13 – 20 січня 2004 року

Сергій Макеєв,
доктор соціології

 Хто ж блокує роботу парламенту

 У січні Верховна Рада так і не змогла приступити до роботи. Конфронтуючі сторони не мовчали понуро, кожна думаючи про своє, а вели переговори. Як виявилося – безрезультатні. Хоча 14 січня привиділось, начебто з’явилася надія, начебто справа зрушилася з мертвої точки. По всім телевізійним новинним програмам пройшло повідомлення, що опозиція погодилася підтримати проект змін до Конституції. Однак з однією умовою: з нього вилучається стаття, що передбачає вибори Президента парламентом, тобто зберігається діюча норма Конституції про всенародні вибори першої посадової особи держави.

Тільки той, хто знає дійсну позицію “Нашої України”, Блоку Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії з питань політичної реформи, здатний оцінити масштаби поступки, на яку пішла опозиція. Як відомо, ці три політичні сили підготували свій проект змін до Конституції. Він пройшов атестацію в Конституційному Суді, але на голосування не ставився. У ньому, як і в попередньо схваленому 24 грудня проекті №4105 (так званий законопроект “Медведчука – Симоненко”), передбачаються посилення ролі парламенту в керуванні політичними й соціально-економічними процесами в країні, пропорційні вибори у вищий законодавчий орган, формування уряду політичною силою чи коаліцією політичних сил, що одержали від виборців найбільшу кількість мандатів.

У ньому збережена й норма Конституції про всенародні вибори Президента. Але не в цьому найістотніша відмінність його від проекту №4105. Останній усю реформу звів до незначного перерозподілу повноважень між Президентом й Верховною Радою. Причому в президента з’являються додаткові можливості для розпуску Верховної Ради, а от законодавчий орган так і не матиме можливості для зміщення обраного депутатами Президента. І в інших аспектах пропонована реформа – це реформа “небес політичного життя”. Проект же опозиції цим не обмежувався й пропонував конституційне закріплення прав і можливостей місцевого самоврядування, реформуючи, по суті, всю вертикаль політичної влади.

Дійсно, невже удосконалювання потребують тільки центральні ланки нашого політичного механізму? Події в Мукачево показали, що це далеко не так. Там, нагадаю, Президент України своїм указом зняв з посади обраного населенням міського голову. Протизаконна воля Президента проти законної волі народу – і перша бере верх. Діяти без оглядки на Конституцію, не зважаючи на неї, ввійшло в звичку перших, других і навіть третіх посадових осіб країни. Влада в нас сама собі вищий закон. Саме тому опозиція вимагала не перекроювати Конституцію, а навчитися володарювати згідно з її нормами.

І от 14 січня лідери опозиційних фракцій вирішили відмовитися від масштабної перебудови української політичної машини, як би обміняти її на єдину норму – усенародні вибори президента. Недоброзичливці відразу ж поспішили відзначити: не про реформування печеться опозиція, а про майбутнє президентство.

Далі події розвивалися в такий спосіб. Спікер В.Литвин, як він сам повідав про це в інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня”, підготував три проекти постанови про схвалення законопроекту №4105, але без статті 103 про спосіб обрання президента. Але ввійшовши в сесійний зал, він “відчув” (саме такі його слова) невдоволення по обидва боки і тому, не ставлячи підготовлені документи на голосування, достроково закрив сесію.

Явно лукавить багатодосвідчений спікер. Ну, чим бути незадоволеними депутатам від опозиції, адже вони знайшли для себе прийнятним подібний компроміс. А от більшість дійсно мало привід бути незадоволеною. Адже вся реформа затівалася з однією єдиною метою – нинішня політична команда повинна залишитися при владі й після жовтня 2004 року, тобто після виборів Президента. Оскільки, як показують дані всіх опитувань громадської думки, кандидат від влади не має шансів бути обраним всенародно, остільки було вирішено не покладатися більш на волевиявлення громадян, а передати право вибирати Президента парламентаріям.

Таким було головне завдання, яке поставили перед депутатами більшості Президент України Л.Кучма та Прем’єр-міністром В.Янукович. Останній ще в середині грудня попередив депутатів: угоду про створення парламентсько-урядової коаліції підписуватимемо після результативного голосування по “нашому” законопроектові. У нормальних країнах коаліції створюються для того, щоб спільно діяти згодом, потім. Не така Україна В.Януковича. Тут спочатку разом сходять на “справу”, а коли усі забруднилися, тоді ми дійсно “команда”. Угода про створення урядово-парламентської коаліції в урочистій обстановці підписувалася в Пущі Озерній 25 грудня, наступного дня після результативного голосування.

І те, що підписувалося “після”, і те, що в сполученні “урядово-парламентська коаліція” першим згадується уряд, зовсім не випадково. Тепер стає ясним, хто буде головним у цій зв’язці як до, так і після реформи, хто буде говорити як треба діяти, а як діяти не слід, у якому напрямку переважно стануть рухатися розпорядження й вказівки. Таку конфігурацію влади інакше, як кроком убік згортання парламентаризму в Україні, і не назвати. Депутати стають слухняними, беззаперечними виконавцями волі першої людини в уряді.

В.Янукович мав нагоду похвалити депутатів. І похвалив. Результативне голосування у Верховній Раді він назвав “перемогою здорового глузду над емоціями й непомірними амбіціями окремих політиків”. Отут прямо сказано, що не бачити опозиції влади як своїх вух. На все тім же зльоті переможців у Пущі Озерній Президент України Л.Кучма констатував: “Ми залишимося сильними й у жовтні 2004 року” (фактично він мав би сказати “тепер ми залишимося сильними”, проте це було б вже занадто). Інакше кажучи, зменшувати чужі непомірні амбіції й означає залишатися сильними, залишатися при владі – от основний трофей “дикого полювання” на Конституцію. Трофей недоторканний і цільний. Інакше можна всю справу занапастити.

А спікер В.Литвин запевняє нас, що начебто “відчув” невдоволення депутатів. Скоріше, йому дали зрозуміти, що результати голосування 24 грудня ревізії не підлягають. Дали зрозуміти ті, хто вдоволений ними найбільшою мірою і хто реально блокує сьогодні роботу парламенту.

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

Політико-економічний та виборчий погляд
на держбюджет 2004 року

Державний бюджет країни з майже 47-ми мільйонним населенням і безліччю накопичених проблем тривалого перехідного періоду – явище надзвичайно складне і аналізувати його дуже непросто. Особливо якщо розробники бюджету роблять усе для того, щоб деякі суттєві моменти головного фінансового документу держави приховати, а деякі другорядні, незначні, навпаки, подати на загальні оглядини.

Розробники Держбюджету-2004 наголошують, що він – найбільший за всю історію незалежної України. Це не характеристика бюджету, це його природний рух: у наступному році він буде ще більшим. Забувають лише нагадати, що 64,2 млрд грн видатків Державного бюджету у 2004 році складають лише 1350 грн бюджетних коштів на одного громадянина України – цифра більше ніж скромна. Прогнозний показник виробництва валового внутрішнього продукту на 2004 рік – 283,5 млрд грн, що складає лише 6,0 тис. грн на душу населення, або 500 грн валового внутрішнього продукту на душу населення в місяць, що ледь перевищує прожитковий мінімум! Однієї цієї цифри достатньо для характеристики і стану економіки України, яка, за деякими оцінками, на дві третини знаходиться в тіні; і достовірності державної статистики; і “відкритості” формування та прийняття Державного бюджету.

Безперечно, що головною економічною проблемою сьогоднішньої України є тіньова економіка, про яку в Дежбюджеті-2004 немає навіть згадки. Дійсно, хіба можна погодитися з тим, що сьогодні в Україні виробляється 500 грн ВВП на душу населення в місяць? Поки не розпочнеться відкрите обговорення у суспільстві цієї проблеми, Україна приречена на економічну стагнацію. Скільки б не говорилось про економічне зростання, буде продовжуватися злиденність життя населення, убогість державних фінансів і фіскальна спрямованість Державного бюджету, уряд продовжуватиме вишукувати будь-які можливості для призупинення дії законодавчих норм щодо пільг чи послаблень для ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, хворих, дітей, школярів, студентів, постраждалих від Чорнобильської катастрофи, людей з особливими заслугами перед Україною, малозабезпечених, багатодітних тощо (дивись статтю 80 Держбюджету-2004).

Звернемо увагу на те, що з 8,3 млрд грн номінального приросту видатків Держбюджету-2004 (приросту до призначень видатків Держбюджету-2003) 3,4 млрд грн покриваються дефіцитом, а 3,7 млрд грн “забезпечуються” інфляційним зростанням (виходячи з прогнозного зростання індексу споживчих цін 6,7%). В сумі, як бачимо, 7,1 млрд грн. Таким чином, реальне збільшення Державного бюджету поточного року мінімальне!

До речі, прогнозними показниками економічного і соціального розвитку України передбачається зростання ВВП у 2004 році на 27,9 млрд грн, з яких 17,1 млрд грн складає інфляційний приріст. Тому постійне економічне зростання, про яке безперервно твердить офіціоз, – ілюзія. Або ж уряд здійснює управління подвійною економікою: офіційною, легальною, економікою “для народу” і закритою, тіньовою, економікою для урядово-парламентської коаліції.

Граничний обсяг загального державного боргу станом на 1 січня 2005 року визначено у розмірі 70,5 млрд грн, що на 6,3 млрд грн більше видаткової частини бюджету. Нещодавно уряд оприлюднив фактичний обсяг державного боргу станом на 1 січня 2004 року – 14 млрд 350 млн дол. США, або 76,5 млрд грн (за офіційним курсом Нацбанку) при затвердженому Держбюджетом-2003 граничному обсязі 64,5 млрд грн. Таким чином, закон про Державний бюджет не є законом для уряду, адже державні видатки 2003 року додатково, поза бюджетом, на 12,0 млрд грн були профінансовані державними запозиченнями. Цікаво знати, куди були спрямовані ці кошти? І знову ж таки: чому при стабільному економічному зростанні останні три роки, як стверджують офіційні джерела, так катастрофічно збільшується державний борг? Зростання державного боргу стає небезпечним для України і загрожує у майбутньому дефолтом, проте ця проблема скромно замовчується урядом.

Безсумнівною заслугою уряду подається соціальна спрямованість бюджету. Тут уряд виступає як спритний чарівник, штучно збільшуючи соціальні видатки бюджету. Дійсно, статтею 28 призначення Держбюджету за державною програмою “Соціальний захист та соціальне забезпечення в Україні” встановлюються в сумі 12 630 039,7 тис. грн. Проте 2 185 646,5 тис. грн з цієї суми – це кошти Пенсійного фонду, а не бюджетні. Це додаткові збори на виплату пенсій з купівлі-продажу валюти, з торгівлі ювелірними виробами, з послуг стільникового мобільного зв’язку, з купівлі-продажу нерухомого майна, збору при відчуженні легкових автомобілів. Ці кошти навіть не обраховуються у Державному бюджеті, вони поступають безпосередньо на рахунки Пенсійного фонду. Закони щодо цих тимчасових зборів були прийняті Верховною Радою України для підтримки бюджету Пенсійного фонду після кризи 1998 року. Уряд “приватизував” ці збори, щорічно продовжує дію цих законів через внесення до них відповідних змін через Закон про Державний бюджет. Таким чином штучно збільшено на 2,2 млрд грн і Держбюджет-2004 у цілому, і його соціальну складову зокрема.

Призначення за державною програмою “Освіта населення України” складають 6 294 797,1 тис. грн (стаття 30 Держбюджету-2004), тобто майже 10% видатків бюджету. Проте не менше 2,0 млрд грн цієї суми складають кошти, які сплачують за навчання студенти. Так, це та частина суспільних ресурсів, яка при розподілі (перерозподілі) ВВП витрачається на освіту, проте це кошти населення і їх аж ніяк не можна зараховувати до бюджету. Теж саме стосується 0,5 млрд грн видатків спецфонду Міністерства охорони здоров’я, тільки тут все виглядає ще більш цинічно: хворі сплачують за лікування, а уряд зараховує ці статки до бюджету. Всього таких коштів “власних надходжень бюджетних установ”, як видно з Додатку №1 “Доходи Державного бюджету на 2004 рік”, 5 233 301,9 тис. грн. Можна стверджувати, що приблизно на цю суму штучно збільшено доходи і видатки Державного бюджету і переважно соціальну його складову. Громадяни сплачують свої кровні за послуги, а уряд безцеремонно стверджує, що надає їх з бюджету!

Коли з подачі уряду так звана парламентська більшість з порушенням всього і вся зменшила мінімальну заробітну плату з 237 грн до 205 грн, то громадяни України недостатньо оцінили скаредність уряду, який продовжував підносити сюрпризи. В піклуванні про здоров’я пенсіонерів (щоб їм не стало погано від надмірних пенсій) уряд абсолютно незаконно зменшив середню заробітну плату за 2002 рік як базу для обрахування пенсій з 376 грн до 306 грн, позбавивши можливості підвищення пенсій майже половину пенсіонерів. Позбавивши всіх пенсіонерів, сьогоднішніх і майбутніх, 23-х відсотків пенсії ((376-306):306х100), Кабмін великодушно збільшив на 4,2 відсотка пенсію тим, у кого вона за щедрою методикою уряду не зростала або зростала менше ніж на 4,2 відсотка, і навіть пробує отримати на цьому політичні дивіденди. Між іншим, закон про індексацію доходів населення вимагає проіндексувати пенсії на 8,2 відсотка в січні поточного року відповідно до оголошеної інфляції у 2003 році. Так уряд Азарова-Януковича піклується про найбільш незахищені верстви населення.

Одночасно значні кошти бюджету спрямовуються на “підтримку” економіки. Лише три галузі: транспортно-дорожній комплекс (2 796 594,2 тис. грн), агропромисловий комплекс (2 903 845,8 тис. грн) і паливно-енергетичний комплекс (5 248 606,5 тис. грн) “проковтнули” 10 949 046,8 тис. грн, тобто стільки, скільки вся бюджетна програма соціального захисту. Для року президентських виборів це символічно, адже за цими трьома комплексами, за даними експертів, стоять три відомі політичні сили: СДПУ(о), Аграрна партія і Регіони України. Виходить, що саме тут потрібно очікувати або жорсткої боротьби, або, що більш вірогідно, політичної коаліції.

Обробна промисловість та інші галузі економіки бюджету не дуже сподобались – їм виділено “на всіх” 1 888 736,8 тис. грн.

Статтею 1 Держбюджету затверджені обсяги надання бюджетних кредитів у сумі 1 770 459,4 тис. грн – це теж, зрозуміло, “підтримка” економіки. Бюджетне кредитування передбачається здійснювати за рахунок коштів від повернення попередньо наданих кредитів у сумі 1 830 755,1 тис. грн. Проте чи вдасться уряду отримати борги за наданими кредитами, невідомо. Будь-якої інформації з цього приводу ми не маємо. Тому звернемось до аналогічних даних – звіту про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов’язань, за 2002 рік. Заборгованість перед Державним бюджетом за кредитами, отриманими під державні гарантії, на початок 2002 року склала 6 653 018,5 тис. грн (нагадаємо, бюджетних грн!), за рік було надано нових кредитів на 1 077 845,1 тис. грн, а повернено лише на 210 561,5 тис. грн (складається враження, що фірми повернули частку боргу лише для того, щоб отримати ще більший кредит). Таким чином, на кінець року заборгованість зросла до 8 200 042,6 тис. грн. Питається: чи вдасться уряду за рік отримати від боржників оті 1,8 млрд грн, з яких передбачається здійснювати бюджетне кредитування? Проте, на думку експертів, кредитування таки буде.Адже серед отримувачів кредитів під державні гарантії такі досить відомі і важливі для суспільства фірми як: ВАТ “Нотекс”, АТ “Епос-холдінг”, КП ТФ “Дніпрянка”, АТ “Стальметиз”, концерн “Оріана”, МКП “Фірма Маріам-А”, АТ “Сілур”, ВАТ “ЗАлК” (350 млн грн), асоціація “Земля і люди” (293 млн грн), СП “Дако”, приватна фірма “Софія Київська”, ДГ УААН “Наукове” і багато інших таких же відомих фірм. Уряду потрібно було б не забирати останнє у пенсіонерів, інвалідів, дітей, інших малозабезпечених, а вживати заходів для повернення отих 8,2 млрд бюджетних грошей, але ж...

Стаття 13 Закону зобов’язує органи податкової адміністрації розробити програму погашення бюджетного боргу по податках і зборах станом на 1 січня 2004 року та забезпечити до кінця року не менше ніж десятивідсоткове скорочення її рівня (але не менше 1,5 млрд грн, тобто загальна податкова заборгованість сягає 15 млрд грн!). Гарно, звичайно, що урядово-парламентська коаліція занепокоїлась цією заборгованістю, проте чому погашення розтягується на 10 років? Адже за цей час населення України може зменшитися ще на 5 млн? І чому цих боржників приховують (чи охороняють?) від суспільства?

Правомірно поставити питання: хто повинен нести відповідальність за такі “прорахунки” в управлінні державними фінансами?

Таким чином, загальна сума бюджетної підтримки економіки, за нашими далеко неповними підрахунками, сягає 17,2 млрд. грн. Тому бюджет з більшими підставами можна вважати економічним, ніж соціальним.

У Законі про Держаний бюджет України на 2004 рік, таким чином, постійно стикаємося з непослідовністю, нерішучістю, непрофесіоналізмом, заполітизованістю коаліційного уряду. Враховуючи неминуче посилення політичної напруги у зв’язку з наближенням президентських виборів, нічого доброго від виконання такого "вінегретного" бюджету очікувати не приходиться.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

 Навіщо нам Європа?

 Парламентська Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) має намір на січневій сесії в терміновому порядку розглянути питання про “конституційну кризу” в Україні. Формальною причиною став сумнівний за своєю легітимністю хід політичної реформи, зокрема правомірність голосування за внесення змін до Конституції наприкінці грудня 2003 року. Загалом, ситуація у Верховній Раді багатьма в Європі сприймається як свідчення відсутності парламентської демократії в Україні. Очевидно, що ще одним фактом, який викликав негативну реакцію в демократичному світі, стало оригінальне рішення Конституційного Суду щодо можливості Леоніда Кучми ще раз балотуватись на посаду Президента.

Відразу підкреслимо, що влада вкрай роздратована такою увагою європейців, тоді як опозиція вбачає в цьому можливість ввести перебіг політичної боротьби в демократичне русло. Контрольовані владою засоби масової інформації намагаються дискредитувати дії співдоповідачів ПАРЄ Ханне Северінсен і Ренате Вьольвенд, які прибули до України для з’ясування ситуації. Суспільна думка готується для того, щоб поставити під сумнів і вірогідні результати обговорення українського питання в Страсбурзі. Зокрема, Володимир Литвин висловив стурбованість, що зараз питання “про конституційну кризу в Україні” у ПАРЄ може “каталізувати політичне протистояння в нашій державі” і що “кожна сторона попри будь-яке рішення чи рекомендації Асамблеї буде намагатись тлумачити це на свою користь”.

Найширше використовуються два аргументи: перший – “це наша внутрішня справа і втручання неприпустиме”, другий – “європейці заангажовані, необ’єктивні, застосовують подвійні стандарти, ладні ПАРЄ встати на сторону певних політичних сил в Україні і обслуговувати їхні політичні інтереси”. Мабуть варто ці аргументи розглянути.

Сучасний сюжет у відносинах нашої держави з Радою Європи, на жаль, став тільки додатком до проблем, які тягнуться вже багато років. У відповідності до Статуту РЄ “кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи”. Україні досі не вдалося повністю виконати зобов’язання перед Радою Європи, у тому числі й ті базові, які пов’язані з членством (цілком добровільним) в цій організації. Передовсім це стосується реформування політичної і правової сфери. Значна частина зобов’язань виконувалась із запізненням. Протягом останніх років Україна підлягала моніторингу цієї організації, неодноразово це питання розглядалось на Парламентській Асамблеї РЄ та ухвалювались відповідні резолюції.

Зокрема, у січні 2003 року Парламентська Асамблея Ради Європи підтримала поправку до звіту про свободу слова в Європі, внесену українськими журналістами, у якій ідеться про втручання адміністрації Президента у діяльність медіа в Україні. У поправці, яка стала 6 пунктом звіту ПАРЄ “Свобода висловлювань в медіа Європи”, зазначається: “В Україні, відповідно до численних свідчень журналістів та висновків парламентських слухань з питань свободи слова та цензури, адміністрація Президента надає інструкції засобам масової інформації щодо висвітлення основних політичних подій.

У вересні 2003 року Парламентською Асамблеєю Ради Європи було прийнято Резолюцію № 1622 (2003) “Виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань”. В ній зазначається, що хоча Україною був досягнутий помітний прогрес з часу прийняття Асамблеєю Резолюції 1262 (2001), Україна ще не виконала всі обов’язки та зобов’язання як країна-член Ради Європи. Тому Асамблея вирішила продовжити процедуру моніторингу по відношенню до України у тісній співпраці з українською делегацією.

Асамблея, зокрема, рекомендувала спонукати органи влади України покращити співпрацю з Радою Європи з метою забезпечення повної відповідності українського законодавства та практики принципам і стандартам Ради Європи, особливо стандартам, гарантованим Європейською Конвенцією з прав людини, а також повну відповідність рішенням Європейського Суду з прав людини. Вона закликала органи влади України провести повне реформування органів прокуратури у відповідності до принципів і стандартів Ради Європи, а також виконати у тісній співпраці з відповідними органами Ради Європи Спільний План Дій щодо реформування органів прокуратури України. Окремий пункт резолюції Асамблеї був спрямований на інтенсифікацію співпраці між Радою Європи та Україною, насамперед для виконання Плану Дій для Медіа, з огляду на необхідність надання допомоги органам влади України в їхніх зусиллях щодо забезпечення основних прав та свобод, особливо стосовно свободи слова та засобів масової інформації.

На цьому фоні намагання Голови Верховної Ради Литвина запевнити і представників ПАРЄ і нас з вами, що Україна виконала “майже всі” зобов’язання перед Радою Європи, “що підтверджує європейський вибір нашої країни”, виглядають непереконливо. Адже виконати всі зобов’язання і не тільки формально, а й реально, ми мали в трирічний термін після набуття членства, тобто наприкінці 1998 року. Спрощене ставлення до міжнародних зобов’язань держави, несамокритичність вже давно стали звичними для наших партнерів.

Відданість демократичним європейським цінностям декларувалась Україною постійно. В Законі України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 року зазначено: “Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної приналежності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. У Зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” від 5 грудня 1991 року підкреслювалось: “Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини”. У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2003 року зазначається: “Прагнення України бути визнаною європейською державою ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні суспільних цінностей. Створення громадянського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод людини виступають пріоритетними національними інтересами України, які визначено ще на початку її утворення як незалежної держави…”. Держава взяла на себе конкретні зобов’язання щодо проведення демократичних реформ. Вони закріплені, зокрема в таких фундаментальних за своїм значенням міжнародних документах як Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом і Україною; Хартія про Особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного Альянсу тощо. Боротьба за демократію триває вже тринадцять років, а результати стають дедалі гіршими. І це не є тільки внутрішньою справою, адже зачіпає інтереси партнерів.

Членство в РЄ, укладення угод з Європейським Союзом та НАТО, які за своїм змістом набагато ширші, ніж класичні міжнародні договори про співпрацю і містять деталізовані зобов’язання щодо розвитку національної політичної системи. За це ж виступає демократична опозиція, яка все ще обмежена у своєму впливі на владу. Маємо феномен сучасної України: наміри влади здійснити демократичні реформи найбільш чітко і категорично зафіксовані не у внутрішніх, а у міжнародних документах. В них позначені ключові принципові позиції. Суттєвим є ще й те що у міжнародних документах, попри їх дипломатичну форму, міститься набагато більш адекватна, правдива оцінка реального рівня демократії в Україні, стану її політичної системи. Міжнародна співпраця передбачає певні механізми контролю за виконанням зобов’язань, які унеможливлюють дезінформацію та містифікацію, які широко присутні у внутрішньополітичній практиці.

Україні загрожує призупинка її членства в Раді Європи до президентських виборів. Можливі й інші санкції, адже позиція ПАРЄ завжди береться до уваги іншими демократичними міжнародними інституціями, у тому числі Європейським Союзом. Але ще більше їй загрожує консолідація недемократичного корисливого режиму, який не тільки не зацікавлений у реальних реформах, а й не може співіснувати з демократичною Європою, дотримуючись цивілізованих норм у внутрішній політиці і власних міжнародних зобов’язань.

Безумовно, Україна має залишитись повноправним членом Ради Європи. Її ізоляція може бути використана владою для остаточного впровадження номінальної керованої демократії. Але відверте обговорення сучасної політичної ситуації є корисним і необхідним. І якщо воно неможливе в Києві, хай воно відбудеться в Страсбурзі.