16-23 грудня 2003 року

Загроза патріотизму

Олександр ДЕРГАЧОВ,
головний редактор видання “Прозора політика”

Кілька тижнів тому керівництво об’єднаних соціал-демократів сформулювало своє бачення альтернатив подальшого розвитку країни і наголосило, що ставленик націоналістів ніколи не переможе на виборах і не прийде до влади. Днями на пленумі Компартії України, де вирішувались питання, пов’язані з політичною реформою, в якості однієї з нагальних проблем була названа протидія націоналістичній загрозі. При цьому комуністи обґрунтовано відкинули пропозиції Віктора Медведчука об’єднатися у лівоцентристський блок, заради боротьби з такими, як він сам. Але ідея протистояти “націоналізму” (невідомо, чи буржуазному) та “імперіалістичному втручанню” є дійсно спільною тактикою для колишніх та нинішніх керівників держави у протидії утвердженню в Україні чужих, або небезпечних для них демократичних європейських цінностей.

Напевно, це дійсно складна проблема, – скористатись позитивним досвідом і можливостями міжнародної співпраці заради зміцнення незалежності. Але звернемося до деяких інших фактів, які доводять штучність загрози націоналізму, натомість, виявляють мабуть небезпечнішу загрозу, – брак патріотизму.

Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні та ідейно-політичні уподобання мають, по-перше, перехідний характер, по-друге, – не позначені виразним напрямком еволюції. За даними останніх соціологічних досліджень (Інститут соціології НАН України, лютий 2003 р.) тільки 41,1% респондентів вважають себе передовсім громадянами України; 32,3% – мешканцями села, району чи міста в якому живуть; 4,8% – регіону (області чи кількох областей); 2,5 – представниками етносу, нації; а ще 13,1% – громадянами колишнього Радянського Союзу. Серед чинників, які об’єднують людей у нашому суспільстві, найчастіше називались: спільні труднощі життя в країні – 40,4%, невдоволеність владою – 39,6%, тоді як патріотичні почуття громадянина України – 9,4%, національна ідея побудови української держави – 7,8%.

Досить суперечливим є сприйняття нашими громадянами обумовлених усією логікою світового розвитку процесів глобалізації. Звернімося до останнього з щорічних опитувань вже згаданого Інституту соціології:

Тепер багато говорять про процеси глобалізації –
зближення країн та народів. З чим Ви пов’язуєте ці процеси?
(%)

Цікавим для уточнення масової ментальності українців є їх уявлення про моральні цінності і норми західного способу життя, які найбільш активно входять в їх сучасне життя. Лідируючу групу складають «культ грошей», який назвали 44,9% опитаних; «сексуальна свобода» – 39,7%; «особиста свобода і незалежність» – 29,5%; «спрямованість до життєвого успіху за будь-яку ціну» – 28,3%. Досить помітне місце посіли: «підприємливість» – 22,6%; «вміння багато й напружено працювати» – 18,7% та «практичність, прагматизм» – 18,3%. При цьому тільки 7,8% респондентів вітають таку гіпотетичну перспективу, коли сучасна західна культура і спосіб життя стануть універсальними, панівними у світі, 28,8% відкидають її, 18,3% цим не цікавиться, а 45,0% – вагаються з відповіддю. Очевидно, що брак чіткої моделі національного розвитку, ідейна і ціннісна дезорієнтованість визначають непевність політичної самоідентифікації, нечітке, або навіть випадкове, суто емоційне визначення інтересів значної частини населення.

Очевидно, що для переважної більшості українців адаптація до більшої відкритості, навіть самої появи альтернатив виявилась складною проблемою. Однією з особливостей масової свідомості українців є розповсюдженість ізоляціонізму у його периферійному варіанті. У міжнародному вимірі розкріпачення свідомості відбувається ще повільніше, ніж в ідейно-політичному. Елементи старих ідеологічних конструкцій штучно підживлюються силами, не здатними відкрито конкурувати на міжнародній арені і зацікавленими у збережені феномену «близького зарубіжжя».

Очевидним є стійке співіснування в українському суспільстві глибинних, але значною мірою пригнічених, рис «європейськості» і набутих за радянські десятиліття, значною мірою нав’язаних комуністичним режимом, «євразійських» ознак. Здобуття незалежності не позбавило Україну цієї роздвоєності. Як наслідок, зберігаються досить масштабні прояви інтернаціоналізму, але тільки односпрямованого, – щодо колишніх союзних республік, які давно живуть своїм власним життям і керівництво яких сповідує радикальний націоналізм. Крім того, маємо гучні декларації щодо повернення в Європу, не підкріплені майже нічим, крім сподівань чи навіть вимог підтримки.

Сучасна влада в Україні діє так, наче не розуміє, що європейська спільнота формується не за географічними, а за цивілізаційними параметрами і передбачає наявність у її учасників розвиненої правової демократії, ефективної економіки та відповідним їм масовій свідомості і національній еліті. Європейські орієнтири внутрішнього розвитку України, хоча й постійно декларуються, у цілому виявилися не представленими скільки-небудь потужними сучасними суспільно-політичними силами. У спектрі суспільно-політичних сил подані головним чином прихильники євразійської інтеграції й ізоляціоністи. Серйозні успіхи у зміцнені міжнародного становища не є можливими без розбудови у власному суспільстві тих структур, інституцій і механізмів, які власне і забезпечують міжнародну співпрацю в її сучасних формах.

Продовження дискусій стосовно змісту національних інтересів, брак громадського консенсусу стосовно зовнішньополітичних пріоритетів, тіньовий характер процесу врядування, мінливість реального розкладу політичних сил, так само як і непередбачуваність наслідків боротьби за владу, не менше, ніж недоліки законодавства й економічна криза, лімітують можливості України інтегруватись у міжнародне співтовариство. Невиразна модель національного розвитку, здійснювана за президентства Леоніда Кучми, самі характеристики сучасного політичного режиму відокремлюють Україну від Європи. Значно поступаючись західним сусідам за темпами суспільних трансформацій, Україна не в змозі реалізувати європейську альтернативу і все більше відсувається на периферію континентальних відносин. Це опосередковано погіршує і її становище в Євразії, містить загрозу посилення її відносної ізольованості.

Дорікання західним партнерам щодо недооцінки успіхів України в демократизації і застосування подвійних стандартів містились у промові Президента з приводу річниці незалежності у серпні 2003 р. Мотив – «в Європі нас ніхто не чекає» – став одним з основних при підготовці до жовтневого 2003 р. самміту Україна–ЄС. Було б помилкою ігнорувати й постійне нав’язування контрольованими владою засобами масової інформації “антизахідних” сюжетів. Кожного разу, коли офіційному Києву не вдається досягти планованого дипломатичного чи хоча б інформаційного успіху, домогтися від західних партнерів визнання «значного просування» на шляху економічних і політичних реформ, громадянам дають зрозуміти, що в держави є інші пріоритети, а «власний національний шлях» не заміниш відносинами з надто прагматичними партнерами. Очевидно, що чинна влада готова у будь-яку мить перейти на рейки штучного патріотизму і герметизувати країну від небажаних, на її думку, зовнішніх впливів. Такий підхід дедалі ширше застосовується і у боротьбі з правою опозицією.

Таким чином, гасла боротьби з імперіалістичною навалою, насправді, сприяють поглибленню залежності від російської «ліберальної імперії», протидія націоналізму гальмує становлення цивілізованого патріотизму, заважає об’єднанню на засадах реальних національних інтересів, до яких, без сумніву, належать і взаємовигідна, поза ідеологічними обмеженнями, міжнародна співпраця, і утвердження демократії, однаково потрібної прихильникам і лівих, і правих.

Яку формулу співпраці вивела
«парламентсько-урядова коаліція»

Сергій МАКЄЄВ,
доктор соціології

 19 грудня уряд та керівники фракцій та депутатських груп більшості у парламенті провели нараду з питань співпраці Кабінету Міністрів і Верховної Ради у 2003 – 2004 роках. З доповіддю на ній, яка називалася «Формула співпраці себе виправдала», виступив прем’єр-міністр В.Янукович (дивись «Урядовий кур’єр», 20 грудня 2003 року, №241). Отже, «формула» продовжується на наступний рік і варто уважніше придивитися до принципових складових її. Процитуємо керівника уряду і спробуємо зрозуміти, як слід правильно розуміти сказане.

Цитата перша: «Не чекаючи, коли нас до цього примусить Основний закон, ми зробили спробу змінити систему політичних відносин у нашій країні, і я вважаю, що вона себе виправдала».

Тільки на перший погляд здається, начебто прем’єр-міністр хотів повідомити нам, що політичні відносини в Україні за останній рік змінилися на краще. Проте насправді він сказав дещо інше. Наприкінці минулого року уряд та парламентська більшість домовилися змінювати політичні відносини «не чекаючи, коли нас до цього примусить Основний закон», тобто до внесення змін в нього, тобто всупереч Конституції 1996 року.  Вони домовилися жити й діяти поза конституційним полем, ігноруючи вимоги Основного закону. Вони вирішили, що задля «блага» України можна порушувати Конституцію й утворювати коаліційний уряд, не передбачений жодним нормативним документом. Формула співпраці, таким чином, вимагає саме такої послідовності: спершу зробимо, а потім закріпимо у Конституції. Нам слід очікувати, що й у наступному році коаліція «уряд – більшість Верховної Ради» буде жити не за законами, а згідно власних уявлень про благо України та її народу. Вища виконавча влада спільно з частиною депутатів законодавчого органу дають громадянам зразок неповаги до Конституції та законів взагалі. Це – урок із закононеслухняності.

Цитата друга: «Ми змогли мінімізувати наслідки різних кризових явищ, до яких нас із вами підводили, і створити передумови для подальшого збільшення доходів населення, зростання внутрішнього споживання».

 В одному реченні маємо дві різні думки. Одна суто політична: є внутрішні ворожі сили (із подальшого тексту стає зрозумілим, що мається на увазі опозиція), які коаліцію «уряд – парламент» підводили до кризових явищ. Тобто ці сили намагалися, але їм не вдалося викликати справжньої кризи, оскільки коаліція вчасно й ефективно реагувала. У даному випадку коаліція є формулою вирішення проблем, а не їхнього створення, вона суто конструктивна, а не деструктивна.

Можна було б із цим погодитися, якби не друга думка у цій фразі, а також не факти щодо «передумов подальшого збільшення доходів населення». Криза на ринку продовольчого зерна та борошна, що сталася влітку цього року,  виявила ряд обставин, які красномовно характеризують спосіб дій коаліції. Спочатку уряд делегує комусь (кому саме – це залишається невідомим) значну частину своїх прав керувати зерновими запасами країни. Урожай 2002 року був добрим, а експортні можливості – привабливими. Невідомі «гарні хлопці» добре попрацювали й вивезли зерно, не залишившись, зрозуміло, без прибутку. Утворився явний дефіцит, ціни підстрибнули, хоча вищі посадові особи держави стверджували, що зерна в Україні вистачає. Вистачать то вистачає, але уряд звертається до Верховної Ради із проханням прийняти закон про виділення додаткових коштів для придбання зерна за кордоном. Більшість, не запитуючи, хто «підвів до цього кризового явища», виділяє чималенькі суми з державного бюджету. Знов невідомі «гарні хлопці» (а може й ті самі) роблять бізнес, проте цього разу на закупівлі зерна.

Результат: ціни на основний продукт харчування  мільйонів пенсіонерів та найбідніших верств населення помітно зросли, а якість хліба із закордонного борошна, як усі могли переконатися з повідомлень ЗМІ, у деяких областях помітно знизилася.

А ось й інший приклад створення «передумов для подальшого збільшення доходів населення». В бюджет 2004 року було закладено введення податку на додану вартість (ПДВ) на ліки та лікарські засоби, тобто закладено підвищення цін на товари наймасовішого, невідкладного попиту. Найвідчутніше постраждали б усе ті ж пенсіонери, інваліди та інші слабкі групи населення.

Проте доктор економічних наук В.Янукович, спираючись, вочевидь, на авторитетну думку докторів економічних наук М.Азарова та В.Хорошковського, не зумів чи не схотів порахувати, скільки ж державний бюджет «вкладає» у гаманець пересічного українця і, навпроти, скільки ж той самий бюджет, доповнений «кризовими явищами», виймає з цього гаманця. Опозиція порахувала й відмовилася підтримати проект бюджету. В Адміністрації Президента також вирішили, що не етично віднімати останнє у пенсіонерів й Президент наказав відкоригувати бюджет у цьому пункті. Доктор політичних наук Д.Табачник минулого тижня  як велике досягнення уряду представив відміну ПДВ на ліки. Слід очікувати, що згодом стануть явними й інші  «передумови для подальшого збільшення доходів населення» як складові формули співпраці уряду та більшості.

Цитата третя: «… нашій парламентсько-урядовій коаліції вдалося підтримати високі темпи економічного зростання у країні».

Нам відкритим текстом говорять: уряду не вдалося ані прискорити темпи економічного зростання, ані затамувати їх. Тобто уряд за підтримки більшості в парламенті намагався втрутитися в економічні процеси, проте йому це не вдалося, він нібито намагався створити більш сприятливі умови для виробництва товарів та послуг, проте без успіху  і все йшло так, як було заведено до нього.

Я не знавець в економічних питаннях. Тому звертаюсь за допомогою до експерта – народного депутата В.Бойко, колишнього керівника металургійного комбінату імені Ілліча з Маріуполя, інтерв’ю з яким оприлюднив тижневик «Дзеркало тижня» (20 грудня 2003 року, №49). Він каже: «У тому, що сьогодні в Україні відбувається економічне зростання [у тексті виступу В.Януковича говориться про підтримку високих темпів зростання економіки], на жаль, немає заслуги Кабміну. Члени уряду повинні дякувати чудовій кон’юнктурі зовнішнього ринку металопродукції. Завдяки динамічному розвитку економіки Китаю ціна на метал у світі сьогодні сягнула піку, якого не було вже десять років».  І В.Бойко знає що говорить, адже металургія в Україні – це більше чверті економіки. Все, що, на думку народного депутата, зробив уряд – це створив механізми перерозподілу над доходів металургів за допомогою підвищення цін на кокс на 48%, на залізорудний концентрат на 35-40%.

Отже, незвичні та недовговічні обставини коаліція ставить собі в заслугу, включаючи їх у формулу співпраці.

Цитата четверта: «Ті ж, хто, «покурюючи» осторонь, юродствують і критикують владу, всіляко ганять парламентську більшість, зловтішаються з приводу труднощів уряду, мають пам’ятати, що несуть свою частку відповідальності за бездіяльність, огульну критику, перебуваючи осторонь державних справ в цей непростий для більшості наших громадян час».

 У формулі співпраці найважливішою складовою є етично-демократична, причому у дуже своєрідному трактуванні. Найкраще її суть виражає вислів «кругова порука». Тільки в умовах кругової поруки етично бути з нами й не етично бути проти нас. Тільки у цьому випадку відповідальною поведінкою є така, що втілюється, насамперед, у безумовну підтримку дій та намірів уряду, а безвідповідальність, тобто політичне «юродство», є дистанціюванням від керівництва країни та керівництва країною. Згідно з формулою, ставлення до уряду визначає, хто є справжнім патріотом, а хто «зловтішається».

Тоді й демократія – це просто шанс приєднатися до уряду думками й прагненнями, шанс підтримати його пропозиції позитивним голосуванням, шанс продемонструвати персональну відданість. Про демократію ж у її звичному значенні, як процедуру конкуренції між думками, проектами, ідеями, пропозиціями, як змагання за владу між партіями, які мають різні погляди на те що й як треба робити, коаліція уряду й Верховної Ради знати нічого не хоче. За моїм підрахунком слово «демократія» лише двічі звучить у виступі В.Януковича й кожного разу у дуже сумнівному контексті.

«Приватизувавши» патріотизм, коаліція уряду й більшості 23 чи 25 грудня має приватизувати й демократію, експропріювавши у народу й передавши його у свою власність право обирати Президента. Це ж голосування продемонструє, чи вдалося встановити режим «кругової поруки». Як сказав на нараді В.Янукович: «Вважаю, що позиція кожного при голосуванні по політичній реформі стане саме перевіркою на здатність думати й діяти, виходячи не з егоїстичних групових та особистих інтересів, а з інтересів загальноукраїнських».