1 – 13 січня 2004 року

Микола ТОМЕНКО,
директор Інституту політики,
народний депутат України

Проблема законності
третього терміну президентства Леоніда Кучми

25 грудня 2003 року Конституційний Суд України ухвалив, поза сумнівом, історичне рішення у справі щодо строків перебування на посту Президента України (далі – Рішення Суду). Як відомо, згідно з Рішенням єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні чинний Президент України Л. Кучма має право балотуватися на посаду Глави держави на чергових президентських виборах, що відбудуться у жовтні 2004 року. Такожзагальновідомо,що чинний Президент України перебуває на цій посаді другий термін підряд через своє обрання на прямих виборах у 1994 та 1999 роках відповідно. Частина третя ст. 103 Конституції України недвозначно говорить про те, що “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”.Фактично, Рішення Суду України від 25 грудня 2003 року для багатьох фахівців виглядає алогічним та таким, що не ґрунтується на конституційних нормах. Відомо також, що за це рішення проголосувало одинадцять суддів Конституційного Суду. Чотири судді висловилися проти (довідково – склад Конституційного Суду України – вісімнадцять суддів). Судді Конституційного Суду України М. Савенко, П. Ткачук та В. Шаповал, які голосували “проти”, оприлюднили свої окремі думки.

Хочу нагадати, що відповідно до всіх конституційних документів, які діяли в Україні – Конституції УРСР 1978 року, Конституційного договору 1995 року, Конституції України 1996 року, одна особа не може займати посаду президента більше двох строків підряд.

Також, що дуже важливо, у ст. 114-2 Конституції 1978 року (чинній з поправками на момент першого обрання Леоніда Кучми на посаду Президента у 1994 році) так само чітко визначено неможливість третього терміну президентства: “Одна й та ж особа не може бути президентом України більше двох строків підряд”.

Крім того, коли 1999 року Центральна виборча комісія України реєструвала кандидатом у Президенти Леоніда Кучму, у відповідному рішенні цього органу була вказана його чинна посада — Президент України.

Зазначу, що Рішення Суду також значно підірвало авторитет національної юридичної науки. Адже, як зазначається у тексті Рішення Суду, надання Леоніду Кучмі права втретє підряд балотуватися на виборах Президента підтримали вчені-правознавці Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук, Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України! Але як насправді готувалися ці висновки авторитетних наукових установ? Чи це не спроба Конституційного Суду України хоча б якось виправдати прийняття позитивного рішення? Достовірна інформація з різних джерел щодо написання навчальними закладами своїх висновків по цій справі, яка фактично кожного дня “оновлюється” та оприлюднюється, дає ствердну відповідь на це питання.

Так, наприклад, у Національній юридичній академії ім. Я. Мудрого висновок щодо термінів перебування особи на посту Президента України від самого початку готувала кафедра конституційного права, що є абсолютно логічним і правильним. А автором першого висновку Академії став доцент кафедри конституційного права, кандидат юридичних наук Ф.В. Веніславський. Останній чітко аргументував неможливість надання Л.Д. Кучмі права балотуватися на чергових виборах Президента України. Зокрема, він зазначив про “правонаступність в конституційно-правовому регулюванні статусу президента України” протягом усього часу існування інституту президентства в нашій державі, тобто з 1991 року та “до сьогоднішнього дня”, оскільки “не відмінений Закон УРСР від 5 липня 1991 року “Про Президента Української РСР”, за яким “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд”.

Натомість, через деякий час від Національної юридичній академії ім. Я. Мудрого до Конституційного Суду надійшов зовсім інший висновок. Висновок саме про те, що Л. Кучма беззаперечно можу бути обраний Президентом України на третій термін...

Ще один приклад. Одним із аргументів Конституційного Суду України при прийнятті позитивного рішення у справі щодо надання чинному Президенту України права балотуватися на чергових президентських виборах був також офіційний висновок Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, фахівці якого, на чолі з директором Інституту, доктором юридичних наук, професором Шемшученком Ю.С., вважають, що “діючий Президент України був обраний за Конституцією України 1996 року вперше. Саме ця обставина має враховуватись при офіційному тлумаченні Конституційним Судом України частини третьої статті 103 чинної Конституції України”.

На жаль, українське суспільство вже звикло до “подвійної” позиції так званої сучасної “еліти” України. От і в цьому випадку. Лише 16 листопада 2003 року було підписано до друку п’ятий том “Юридичної енциклопедії” – видання, яке “є першим в Україні багатотомним систематизованим зводом знань про державу і право”. Головою редакційної колегії цього видання є саме директор Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Шемшученко Ю.С.

“Звід знань про державу і право” (який, до речі, було роздано всім народним депутатам України, переконаний, для того, щоб вони керувалися цими знаннями при законотворенні) на сторінці 65 у розділі “Президент України” говорить нам, що “одна і та ж особа не може бути П. У. (Президентом України – Авт.) більше двох строків підряд”. Далі, ще цікавіше: “Тепер П. (Президентом – Авт.) України є Л.Д. Кучма, обраний 1994 і переобраний на другий строк у 1998.” Крім того, під цим розділом “Юридичної енциклопедії” стоїть і підпис його автора – Ю.С. Шемшученка.

Справа навіть не в тому, що відомий вчений-правознавець за найкоротший термін змінив свою позицію. І не в тому, що той же вчений переплутав дату обрання на другий термін Л.Д. Кучми (як відомо це було не у 1998, а у 1999 році). Перший президентський строк Л.Д. Кучми є елементом історії України. Він міститься у всіх енциклопедіях, підручниках, збірниках тощо. Водночас, Конституційний Суд України своїм рішенням щодо надання чинному Президенту України права балотуватися на чергових президентських виборах фактично зробив так, що тепер потрібно “переписати” історію сучасної України, прибравши звідти п’ятирічний період перебування Л.Д. Кучми на посаді Президента (з 1994 по 1999 рік).

Фактично, сьогодні Український народ став свідком “правової цензури” життя країни протягом п’яти років.

Чим же ще, крім висновків юридичних наукових установ аргументував свою позицію Конституційний Суд України?

Позиція тієї частини складу Конституційного Суду України, яка позитивно голосувала за Рішення Суду в основному зводиться до того, що діючий Президент України був обраний за Конституцією України 1996 року вперше, оскільки втратила чинність нормативна база щодо інституту президентства України, яка існувала до набрання чинності Конституцією України 1996 року (Конституція України 1978 року, Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року, Закон України “Про вибори Президента України” від 5 липня 1991року). Положення частини третьої ст. 103 Конституції України має тлумачитись у системному поєднанні та нерозривному зв’язку зі змістом ст. 103 та Конституції України в цілому, а не з правовими актами, які визначали інший статус Президента України і втратили чинність після прийняття Конституції України.

Рішення Суду також говорить про те, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58 Конституції України). Крім того, принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію України. Оскільки частина третя ст. 103 Конституції України не містить будь-яких винятків щодо дії передбаченого нею обмеження у часі, а в інших нормах Конституції України також немає застережень про надання зворотної дії положенню зазначеної статті, це положення поширюється лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України.

Таким чином, передбачене Конституцією України обмеження щодо зайняття однією і тією особою поста Президента України не більше ніж два строки підряд стосується лише особи, яка, по-перше, займала пост Президента України два строки підряд, а, по-друге, набувала повноважень Президента України відповідно до частини першої ст. 104 Конституції України. Як відомо, Леоніда Кучму було обрано вперше Президентом України у 1994 році за Конституцією України 1978 року...

Натомість, оприлюднені окремі думки суддів Конституційного Суду України М. Савенка, П. Ткачука та В. Шаповала, на мій погляд, є більш юридично обґрунтованими та логічними за саме рішення Конституційного Суду України. Крім того, вони повністю підтверджують наведені вище аргументи щодо “антиконстуційності” Рішення Суду.

Як зазначає М.Савенко, рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року за формою є рішенням єдиного органу конституційної юрисдикції. Однак за змістом його проблематично назвати актом конституційного правосуддя, оскільки воно не містить належного правового обґрунтування, базується на неправильно застосованих та інтерпретованих положеннях Конституції України, що дає підстави припустити наявність упередженості Конституційного Суду України, політичного підходу до вирішення спірного питання.

Інтерпретація зазначеної частини з використанням усіх способів тлумачення, зокрема граматичного, історичного, логічного, телеологічного, дає протилежне, аніж у Рішенні Суду, її розуміння, якщо виключити явну упередженість окремих суддів. Так, на підставі граматичного тлумачення можна зробити висновок, що норма ст. 103 Конституції України означає, що конкретний громадянин України (одна й та сама особа) може послідовно, по черзі, один за одним (підряд) займати пост Президента України і здійснювати надані главі держави повноваження протягом певного періоду вчасі, встановленого Основним Законом України, але не більше двох таких відрізків часу (два строки підряд).

Визначення перебігу строку перебування на посту Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року було б правильним за умови, якби цей пост вона закріпила вперше, тобто до набуття нею чинності в Україні не було Президента.

Історичне дослідження це спростовує. Пост Президента вперше було засновано Законом Української РСР “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” від 5 липня 1991 року. В цей же день Верховна Рада Української РСР прийняла ЗаконУкраїнської РСР “Про Президента Української РСР” та Закон Української РСР “Про вибори Президента Української РСР” (в редакції від 24 лютого 1994 року – Закон України “Про вибори Президента України”).

Усі названі закони містили положення, аналогічне частині третій ст. 103 Конституції України.

Конституція України 1996 року зберегла правонаступництво інституту президентства України, закріпивши його відповідними нормами, і відтворила також положення, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд (частина третя ст. 103).

Історико-правове дослідження підводить до однозначного висновку, що діючий Президент України вперше приступив до виконання своїх повноважень у липні 1994 року. Таким чином, відлік строку перебування Л. Кучми на посту Президента України необхідно вести саме з цього моменту, а не з початку вступу на пост за чинною Конституцією України, як зазначається в Рішенні Суду.

Продовження перебування Президента України на посту підтверджується відсутністю в Основному Законі України приписів щодо дострокового обрання нового Президента України після набуття чинності Конституцією України.

Перехідні положення Конституції України визначили проведення саме чергових виборів Президента України в останню неділю жовтня 1999 року. Вибори проводилися після закінчення першого строку перебування на посту Президента України, обраного в 1994 році. Як відомо, на цих виборах на пост Президента України на другий строк було обрано Кучму Л.Д.

На думку судді Конституційного Суду України В. Шаповала, в правовому полі України положення про обмеження однієї й тієї ж особи бути Президентом України більше двох строків підряд безперервно діє з 1991 року, з моменту заснування інституту Президента України. Це також дає підстави зробити висновок, що особа, яка була обрана Президентом України в 1994 році і перебування якої на цьому посту до 1999 року було підтверджено чинною Конституцією України, перебувала на цій посаді перший п’ятирічний строк.

Вщент розбивається і аргумент на користь надання Л.Кучмі права балотуватися на чергових виборах Президента у жовтні 2003 року щодо принципу незворотності дії в часі Конституції України.

Так, ст. 58 Конституції України закріпила лише один із загальновизнаних принципів сучасного права щодо зворотної дії норм права в часі і не охоплює інших принципів визначення дії правових норм у часі, зокрема таких, як негайна дія норми та дія норми на перспективу.

Загальновизнаний принцип негайної дії норм права закріплено у ст. 8 Конституції України, якою встановлено, що норми Конституції України є нормами прямої дії і застосовуються безпосередньо з моменту набрання ними чинності.

Якщо визнати доводи Рішення Суду щодо поширення дії частини третьої ст. 103 Конституції України лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України, правильними, то це правило необхідно поширити і на інші її положення. Президент України Л.Д. Кучма вперше вступив на цей пост у 1994 році, тобто до набрання чинності Конституцією України, яка також не містить застережень щодо здійснення ним повноважень. За логікою Конституційного Суду, оскільки зворотна дія нормам Конституції України, які регулюють діяльність, визначають правовий статус Президента України (зокрема, ст.ст. 102, 103, 107), не надана, то Президент України, обраний до набрання чинності Конституцією України, мав бидіяти за КонституцієюУкраїни 1978 року і обиратися в липні 1999 року. Однак Президент України після набрання чинності Конституцією України 1996 року діяв за цією Конституцією України. “Спроба Конституційного Суду поширити на частину третю ст. 103 Конституції України принцип зворотної дії норм права в часі зумовлена намаганням знайти хоч якесь правове обґрунтування на підтвердження неправильного її тлумачення”, – зазначає суддя Конституційного Суду України В. Шаповал.

Конституцією України Президенту України надано широкі повноваження. Необмежене безперервне перебування на посту Президента України однієї особи не виключає встановлення режиму особистої влади (культу особистості) і може призвести до виникнення антидемократичного режиму в державі. Запровадження обмеження щодо строків перебування однієї й тієї ж особи главою держави (Президентом) має на меті звузити можливість встановлення особистої влади. На жаль, Конституційний Суд України заблокував цю мету і, отже, фактично, відкрив шлях до довічного перебування однієї й тієї особи на посту Президента України. Адже, як зазначає В. Шаповал, прийняття згодом нової редакції чинної Конституції України або навіть внесення до неї змін стосовно наявного на момент таких змін статусу Президента України “провокувало” б формальний висновок про те, що перший строк перебування на посту новообраного Президента України починається лише після виборів, які вперше відбудуться після нової ревізії Конституції України або внесення відповідних змін, і складення ним присяги.

“Таким чином, Конституційний Суд України фактично створив передумови для встановлення антидемократичного політичного режиму влади в Україні”, – робить узагальнюючий висновок суддя Конституційного Суду України М.Савенко.

Сергій Макеєв,
доктор соціології 

У новорічному привітанні Президента України
одна головна тема і три загадки

 За десять хвилин до настання нового, 2004 року, в усі будинки й квартири з включеними телевізорами прийшов Президент України. З радянських часів повелося, що перші керівники країни вітають свій народ й бажають йому всіляких благ. Традиція ця збереглася й у пострадянські часи, не порушивши усталеного раніше ритуалу. Правда, новорічне застілля явно не краще місце для вдумливого слухання змісту привітання. Але пізніше, відпочивши від свята, можна уважно прочитати текст привітання в газетах чи, зовсім на сучасний манер, заглянути на сайт Президента України в Інтернеті та ознайомитися там. Це заняття рекомендується усім, хто остаточно не розчарувався в політиці, спостерігаючи за тим, що діялося у Верховній Раді 23 – 26 грудня тепер уже минулого року. Адже Президент України говорить про речі, що йому, – що зовсім не означає, начебто й усім нам, – представляються особливо важливими. Отже, які ж речі представляються важливими першій особі держави?

У привітанні 882 слова (без заголовка), а 346 з них (39%) прямо чи побічно зв’язані з тим, що Л.Д.Кучма вважає найнеобхіднішим для країни: «Україні для еволюційного, сталого розвитку як повітря потрібна соціальна й політична стабільність». Взагалі стабільність – гасло знайоме. Під ним ішов на вибори в парламент блок партій «За єдину Україну!». І означав він тоді два твердих «ні»: «ні» пропорційним виборам до Верховної Ради та «ні» парламентсько-президентській республіці. Але оскільки сьогодні ті ж самі політичні сили ці два «ні» перетворили в «так», то й стабільність варто розуміти якось інакше. Дійсно, якщо зміни політичної системи заплановані й все робиться для того, щоб реформа відбулася, то що ж означає тоді «політична стабільність»?

Стабільність, мабуть, пов’язується з дуже простою річчю – збереженням існуючого порядку розподілу владних повноважень. Якщо влада в «нас», то будь-яка спроба змінити такий порядок є дестабілізуючою дією. Якщо «нам» заважають здійснити те, що ми задумали, то така перешкода є дестабілізуючою дією. Все-таки грудневі події в парламенті глибоко схвилювали Президента України, у них він вбачає виняткове зазіхання на «стабільність» і попереджає, що революцій нинішня пануюча еліта не допустить. У привітанні читаємо:

«Влада буде жорсткою і послідовною, аби не дати розхитати українського човна і зробити його розмінною картою в торгах чужих до України сил».

Влада, інакше кажучи, не допустить того, що відбувалося в інших країнах. Взагалі, поблизу й далеко від України палали і палають вогнища напруженості та політичних конфліктів. Спостереження за ними дає цінний досвід, налаштовує на цілком визначений лад. І ось тут починаються загадки. У новорічну ніч слухали, а тепер читаємо:

«Спостерігаючи що відбувається у наших далеких і близьких сусідів, я мрію і працюю над тим, щоб зберегти в Україні таку важливу і таку дорогоцінну стабільність. Хіба не є для нас уроком досвід інших країн, небайдужих нам, коли вони стають іграшкою в руках могутніх третіх сил? Хіба не бачимо ми, як спекуляції політиків на зловісних стереотипах минулого відроджують до життя комплекси, що здавалось би назавжди відійшли в історію?»

Спробуйте вгадати, які країни має на увазі Президент України, хто саме стає «іграшкою». Причому не одну країну, а декілька, де ситуація виходить з-під контролю правлячих еліт, а ті, хто володіє владою, позбавляються її у результаті того, що у привітанні іменується «дестабілізацією». Мабуть, тільки одну країну можна назвати впевнено – Грузія (інші на думку якось не приходять). Л.Д.Кучмі дуже не сподобалося те, як позбавили влади Президента Шеварднадзе. Тільки от політичною нестабільністю те, що відбувалося там, назвати ніяк не можна. Зміни влади в розореній країні хотіла не тільки опозиція, зміни влади бажав народ. А як інакше інтерпретувати результати президентських виборів у Грузії 4 січня, коли на виборчі дільниці приходить більше 80% виборців, а з них більше 90% голосують за М.Саакашвілі? Того самого М.Саакашвілі, що найрішучіше й найактивніше вимагав відходу режиму Шеварднадзе з політичної сцени Грузії.

Але перша загадка виявляється «загадкою-мотрьошкою» і в ній міститься ще одна. Спробуйте здогадатися, хто мається на увазі, коли Президент України говорить, що «небайдужі» нам країни «стають іграшкою в руках могутніх третіх сил» і що влада в Україні не дозволить «розхитати українського човна і зробити його розмінною картою в торгах чужих до України сил». Хто вони, «могутні треті сили» й «чужі до України сили»? Якщо Президент України має на увазі все-таки Грузію, то «могутніх сил» можна назвати дві: США і Росія. Сумнівно тільки, щоб інтереси цих двох держав збігалися й вони діяли спільно. Тобто повинна залишитися одна. Я особисто ставлю на США. Шеварднадзе в Грузії говорив, що опозиція виражає інтереси всесвітньо відомого бізнесмена й філантропа Дж.Сороса. Таким чином, якщо така розгадка вірна, то Президента України можна розуміти так, що США були ворогами діючої влади Грузії. І саме вони її таки повалили.

В Україні трохи складніше. Під час грудневих подій у Верховній Раді фракції більшості та фракція Комуністичної партії звинуватили США в підтримці «Нашої України», «Блоку Юлії Тимошенко» і Соціалістичної партії, тобто в підтримці дестабілізуючих сил. Більш могутню силу і справді важко собі уявити. Однак «чужі до України сили» можуть бути й сугубо внутрішнього походження, тобто мається на увазі «внутрішній ворог». Може бути, що так іменують все ту ж опозицію. Проте розгадати цю загадку не легше, ніж першу.

І остання, третя за рахунком, «цитата-загадка»:

«Неможливо без усмішки спостерігати, як той чи інший політик п’ять разів на місяць змінює позицію, десять разів на місяць уникає сказати щось конкретне чи говорить що завгодно, аби всім сподобатися і нічого конкретного не сказати».

Непроста загадка. Перед нами явно не збірний образ, адже Президент спостерігає за реально діючими політиками й іронічно посміхається (інший тип посмішки тут не доречний). Для початку спробуйте визначити, один політик мається на увазі чи декілька. Текст не залишає начебто сумнівів: їх не менше двох, оскільки сказано «той чи інший політик». Характеристики їх точно виміряні. Вони п’ять разів на місяць змінюють позицію (мабуть, мається на увазі політична позиція) і десять разів або не бажають говорити нічого конкретного, або говорять навмання і цим прагнуть усім сподобатися. Такі політичні «шалтай-болтай». Особливість же подібної загадки полягає в тому, що коли хтось назве конкретне прізвище, як він відразу буде засуджений: «Це ви сказали, а не Президент».

Отже, з новорічного привітання громадяни зобов’язані витягти чотири найважливіших уроки: а) поблизу й далеко від України достатньо країн з нестабільною соціальною й політичною обстановкою, що спровокована не озвученими, але могутніми силами; б) умовою стабільності в Україні є самозбереження діючої влади і для цього вона буде діяти жорстко; в) під Новий рік від влади варто очікувати не подарунків, а загадки; г) Президент України визнав для себе можливим у новорічному привітанні до українського народу зводити рахунки зі своїми політичними опонентами.

Олександр Дергачов,
головний редактор видання «Прозора політика»

Рік великої політики розпочався

Свята спричинили паузу лише в офіційних політичних заходах. Те, що наповнює конкретним змістом політичне життя держави – консультації, підготовка рішень, корегування стратегії і тактики, практично не припинялось. Схоже, що й Президент на німецькому гірському курорті працював наполегливо. Як наслідок, маємо чимало нових важливих деталей і сюжетів продовження політичної боротьби. Основною темою закономірно залишаються жовтневі вибори, але стає очевидним, що фронт активних дій є набагато ширшим.

Президентські вибори вже зараз стали потужним чинником змін у політичній сфері. Під питанням залишається глибина, якість змін. Якщо буде реалізований демократичний потенціал, накопичений суспільством, – відбудеться значне оновлення владної еліти, а на порядку денному стане корекція парадигми національного розвитку, принципові суспільно-політичні перетворення. Але й в іншому випадку матимемо нове, відредаговане і доповнене видання чинного політичного режиму. Вже відбуваються суттєві зміни в конфігурації владного істеблішменту та внутрішніх взаємин у ньому.

Ресурс системи владарювання створений за президентства Леоніда Кучми виявився вичерпаним саме тому, що надмірна особиста влада не може бути передана штучно обраному наступнику. Крім офіційних повноважень Президент зосередив у своїх руках велетенську неофіційну неконтрольовану суспільством і нерегульовану законодавчо владу. Ця система поєднує елементи керованої бюрократичної демократії та олігархії, а на чолі її стоїть Президент, який є не тільки народним обранцем, а й визнаним неформальним лідером найбільш заможної та впливової частини еліти.

Обов’язковою умовою існування такої системи влади є поєднання лідерства у публічній та тіньовій політиці однією особою. Тому і виникли у чинного режиму проблеми з обранням спадкоємця – кандидата від влади, оскільки він має сподобатись не тільки їй самій. І тому перспектива демократичних виборів сприймається владою як загроза. Політична реформа є передовсім спробою пристосування офіційної системи влади до тієї її можливої непублічної конфігурації, яка складеться після виборів і елементи якої формуються вже зараз.

Характер підготовки основних гравців до виборів вже змінює значення їх формальних результатів у порівнянні з перегрупуванням сил і накопиченням ресурсів, фактично орієнтованих на період після них. Справа далеко не обмежується можливими змінами до Конституції. Ми вже спостерігаємо за корекцією «системи понять», відповідно до якої в останні роки здійснювалась тіньова політика. Кілька потужних бізнесово-політичних угруповань, які свого часу домовились і зробили ставку на Леоніда Кучму, а потім опинились під його набагато сильнішим, ніж очікувалось, впливом, повертають собі самостійність і переходять до більш відвертої і запеклої конкуренції. У цій сфері так само спостерігається перехід від централізації, одноосібного управління до своєрідного плюралізму. Готується перерозподіл як офіційних, так і тіньових повноважень президента, що загрожує непередбаченими наслідками. Ця паралельна система, якщо не влади, то впливу, має шанс зберегтися й у разі поразки її представника на виборах і може скласти основу майбутньої опозиції.

Рівень демократичності майбутніх виборів залежатиме від співвідношення сил між владою і опозиційними силами та рівня їх мотивації. Після 1994 року кожні наступні вибори були менш демократичними внаслідок посилення домінування влади при їх організації. Вона набагато випереджала опозицію й в опануванні технологій досягнення бажаних результатів голосування. Практично весь цей період влада мала дуже низький рейтинг підтримки і була надзвичайно зацікавлена у спотворенні волевиявлення громадян, уникненні реальної конкуренції. Те, що їй це досить легко вдавалося, засвідчило податливість матеріалу – слабкість інституцій громадянського суспільства. Влада не отримала серйозних стимулів для реформування, натомість побачила пряму вигоду у нарощуванні засобів контролю та обмеження потенціалу вірогідних конкурентів, маніпулюванні масовою свідомістю.

Таким чином для забезпечення демократичних виборів необхідно не тільки організувати ефективну протидію виборчій стратегії влади, а й здолати інертність, байдужість великого прошарку виборців. Головним у цьому аспекті є зміна ситуації в інформаційній сфері вже зараз, не обмежуючись завданням домогтися формально рівного доступу до державних ЗМІ в період агітації. Слід нарешті зробити широко відомими факти порушень під час попередніх виборів, відповідні оцінки міжнародних спостерігачів.

Іншою важливою проблемою є повернення почуття відповідальності і громадянського обов’язку тисячам середніх та дрібних чиновників на місцях, керівникам підприємств, установ і організацій, через яких політичний режим безпосередньо формує результати волевиявлення населення. Врешті треба допомогти всім, хто змушений підкорятися та порушувати і закони, і моральні норми, якщо не повернути собі людську гідність, то підготуватись до зміни суспільно-політичної ситуації, відірвати власні професійні перспективи від долі режиму. Для цього потрібна загальна зміна атмосфери в державі, регіонах, колективах, наскільки можливо – індивідуальна робота. Не слід виключати певних форм співпраці з владою, що неодноразово обіцяла чесні вибори, ще однією стороною якої могли б стати міжнародні інституції. За системних наполегливих дій можна змусити владу пройти частину шляху від декларованої до реальної прозорості і обмежити її як у можливості одноосібно контролювати проведення голосування, так і в намірах обмежити роль небажаних їй закордонних контролерів.

Нарешті, опозиції для реалізації своїх електоральних переваг потрібно не просто технологічно унеможливити (максимально обмежити) порушення виборчого законодавства і процедур. Фактично, йдеться про те, щоб усі учасники разом виконали функцію організаторів виборів, яку колись незаконно перебрала на себе виконавча влада. Просто «протидія», «контроль» не є достатніми. Надійно зробити вибори демократичними можна лише тоді, коли вони перетворяться на прояв самоорганізації громадян, на власне суспільну справу, яка здійснюється за технічної та фінансової підтримки влади.

Не зменшується, скоріше зростає кількість питань щодо президентських виборів. Вірогідно, ще кілька місяців зберігатиметься інтрига щодо того, чи піде на третій термін чинний Президент. Чи не зробить владна верхівка ставку на легітимні структури, що нею зараз більш надійно контролюються – уряд та парламент. Питання про основних гравців майбутніх виборів залишається напіввідкритим внаслідок невизначеності принципово важливих умов їх проведення. Головними з них є обсяг і термін повноважень президента і сценарій участі в них висуванця партії влади. На сьогодні доводиться розрізняти обов’язкових і вірогідних кандидатів.

До вищої вагової категорії належать представники демократичної та комуністичної опозиції Ющенко та Симоненко. Третій, – представник влади, остаточно не визначений. Майже певно, що це буде Янукович. Але це «майже» складається щонайменше з вагомих застережень. Важко собі уявити, що на його кандидатурі охоче зійдуться, а, головне, будуть реально підтримувати всі ті, хто був і все ще є опорою Кучми. Досить вірогідно, що брак єдності партії влади буде замасковано тактичною доцільністю висунення кількох кандидатів, які виконуватимуть різні ролі. У будь-якому випадку повноцінного кандидата-спадкоємця не буде. Крім того, відносно рейтинговому голові уряду доведеться тверезо оцінити рівень особистого ризику. Йти на вибори без реальних шансів на перемогу в його випадку неприпустимо, – надто непевні тили і надто багато недоброзичливців навіть серед сьогоднішніх партнерів. При цьому, і це головне, серйозно говорити про його перемогу можна тільки у зв’язку з варіантом масованого тиску на виборців і масових фальсифікацій. При цьому основну брудну роботу йому доведеться взяти на себе, що зробить його вельми вразливим. Нарешті, керувати державою як Кучма вже не вийде, а чогось якісно нового у цьому сенсі Янукович досі не продемонстрував.

Дуже складною буде кампанія для лідера комуністів. Симоненку слід очікувати потужного наступу з боку решти опозиційних сил і з боку влади. Перші мають всі підстави відірвати і перерозподілити між собою частину лівого протестного електорату. Влада робитиме все, щоб їх кандидат потрапив до другого туру. На це буде спрямована активність запасних гравців типу Вітренко та Грача.

Досить цікава ситуація складається навколо Ющенка. Влада настільки наполегливо атакує його як правого і націоналіста, що виставляти проти нього штучного кандидата відповідного ідеологічного гатунку вже безперспективно. Дедалі вірогідніша підтримка його з боку СПУ і «Батьківщини» так само не тільки розширює його електорат, а й гранично звужує ідейно-політичний плацдарм для боротьби з ним. Ніші від лівоцентристської до правої, хай не надто щільно, але заповнені. Переважна частина виборців з числа тих, хто не сприймає чинну владу, але не готова підтримати опозицію, так чи інакше потрапляє в цей широкий сектор. Відносно новим є те, що таким чином без власної зрозумілої ідеології залишаються партії більшості, які позиціонують себе центристами різних відтінків. Але Ющенку ще доведеться чимало зробити, щоб скористатись наявними передумовами успіху, передовсім, нарешті оприлюднити реалістичну і привабливу програму, яка могла б стати основою широкого суспільно-політичного консенсусу.

Сьогодні очевидно, що президентські вибори, навіть у випадку їх відносної демократичності, не вирішать всіх проблем, а лише створять якісно нові умови політичного розвитку. Реальна перебудова влади і її відносин з суспільством потребуватиме часу і не минеться без гострої політичної боротьби. Україні потрібен не тільки новий Президент, а й новий парламент, нова регіональна влада, нова політична еліта. Тих, хто сподівається просто на рокіровку основних сил, що протистоять одна одній сьогодні, чекає суворе розчарування. Країна може отримати більш чесну, але не обов’язково достатньо ефективну, владу і набагато гіршу, здатну на брудні дії опозицію і, таким чином, – перспективу продовження боротьби з неясним майбутнім.