23-30 грудня 2003 року

Рік руху в Європу. Чи скорочується відстань?

Олександр Дергачов,
 політолог

Підбиття підсумків політичного року в міжнародних справах має значну специфіку. Адже вона визначається не тільки національними зусиллями, і враховувати доводиться не тільки власні досягнення, а й зміни зовнішньої ситуації.

Традиційно вважається, що наша зовнішня політика є відносно успішною. Багато контактів, ініціатив і грандіозних планів. Проте, якщо відірватися від череди окремих подій і звернутися до тенденцій, виявиться, що країна усе ще не має реальної, такої що втілює національні інтереси, зовнішньополітичної стратегії і з кожним роком дедалі більше втрачає шанси зайняти адекватне своєму потенціалу місце в системі міжнародних відносин.

Україна глибше, ніж більшість інших нових незалежних держав занурена в складну динаміку геополітичних трансформацій. При цьому вона є переважно їхнім об’єктом, а не суб’єктом. Російський і західний чинники впливають на Україну різноспрямовано і вочевидь конкурують. Існують значні ризики, пов’язані зі стратегічною залежністю від набагато потужніших партнерів. При цьому зняття протиріч геополітичного положення гальмується, навіть блокується внаслідок внутрішньополітичної боротьби. Така “візитна картка” української зовнішньої політики набувала протягом року нових фарб.

Намір вступити в такі організації як НАТО і ЄС безпосередньо пов’язаний з обранням і реалізацією конкретної моделі національного розвитку. Такий намір має базуватися на цілковитій певності щодо основ суспільно-політичного устрою. Досвід розширення цих організацій на схід це цілком підтверджує. В українському випадку маємо набагато складніший і суперечливіший варіант, коли рішення про інтеграцію було прийнято не тільки до набуття країною необхідних характеристик, але й за відсутності відповідних тенденцій.

2003 рік додав глибини цьому протиріччю. Лунали декларації і здійснювались офіційні заходи щодо зближення з ЄС та НАТО. У січні Президент Кучма створив і очолив Державну раду з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України. При цьому він заявив: “Як керівник держави я несу повну й особисту відповідальність за визначення і реалізацію курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію”. У квітні в Посланні Президента до Верховної Ради України відзначалось: “Усвідомлюючи важливість мати надійних стратегічних союзників серед європейських країн, головним вектором зовнішньополітичної діяльності держави визначено курс на євроатлантичну та європейську інтеграцію. Така стратегія істотно впливає на весь спектр пріоритетів зовнішньої активності держави, на формування нової моделі громадянського суспільства та національної безпеки. Розвиток взаємин з іншими державами та групами держав має узгоджуватися з основним курсом нашої держави і будуватися відповідно до її національних інтересів”.

Насправді, балансування між Заходом і Росією продовжується. Більше того, виникли нові, фундаментальніші невизначеності. Так само, як і раніше, практично нічого не робилось для досягнення реальної позаблоковості; зараз у діях влади не видно реальних намірів і здатності реалізувати стратегію колективної безпеки. Це відбиває й новий Закон “Про основи національної безпеки” і особливо – проект Воєнної доктрини України. Крім того, нові підходи до питань геополітичної самоідентифікації та національної безпеки потребують абсолютно інших відносин з партнерами і відповідності складним критеріям, тобто – глибокого реформування. Українська влада об’єктивно не готова до цього і, таким чином, не має можливості змінити статус держави у чинній системи міжнародної безпеки. Нова українська “непозаблоковість” так само дорівнює утриманню від повноцінної, синхронної участі у загальноєвропейських процесах.

Водночас в останній період було зроблено декілька кроків у форматі практичної взаємодії з ЄС та, особливо, НАТО. Не роблячи практично нічого, що може наблизити інтеграцію, Україна виявляє активність у розвитку співробітництва. Ми приєдналися до коаліції з роззброєння Іраку, виявляємо неабияку активність у сфері миротворчості. Деяке зростання довіри до Києва проявилося в рішенні ряду країн НАТО використовувати український літак АН-124 “Руслан” для військово-транспортних перевезень. Все це зробило зовнішньополітичний рік цілком успішним для Леоніда Кучми, вивело його зі стану особистої ізоляції. Але підмінити внутрішні реформи політико-дипломатичною активністю напевно не вдасться.

Спроби підвищити хоча б формальний статус країни у відносинах з ЄС і НАТО явно не мали шансів на успіх. При цьому обидві структури активно займалися своїми справами, масштаби котрих помітно зростають. Це призвело до істотного уточнення стартових позицій і фінішних орієнтирів реалізації Україною курсу на повномасштабне повернення в Європу. По-перше, Європейський Союз в черговий раз продемонстрував, що є найбільш динамічним партнером, за котрим ще треба встигати. По-друге, він не тільки прийняв історичні рішення про розширення й окреслив параметри поглиблення інтеграції, але і розробив основи співробітництва з державами-сусідами, чітко відокремив їх від держав, що претендують на вступ.

Якщо уважно розглянути два документи, вироблені Європейською Комісією: “Розширена Європа – сусідні країни: Нова структура відношень із нашими східними і південними сусідами” від 11 березня 2003 р. і “Про основи Нового інструмента для сусідства” від 1 липня 2003 р., стає зрозумілим, що вони спрямовані на досягнення визначеної програми-мінімум, що відповідає інтересам ЄС. Головними її пунктами є забезпечення стабільності, стримування “експорту“ проблем. Найбільш відверто і змістовно це прокоментував Міністр закордонних справ Данії Пер Стіґ Мелер: “…ми мусимо зміцнити й поглибити наші взаємини й піднести ці країни – так, щоб ми не мали проблем по сусідству”; особлива увага до України, як і до інших двох згаданих держав, – не через власну важливість України, а через її “сусідське” географічне розташування й проблемність: “Якщо ці країни не розвиватимуться, то, звичайно, у нас виникне ще одна проблема – бо ж будуть люди, які намагатимуться дістатися через кордони, організована злочинність, наркотики – все те, що стається, коли бідні країни намагаються вижити по сусідству з багатими країнами”.

Політика сусідства створює умови для реалізації інтересів і країн-сусідів, причому не тільки у форматі програми-мінімум. Більш того, від Європейської Комісії вже надійшов цілком визначений сигнал. Прес-секретар ЄС Дієго де Охеда заявив: “Ми зробили Україні дуже чітку пропозицію, як одній з країн-сусідів, зробити рішучі кроки до того, щоб разом із нами скористатися перевагами європейського спільного ринку, який би залучив і Україну, і сусідні країни. …ЄС має переконатися, що Україна зробила всі необхідні для цього зміни законодавства і домоглася гармонізованих із ЄС стандартів. Також необхідно зміцнити верховенство закону й одержати гарантії, що Україна має достатню політичну свободу для політичної й економічної реформи”. Виникає закономірне питання, що наша влада запропонує Союзу в якості компенсації за відсутність реформ, адже тут немає, як у випадку з НАТО, “військового рішення”. Можна припустити, що це будуть проекти транзиту енергоносіїв.

У разі поглиблення реформ не виключається їхній допуск до більшості інтеграційних досягнень Союзу крім його структур, тобто членства. Але це вже цілком залежить від їхніх власних зусиль. З такою перспективою можна було б цілком погодитися, якби Україна вже зараз була спроможна цілеспрямовано та швидко наближатися до європейських стандартів суспільно-політичного життя і ведення бізнесу та за рахунок цього принципово змінити ставлення до себе.

Головною проблемою зовнішньої політики України є те, що вона не може запропонувати партнерам нічого нового в головному, – у здійсненні демократичних перетворень в політиці та економіці. У цих умовах дипломатичні зусилля не будуть мати вагомого результату. Вже зараз очевидно, що нам доведеться коректувати власну стратегію інтеграції. Зміни, що відбуваються в ЄС і його політиці розширення, практично ведуть до зникнення інституту асоційованого членства. Спостерігається недостатня наполегливість у реалізації Угоди про партнерство і співробітництво та готовність використовувати можливості програми сусідства. Розроблений в українському уряді проект Плану дій “Україна – ЄС”, на жаль, не став, відповідно до європейської практики, предметом широкого обговорення спеціалістів і громадськості. Очевидно, що і після доробки представниками Брюсселя він навряд чи стане чимось більшим, ніж реєстр амбіційних намірів.

Комплекс угод із Європейським Союзом і НАТО, переважно ініційованих Україною, за своїм змістом набагато ширше класичних міжнародних договорів про співробітництво і містять деталізовані зобов’язання щодо розвитку національної політичної системи. Але, як підтверджує практика, це не має серйозної опори у владному істеблішменті. Маємо феномен сучасної України: наміри влади здійснити демократичні реформи найбільш чітко і категорично зафіксовані не у внутрішніх, а в міжнародних документах. Істотним є ще й те, що в міжнародних документах, незважаючи на їхню дипломатичну форму, міститься набагато більш адекватна, правдива оцінка реального рівня демократії в Україні і стану її суспільно-політичної системи. Ці угоди передбачають визначені механізми контролю за виконанням зобов’язань, що, як мінімум, утруднюють дезінформацію і містифікацію, які широко присутні у внутрішньополітичному житті. Водночас, тут не працюють механізми прямої відповідальності і зберігаються широкі можливості гальмування процесу з боку ініціатора. Закономірно, що західні партнери утримуються від того, щоб узяти на себе зобов’язання, що виходять за рамки співробітництва і відкривають перспективи інтеграції.

Внутрішня політика України сьогодні як ніколи заважає зовнішній і, насамперед, на її найважливішому, – західному напрямку. Так само, як не скорочується відстань між запевненнями з боку влади в дотриманні демократичних норм, немає підстав сподіватись на виконання нею міжнародних зобов’язань щодо здійснення реформ. Щирість намірів і практична спроможність реалізувати європейський вибір наочно спростовуються багаторічними зволіканнями із дотриманням обов’язків, пов’язаних з членством в Раді Європи, фактичною відмовою від реалізації реформаторських положень “Хартії про Особливе партнерство між Україною і НАТО”, непослідовністю в реалізації Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС. Україна залишається умовно демократичною державою. Динаміка в сфері дотримання політичних і громадянських прав і свобод протягом декількох останніх років – скоріше негативна. У країні не відбувається послідовного прямування від авторитаризму до консолідованої демократії.

Наші партнери відверто говорять, що перспектива інтеграції залежить від вищого керівництва держави і що важливим рубежем у розвитку співробітництва стануть президентські вибори. Сьогодні, незважаючи на активність Києва, у двосторонніх контактах відчувається бажання виждати, дочекатися більшої певності. Які б плани не створювалися, залишається питання про принциповість і незворотність вибору, про реальну зацікавленість політичної еліти в проведенні перетворень у відповідності до європейської моделі.

Насправді українська еліта і суспільство усе ще стоять перед вибором між Сходом і Заходом, а суспільно-політичні процеси в Україні, за їхньої суперечливості містять лише передумови для утвердження в країні в майбутньому європейських норм і стандартів. Міжнародна увага до політичних процесів в Україні, так само, як і нові суспільні настрої, поява демократичної опозиції відкрили перспективу реального оновлення влади і демонтажу побудованої за останні роки державної системи. Але важливо усвідомлювати, що далеко не гарантований успіх демократичних сил на майбутніх виборах лише покладе початок таким змінам. По суті, країну ще очікує іспит демократією. Крім того, їй доведеться витримати випробування відповідальністю і конкуренцією, рівень яких буде неухильно зростати в міру зближення з Європою.

Ухиляючись від таких іспитів, ми рік за роком втрачаємо неоціненний історичний час. Україна в будь-якому випадку стає об’єктом усе сильнішого впливу загальних тенденцій міжнародного розвитку. Умови співробітництва, що ускладнюються, передбачають необхідність зближення з міжнародними партнерами. Розвиток партнерського потенціалу неможливий без прийняття загальних принципів і дотримання якісно схожих норм і стандартів організації і функціонування державних інститутів, і ведення бізнесу. Реформи стають, таким чином, важливим інструментом підвищення ефективності зовнішньої політики.

Минулий рік, при всій насиченості подіями, не став переломним у жодному з принципово важливих напрямків зовнішньої політики. Незважаючи на активізацію відносин з ЄС і НАТО, їхня пріоритетність у порівнянні з всіма іншими на практиці не забезпечена. Всі протиріччя і програшні моменти двовекторності зберігаються. Розвиток політичної ситуації в нашій країні підтвердив, що без змін у владі і відновлення політичної еліти реформи європейського зразка неможливі. Україна продовжує здійснювати політику просування в Європу як сугубо державний, власне – бюрократичний проект. Ця політика і зараз залишається розгорнутої назовні, а в середині країни використовується переважно як пропагандистський мотив, що до того ж мало впливає на успадковані з радянських часів антизахідні настрої.

Проте цей рік приніс в українську зовнішню політику і новий досвід, більш чітке розуміння її слабостей і резервів. Це був період принципових рішень для партнерів і швидкого вичерпання можливостей маневрування для України. Наслідком цього стала більша певність у позиціях і більша ясність щодо реального стану справ. Дорога в Європу одержала більш детальну розмітку. Вона не стала довшою, але нам доведеться суворо дотримуватися ще більш складних правил, що потребує висококваліфікованого керманича.

Оцінки українців 2003 року та очікування від 2004

Сергій Стукало,
виконавчий директор „Українського демократичного кола”

На замовлення Інституту політики “Українське демократичне коло” провело 2–8 грудня 2003 року всеукраїнське опитування. вибіркова сукупність репрезентує доросле населення україни й охоплює усі регіони країни. за місцем проживання опитано 1000 респондентів віком від 18 років.

Учасників опитування попросили висловитися про те, яким був 2003 рік для них особисто, їхньої сім’ї та для україни, а також стосовно очікувань від 2004 року для себе, своєї сім’ї та України.

Для українців та їхніх сімей 2003 рік був кращим, ніж для країни в цілому. Для 15% опитаних та їхніх сімей (16%) він був “хорошим”, для 45% респондентів та їхніх сімей (43%) – “ані хорошим, ані поганим”, а для 28% – “поганим”. Лише 5% вважають, що 2003 рік був “хорошим” для України, а 41% – “поганим”.

Від 2004 року населення очікує кращого і для себе, і для України. Оптимістів, принаймні, у два рази більше, ніж песимістів. Чверть населення має надію, що він буде кращим для них особисто і для їхніх родин, тоді як десята частина готується до гіршого. П’ята частина населення (21%) вважає, що наступний рік буде кращим і для України. Погіршення ж очікують 18%.

Слід зазначити, що у 2003 році у порівнянні з 2002 роком суттєво зріс песимізм населення. Так, у 2002 році оптимістів щодо 2003 року було, принаймні, у три рази більше, ніж песимістів. 40% мали надію, що він буде кращим для них особисто та для їхніх родин, тоді як 13% готувалися до гіршого. Третина населення (32%) вважала, що 2003 рік буде кращим і для України.

Розглянемо, як оцінюють рік, що минає, та на що сподіваються у наступному 2004 році населення макрорегіонів України. Було виокремлено, зважаючи на обсяг вибіркової сукупності, чотири макрорегіони¹⁾. Те, як оцінюють респонденти 2003 рік особисто для для себе та для їхніх сімей, відображено відповідно у таблицях 1 та 2.

Таблиця 1

Якщо говорити в цілому, яким був 2003 рік для Вас особисто? (%)

Примітка: знак “*” означає, що відмінності статистично значущі на п’ятивідсотковому рівні; знак “**” – на одновідсотковому рівні.

Таблиця 2

А яким цей рік був для Вашої сім'ї? (%)

Оцінки року, що минає, особисто для опитаних та їхніх сімей є досить подібними. Звертає на себе увагу те, що населення Південного макрорегіону оцінює 2003 рік для себе та своїх сімей значно краще, аніж населення інших макрорегіонів.

Така ж тенденція простежується й в оцінках 2003 року щодо України (дивись таблицю 3).

Таблиця 3

Яким, на Вашу думку, був 2003 рік для України? (%)

Опитані, які мешкають у Південному макрорегіоні, краще оцінюють 2003 рік для України, ніж населення Центрального та Східного макрорегіонів (відмінності оцінок у Південному та Західному макрорегіонах статистично не значущі).

Очікування респондентів від 2004 року особисто для себе та для їхніх сімей надаються у таблицях 4 та 5.

Таблиця 4

Якщо говорити в цілому, яким буде 2004 рік для Вас особисто? (%)

Таблиця 5

А яким буде цей рік для Вашої сім'ї? (%)

Як добре видно, оптимістів суттєво більше у Південному та Західному макрорегіонах. Однакові частки населення цих макрорегіонів сподіваються на те, що наступний 2004 рік буде кращим для них особисто та їхніх сімей порівняно з 2003 роком.

Сподівання на те, що принесе 2004 рік для України, відображено у таблиці 6 і на рисунку.

Таблиця 6

А яким, на Вашу думку, 2004 рік буде для України? (%)

Найбільше оптимістів щодо майбутнього Україні у Західному та Південному макрорегіонах, у Східному та Центральному макрорегіонах частка оптимістів є меншою.