3 - 10 лютого 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Чи готові партії до боротьби за владу?

Внесення змін до Конституції, які мають розширити повноваження Верховної Ради, стає досить вірогідним. Це саме стосується й Закону про пропорційні парламентські вибори. Більше того, й загальна логіка політичного життя свідчить про те, що цьогорічні президентські вибори не вирішать усіх проблем у відносинах між суспільством і владою, якщо ми наближаємося до певної межі у нашій незалежній історії, то вона має бути пов’язана із парламентськими виборами, що мають відбутись через два роки. Перед партіями відкривається перспектива значно посилити свою роль і це вже зараз має підштовхнути їх розвиток. Верховна Рада найближчим часом має відчути навий етап перегрупування політичних сил, зміну їх загального балансу.

Партії називають основною формою демократичної самоорганізації, важливою ланкою громадянського суспільства, яка забезпечує зв’язок між пересічними громадянами і владою. Вважатимемо це орієнтиром і для сучасних українських партій. Але насправді, сьогодні вони мають вирішувати зовсім інші і, попри значні ідеологічні, організаційні та рольові розбіжності, – схожі проблеми. Саме на цьому перехідному етапі важливо стабілізувати своє положення і максимально підвищити конкурентоспроможність. Водночас, ситуація з представництвом і захистом інтересів виборців в Україні настільки викривлена і невизначена, що слід прогнозувати серйозне оновлення переліку партій, здатних претендувати на роль лідерів, чи, щонайменше, – на представництво у Верховній Раді.

Справа далеко не обмежується тим, що чисельні дрібні партії будуть змушені об’єднуватися, а фактично розчинятись у більш потужних. Для них, якщо відверто, навіть кумедна ідея одновідсоткового бар’єру окреслює сумнівну перспективу сателіта чи прислужника без власного політичного обличчя. Далеко не гарантоване повноцінне політичне життя й тим, хто став на етапі підготовки минулих виборів основою пропрезидентського блоку “За єдину Україну!”. Цей блок фактично врятував від поразки на виборах 2002 року такі багаті і привілейовані партії як “Партія регіонів” та “Трудова Україна”. Вже зараз зрозуміло, що провладні партії не зможуть повною мірою скористатись для власної розбудови президентськими виборами, адже концентрації ресурсів і узгоджених дій під дійсно спільного кандидата не передбачається.

Відносно краща позиція у “Партії регіонів”, яку очолює Віктор Янукович. Пристойний для представника влади рейтинг Прем’єр-міністра і найкращі можливості використання прямої та тіньової підтримки державних структур дозволяють їй розповсюджувати свій вплив за межі Донбасу. Але й при цьому партія, за даними соціологічних опитувань, ледь долає існуючий 4-відсотковий бар’єр. Вона значною мірою залежна від політичного самопочуття і кар’єри свого голови і її перевага – широке представництво в уряді – може перетворитись на слабкість, адже суперників у пана Януковича у власному таборі вистачає. Дещо більш надійним є інший козир регіоналів – донецький патріотизм, який нещадно експлуатується господарями краю. Населення Донбасу сьогодні є найбільш невибагливою і керованою часткою українського електорату, фактично відокремленого адміністративними та інформаційними маніпуляціями від неактуальних для місцевих олігархів і чиновників питань демократичних і ринкових перетворень.

Сьогодні важко уявити українське політичне життя без “Трудової України” та її численних лідерів. Але проблем у цієї структури також вистачає. “Трудова Україна” – найбільш аморфна з олігархічних партій. За умов, коли її реальні власники переважно перебувають за лаштунками політичного театру, вона не має ефективного публічного керівництва. Її недостатньо повноважний лідер – Сергій Тігіпко, хоча й залишається одним з основних запасних гравців команди Леоніда Кучми, має вельми обмежений потенціал і важко розраховувати на те, що його вихід на поле суттєво вплине на гру. Йому ніяк не вдається вийти на рівень політика загальнонаціонального масштабу. Боротьба навколо Єдиного економічного простору серйозно зіпсувала його імідж європейські орієнтованого реформатора, здатного захищати національні інтереси. Надто невиразною залишається й партійна ідеологія, яка сама по собі, без тиску згори не здатна привабити виборця.

СДПУ(о) постійно демонструє активне партійне життя. Принаймні українців, змушених ковтати у великій кількості інформацію з всюдисущих ЗМІ, контрольованих керівництвом партії, в цьому переконують. За стилем роботи об’єднані соціал-демократи максимально наблизились до ще не забутої багатьма КПРС. Те ж нав’язування ідеологічних цінностей, які лідери партії за власними життєвими принципами аж ніяк не сповідують, та сама відсутність внутрішньопартійної демократії та масштабне використання для своїх цілей державних ресурсів. Партія досить упевнено утримує електоральний рейтинг біля 5%, але, по-перше, це дуже дороге задоволення, по-друге, – їй ніяк не дотягнутись до рівня реальної популярності соціал-демократичних ідей. Фактично партія змушена витрачати значні кошти і зусилля заради компенсації втрат від суперечливого іміджу власних лідерів. І все ж, якщо президентські вибори – не для СДПУ(о), їх парламентські можливості залишаються значними.

Серйозну загрозу для всіх провладних партій становить вірогідне скорочення можливостей після президентських виборів підтримувати свої структури за рахунок чиновництва і “напівдобровільних” внесків залежних бізнесменів. Чи дасть це поштовх до їх еволюції і перетворення з надбудови над бізнесовими структурами на класичні партії, прогнозувати важко.

Чергові історичні іспити чекають українських комуністів. Відразу зазначу, що проводити аналогії з трагедією зюгановської КПРФ, особливих підстав немає. Так, наявні ті самі причини внутрішньої кризи. Застарівання ідеології випереджає старіння електорату. Керівництво нездатне пристосуватись до нових умов і забезпечити перспективи виживання і розвитку. Партія начебто бореться за владу, але не здатна запропонувати реальної програми розвитку країни і, власне, керувати на основі власних гасел. Немає союзників на міжнародній арені, бракує союзників і на національній політичній арені. І все ж у КПУ ситуація набагато краща: у київської влади немає планів її нищіти, як це зробив Кремль. Їй не до цього, адже з’явився набагато небезпечніший супротивник – демократична опозиція.

Можна сперечатися щодо настроїв рядових комуністів та тієї частини протестного електорату, що готова підтримати КПУ, але посилення взаємних симпатій влади і керівництва партії є логічним. І не треба перебільшувати ініціативи президентської адміністрації у залученні комуністів до своєї гри. Верхівка КПУ сама відчуває загрозу демократизації країни. Партія, яка експлуатує радянську ментальну спадщину, дезорієнтованість значної частини населення (що дозволяє її лідерам триматись у політичній еліті) досить комфортно почуває себе у нереформованій країні з авторитарною владою. Але такій архаїчній організації не залишиться місця в європейській Україні. Тому й з’явилося чудернацьке гасло: “еврореванш не пройдет”. Сьогодні очевидно, що комуністи не готові до самооновлення і роблять ставку на збереження ролі зручних опонентів, але не конкурентів влади. І розраховують вони не стільки на чільну роль у новій парламентсько-президентській республіці, скільки на вдячність сьогоднішньої влади, якій вони допомагають зберегтися.

Те, що останнім часом Петро Симоненко розпочав ризиковану гру з владою є для нього кроком багато в чому вимушеним. Для самостійності не вистачає ані фінансових, ані інтелектуальних ресурсів. Рівень електоральної підтримки застиг на місці і не гарантує збереження звичної і досить вигідної ролі “завжди другого”. Зберігається загроза особистому лідерству з боку товаришів по партії та розколу рядів. Водночас, у партії існує чітка перспектива зміцнити позиції за умов пропорційних виборів і стати у недалекому майбутньому одним з основних елементів “малопартійної системи”. Дійсно, у новому парламенті КПУ цілком може стати другою силою, яка буде претендувати на роль системної опозиції. І ця перспектива підштовхуватиме партію якщо не до боротьби за демократію, то до сприяння чесним виборам. У цьому аспекті співпраця в форматі четвірки зовсім не знята з порядку денного. Наскільки це вписується в плани і можливості інших опозиційних сил, розглянемо у наступному матеріалі.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Громадська думка: надходить час змінити владу

До виборів Президента України залишилося менше дев’яти місяців. Наприкінці минулого року нас ледь не позбавили права всенародно обирати главу держави, проте здоровий глузд взяв, здається, гору: 3 лютого норму про обрання Президента Верховною Радою скасовано на позачерговій сесії. Водночас з усіх боків переконують, що громадянам України, швидше за все, в останню неділю жовтня цього року доведеться вибирати між єдиним кандидатом від влади та єдиним кандидатом від опозиції. Еліти, утім, ще мають домовитися й визначитися. Причому домовленості в обох таборах не обіцяють бути ані простими, ані безконфліктними. Іншими вони і не можуть бути – такими високими є ставки, такими травмуючими для політичних амбіцій окремих лідерів, безперечно, стануть рішення, які необхідно прийняти. Нарешті, у громадян України є свої переваги, симпатії й уявлення щодо найкращих кандидатів чи щодо шансів того чи іншого народного депутата чи державного діяча стати першою особою держави й визначати її внутрішню та зовнішню політику.

Недержавна організація «Українське демократичне коло» представляє результати всеукраїнського опитування, проведеного 20-26 січня 2004 року на замовлення Інституту політики. Вибіркова сукупність репрезентує доросле населення країни. За місцем проживання опитано 1000 респондентів старших за 18 років.

На загал населення не довіряє своїм політикам. Уже багато років підряд у країні немає національного лідера, який би користався довірою більшості виборців. Є політики кращі й гірші – отут громадяни України дуже розбірливі, а у своїх симпатіях та антипатіях досить певні. У Таблиці 1 представлені дані про найвідоміші фігури опозиції, народних депутатів, державних службовців.

Таблиця 1.
Довіра до політиків і державних діячів, (%)

От уже протягом двох років В.Ющенко залишається найпопулярнішим політиком в Україні. У січні поточного року йому цілком чи частково довіряли 45% опитаних. Майже третина виборців (29%) довіряли Прем’єр-міністру В.Януковичу та лідеру Соціалістичної партії О.Морозу. Кожен четвертий респондент довіряє П.Симоненку і Ю.Тимошенко, що помітно більше, ніж рівень довіри до голови Верховної Ради В.Литвина. В.Медведчуку не довіряють дві третини опитаних (64%), а Л.Кучмі майже три чверті (72%).

Уже з цих даних видно, що виборці України мають намір змінити команду, що керує країною протягом останніх десяти років. І тому є інші підтвердження. В опитуванні задавалося питання: “Якщо пропрезидентські партії та фракції в парламенті висунуть свого єдиного кандидата, а опозиція – свого, то за кого з них Ви стали б голосувати?”. Кандидата від пропрезидентських сил готові підтримати 12% опитаних, а кандидата від опозиції – 28%. Установка громадян досить визначена: повинна відбутися зміна влади. Причому якщо таким єдиним кандидатом буде Л.Кучма, то сьогодні його готові підтримати 14% респондентів, а якщо таким кандидатом буде В.Янукович, то його підтримали б 19%. Нинішній Прем’єр-міністр уже більш популярний у країні як кандидат у Президенти, ніж Л.Кучма, який у черговий раз спростував можливість для себе брати участь у виборчій кампанії, проте якому Конституційний Суд не забороняє балотуватися на черговий президентський термін.

Кожен третій опитаний вважає (30%), що доцільно висувати від опозиції єдиного кандидата. При цьому найприйнятнішою фігурою від опозиції на виборах у жовтні люди вважають В.Ющенка (34% опитаних). У Таблиці 2 представлені відповіді на запитання про кращу кандидатуру в Президенти від опозиції.

Таблиця 2.

Якщо Соціалістична партія України, блок Ю.Тимошенко, блок “Наша Україна”, Комуністична партія України висунуть єдиного кандидата, то хто саме,
на Вашу думку, має представляти їх на президентських виборах? (%)

Взагалі ідея єдиного кандидата досить приваблива для людей. Якби вибори Президента відбулися в найближчу неділю, то за В.Ющенка проголосували б 28% опитаних. Однак, якщо він стане єдиним кандидатом від опозиції, то за нього готові проголосувати 40% опитаних. Якщо таким кандидатом буде А.Мороз, то – 19%, а якщо Ю.Тимошенко, то – 15%.

Очевидно, що влада програє змагання за виборчі настрої громадян. І останні підозрюють, що влада не залишиться байдужою, спробувавши відкоригувати електоральні орієнтації тими методами, що є в її розпорядженні. Перерозподіляти голоси на свою користь – от у чому громадяни свідомо підозрюють владу. За В.Януковича як кандидата в Президенти збирається голосувати 11% опитаних. Але, на думку 16% респондентів, саме він стане новим Президентом України (за В.Ющенка як самостійного кандидата збираються голосувати 28%, але 22% переконані, що він стане новим Президентом). Різниця в 5-6% в обох випадках й встановлює розміри можливої «корекції» волевиявлення громадян.