"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №4 (9)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   27 січня – 3 лютого 2004 року


     ЗМІСТ:

    Сергій МАКЕЄВ
     Держава проти всіх


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Чому влада полюбила партії?


 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Держава проти всіх

 Якщо ви не знаєте, що відбувається в країні, чи якщо ви дещо знаєте, але не розумієте, тоді вам краще прислухатися до думки експертів. Вони зажили слави доскональних знавців й допоможуть прояснити те, у чому дійсно розбираються. Коли мова заходить про справи державні, то, безумовно, авторитетним фахівцем є перша особа держави – її Президент. Оскільки він володіє найдостовірнішою інформацією й оскільки тільки йому, загалом беручи, дозволено робити жорсткі, безсторонні висновки з такої інформації.

Держава, як відомо, це законодавча, виконавча й судова влади, а також так звані силові відомства: армія, міліція, служба безпеки, податкова адміністрація та податкова поліція. Їхніми персоніфікаціями, як би живими втіленнями, є перші, другі та треті особи в перерахованих державних структурах. Більшість з них були присутні 28 січня на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією та захисту прав людини (читайте «Урядовий кур’єр» від 31 січня 2004 року). Нітрохи не перебільшуючи, можна говорити про те, що в нараді брала участь держава чи, як було сказано в анонсі до телезвіту, «присутнє все керівництво країни».

Підводячи підсумки, перед найближчими своїми співробітниками, відповідальними виконавцями виступив і Президент України Л. Кучма. Зроблені ним оцінки й характеристики заслуговують довіри, красномовні самі по собі та потребують лише короткого додаткового коментарю. От лише деякі основні моменти виступу Президента України.

У 2003 році зростання економіки України склало 8.5%, що є найвищим показником у СНД (у своєму виступі на нараді Л. Д. Кучма сказав, що таких темпів не знає й Захід; в офіційному тексті цієї ремарки немає). Однак на нараді йшлося не про успіхи, а про дивні парадокси. Перший з них Президент України сформулював так: в бюджет 2003 року закладалися одні показники зростання, але виявилися вони майже в два рази вищими. Парадокс же в тім, що доходи від зростання економіки в бюджет не надійшли. Тобто намічений бюджет перевиконаний, але результати перевиконання таємничим образом у наше з вами – громадян України – загальне користування не надійшли.

Те, що «фінансові засіки батьківщини» не поповнилися, зовсім не дрібниця. Це означає, що на колишньому убогому грошовому постачанні залишаться охорона здоров’я, культура, освіта, наука, що мінімальні пенсії та зарплати не піднімуться. Нам з вами байдуже, чому нібито пряма дорога в бюджет не привела туди додаткові доходи – чи то від недбайливості державних службовців, чи то від їхнього злого наміру, чи то від некомпетентності. Але, не привівши в дію державну машину на захист нашого загального блага, вони направили цю машину проти нас із вами, адже збитки ми понесли разом.

Мало того, держава в особі відповідальних за це структур дуже вибірково підходить до дотримання податкового законодавства окремими підприємствами. В Івано-Франківську торговий дім «Нафтотрейд», навів приклад Президент України, одержав 646 мільйонів гривень доходу, а податок заплатив у розмірі 2000 гривень (приблизно стільки держава торік збирала податків з громадянина, який одержував близько 350 гривень на місяць за основним місцем роботи). А в Херсоні також торгуюча нафтопродуктами компанія одержала дохід у 836 мільйонів гривень, а податок заплатила в 56 тисяч гривень. А все тому, припустив Президент України, що місцеві влади (держава на місцевому рівні) бере участь у розподілі доходів, а не в збиранні податків.

І дійсно, коли держава в цілому й окремими своїми структурами працює на своїх уповноважених представників, значить вона працює проти громадян.

Президент України констатував і ще одну «вражаючу» річ: державні структури експлуатують бізнес. За останні три роки держава практично цілком загнала в «тінь» дрібне підприємництво. Бути дрібним підприємцем сьогодні – це, по-перше, працювати собі на шкоду. І, по-друге, постійно порушувати чинне законодавство, адже якщо його дотримуватися, то негайно розоришся. Чи, іншими словами, у малому бізнесі сьогодні неможливо бути чесним. Хочеш, але не можеш. Оскільки ж дрібні підприємці вимушено виявляються правопорушниками, остільки правоохоронні органи – цитуємо Президента України – відтіснили кримінальні угруповання від «опіки» дрібного бізнесу й самі стали йому «дахом». Адже його (дрібний бізнес) тепер дуже легко залякувати, а фактично – примушувати до правопорушень. Отже, державні структури стають джерелом криміналізації як економіки, так й суспільства в цілому. Служба безпеки України знає про цю добровільно узяту на себе МВС місію, але мовчить. Як сказав Л. Д. Кучма, і ці слова увійшли до телезвіту, «кругова порука», а трохи пізніше додав: «на державу ж ніхто не хоче працювати» (в офіційному тексті ці вирази відсутні).

Місцеві влади, констатується також у доповіді, «розполохали» інвесторів. Механізм простий: приходить закордонний інвестор, вкладає гроші, створює робочі місця, запускає виробництво, платить податки. Але місцевій владі цього замало, вона додатково схиляє інвестора й до інших «добровільних» пожертвувань. Не маючи стійкого імунітету до обкладання подвійною даниною, західні бізнесмени згортають справи, а звістка про порядки, прийняті в Україні, широко розноситься білим світовом. Про добре ім’я України державні уповноважені також не піклуються.

Безліч інших фактів присвоєння, покупок за символічними цінами й продажів за ринковими цінами загального майна і землі, економічних злочинів у банківській сфері, у вугільній та енергетичній галузях, страховому бізнесі, зовнішньоекономічній діяльності міститься в доповіді Президента України. Чиновництво щосили займається бізнесом і цей бізнес стає для нього усе привабливішим. Принаймні з грудня 1999 року, коли почалася адміністративна реформа, апарат секретаріату Кабінету Міністрів збільшився в 18 разів, а апарат центральних органів влади в 95. Чиновництво, отже, розростається як ракова пухлина. Президент сказав, що не може дати тому ради. Цитата: «Тіньовий бізнес і корумпована бюрократія стають не просто партнерами, а розбудовують свою систему монопольної організації бізнесу».

Прокуратура та суди (найважливіші складові держави) практично вивільнили себе від обов’язку вимагати дотримання законів від інших державних установ та конкретних державних осіб, вкрай неефективно захищають вони й права та свободи громадян. Не випадково, констатував Президент, усе більше українців (особливо у 2003 році) звертаються за справедливістю не до українських судів, а до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі. Інакше, здається, й бути не може. Тими ж днями колегія Генпрокуратури, розглянувши роботу прокурорів Криму, Дніпропетровської, Одеської, Харківської, Херсонської областей і міста Києва констатувала: «Прокурори цих областей вдавалися до приписок, перекручення звітності, формалізму, окозамилювання, за якими стоять грубі порушення конституційних прав громадян, нехтування державними інтересами» («Урядовий кур’єр», 31 січня 2004 року, с. 2).

І дійсно, якщо всі державні структури порушують конституційні права громадян, то чому має бути виключення для тих, хто зголосився забезпечувати дотримання законності?

Основний висновок, що пролунав на нараді з вуст Президента України: «...ситуація дуже не проста і потребує негайного адекватного реагування органів влади». Однак насправді читати його варто так: «Держава перетворилася в найорганізованішого злочинця в країні. Й миритися з цим далі не можна». Президент, іншими словами, зажадав від вищих чиновників й керівників силових відомств негайно піднятися на найрішучішу боротьбу із самими собою.

Французький монарх якось гордо вимовив: «Держава – це я». На нараді 28 січня не прозвучала відповідь на запитання: «Така от держава як сьогодні в Україні – це хто?». Президент України доручив «керівництву країни» розібратися з цим.

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

Чому влада полюбила партії?

 Політичні партії – провідний чинник розвитку політичної системи в Україні. Якщо Ви в цьому не переконані, в черговому Посланні Президента до Верховної Ради на Вас чекає сюрприз. Партії досі дійсно були необов’язковим елементом української політичної системи. Якщо виходити з матеріалів, що можуть увійти до цього важливого документа, глава держави готовий всіляко сприяти вдосконаленню нормативно-правової бази функціонування і розвитку національної партійної системи і механізмів державної підтримки політичних партій.

Увага до партій логічно випливає й з ідеї політичної реформи, – переходу до парламентсько-президентської форми правління. Ще більше загострює питання про партії необхідність мобілізувати депутатів на підтримку політичної реформи і заохочення їх до «правильної» поведінки під час президентських виборів. Водночас, не слід випускати з поля зору й більш віддалену, але принципово важливу перспективу – вибори нового складу парламенту навесні вже не такого далекого 2006 року. На наших очах відкриваються нові перспективи розвитку партійної системи. Але чи є вірогідним її реформування і набуття європейських рис і чи є шанс на зміну реального ставлення влади до партій?

Партійна система в Україні й досі перебуває на стадії становлення. Вже сьогодні очевидно, що цей процес не лише розтягується в часі, а й помітно відхиляється за своїми якісними характеристиками від європейських зразків. Багатопартійність, що виникла, не має органічного зв’язку із соціальною структурою, а в більшості випадків і з артикульованими суспільними інтересами. На розвитку партійної системи позначаються й такі чинники, як соціальна недиференційованість, неартикульованість інтересів окремих прошарків суспільства, брак навичок і навіть розуміння потреб політичної самоорганізації у переважної частки населення.

За даними Інституту соціології Національної академії наук рівень довіри населення до політичних партій, хоча й підвищився за останні два роки, залишається дуже низьким. Цілком і скоріше довіряють їм лише приблизно 7%, зовсім і скоріше не довіряють – 62% громадян, понад 30% вагаються з визначенням своєї позиції. За оцінками, членами політичних партій є тільки 2% громадян. Лише 4% вважають, що вони відносно ефективно захищають їхні інтереси. Навіть коли йдеться про одну з основних суспільних функцій політичних партій, фактично про сенс і ознаку їх існування – розвиток громадської активності населення, тільки 35% опитаних визнають, що це дійсно має місце. В багатьох партіях поширеним явищем стало формальне та фіктивне членство. Їх регіональні структури нерідко тримаються на чиновництві місцевих органів влади.

Створення кількома потужними фінансово-промисловим угрупованнями своїх партій, напрацювання методів досягнення залаштункових домовленостей і маніпулювання депутатським корпусом, врешті-решт значні зрушення у складі депутатів визначили напрямок змін у характеристиках Верховної Ради як органу влади і представника інтересів суспільства. Після виборів 1998 року вона цілком утвердилась як інститут захисту корпоративних інтересів, у тому числі як дах для бізнесу і плацдарм для лобіювання. Досить показово, що численні спроби заборонити суміщення статусу парламентарія з підприємницькою діяльністю були фактично заблоковані.

На фоні браку правових засад і політичного підґрунтя взаємодії законодавчої та виконавчої влади, зокрема й передовсім – парламентської більшості та уряду, набули розвитку неформальні взаємини представників двох гілок влади на індивідуальній і дрібногруповій основі, а також з приводу особистих чи корпоративних інтересів. Це суть неполітичні стосунки, вони не є владно-державними, не мають нічого спільного із загальнонаціональними завданнями та загальнонаціональними функціями загалом. Так само вони не мають безпосереднього зв’язку з інтересами відповідної частки електорату. Відбулося занурення парламенту, слідом за виконавчою владою, у тіньову політику.

Очевидним є домінування виконавчої влади, яка і за принципами формування, і за характером поточної діяльності в ключових питаннях зберігає автономію від влади законодавчої та представницької. Це не тільки визначає штучну обмеженість ролі і впливу Верховної Ради та місцевих рад, а й суттєво погіршує умови розвитку парламентаризму, а таким чином, і партійної системи, і загалом механізмів участі громадян у формуванні влади.

Якість і реальна роль партій не дають підстав вважати їх втіленням справжнього ідейно-політичного плюралізму, свідченням розвитку демократії та становлення громадянського суспільства. На розвитку національної партійної системи позначилися переваги суто прагматичних, технологічних підходів, зумовлені особливостями посткомуністичного розвитку країни. Реальний вплив партій в Україні визначається не тільки і не стільки електоральною підтримкою, скільки наближеністю до влади. Не партії організовують владу, а влада у більшості випадків організовує партії. Цілком придатні для обслуговування вузькогрупових та приватних інтересів партії стали формою структурування не так суспільства, як самої влади.

Внаслідок масових порушень під час виборів, штучного формування значної частини депутатського корпусу, цілеспрямованого тиску Президента та його оточення партії не мають доступу до своїх класичних функцій. Втрачають свій вплив виборні органи влади, у тому числі – Верховна Рада. Брак реального поділу гілок влади і спотворені, недемократичні відносини між владою й суспільством визначили суперечливий фактичний статус Верховної Ради: вона увібрала в себе не лише всі ознаки філії президентської влади, а й функції осередку тієї частини політичних сил, яка є органічним антиподом чинної влади і яку всіляко маргіналізували. Таким чином, частина депутатів презентувала непарламентську владу, джерелом якої був не мандат від виборців, а неформальний статус у системі «партії влади».

Новий склад парламенту вперше створив передумови для повернення йому самостійної політичної ролі. Та ситуація змінилась не радикально. Внутрішньопарламентське співвідношення сил було порушено масованим втручанням Президента та його оточення. Верховна Рада виявляє політичну самостійність лише в окремих питаннях. Перспективи її повноцінного самовідродження, наближення за реальним статусом, суспільно-політичною роллю, стилем діяльності до представницького і законодавчого державного органу європейського ґатунку без нових виборів наразі не існує. Рада залишатиметься глибоко розколотою за ознакою ставлення до парламентаризму, принципами поєднання власних інтересів та обов’язків народного обранця.

Влада в Україні залишається позапартійною. Президент не ідентифікує себе з якоюсь політичною партією або партійною коаліцією. Підтримка його партіями під час президентських виборів не породжує жодних зобов’язань з формування уряду. Нічого принципово не змінилося і за період існування «коаліційного» уряду Віктора Януковича, створення парламентсько-урядової комісії. Прем’єр-міністр, який нещодавно очолив Партію регіонів, не має ані можливості, ані наміру офіційно враховувати у своїй діяльності партійну програму. В межах більшості бракує механізму координації програмних завдань окремих партій. У багатьох фракціях більшості значну роль відіграють мажоритарники, які не мають зв’язку з партіями і, до того ж, досить часто і вільно мігрують між фракціями. Нарешті більшість в цілому не є ані самостійною, ані достатньо згуртованою і не здатна виробляти та здійснювати виразну послідовну власну політику. Ця більшість не має серйозної суспільної підтримки, вона не може бути популярнішою за партії, що її утворюють, з їх скромними успіхами на минулих виборах. Цілком очевидним є її розрив з виборцями і залежність від Банкової. Власне вона не є навіть рівноправним і повноважним учасником переговорів з опозицією під час пошуків виходу з політичної кризи, що триває.

За такого стану партійної системи влада виявляє намір посприяти її вдосконаленню, або пристосуванню для виконання нових завдань на новому етапі політичної боротьби. Що саме складає її наміри і як цим можуть скористатись різні політичні партії, – окреме питання, яке розглянемо наступного разу.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.