20 - 27 січня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

З року Росії у рік Польщі

 Як широко відомо, минулий рік в Україні був проголошений роком Росії. Те, що поточний рік має стати роком Польщі, відомо поки що небагатьом. Відкритий він буде пізніше і його програма ще погоджується. Сьогодні важко сказати, наскільки серйозно поставляться до його проведення в Києві та Варшаві, чи матиме він вагомі результати і свій європейський колорит, але за формальними ознаками наявна звична для нас двовекторність, прагнення певного балансу в геополітичних уподобаннях.

Обидві сусідні держави динамічно здійснюють національні стратегії у внутрішній та зовнішній сфері. Росія фактично завершує побудову нового суспільного ладу – авторитарного режиму з набором формальних ознак демократії. Виразна тенденція до згортання навіть тої недосконалої демократії, що була відвойована кращими представниками російської інтелігенції після 1991 р., отримує закріплення під завісу першого президентського терміну Володимира Путіна. В результаті грудневих виборів 2003 р. в останньому оплоті політичного плюралізму – Державній Думі не залишилось представників демократичних сил. Натомість міцні позиції завоювали ліві та умовно праві націоналісти-державники. Відмова від демократичних перетворень, характер впливу політики на економіку та її основних акторів, фактична маргіналізація і без того слабких елементів громадянського суспільства погіршують умови розвитку і використання творчого потенціалу нації і містять велику вірогідність помилок у визначенні національних пріоритетів, неоптимальному розподілі зусиль та ресурсів.

Сьогодні в Росії спостерігається певне сп’яніння від перспектив використання сировинних ресурсів та інфраструктури пострадянського простору як в суто економічних, так і в геополітичних цілях. Економічне зростання відбувається переважно за рахунок активізації законсервованих під час кризи потужностей та експорту енергоносіїв. Приток капіталу залишається незначним, тоді як його відтік – суттєвим. Така ситуація безпосередньо пов’язана зі свідомим дозуванням реформ, їх пристосуванням до потреб функціонування політичного режиму.

Цілком утвердилась парадигма сучасного етапу її еволюції, що поєднує великодержавність, націоналізм, особливий цивілізаційний шлях. Віднайдена особлива модель керованої демократії, базована на особливому статусі чиновництва, приниженні ролі права, яка, цілком очевидно, віддаляє країну від європейської спільноти. Остаточно склалися й відповідне бачення своєї геополітичної ролі, принципи та стиль ведення зовнішніх справ. Найбільшуспішним напрямком закономірно став пострадянський простір, де Росія легко утвердила своє лідерство і досить успішно реалізовує свої інтереси. При цьому левову частку її успіхів останнім часом їй гарантує саме Україна. Навіть Казахстан і Білорусь – близькі партнери по Єдиному економічному простору дають відсіч найбільш зухвалим спробам Москви встановити безпосередній контроль над життєво важливими економічними об’єктами. Молдова нещодавно відкинула неприйнятний для неї кремлівський план врегулювання придністровської проблеми. Грузія наполягає на виводі російських військових баз і припиненні підтримки сепаратистів у грузинських автономіях.

Попри те, що Росія випереджає решту пострадянських держав у здійсненні економічних реформ, про її роль, як локомотива перетворень, не йдеться. Всі інтеграційні проекти на пострадянському просторі є спробою повернути минуле чи законсервувати сучасне, оскільки не ґрунтуються на глибоких реформах. Прагнучи розбудувати механізми економічного і політичного контролю над колишніми союзними республіками, Росія водночас у всіх міждержавних об’єднаннях завжди гальмувала впровадження цивілізованих прозорих форм співпраці.

Регіональна політика Росії найбільш наочно демонструє особливості її загальної стратегії на міжнародній арені. Передовсім це: а) екстенсивний, кількісний підхід до відновлення власної могутності, концентрація наявних ресурсів, використання колишніх досягнень, а не орієнтація на нові; б) чіпляння за “старе”, ставка на використання слабкостей партнерів, залишків того, що відходить. Звідси перенесення на терени колишнього Союзу деяких прийомів, що колись застосовувалися Москвою для контролю за східним блоком. СНД дійсно має чимало спільного з Радою Економічної Взаємодопомоги, а Ташкентський договір про колективну безпеку та цілеспрямоване підтримання російської військової і загалом “силової” присутності у колишніх радянських республіках – з системою Варшавського Договору. Додамо, що й відносини між Єльциним, Путіним та рештою президентів країн регіону надзвичайно схожі з тими, що існували у східному блоці.

Рік Росії в Україні запам’ятається передовсім Тузлою. Є ще газотранспортний консорціум, літак АН-70, питання державного кордону, штучні обмеження в торгівлі та багато іншого. Але головними були і залишаються питання контролю за українською владою та утримання нашої держави в сфері свого впливу, блокування її зближення з Європою. Наведемо дві цитати. Перший вислів належить Дмитру Рогозіну, одному з героїв подій навколо Тузли і лідеру блоку “Родина”, що за підтримки Кремля впевнено пройшов до Державної Думи і очевидно матиме значний вплив на російську зовнішню політику: “Чотири держави – Росія, Україна, Білорусь і Казахстан повинні створити альянс – більш чіткий, ніж ЄС. І разом рухатися назустріч Європі. Одним кулаком ми зможемо вибити з Європи більше”. Другий – одному з керівників путінської президентської адміністрації Приходьку: “Ми зацікавлені в збереженні на Україні політичної і економічної стабільності. А якими засобами це забезпечить нинішнє керівництво України – це їхня справа”. Якщо зважити на слабкості та уподобання нашого керівництва, виникає питання, чи дійсно візит Володимира Путіна був присвячений закриттю року Росії в Україні?

Чи є польська перспектива якісно іншою? Судіть самі. Польща швидка прямує до Європи. І справа не тільки в тому, що вона вже вступила в НАТО, а за три місяці набуде членства в Європейському Союзі. Польська еліта добре знає, в чому полягають національні інтереси і як їх обстоювати. Раціональна економічна політика і швидкі реформи дозволили підняти рівень життя населення і конкурентоспроможність держави. Колись соціалістична Польща не була багатшою за Україну, сьогодні вона випереджає нас за валовим внутрішнім продуктом на душу населення майже у 6 разів. Активно підтримуючи європейські устремління України, Варшава виходить передовсім з власних інтересів. Але тут наші інтереси безумовно збігаються. Що конкретно пропонує західна сусідка? Польська концепція східної політики Європейського Союзу передбачає, що відносини ЄС з майбутніми східними сусідами мають різнитися в залежності від прогресу даних країн у процесі реформування, відповідно до ступеню наближеності їх цінностей та зовнішньої політики до європейських, а також відповідати їх прагненням до налагодження відносин з ЄС. У середньостроковій перспективі, східна політика ЄС могла б передбачати поступове переміщення у європейський простір політичної та економічної співпраці з країнами Східної Європи. Вона має спиратися на концепцію єдиного Європейського економічного простору, вже окресленого у відносинах із Росією, включаючи політичну співпрацю, а також соціальні та громадські аспекти. Угоди, що вже існують з Україною та Молдовою, можуть бути розбудовані до рівня асоціативних угод, що відображатиме підвищення значимості відносин із цими країнами після майбутнього розширення ЄС, а також вагомості їх прагнень.

Стосовно України, як підкреслюють у Варшаві, в інтересах розширеного ЄС визнати європейський напрямок розвитку, що є дуже важливим для стабільності та безпеки у східній частині континенту. Також в інтересах Співдружності оцінити можливе застосування довготривалої проєвропейської політики, спрямованої на підготовку цієї країни до потенційного членства у ЄС. Хоча прогрес України у реформах і деякі аспекти її внутрішньої та зовнішньої політики розчаровують і зумовлюють їхню стурбованість, політика критичної взаємодії, діалогу та розвитку співпраці, у поєднанні з допомогою, здається найбільш ефективною та доцільною. В іншому випадку є ризик послаблення реформістських та проєвропейських сил в Україні. Діалог має бути відкритим та має торкатись проблем, що стосуються як ЄС, так і України. Україна повинна мати перспективу таких відносин з ЄС, які за рівнем та інтенсивністю дорівнюватимуть відносинам ЄС з Росією. Вона також повинна якнайшвидше отримати статус країни з ринковою економікою.

Порівнювати вагу і спрямованість впливу Росії та Польщі легко. І навіть зважити на те, що Польща презентує можливості багатьох нових і деяких старих членів потужного Європейського Союзу, теж не надто складно. Діяти, враховуючи відмінності, – набагато важче. Очевидно, що їх не слід штучно протиставляти. Так само очевидно, що обидва важливих для нас сусіда дають один корисний приклад: потрібно діяти, думаючи про актуальні проблеми і стратегічні інтереси власної держави.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

 Деякі політичні висновки з того, 
як події 23-25 грудня у ВР представлялися 
в програмах новин українських телеканалів

 Те, що відбувалося у Верховній Раді 23-25 грудня 2003 року, інакше як екстраординарною подією і не назвеш. І не тільки за змістом, адже йшлося про попереднє схвалення суттєвих змін до Конституції, що помітно модифікують політичний устрій України, а й за формою, оскільки у сесійній залі вирували емоції та пристрасті, а протистояння сторін набуло гострої конфліктної форми. Для пересічного громадянина країни найдоступнішим каналом інформації про те, що відбувається в парламенті і з приводу чого конфліктують народні депутати, є програми новин на українських телеканалах.

Зрозуміло, що повз події навколо політичної реформи новинні програми не пройшли, приділивши їм значну частину обсягу свого віщання. Дотепер немає достовірних даних про те, що ж зрозуміли в тому, що відбувається, а в чому зовсім не розібралися ті, хто тими днями дивився новини й слухав коментарі журналістів, політиків з різних таборів і сторонніх спостерігачів. Ймовірно подібні дослідження будуть незабаром проведені чи проводяться в даний час. Однак уже є обґрунтовані та надійні дані про те, що ж нам показували та як оцінювали хід реалізації політичної реформи наші провідні телеканали.

22 січня 2004 року такі дані на прес-конференції в агентстві “Інтерфакс” оприлюднили Академія української преси та Інститут соціології НАН України (наукові керівники доктор філологічних наук В.Ф.Іванов і доктор соціологічних наук Н.В.Костенко). Їхній спільний проект передбачав контент-аналіз новинних програм 23-25 грудня з 19.00 до 21.30 на телеканалах УТ-1, 1+1, Інтер, СТБ, Новий канал, ICTV і новини на 5-му каналі. Усього було проаналізовано 45 повідомлень, а загальний час віщання склав 13693 секунди (цифрові записи новин надавалися компанією GFK-USM). Скористаємося наведеними там даними й коротко прокоментуємо їх.

Іншого результату ніхто і не очікував – новини подаються в нас однобічно. 63% усіх проаналізованих повідомлень (без повідомлень 5-го каналу) подаються з однієї політичної перспективи. У конфлікті, за визначенням, беруть участь, як мінімум, дві сторони. Отож у новинах явно превалює тільки одна точка зору на подію – точка зору більшості. У глядача, таким чином, свідомо менше шансів довідатися про позицію протилежної сторони.

Утім, з новин йому не менш важко зрозуміти, що ж намагаються одні провести через парламент й проти чого так бурхливо протестують інші. У 67% повідомлень схвалений кінець-кінцем Верховною Радою законопроект змін до Конституції взагалі ніяк не називається й тільки у 16% повідомлень називається його реєстраційний номер у парламенті (4105). Інші ж законопроекти взагалі не згадуються. З новин, отже, ніяк не можна було довідатися, що у Верховній Раді знаходилися три проекти змін до Конституції, тобто існують три варіанти політичної реформи. Як не можна було довідатися і того, чому саме більшість вирішила підтримувати один з них, чим саме він кращий за інших. Так вирішила більшість – от усе, що нам, добропорядним громадянам України, слід знати.

Звичайно, програми новин є не кращим способом інформування населення про те, у чому ж суть пропонованої реформи політичної системи. Але якщо в 76% повідомлень про зміст схваленого законопроекту не говориться взагалі, то стає зрозумілим, що зміст тут не важливий. Найчастіше в новинах говорять про спосіб обрання Президента України (п’ята частина всіх повідомлень). Саме тут журналісти проговорюються про те, про що політики з більшості ніколи не наважуються сказати. До життя політреформа викликана й проводиться з єдиною метою – змінити порядок обрання Президента. Змінити порядок, щоб зберегти при владі нинішнє правляче угруповання.

Однак якщо не говориться про наявність трьох варіантів політреформи і не обговорюється зміст пропонованого до прийняття законопроекту, тоді самі події у Верховній Раді представляються виключно як протистояння прибічників (захисників) й ворогів політреформи, тих, хто в цілому “за”, й тих, хто в цілому “проти”. З програм новин ми дізнавалися, що позитивна більшість не тільки стримує, але й бере гору над негативною опозицією. Адже в кожному четвертому з п’яти повідомлень оцінки більшості позитивні чи нейтральні, тоді як оцінки опозиції негативні чи нейтральні (баланс оцінок спостерігається лише в новинних програмах 5-го каналу).

Причому дії більшості подаються переважно як конструктивні (у двох третинах згадувань про більшість). Вона переборює несприятливі обставини й перешкоди, що зводяться опозицією, шукає способи провести результативне голосування, відкрита для переговорів і компромісу.

У 54% згадувань про опозицію її дії характеризуються як деструктивні. Дійсно, зламано систему для голосування “Рада” (працівники апарату ВР оцінили суму збитків у 100-130 тисяч гривень, а також у шість днів роботи фахівців; щоправда полагодили її потім протягом однієї ночі). Новини повідомляли нам, що блокування роботи парламенту не дозволяє прийняти необхідні закони і це принесе Україні додаткові матеріальні втрати. Водночас коментатори не роз’ясняли, чому ж так люто пручаються блок “Наша Україна”, БЮТ і СПУ, а політики з цих фракцій не мали можливості розтлумачити телеглядачам свою позицію особисто, оскільки 77% усього синхрону, тобто часу інтерв’ю з політиками, належать у новинах представникам більшості і 23% – представникам опозиції. І ще один красномовний факт. Частка синхрону І.Здзеби, який відповідає за роботу комп’ютерних систем у ВР і який оцінював в ефірі телеканалів матеріальні збитки, більша, ніж частка синхрону В.Ющенко, Ю.Тимошенко та Й.Вінського (СПУ) разом узятих (3,6% проти 2,7% у всіх лідерів опозиції). У таких умовах поведінка опозиції не могла не здаватися телеглядачам як суцільне хуліганство, дебош й розбій.

Однак і це не все. “Великі” загальнонаціональні канали (УТ-1, 1+1, Інтер) прямо називають опозицію “націоналістичною”, “націонал-радикалами”, а представники донецького регіону, інтерв’ю з якими вони розмістили в ефірі, звинувачують “Нашу Україну” у дружбі з мусульманськими та націоналістичними екстремістами з Азербайджану та Грузії (важко й збагнути, хто ще на теренах СНД та Європи здатний до таких визначень політичних сил у дружніх державах). Політичний зміст реанімації в суспільному житті України “примари” націоналізму цілком очевидний. Тим самим, за задумом головних реаніматорів насамперед опозиції відмовляють у “демократичності”, вона подається як сила руйнівна, дестабілізуюча і така, що іншої спрямованості мати не може.

Натомість, реаніматори, фактично, визнають себе “інтернаціоналістами” або ж “космополітами”, оскільки інших термінів, які можна протиставити націоналізму, просто не існує. Маємо, таким чином, “нових інтернаціоналістів (космополітів)”. Що це як не трагедія новітньої, з 1991 року, історії народу, коли Л.Лук’яненко та С.Хмара, а будь живий, то й В.Чорновіл би неодмінно, знову стали “українськими націоналістами”, досить недовго побувши українськими патріотами. Отже, всі повинні зрозуміти, що, скажімо, історик КПРС за освітою та науковою спеціальністю, академік НАН України, голова ВР В.Литвин набагато краще, ніж політв’язні радянської доби Л.Лук’яненко та С.Хмара, розуміється на тому, що є добрим, а що поганим для України, радитися з ними не збирається, тому що радитися з ними неможливо (про це він говорив в інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня” щодо опозиції в цілому).

Реанімаційні практики цим не обмежилися: ще один анахронізм повернувся в політичне життя України. Два дні на тих же “великих” каналах озвучувалася реакція трудових колективів, реакція, так би мовити, “соціальної бази” як старих, так тепер і нових інтернаціоналістів-космополітів. У рішучих тонах вони засуджували дії “Нашої України”, Блоку Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії. Транспортники, крім того, пообіцяли не перевозити “підкуплених” (це цитата) прихильників опозиції, якщо ті намагатимуться приїхати до Києва підтримувати своїх лідерів. А шахтарі й енергетики мали намір блокувати дороги до Верховної Ради та під’їзди до будинків, у яких проживають опозиціонери, якщо ті не відступляться й не поступляться. Тобто пообіцяли застосувати фізичне насильство до народних депутатів, очевидно думаючи, що те, що не дозволено представникам офіційної влади через закріплену законом недоторканність депутатів, цілком дозволено “представникам трудових колективів” (а саме так все відбувалося в Донецьку у жовтні 2003 року). Саме так вони намагалися захистити Верховну Раду від “примари націоналізму”. Тобто, в разі необхідності, волевиявлення мільйонів виборців, які надали цим депутатам мандат, скасовується дією космополітично й інтернаціонально налаштованих енергетиків, транспортників й шахтарів. Маємо нову єдність пролетарів та влади, маємо нову пролетарську владу. І знову на часі запитання: а з ким же ви, майстри науки та культури? Не сумніваюся, що на другому етапі політичної реформи всі почують відповідь.

Що ж, новинні програми 23-25 грудня цілком виразно позначили нам контури того, що логічно вважати “старими політичними піснями про головне або ж новою українською демократією”.