади, найважливішого для даного етапу політичної боротьби. Виявляється, що Верховна Рада, передаючи самій собі право обирати президента, зміцнює демократію і наближає нас до Європи. Але при цьому замовчується абсолютна несхожість української ситуації до тих, які є в демократичних європейських державах з парламентської формою правління. Дійсно, якщо в Австрії, Чехії чи Німеччині президента обирає парламент, а Велика Британія обходиться без нього взагалі, то це не свідчить про недосконалість їхніх демократій. Головним, в даному випадку, є те, в який спосіб, наскільки демократично обирається сам парламент, що концентрує велику владу.

Верховна Рада у 2002 році обиралась з багатьма порушеннями демократичних норм. Її нинішня структура жодним чином не відповідає реальним уподобанням і прагненням громадян. Більшість, створена під тиском Адміністрації Президента, не є самостійною політичною силою. Вона представляє інтереси кількох потужних олігархічних груп, готових розподілити між своїми ставлениками владні повноваження. Їх величезні ресурси, накопичені переважно в результаті використання сумнівних пільг та тіньових оборудок, використовуються для заохочення до співпраці окремих представників опозиції.

Як ніколи зухвало ігнорується громадська думка. Вже кілька опитувань підтвердили, що до 85% громадян виступають за прямі всенародні вибори президента, тільки 4-5% погоджуються з передачею цього важливого права Верховній Раді. Не дивно, адже й рівень довіри до неї не перевищує 6-7%. Самостійне розширення власних повноважень, намагання відкласти на рік чергові парламентські вибори, вперте небажання відмовитись від мажоритарних округів, де можливості спотворення народного волевиявлення є найбільшими, – ось що відбувається зараз в Верховній Раді. А на нас чекають небезпечні новорічні сюрпризи.

Як телевізійні новини представили події у Донецьку
й наступну кризу у Верховній Раді

Сергій Макеєв,
доктор соціології

 5 грудня громадська організація Українська Академії Преси та Інститут соціології Національної академії наук оприлюднили результати другої хвилі моніторингу політичних новин на провідних українських телеканалах (3-8 листопада поточного року). Методом контент-аналізу здійснюється спостереження за політичними новинами у перший тиждень кожного місяця з жовтня по травень з 19.00 до 22.00 години на каналах УТ-1, 1+1, Інтер, СТБ, Новий канал та ICTV. Проект виконується за підтримки фонду “Відродження”, керівники проекту – доктор соціологічних наук Н.В.Костенко та доктор філологічних наук В.Ф.Іванов. В листопаді проаналізовано 35 випусків новин, в яких містилося 522 повідомлення про політичне життя в Україні. Фіксувалися оцінки політичних подій та поява у повідомленнях політичних суб’єктів (політичних інститутів, фракцій Верховної Ради чи партій, персоналій). Цифрові відеозаписи новин надавалися компанією GFK-USM.

У середньому в листопаді політичні новини про Україну (міжнародні та внутрішні) складають 43% усіх повідомлень (якщо додати ще й не політичні новини, то частка новин, пов’язаних з Україною, досягне у листопаді 77%). При цьому увага телеканалів до політичних подій у порівнянні з жовтнем зросла на 5%. Перелік новин, що висвітлювалися у новинах на трьох “великих” (УТ-1, 1+1 та Інтер) та трьох “малих” (СТБ, Новий канал та ICTV) телеканалах, як ми бачимо з Рис.1, не дають підстав стверджувати, що окремі важливі події залишилися поза увагою редакцій новинних програм чи були ними проігноровані. Натомість політика каналів сьогодні полягає не в тому про що говорити та що саме показувати (насправді канали не дуже відрізняються темами, які виносяться в порядок денний), а як саме представляти й інтерпретувати політичні події. Придивимося, як це відбувається на прикладі подій у Донецьку навколо з’їзду Блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” наприкінці жовтня й наступного протистояння опозиції та більшості у Верховній Раді.

У перший тиждень листопада 2,2% повідомлень інтерпретували те, що відбулося у Донецьку, як головну подію. Проте вона ще 6,5% згадувалася в контексті інших подій. Блокування трибуни Верховної Ради, до якої вдалися опозиційні фракції після зриву з’їзду “Нашої України”, стало головною подією у 5,2% усіх згадувань про політику в Україні і ще у 3% вона згадувалася в контексті інших подій. Тобто 17% усіх повідомлень так чи інакше торкалися подій, що не без підстав претендували стати головними наприкінці жовтня й на початку листопада (Рис.1). І вони, зважаючи на наведені дані, дійсно стали такими, проте у чисто кількісному вимірі (подіям навколо Тузли, скажімо, було присвячено 9% повідомлень).

Що саме вимагали опозиційні фракції? Вони вимагали, по-перше, заслухати Міністра внутрішніх справ, голову СБУ та Міністра освіти та науки про дії (або ж бездіяльність) цих структур у Донецьку (студенти, нагадаю, знімалися з лекцій та семінарів й направлялися на “мітинг протесту”). По-друге, вони наполягали на створенні слідчої комісії Верховної Ради, яка мала б установити ідейних натхненників, організаторів та технічних виконавців брутального прийому “Нашої України” у Донецьку. Однак це тільки формальний бік справи. У дійсності ж на увазі малися речі більш важливі.

Насправді опозиція заявляла, що події у Донецьку – це не епізод, який має значення для конкретної фракції чи конкретних людей. Фактично центральна влада за посередництвом влади місцевої заявила, що віднині подібні дії – невиконання попередніх домовленостей про оренду приміщень для з’їзду, примусова мобілізація громадян на протестні виступи, виготовлення великої кількості бігбордів й плакатів, пряме й опосередковане звинувачення у фашизмі – підносяться у статус дозволеної практики політичної боротьби з опонентами. Тобто віднині право на свободу політичної діяльності й зборів не є конституційною, себто загальнообов’язковою для виконання, нормою, а встановлюється й відміняється місцевою владою або ж діями “політично свідомих громадян”, які не сприймають ані “Нашої України”, ані її лідера.

Опозиційні фракції у парламенті заявляли, що події у Донецьку необхідно кваліфікувати як замах на конституційне право, яке складає осердя демократичного способу політичного життя. І тому силових міністрів треба запитати, у який спосіб вони мають намір його захищати. Якщо ж події так не кваліфікувати, а міністрів так не запитувати, то ми, тобто громадяни та українське суспільство в цілому, матимемо прецедент, що, перетворившись на норму, остаточно покладе край молодій українській демократії.

Рис.1. Увага до політичних подій у теленовинах (%, N=401)

Відповідь парламентської більшості відома: “наш” коаліційний уряд турбувати не дозволимо, силовим міністрам немає чого доповідати парламентській меншості. Хоча вимагати роз’яснень у міністрів в екстраординарних випадках – право й буденна практика Верховної Ради. Однак у цьому випадку повернутися до такої практики значило визнати обґрунтованість аргументів опозиції. Отже, проурядова більшість не “бачить” порушення конституційних прав, тобто їх начебто й не було. А відмовляючи опозиції у її правомірних вимогах, більшість фактично блокувала роботу Верховної Ради.

Таким був справжній зміст подій у Донецьку й у стінах парламенту. Але нічого подібного у теленовинах ми не побачили. За даними згаданого вище обстеження на телеканалах домінують в цілому благополучні новини, а канали УТ-1, 1+1 та Інтер узагалі спеціалізуються на новинах, лояльних (виключно позитивних) до політичних інститутів – Президента, міністерств, силових міністерств, суду. Критика випадає на долю анонімного суб’єкта та на Верховну Раду (29% негативних повідомлень). У перший тиждень листопада силові міністерства трактувалися в новинах виключно у позитивному плані.

Зрозуміло, що лідером уваги у новинах із числа фракцій парламенту була “Наша Україна” – вона згадувалася в кожному десятому повідомленні. Проте вона була й основною ціллю негативних та іронічних оцінок. Водночас більшість у цілому оцінюється позитивно. Тобто однозначним “героєм” тижня телевізійні новини визнали парламентську більшість, а головним “антигероєм”, дестабілізатором політичної ситуації у Верховній Раді та у країні в цілому – “Нашу Україну”. Рисунок 2 дає нам наглядний образ саме такої інтерпретації подій (перша цифра – частка позитивних згадувань, друга – частка негативних згадувань).

Ми бачимо, що провідні українські телеканали у своїх програмах новин 3-8 листопада 2003 року представили “Нашу Україну” негативним лідером уваги і фактично протиставили її іншим опозиційним фракціям – БЮТ, КПУ, СПУ. Глядача намагалися переконати у роздробленості опозиції й самотності найбільшої фракції парламенту. Події у Донецьку, таким чином, є справою не загальнонаціональною, а локальною. Вони мають значення переважно для “Нашої України” і більше нікого не стосуються. Загалом новини на каналах УТ-1, 1+1, Інтер, Новий канал, СТБ, ICTV транслювали точку зору більшості, центральної й місцевої виконавчої влади, свідомо чи інстинктивно виправдовуючи санкціоновану або ж стихійну спецоперацію проти демократії у Донецьку.

Рис.2. Оцінки політичних партій та фракцій у теленовинах (%, N=401)

Електоральний рейтинг політиків тривалий час залишається без змін

Сергій Стукало,
виконавчий директор „Українського демократичного кола”

 1-9 листопада 2003 року “Українське демократичне коло” провело всеукраїнське опитуванняна замовлення Інституту політики. вибіркова сукупність репрезентує доросле населення україни й охоплює усі регіони країни. за місцем проживання опитано 1000 респондентів віком від 18 років і старші.

Учасників опитування попросили висловитися про те, якби вони проголосували, якби вибори президента україни відбувалися наступної неділі. результати відповідей на це пряме запитання відображені у таблиці 1.

Таблиця 1
Якби вибори Президента України відбувалися наступної неділі,
за кого з цих політиків Ви проголосували б? (%)

Протягом тривалого часу електоральний президентський рейтинг практично залишається без особливих змін. Лідером симпатій виборців залишається Віктор Ющенко. Якби вибори Президента України відбувалися зараз, то він отримав би найбільше голосів – 23%.

Друге та третє місця ділять Петро Симоненко (12%) та Віктор Янукович (11%). Відмінності їхніх рейтингів статистично не значущі на п’ятивідсотковому рівні. Слід зазначити, що Віктор Янукович єдиний з політиків поступово упродовж року суттєво підвищив електоральний рейтинг. Кількість прихильників Віктора Януковича після того, як він став Прем’єр-міністром України, збільшилась з кількох відсотків до одинадцяти.

Що стосується Леоніда Кучми, то у списку політиків, який пропонувався респондентам для визначення електорального рейтингу, він не пропонувався. але було окреме запитання про підтримку чи не підтримку ідеї висунення Леоніда Кучми кандидатом у президенти україни на третій термін. виявилося, що три чверті українців (76%) не підтримують ідею висунення Леоніда Кучми кандидатом у президенти україни на третій термін (підтримують 10%; вагалися з відповіддю 13%; не дали відповідь 1%).

Під час опитування з’ясовувався також і електоральний антирейтинг провідних політиків, результати якого надаються у таблиці 2.

Таблиця 2
За кого з цих політиків Ви не стали б голосувати ні за яких умов^[1]?

(%)

Найбільший антирейтинг мають Юлія Тимошенко (39%), Наталія Вітренко (34%) та Віктор Медведчук (30%).

Представляє інтерес рівень електоральної підтримки політиків у макрорегіонах України. Було виокремлено, зважаючи на обсяг вибіркової сукупності, чотири макрорегіони^[2]. Електоральний президентський рейтинг провідних політиків у макрорегіонах України відображено у Таблиці 3.

Таблиця 3
Електоральний президентський рейтинг у макрорегіонах України (%)

Рейтинги п’яти політиків, які мають певні електоральні позиції у тому чи іншому макрорегіоні, відображені на рисунку.

На Заході України явно найбільшою симпатією виборців користується Віктор Ющенко (47%). Також можна виокремити рівень підтримки виборців Віктора Януковича (9%) та Юлії Тимошенко (8%).

Віктор Ющенко має досить високий рейтинг у Центральному макрорегіоні – за нього готова проголосувати третина виборців. У Центрі Петра Симоненка й Олександра Мороза підтримують по 8%.

У Східному макрорегіоні лідирує Віктор Янукович, якому симпатизують 29% виборців. Досить високий рівень підтримки на Сході має Петро Симоненко (16%).

У Південному макрорегіоні перше місце за рівнем підтримки виборців посідає Петро Симоненко (16%). На Півдні 9% виборців готові проголосувати за Віктора Ющенка.