17 - 24 лютого 2004 року

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Більшість у Верховній Раді зобов’язалася
забезпечити перемогу єдиного кандидата від неї
на президентських виборах.
І він уже виклав окремі пункти свої програми

В українській політиці давно ніхто не вірить один одному на слово. У моду ввійшли різного роду угоди з підписанням документа лідерами парламентських фракцій та груп. Хвилю консолідації більшість підняла наприкінці минулого року, коли після імітації голосування за законопроект №4105 були підписані угоди про створення двох коаліцій: між фракціями більшості у Верховній Раді, а також між більшістю й урядом (парламентсько-урядова коаліція). І ніякоъ келійності – підписи ставляться в урочистій обстановці, а в теленовинах громадяни можуть спостерігати за головними діючими особами. Публічне «приведення до присяги» не дає, зрозуміло, 100% гарантії від політичного дезертирства, але значно його ускладнює.

На минулому тижні підписані ще дві угоди. Фракції більшості, до яких приєдналися фракції Комуністичної партії та Соціалістичної партії, домовилися про порядок реалізації політичної реформи. Одночасно фракції та групи більшості умовилися висунути й підтримати на виборах єдиного кандидата. Відчуваючи, мабуть, легке запаморочення від власних консолідуючих зусиль, вони з властивою їм недбалістю у формулюваннях зобов’язалися «забезпечити перемогу єдиного кандидата на президентських виборах». Вчитаймося тільки-но: не допомогти громадянам зробити кращий вибір, не переконати їх, а забезпечити перемогу. Останнє означає, що за ціною, швидше за все, більшість також не постоїть.

Угода про підтримку єдиного кандидата цікава ще в одному аспекті. Парламентська більшість визначила для себе і для нас, виборців України, чим же вона є в політичному житті країни. Більшість привласнила собі ім’я, яким вона стане називати себе на період передвиборної кампанії і на яке стане відгукуватися. В такому випадку соціологи говорять про самоідентифікацію. Більшість для забезпечення перемоги єдиного кандидата планує створити «широку коаліцію демократичних сил», а себе уявляє ядром цих самих демократичних сил. Відтепер усім слід знати, що справа демократії в Україні знаходиться в руках Партії регіонів, партії «Трудова Україна», СДПУ(о), Аграрної партії, Народно-демократичної партії. Всі інші фізичні особи й партійні структури можуть претендувати на ім’я демократа і демократичних структур лише за умови входження в «широку коаліцію». Загалом, демократи тепер це ми, тільки ми й ніхто крім нас. Ми ж кваліфіковано відрізняємо демократа від не демократа і винятково ми маємо право присвоїти ім’я «демократ», кому б то не було.

Однак одним ім’ям справа не обмежилася. Більшість у Верховній Раді назвалася й іншим – «державницько-патріотичні сили». Відбулася, отже, приватизація патріотизму й піклування про державу. І тепер буде так: хто з нами, той, безсумнівно, патріот. А хто не з нами, той, за визначенням, є недруг України, інтригує проти державних підвалин, думає тільки про те, якби нашкодити країні, займається злісним критиканством й очорненням, указуючи переважно на недоліки. І якщо хтось не говорить в очі вищим державним керівникам тільки гарне, той не може визнаватися патріотом, оскільки не оцінює по достоїнству зусилля влади в економіці та соціальній сфері.

Ім’я єдиного кандидата демократичні й державницько-патріотичні сили мають намір назвати в березні на форумі своїх прихильників. Ніяких сюрпризів отут чекати не приходиться. Ім’я усім відоме і навряд чи ті, хто підписав угоду, губилися в здогадах, хто ж стане першим та єдиним кандидатом від влади. Але ритуал повинний бути дотриманий, та й не час ще повідомляти конкретні імена – початок виборчої кампанії приходиться на травень. Проте політична неминучість висування ясна і Прем’єр-міністру В.Януковичу. Його привітальне слово учасникам міжнародної конференції «Україна в Європі та світі», що відбулася 21 лютого в Києві й у якій взяли участь відомі в недавньому минулому політики різних країн (серед них Мадлен Олбрайт, що була держсекретарем США, стала, по суті, першим публічним пред’явленням аргументів, з якими влада, а точніше коаліція з Президента України, парламентської більшості й уряду, вийде на вибори (на єдності усі трьох складових В.Янукович наполягав кілька разів у своїй невеликій промові; основні тези виступу доступні на сайті Кабінету Міністрів).

Три основних досягнення пред’явить влада виборцям. По-перше, це упевнене зростання економіки. За темпами росту, повідомив Прем’єр-міністр учасникам конференції, Україна є лідером не тільки в регіональному плані, але й загальноєвропейському. Не більше і не менше. Взагалі ж доктору економічних наук варто було б бути більш обережним з цифрами. Слухачам, та й виборцям, цікавіше було б довідатися, у якому році з такими темпами росту країна досягне хоча б рівня промислового виробництва 1991 року. Але ще важливіша структура приросту, адже частка чорної металургії у валовому національному продукті неухильно підкрадається до 30%, закріплюючи Україну за структурою економіки в індустріальній епосі середини минулого століття. Цитата:

Ми вправі пишатися нашими економічними досягненнями. Темпи цьогорічного економічного зростання дозволяють зробити твердий і недвозначний висновок: економіка країни поступово набирає обороти. Торік у промисловості спостерігалося бурхливе зростання – майже 16% приросту. Темпи розвитку економіки України вигідно виділяють нас на тлі економічних процесів як у пострадянських, так і більшості європейських країн. Що далі? Якщо такі темпи економічного зростання протримаються, Україна, – я переконаний в цьому – швидко завершить проведення реформ і посяде гідне місце у європейській спільноті.

По-друге, це збереження у жорсткій боротьбі з опонентами політичної стабільності в Україні. Причому опоненти знаходилися як усередині країни, так і за її межами. Політична конкуренція набула в Україні «збочених форм» (цитата), оскільки: а) опозиція шукала підтримки за кордоном, непатріотично скаржачись міжнародним структурам та іншим державам; б) висуваючи все нові абсурдні вимоги, опозиція тягла час до початку виборчої кампанії; в) опозиція не приймала необхідних країні законів (за закон про охорону інтелектуальної власності, наводить приклад В.Янукович, вона не дала жодного голосу, чим і зірвала його прийняття; залишилося, щоправда, неясним, чому ж не проголосувала більшість). Проте, в умовах внутрішнього й зовнішнього тиску влада відстояла це значиме надбання і зуміє зберегти його й у майбутньому. Цитата:

Не можу не сказати про те, що були спроби підриву політичної стабільності в Україні. Адже ця стабільність одночасно і дає можливість розвиватися українській економіці, є запорукою того, що люди не піддадуться на різні провокації стосовно дестабілізації ситуації в країні. І хочу запевнити: влада розуміє це, і знає, як цього не допустити.

По-третє, партії парламентської більшості за підтримки Президента України Л.Кучми виробили нову форму взаємодії парламенту й уряду, створивши парламентсько-урядову коаліцію. Вона стала, за словами Прем’єр-міністра, найвищим політичним досягненням партій у незалежній Україні. Вона могла б скластися і раніше, трохи ностальгічно повідав В.Янукович, якби були реалізовані результати Всеукраїнського референдуму 2000 року й у руках Президента виявився би «дамоклів меч» у вигляді права розпускати Верховну Раду. А так коаліція в якості безсумнівного політичного блага спізнилася не менш, ніж на три роки.

Не приховав наш Прем’єр-міністр своїх антиамериканських та антиєвропейських настроїв. Утім, хтось може сказати, що він не приховав своїх патріотичних настроїв, адже патріотизм новими коаліціями приватизований і стане одним з основних слоганів передвиборної кампанії. Цитата:

Україні не потрібно, щоб нами маніпулювали. Ми довели свою стабільність і прогнозованість, відданість правилам міжнародної політики, що зовсім не суперечить нашим національним інтересам… Українська влада довела свою відданість сучасним правилам європейської поведінки… Можу сказати, що наші успіхи були б більшими, якби міжнародна спільнота так виконувала свої зобов’язання щодо України, як Україна виконує свої.

Отже, у влади є досягнення та дві головні болі у вигляді внутрішньої опозиції та міжнародних структур, що сунуть ніс у суверенні справи України. Коли б не це, успіхи були б вагомішими. Нам заважали і не допомагали працювати, ми заслуговуємо на краще ставлення до себе. Любіть нас такими, якими ми є і не вимагайте більшого. Такою є формула нового патріотизму. Про європейські та загальнодемократичні цінності згадки в промові не було.

Здається, що Л.Кучма спокійно може країну здати. Оскільки В.Янукович готовий її прийняти.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

На порядку денному – національна модель демократії

Міжнародна конференція «Україна в Європі та світі», що відбулася у Києві 20-21 лютого 2004 року за участі авторитетних політичних діячів та дослідників висвітлила суттєві розбіжності у визначенні пріоритетів нашої держави і, зокрема, розумінні завдань демократичного розвитку. Власне, розбіжності існують між нашою владою, з одного боку, та опозицією і міжнародною спільнотою, з іншого. Але влада є влада і під її керывництвом ми можемо остаточно втратити перспективи суспільного оновлення і опинитись в міжнародній ізоляції. Те, що влада вперше не проігнорувала подібний форум і, представлена Віктором Януковичем, вступила в дискусію, можна вітати. Проте, продемонстроване ігнорування очевидних проявів авториторизму в українській політичній практиці зайвий раз довело, що боротьба за демократію ще попереду.

Спроба голови уряду поєднати демократичні гасла з такими орієнтирами як спадковість та стабільність свідчить, у кращому випадку, про спрощене розуміння ним потреб політичного реформування. У гіршому, – про намір ігнорувати європейський і світовий досвід та будувати державу у відповідності до інтересів кланів. Згадується нескінченна відвертість одного з його попередників – Леоніда Кучми, який просив сказати, що (який лад) треба будувати при тому, що жодних цивілізованих норм такого будівництва він не визнавав. Загроза підміни справжньої демократії її сурогатом стала для нашої держави цілком реальною.

Цілком очевидно, що сьогодні демократії доводиться проходити суворі випробування під тиском процесів глобалізації та конкретних геополітичних обставин. З одного боку виникли і прагматична потреба, і месіанська спокуса розповсюдження демократії. При цьому поглиблення демократії там, де вона утвердилась природним шляхом, очевидно не гарантує і навіть не може принципово допомогти розширенню сфери її буття. З іншого, – спостерігаємо явище імпорту, власне, – штучного впровадження певних демократичних процедур, що створює, можливо, серйозніші проблеми, ніж широко обговорюване питання про спроби експорту демократії.

Україна є особливо цікавим прикладом дослідження проблем розвитку демократії і ролі зовнішніх чинників цього процесу. Адже вона є великою, відносно розвиненою недемократією, що гучно і настійливо заявляє про свою демократичність і європейський вибір. При цьому особливості її внутрішньої суспільно-політичної ситуації породжують цікавий феномен: доводити свою демократичність владі доводиться не вдома, а на міжнародній арені, конкретно, – в форматі західного вектору своєї зовнішньої політики.

Питання демократії в нашій країні на даному етапі її розвитку стали предметом багатопланових дискусій. Необхідність її утвердження не заперечується, проте, за умов браку загальнонаціонального консенсусу і продовження гострої політичної боротьби, виникло кілька різних зразків розуміння демократії та практичного ставлення до її вимог. Достатньо виокремити кланово-олігархічний, чиновницький та комуністичний варіанти. Маючи свої суттєві особливості, вони переважно використовують спільні аргументи: національну специфіку та суверенне право тлумачити все, що завгодно, на власний розсуд. Якщо додати до цього низьку самокритичність, сильний потяг до того, щоб видавати бажане за дійсне, спроби звести все до формального боку справи, навіть до декорацій, та ще й чинник політичної кон’юнктури, – потребу будь-що створити привабливий імідж собі і заплямувати конкурентів, матимемо пояснення розповсюдженого в нас сприйняття зарубіжних оцінок суспільно-політичних процесів і стану демократії.

Ключовими особливостями цього сприйняття, яке фіксується й в коментарях офіційних осіб та керівників держави, є звинувачення у застосуванні подвійних стандартів, заангажованості, намаганні втрутитись у внутрішні справи на боці «окремих сил», власне тих, які найближче в Україні підішли до адекватного розуміння норм і практики демократії і є єдиними дієздатними її захисниками.

Звернення до критеріїв і методики оцінки рівня розвитку демократії, таким чином, має, крім класичної наукової, дві мети: заповнити лакуни знання про демократичний устрій і нівелювати свідомі спроби підмінити поняття, заплутати ситуацію і дискредитувати демократію як таку. В суто практичному плані це може прислужитися й оптимізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики, якщо вони дійсно базуються на європейському виборі.

Універсалізація засад внутрішнього життя в Європі дедалі тісніше прив’язує можливості партнерства до моделі національного розвитку та стає основою вирішення питань міжнародної безпеки і поглибленої співпраці. Таким чином, реальне зближення з об’єднаною Європою перетворюється у нагальну потребу, ігнорування якої дорівнює свідомій згоді на ізоляцію та маргіналізацію країни.

Норми демократії в їх сучасному вигляді є продуктом багатовікової історичної практики багатьох народів. Вони увібрали в себе як гуманістичні ідеали, настанови етики та моралі, так і технології організації людських спільнот. Вони дали поштовх розвитку права і переважно на ньому ж базуються. Внаслідок цього, сьогодні вони виявились кодифікованими у чисельних національних і міжнародних документах і в такому вигляді набули найширшого розповсюдження. Цьому, зокрема, сприяли ООН, ОБСЄ, Рада Європи, меншою мірою деякі інші міжнародні організації. Однак, таке розповсюдження має суто формальний, поверховий характер. Демократія надто глибоке і складне явище, щоб бути експортованим чи імпортованим.

Склалася ситуація, коли очікування щодо реального дотримування норм демократії у багатьох випадках не мають об’єктивного підґрунтя з огляду на фактичний рівень та/ або якісні параметри суспільно-політичного розвитку окремих країн. Водночас, значна частина (скоріше значна більшість) нових незалежних і перехідних країн позиціонують себе як демократичні, чи такі, що безпосередньо прямують до демократичного устрою і на цій підставі не потребують того, щоб їх «вчили демократії». При цьому своєрідна монополія розвинених правових демократій на володіння стандартами демократії і на відповідні судження щодо ситуації в інших державах ставиться під сумнів, чи навіть заперечується. Особливо це стосується випадків, коли спрощене сприйняття демократичних принципів, свідоме гальмування суспільно-політичних перетворень є тим реальним курсом, який обрала влада.

Насправді, спроби виміряти рівень демократичності у багатьох випадках викликає негативну реакцію, чи навіть спротив. Фактично, ставлення окремих держав до подібних оцінок перетворилось на окремий і досить значущий критерій оцінювання. Одна справа, коли йдеться пронедостатнє врахування певних об’єктивних національних особливостей боротьби за демократію і процесу демократизації, адже закономірним слідством універсальності критеріїв є їх узагальненість, абстрактність. Принципово інша ситуація виникає, коли в певній країні ігноруються базові вимоги демократичного устрою, а об’єктом критики стають організації, що здійснюють відповідний моніторинг. При цьому результати аналітичного оцінювання переважно ігноруються, або дискредитуються як недоречні та упереджені.

У випадках, коли йдеться про умови членства у конкретних міжнародних організаціях, спостерігаємо більш предметне обговорення критеріїв і оцінок відповідних характеристик держав. При цьому і в прикладному політичному, і в методологічному вимірі найбільшої уваги заслуговує величезний люфт між формальними ознаками демократичності і політичною практикою. Найбільш показовими є дискусії між Брюсселем і непідготовленими претендентами на вступ до Європейського Союзу, в форматі яких наочно виявляються розбіжності у ставленні до умов співпраці та інтеграції. Політичні та ментальні чинники створюють конкретний тиск на тих, хто застосовує певні об’єктивні оцінки стану партнерів і позначають якісні відмінності між ними.

Виникають і серйозні практичні проблеми, адже ставиться під сумнів паритетність та реальна рівноправність. Формально рівні права і обов’язки не забезпечуються фактичною готовністю використовувати перші й дотримуватись других. Це може регулюватись за рахунок тимчасових асиметричних умов співпраці, коли держава здійснює транзит до розвиненої демократії. Набагато складнішою є ситуація свідомого ухиляння від демократичного розвитку при активній експлуатації демократичної риторики.

Доводиться констатувати ускладнення в останні роки проблем розвитку демократії, пов’язаного з широким розповсюдженням псевдодемократичних моделей суспільно-політичного устрою. Модифікації керованої або віртуальної демократії сьогодні є не менш звичайним явищем, ніж демократії реальні. У більшості випадків вони неє перехідним станом, натомість – формою мімікрії, офіційного існування різновидів авторитарних режимів різного ґатунку.

Стає дедалі помітнішим нове явище – взаємопідтримка таких режимів на міжнародній арені, спроби вести дискусії щодо вимог демократії, обґрунтувати відхилення від них національною специфікою. Таке спостерігається саме при контактах офіційних представників розвинених і віртуальних демократій. У стосунках між недемократичними країнами такі теми не є актуальними. СНД не є і не може бути механізмом підтримки демократії. Обговорення відповідних проблем керівниками пострадянських держав виглядало б дивним. Фактично ця організація, як і вся система міждержавних відносин у євразійському просторі, стали механізмом взаємопідтримки недемократичних режимів. Дедалі більше виявляються особливості політичної еволюції країн регіону, тобто того варіанту, коли рух до розвиненої демократії мав би відбуватись не від «ще не демократії», а від «розвиненої тоталітарної недемократії», що спричиняє глибоку суперечливість, боротьбу і аж ніяк не визначає відповідної спрямованості суспільно-політичного процесу.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, виробляє власну конкретну форму демократії, яка відповідає її особливостям і яка задовольняє їїпотребам.Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Така практика в Україні трапляється лише епізодично, анклавно і далеко не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить пройти іспит на здатність утвердити демократію. При цьому, звернення до відповідних наробок світової, передовсім європейської цивілізації є неминучим. Так само, як і слідування конкретним неформальним вимогам. Демократичні принципи, хоча й передбачають плюралізм і змагальність, не залишають місця для неаргументованого спростування та ідеологічних редагувань.