"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №6 (11)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   10 - 17 лютого 2004 року


     ЗМІСТ:

    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Чи готові партії до боротьби за владу? (2)


    Сергій МАКЕЄВ
     Опозиція й політичні очікування громадян


 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Чи готові партії до боротьби за владу? (2)

Продовжуючи розгляд питання про роль партій в українському політичному житті, який був розпочатий у попередніх випусках, звернімося до тих з них, які найбільшою мірою визначають стан і перспективи національної партійної системи. Йдеться про опозиційні політичні сили, що сформувались у період незалежності і переважно відбивають суспільні настрої, які так само пов’язані з сучасним етапом розвитку країни. Представлені у Верховній Раді Соціалістична партій України (СПУ), Блоки Юлії Тимошенко (БЮТ) і «Наша Україна» – різні за походженням, ідеологією і стилем діяльності об’єднання. Але, водночас, всі вони є найбільш живими, орієнтованими на саморозвиток і на забезпечення змін у суспільстві і державі. Саме це їх принципово відрізняє від «центристів», що знаходяться при владі, і комуністів.

Значною мірою такий стан справ обумовлений їх опозиційним статусом, тим, що доводиться діяти у вкрай несприятливих умовах і не стільки прагнути реалізації своїх програмних цілей, скільки реагувати на дії влади. Те, що зараз відбувається в українській політиці, не є «нормальною боротьбою за владу». В країні склався такий тип політичного режиму, що доводиться відстоювати право саме на таку боротьбу за владу, яка давала б шанси на перемогу. Влада в Україні за дванадцять років жодного разу не переходила від однієї політичної сили до іншої. Жодні вибори не надавали такої можливості. Відносно вільні вибори перших років незалежності ще не були окреслені чітким протистоянням авторитаризму і демократії. Так само й цивілізована передача влади від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми лише за формою означала її зміну і не впливала на напрямок національного розвитку.

Надалі зарегульованість виборів постійно зростала, рівень демократичності знижувався, їх результати не відповідали волі та сподіванням виборців. Сьогодні очевидно, що монополія на владу, встановлена кількома кланово-олігархічними угрупованнями, виключає можливість її зміни безпосередньо через вибори. Під контролем чинної влади вони просто не мають сенсу. Згадані три політичні сили взяли на себе місію протидії такій владі і стали її єдиними конкурентами та основною мішенню.

Опозицію чимало критикують не тільки в рамках постійної пропагандистської кампанії, розгорнутої владою. Вона нерішуча, не завжди послідовна, погано вчиться на помилках, не демонструє єдності. З усім цим важко не погодитись. Громадяни, які вже багато років мають владу, якій не довіряють і яку абсолютна більшість хотіла б змінити, прагнуть мати кращу опозицію, адже вона й має бути кращою альтернативою владі. Але при цьому суспільство не готове до адекватної підтримки опозиції, як і до того, щоб впливати на її дії.

Так, опозиція ближче до населення, ніж влада. Але, по-перше, не набагато ближче, по-друге, штучно і злочинно обмежений доступ до засобів масової інформації не є єдиною причиною цього. Опозиційні сили не є чимось абсолютно відмінним від владних, мають багато спільного у походженні, в багатьох випадках йдуть з нею на компроміси, призвичаюються до суперечливих українських політичних і економічних реалій. Вони так само не є каналом прискореного оновлення політичної еліти, не демонструють особливих успіхів у досягненні ідеологічної визначеності та створенні конкретних програм вирішення актуальних для країни проблем.

Існує досить стійка ілюзія щодо того, що опозиція мусить бути єдиною. Дійсно, наполегливі дії влади, спрямовані на те, щоб послабити й дискредитувати опозицію, роблять солідарність актуальною. Дійсно, є досить широке поле спільних інтересів – забезпечення бодай мінімального рівня демократії, більш прозорих виборів, які однаково необхідні всім, крім провладних партій. Далі починаються ідеологічні відмінності, конкуренція, взаємна боротьба, в основі якої не тільки складні особисті відносини і конкуренція між лідерами. Поки авториторизм становить спільну загрозу, існування опозиційної четвірки об’єктивно можливе. Але й за цих умов не може не даватись взнаки наявність і правої, і лівої опозиції. І якщо єдність більшості у Верховній Раді є нормою, то єдність меншості, як константа, скоріше є аномалією.

Фактично, кожна з основних політичних сил знаходиться у стадії становлення, пошуку власного політичного обличчя. Меншою мірою це стосується хіба що СПУ. Ця партія вже давно присутня у Верховній Раді, має відносно розвинені регіональні структури, значною мірою сформувала свій електорат. СПУ об’єднала ту частину комуністів та їх прихильників, які розуміли необхідність і були певною мірою готові до змін, до відходу від більшовизму. Водночас, елементи ідеологічної та електоральної спадковості гальмують її, здавалося б, логічне і перспективне просування у бік соціал-демократії, розширення кола прихильників за рахунок тих, хто не готовий підтримувати відверто ліві гасла.

Важливим для оцінки можливостей соціалістів є високий особистий авторитет її лідера Олександра Мороза. Обмежений у збільшенні власного рейтингу і електоральних здобутків партії консервативністю і невибагливістю лівого електорату, він, на відміну від Петра Симоненка і Наталії Вітренко, є політиком, що думає не лише про партію, а й про державу в цілому. Соціалістам, хочуть вони цього чи ні, доводиться виконувати складну місію – цивілізувати ортодоксальну частину українського політикуму. Не дивно, що вони постійно знаходяться під союзницьким тиском комуністів і є головним об’єктом нападок «прогресивних соціалістів». Найімовірніше саме їм припаде у перспективі стати українським зразком лівої партії європейського типу.

Набагато складнішими є проблеми, які доводиться вирішувати блоку партій, очолюваному Юлією Тимошенко. Більша їх частина пов’язана з надто значною роллю лідера, залежністю діяльності об’єднання від її особистих обставин і планів. Особливу суперечливість ситуації надає те, що йдеться про правоцентристську силу, яка мала б демонструвати близькість до ліберальних принципів як в офіційній ідеології, так і в засадах внутрішнього життя. Тимошенко має високі лідерські якості, своїх прихильників і масу власних проблем. Те, що широко обговорюється – безпосередній тиск влади, кримінальні справи, судове переслідування проти найближчих родичів, не є головним. На це доводиться відволікатись, але такі дії влади є одним з тих чинників, які підтримують популярність, створюють, на фоні непопулярної влади і навіть інших опозиціонерів, які так чи інакше з цією владою контактують, імідж найбільш непримиренного борця за справедливість.

Загострені стосунки з владою лише частково компенсують з очах громадськості несприятливі для подальшого зростання популярності політика факти біографії. Наявність значного капіталу непрозорого походження, зв’язки з Павлом Лазаренком є головною причиною того, що Тимошенко змагається з Віктором Медведчуком за рівнем несприйняття – кількістю громадян, які не будуть за неї голосувати ні за яких обставин. Для того, щоб дистанціюватись від фінансово-політичних угруповань, які контролюють владу, довести, що незбіг політичних позицій не є наслідком і проявом зіткнення бізнесових інтересів, недостатньо бути до них в опозиції.

Для того, щоб БЮТ перетворився в якісно відмінне від «Партії регіонів» чи «Трудової України» живе і самодостатнє політичне об’єднання, слід зосередитись на конструктивній роботі, професійному викритті тіньових бізнесових і політичних схем, які набули масштабного розвитку в сучасній Україні, на напрацюванні програм реформування. Ставка переважно на протестний електорат, хай він у БЮТ є більш освіченим і в цілому вимогливим, на відміну від незадоволених, які голосують за Вітренко чи комуністів, не є перспективною.

Ідеологічна і політична ніша праворуч від центру не є стабільно заповненою. У БЮТ є непогані можливості уточнити свої ціннісні координати і посісти в ній визначене усталене і вагоме місце. Але така можливість не зберігатиметься завжди. Далеко не до кінця з’ясовано, як розвиватимуться відносини блоку з «Нашою Україною», так само, як і Юлії Тимошенко з Віктором Ющенком. Особливо, коли активізується очікуваний процес консолідації політичних сил навколо найбільш рейтингового політика. Певні ризики слід пов’язувати і з виходом на загальноукраїнську арену нових правих партій як з владного табору (скажімо нове видання «Озимого покоління»), так і незалежних (наприклад Народна партія). У будь-якому випадку очевидно, що забезпечення майбутнього у парламентсько-президентській республіці, на яку перетворюється Україна, потребуватиме активного саморозвитку, значних організаційних та інтелектуальних зусиль.

(Далі буде)

 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Опозиція й політичні очікування громадян

У будь-якій країні – від найрозвиненішої до вкрай відсталої – люди не в захваті від влади. Чи не нормою в сучасному світі є помітне дистанціювання громадян від неї, якщо не відкрите неприйняття, то неприхована байдужність. Більше того, люди масово думають, що від влади виконавчої, законодавчої чи судовий варто очікувати тільки поганого: від прямих зазіхань на рівень життя за допомогою тіньових маніпуляцій з цінами на продукти й предмети першої необхідності (як це ледве не сталося із цінами на ліки, але сталося з цінами на хліб та борошно, комунальними послугами, із вартістю проїзду в комунальному транспорті) до обіцянок улаштувати життя людей якнайкраще, які практично ніколи не виконуються.

Україна тут не виключення. Як свідчать опитування громадської думки, нинішня влада й персони, що її представляють, не користуються популярністю в народі. Настрій змінити владу чітко проявився на виборах у Верховну Раду в березні 2002 року і відтоді залишається досить стійким. Шанс реалізувати цей настрій громадянам України представиться 31 жовтня цього року, коли ми обратимемо нового Президента України. Люди хочуть бачити нові обличчя при владі й сподіваються, що іншим, якісно кращим, стане управління державою, економікою й соціальними процесами.

І виборцям, начебто, є з кого і з чого вибирати. З одного боку, у наявності група державних діячів й законодавців (народних депутатів), що переконані в необхідності забезпечити наступність влади і тому запропонують нам, виборцям України, свою кандидатуру. 16 лютого був оприлюднений зміст політичної угоди, у якій парламентська більшість бере на себе зобов’язання висунути й підтримати єдиного кандидата. На сьогоднішній день це, швидше за все, Прем’єр-міністр В.Янукович. Основним гаслом кандидата від влади стане, безумовно, збереження стабільності. Стабільність у даному випадку означає пролонгацію присутності на ключових державних посадах представників тих політичних сил, що займають їх у даний момент. Нам уже зараз пояснюють, що тільки в такий спосіб можна підтримати й зміцнити тенденцію зростання економіки та підвищення добробуту людей у вигляді 10% надбавок до пенсій та зарплат. При цьому нікого не бентежитиме та проста обставина, що цифри росту вступають у протиріччя з повсякденним досвідом людей та спостереженням за випереджаючою 10% динамікою цін на споживчі товари. Крім того, нам уже зараз загрожують: якщо не проголосуємо за збереження стабільності, країну очікує економічний хаос, політичні потрясіння, непередбачуваність геть у всьому.

Інакше кажучи, з цього політичного табору вибори Президента представляються як вибір між порядком й безладдям, між передбачуваністю й непередбачуваністю, між стійким рухом до цивілізованості й поверненням до нецивілізованих форм життя. Зрозуміло, що тут перед нами не особливо складна політична гра на природних установках й почуттях людей. Дійсно, ну хто, перебуваючи в добрій пам’яті й при розумі, зробить вибір на користь хаосу перед стабільністю? Справа залишається за малим: переконати людей, що це реальна, а не надумана дилема. Задача виборчої кампанії буде полягати в тім, щоб до 7-8% виборців, які стабільно голосують за владу в Україні, додати максимальну кількість тих, кому вдасться навіяти, що вибір дійсно слід робити між двома різновидами майбутнього: між прийдешнім порядком і прийдешнім хаосом.

Опозиція ж, з іншого боку, неминуче представляє себе як політичну альтернативу нинішній владі. Вона говорить про далекий від досконалості спосіб керування державними справами, про відсутність у тих, хто розташувався коло керма влади, необхідних для ефективного ведення загальних справ якостей і достоїнств. Коротке послання, з яким опозиція словами й справами звертається до громадян України, формулюється так: «Ми не такі, як вони, ми – інші, ми – кращі за них». Тобто ми інакше станемо вести державні справи, ми позбавлені тих професійних і особистісних недоліків, що притаманні нинішнім правителям, ми маємо достоїнства, якими вони не володіють, ми ретельніше подбаємо про загальне благо.

До пори до часу кожен громадянин, який стежить за поточною політикою, приймає такий самоопис на віру, не вимагаючи переконливих свідчень і доказів. Інакше й бути не може, адже в опозиції не так уже й багато можливостей підтвердити своє звернення до виборців. Але, не було би щастя, так нещастя допомогло: у країні «случилася» політична реформа. Для представників опозиції вона то й стала можливістю на ділі продемонструвати уміння й навички відстоювати свої переконання й проводити в життя спільно вироблену політичну лінію. Водночас, конституційна реформа стала й серйозним іспитом для таких умінь та навичок.

Багато хто, імовірно, уже склав уявлення про те, як опозиція пройшла даний іспит, і чи дійсно вона «інша й краща» у порівнянні з тими, хто керує країною в даний момент. Позитивні відмінності, безсумнівно, існують. Я ж приверну увагу до відсутності відмінностей там, де вони повинні бути. Висловлю три міркування та спробую обґрунтувати їх.

По-перше, в опозиції відчувається дефіцит стратегічного мислення. Діюча влада, здається, геть-чисто позбавлена стратегічного мислення. Нагадаю, що термін життя наших урядів ледве більше року (за десять років президентства Л.Кучми перемінилося вісім урядів). Усі вони приймали програму дій і жоден не відзвітувався про виконання своєї програми, оскільки звітувати не було чим (два прем’єри, Ю.Звягільський та П.Лазаренко, узагалі змушені були тікати з країни). В.Хорошковський, на початку цього року роз’яснюючи причини своєї відставки з посади Віце-прем’єра, також указував на порочну практику «ручного керування» країною в режимі поточного часу.

Але й опозиція виявилася зовсім не готовою до суперництва з проблем політичної реформи. Остання стосується дійсно важливих проблем, що вимагають зважених рішень й продуманих наперед ініціатив і зразків поведінки в парламенті та перед громадськістю. Однак, я не в змозі розгледіти який-небудь осмислений план дій опозиції у період між жовтнем 2003 року та лютим 2004 року. Складалося враження, особливо 23–25 грудня минулого року, що перед нами спонтанні, імпульсивні й далеко не завжди адекватні реакції людей, яких застали зненацька. Якщо не створений алгоритм власних дій (чи кілька варіантів такого алгоритму) тоді, коли йдеться про дійсно важливі справи, то це безумовна ознака дефіциту стратегічного мислення.

По-друге, опозиція не виявила уміння ефективно вести політичні справи. Таке уміння передбачає, у першу чергу, уміння говорити й домовлятися з тими, хто дотримується думок, відмінних від твоїх власних. Воно неодмінно повинно бути притаманне політичному діячу (політичній силі), який прагне досягати важливих й довгострокових цілей. Тут найчастіше мають на увазі уміння йти на компроміси. Однак справа не тільки і не стільки в цьому. Необхідно так сформулювати загальну мету, щоб наявні розбіжності в позиціях не змогли поставити цю мету під сумнів. І, далі, уміти домовитися – значить бути здатним створити атмосферу взаємної довіри, поважного ставлення один до одного, прихильності спільно прийнятим рішенням, тобто атмосфери, без якої годі й мріяти про ефективні колективні дії. Для цього необхідна ще одна найважливіша здатність: здатність слухати й чути опонента, визнаючи й приймаючи обґрунтованість його аргументів.

Дуже сумним для перспектив демократичного розвитку країни є і те, що коаліція опозиційних сил так і не склалася, а солідарного виступу не вийшло. Ті, хто проводив переговори, не чули резонів один одного, не змогли висунути об'єднуючу ціль, атмосфера довірливого співробітництва не була створена. Ні, опозиція в останні місяці не продемонструвала здатності ефективно контролювати й направляти політичний процес, нехай навіть локальний, всередині опозиції.

По-третє, у відносинах з опонентами опозиція не пред’явила більш прогресивні зразки. Ми знаємо, особливо після жовтневих подій у Донецьку, як влада трактує опозицію. Наша влада не вміє і не бажає розмовляти, вона діє і ніколи своїх дій не пояснює, вона не схильна домовлятися з тими, хто не поділяє її установок і оцінок, вона орієнтується на політичну однодумність. Наша влада нетерпима, ніяку критику з боку не сприймає й воліє чути про себе тільки гарне. Часту зміну урядів, побудову відверто нездорової економіки з гігантською «тінню» й нерівними умовами для конкуренції, великі метастази корупції припустимо трактувати в тому сенсі, що країною керують «менеджери-двієчники», чия професійна неспроможність як людей, покликаних працювати на загальне благо, ні для кого не є секретом.

Але 23–25 грудня і 3 лютого ми побачили як опозиція трактує парламентську більшість й керівництво Верховної Ради. У даному випадку «симетричність відповіді» (як ви з нами в Донецьку, так і ми з вами у Верховній Раді) мала, скоріше, негативні наслідки. Парламентська більшість, підтримувана виконавчою владою й Президентом України, явила усім свої найгірші якості, пішовши на безпрецедентні порушення всіх писаних й неписаних норм прийняття парламентських рішень. Але опозиція продемонструвала у відповідь далеко не кращі способи ведення політичної боротьби в парламенті. Разом із тим, ніхто із представників опозиції так і не роз’яснив громадянам України, що це був воістину «останній» засіб, іншого вибору в них просто не було. Проте й трохи згодом після грудневих подій ніхто не проаналізував, що робилося правильно, а що зовсім не правильно. Справа не тільки в тому, щоб контролювати владу. Важливо й на власному прикладі призивати й схиляти її до того, щоб вона ставала цивілізованішою, демократичнішою.

Уявімо собі тепер, що нинішня влада стає опозицією, а нинішня опозиція стає владою. Як вона стане відноситися до нині вже «колишньої влади»? Якщо так, як колись ставилися до неї (недавні події пророкують саме такий сценарій розвитку подій і в нас мало підстав думати, начебто усе складеться інакше), то ми всі разом залишимося в тому ж пункті, у якому знаходимося нині. А пункт це такий: опозиція не визнається нормальним складовим елементом плюралістичного політичного процесу, тобто не виконує життєво важливі конструктивні функції в суспільстві. Крім того, до опозиції немає необхідності прислухатися, адже вона свідомо нічого корисного й повчального сказати не в змозі. Очевидно, що такий стан справ зовсім не нагадує демократичні зразки організації політичного життя.

 

Багато громадян переконані в необхідності передати турботу про справжні інтереси країни іншій «політичній команді». І вони очікують, що ця інша команда буде надавати свідчення свого професіоналізму й компетентності та зовсім не давати приводу сумніватися в них.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.