"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №8 (13)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   24 лютого - 2 березня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Віталій ЗАМНІУС
     Служба безпеки України як інструмент політичної боротьби


    Сергій МАКЕЄВ
     Відсутність єдності як соціальне благо


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Чи готові партії до боротьби за владу? (3)


 

Віталій Замніус,
юрист

Служба безпеки України як інструмент політичної боротьби

Про те, що вся державна машина з усіма її можливостями використовується владою не за призначенням, відомо давно. Численні, з багатосоттисячним особовим складом правоохоронні органи, суди, тюрми, не кажучи вже про адміністрації, державні та комунальні ЗМІ тощо – все це працює з однією метою – зберегти той стан справ, ту систему, які ми маємо сьогодні. Не є винятком і розвідувальні органи.

Однієї лиш пропаганди, фізичної сили та адміністративного впливу владі для самозбереження вже замало. Сьогодні боротьба з “ворогами” активно ведеться і на “невидимому фронті”. Найбільш високоорганізовані, технічно і кадрово оснащені, елітні сили СБУ та Міністерства оборони день і ніч працюють, точнісінько як в улюблених кінофільмах про розвідників вербують людей, створюють агентурні мережі, прослуховують телефонні розмови, переглядають кореспонденцію та т.ін. з тим лиш, щоб того ж чи наступного дня такий собі “Центр” отримав докладний звіт про те, хто з вітчизняних посадовців чи представників опозиції де і що говорив, з ким зустрічався, пив уранці каву, розмовляв по телефону тощо. Щастя, що нічого страшнішого, ніж чернігівський “заколот” 2000 року нашим спецслужбам ще не траплялося, тож на боротьбу з підривною діяльністю чи чимось подібним час “гаяти” не треба.

Коли Голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко минулого тижня передавав матеріали колишнього радника Посольства України в Німеччині, генерала Валерія Кравченка в Генеральну прокуратуру, представник СБУ, який також був присутній при цій передачі, не читаючи документів, заявив про беззаперечну законність вказівок, що віддавалися з Києва розвідникам за кордоном. До того ж висновку прийшла і прокуратура. Однак, чи настільки очевидною є ця “законність”?

Сьогодні розвідувальна діяльність регулюється низкою законодавчих актів. Це закони України “Про розвідувальні органи України” 2001 року та “Про оперативно-розшукову діяльність” 1992 року. Згідно з першим з названих законів, розвідувальна діяльність – це “діяльність спеціальних органів державної влади, спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз, сприяння формуванню і реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони”. Тобто, розвідувальна діяльність тісно пов’язана з поняттями “національні інтереси”, “національна безпека” тощо.

Аналогічна позиція відображена і в Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Відповідно до цього Закону, розвідувальні заходи, які охоплюються поняттям оперативно-розшукової діяльності, повинні здійснюватися лише у разі існування потреби “в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства та держави”.

Таким чином, розвідка, згідно із законодавством, повинна працювати виключно на захист національних інтересів та забезпечення національної безпеки. Що розуміється під цими без перебільшення фундаментальними поняттями?

У червні минулого року Верховна Рада прийняла Закон України “Про основи національної безпеки України”, який дозволяє внести певну ясність щодо цього питання. Так, під національною безпекою розуміється “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”, а під національними інтересами – “життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”.

Отже, розвідка мала б опікуватися “життєво важливими”, якщо говорити мовою Закону, інтересами суспільства та держави, цінностями Українського народу. Чи входять графік перебування опозиційного політика за кордоном, інформація про зв’язки та уподобання громадян України, що проживають за кордоном та подібне до сфери життєво важливих цінностей та інтересів України?.. Хіба що той, для кого така інформація збирається, може, подібно до Людовіка XIV, сказати “Україна – це я”.

Для мене особисто цілком очевидно: влада вкотре зробила помилку, яка засвідчила її дійсні наміри та методи, якими вона ці наміри втілює у життя. Не викликає сумнівів і те, що, подібно до кампанії 1999 року, на виборах цього року вона так само використовуватиме проти своїх опонентів сили і засоби, які прийнятні виключно для ведення бойових дій у військовий час. Сьогодні ще є час не допустити цього. Зрештою, професіонали зі спецслужб, правоохоронці повинні займатися своєю справою – захищати національні інтереси, а не бути “гарматним м’ясом” політичних воєн.

 

 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Відсутність єдності як соціальне благо

Наприкінці минулого тижня, перебуваючи в Сумах, Президент України Л.Кучма ставив у приклад Росію студентам одного з вузів обласного центру. Там, мовляв, є повна єдність у поглядах на перспективи розвитку країни, там влада законодавча єдина з владою виконавчою (мається на увазі з президентською владою). А от у нас, в Україні, все не так, все набагато гірше. У нас опозиція має якісь особливі погляди на те, як може й повинна розвиватися країна, як насправді мали б урядовці й чиновники зміцнювати демократію, як необхідно піклуватися про рівень життя громадян, які особистісні якості та яку біографію повинні мати ті, хто взяв на себе відповідальність за управління працею й добробутом багатомільйонного народу.

Президент України намовляв майбутніх фахівців, що однодумність набагато краща за різнодумність, що тим, хто знаходиться при владі – і нікому іншому – відомий найефективніший спосіб керування Україною. Різнодумство ж, а тим більше спроби відстояти свою альтернативну точку зору, свідомо спрямовані проти інтересів народу й перешкоджає тим, хто панує, панувати так, як вони вважають корисним, результативним й потрібним. Президент України запевняв, фактично, студентів у тому, що може існувати монополія на істину, монополія на знання того, як діяти треба, а як діяти не треба.

Таким є переконання першої особи держави. Його розділяють другі особи держави – Голова Верховної Ради В.Литвин й Прем’єр-міністр В.Янукович. Перший, як ми пам’ятаємо, на парламентських виборах 2002 року очолив блок «За єдину Україну!», маючи на увазі, крім усього іншого, також і однодумність. На минулому ж тижні, він поскаржився, що до нього не прислухалися й подрібнили блок на партійні фракції. Тепер же приходиться конструювати «єдність» заново.

Непохитним прихильником єдності-однодумності є й В.Янукович. Усі бачили, як у грудні минулого року він порадив парламентаріям проголосувати за політичну реформу будь-що-будь. У протилежному випадку він не підпише Угоди про парламентсько-урядову коаліцію. Те, в який спосіб парламентарії почули пораду Прем’єр-міністра 24 грудня, свідчить, що вони сприйняли її як наказ, що не обговорюється. З тих пір єдність твориться примусом до підписання: немає віри один до одного як у коаліції більшості, так і в коаліції парламентсько-урядовій.

Однак навіть природа не терпить однаковості, віддаючи перевагу розмаїтості. Тим більше це справедливо, коли йдеться про справи людські, тобто справи переважно політичні. І що б нам ні говорили поважні державні мужі, а також погано освічені, але слухняні журналісти, розмаїтість, розбіжність, відмінності неодмінно уторовують собі шлях. Оскільки є вони, остільки є розвиток. Відмінності, якщо бажаєте, виявляються правилом, якого дотримується життя в цілому.

І єдність/ однодумність більшості у Верховній Раді також не більш ніж декорація, що приховує, чи затуляє наявні відмінності в поглядах та думках. На публіці й у засобах масової інформації фракції більшості не ведуть дискусії (М.Гапочка та Б.Губський підписали Угоду про підтримку єдиного кандидата із застереженнями, але позицію свою не коментували), не даючи, нібито, приводу засумніватися в існуванні непорушної єдності. У дійсності ж усім громадянам вони демонструють свою повну несамостійність, а також острах мати чи нездатність формулювати й висловлювати власну думку. Розбіжності існують, однак на них накинутий настільки щільний покров таємничості, що про їхній зміст доводиться лише здогадуватися.

У лютому, підписавши Угоду про підтримку єдиного кандидата, фракції парламентської більшості дали привід будувати версії. Дали привід не фактом підписання Угоди, але фактом відсутності імені єдиного кандидата. Ви в змозі уявити собі: збираються серйозні люди (лідери парламентських фракцій та груп), ведуть переговори, редагують й переробляють текст Угоди і не запитують ані самі себе, ані один одного про те, а за кого, власне, вони збираються підписуватися? Я особисто таку ситуацію уявити не можу. Чи, далі. Якщо вони, підписанти, знають, в ім’я кого збираються поєднувати зусилля й кого обиратимуть президентом, то чому б не пояснити громадянам, чому не повідомляється його прізвище зараз.

Серйозні політики документ підписали, але виборцям України нічого не стали пояснювати. Відмітьте: жоден з лідерів фракцій та груп ані словом не обмовився щодо єдиного кандидата, щодо того, чи точилися дискусії, чи обговорювалися конкретні особи (тільки лідер соціал-демократичної фракції у парламенті Л.Кравчук сказав, що найгіднішим кандидатом, на його думку, а не думку фракції, є В.Янукович). Чому вони так поводилися – це предмет для висування різних версій. На журналістів, які не цікавляться подібними речами, розраховувати не приходиться, вони вимуштрувані щодо того, кому та які питання доречно задавати, а які задавати не рекомендується. Отже, версії.

Версія перша, найслабкіша. Більшість з ім’ям свого кандидата в президенти визначилася. Але оскільки виборча кампанія не почалася, а також побоюючись звинувачень у передчасному початку виборчої кампанії, фракції більшості не знайшли для себе можливим представити виборцям свого кандидата. Версія найслабкіша тому, що дотримання законів чи регламентів не є сильною стороною парламентської більшості. Цей аргумент ніяк не може бути для них першим. Скоріше – останнім, причому зовсім не обов’язковим. Вони здатні, оскільки вони «сильні», як про це неодноразово інформували громадян, самі собі бути законом, регламентом і процедурою.

Версія друга, слабка. Більшість з ім’ям свого кандидата в президенти визначилася. Але вирішила, що легітимнішим оголошення імені кандидата буде в тому випадку, якщо рішення буде прийматися «широкою коаліцією демократичних сил», що мають намір створити в майбутньому задля підтримки президентської кампанії кандидата від виконавчої влади та більшості у Верховній Раді. Версія слабка тому, що подібна скромність чи не рівносильна самоприниженню, чого серйозні політики не потерплять ні під яким політичним соусом. До того ж, якби це було так, то що заважало заявити: з кандидатурою ми визначилися й станемо пропонувати її широкій коаліції демократичних сил. Нічого про таку заяву не чути.

Версія третя, не слабка, але і не сильна. Більшість з ім’ям свого кандидата в президенти визначилася. Але втрутився Президент Л.Кучма і наклав своєрідне «вето». У якості політичних «резонів» він міг пред’явити ті, що зазначені вище (якщо серйозні політики самі до них не додумалися). Більшість слухняно зважила на мудру пораду й виставляє себе в потішному виді, підписуючись невідомо під кого (пред’являючи нові докази своєї несамостійності та неспроможності) й передаючи право оголошення імені кандидата чи то форуму демократичних сил, чи то Президентові України Л.Кучмі.

Версія четверта, сильна. Відмінності, як джерела розвитку, всередині більшості мають місце бути. Активно лобіюється не одна, а, як мінімум, дві кандидатури (В.Януковичу чи то протиставляється сам В.Медведчук, чи то кандидатура від нього). Домовитися не вдалося (ходять навіть слухи про те, що ім’я найімовірнішого кандидата – В.Януковича, який особисто ініціює та направляє дії парламентської більшості в цьому напрямку, – знімалося в останній момент). Після зняття і було вирішено продовжити консультації.

Що ж, час для консультацій ще є. От тільки більшість у Верховній Раді та майбутній кандидат від «широкої коаліції демократичних сил» показали нам, що режим таємності в прийнятті ними політичних рішень буде надзвичайно жорстким, а надії громадян на те, що у випадку перемоги протеже від більшості влада стане прозорішою, можуть бути відправлені на «політичний склад» до, принаймні, парламентських виборів 2006 року.

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Чи готові партії до боротьби за владу? (3)

На завершення нашого коротенького огляду стану української партійної системи та можливостей її основних гравців залишилась тема “Нашої України”. З появою цього об’єднання у розстановці політичних сил відбулись глибокі зміни. Передовсім, відбулось відродження правого флангу політичного фронту, майже спустілого внаслідок кризи Народного руху України, окреслилась перспектива об’єднання кількох близьких за ідеологією партій з обмеженим потенціалом. Таке структурування “нелівої” опозиції стало додатковим поштовхом для консолідації “центристів”. Боротьба влади проти “Нашої України” як переможця пропорційної частини парламентських виборів визначила логіку політичної боротьби в останні два роки.

Найбільш успішне політичне об’єднання не вирізняється високим рівнем організації і ефективністю дій. Більше того, “Наша Україна” залишається чи не найбільш аморфним політичним об’єднанням. Водночас, поширена думка, що в ньому все тримається на Вікторові Ющенку і все крутиться виключно навколо нього, є щонайменше спрощенням. Звичайно, слід підтвердити, що об’єднання було задумано та реалізовано під лідера. Він привів з собою до Верховної Ради десятки досвідчених політиків, розпорошених по непрохідних партіях і відкрив для них перспективу здобуття влади. Сьогодні відносно високий рейтинг Ющенка залишається головним політичним ресурсом нашоукраїнців.

І все ж, “Наша Україна” не є штучним утворенням, що обслуговує інтереси певної частки політичної еліти, як “Трудова Україна”, “Партія регіонів” чи СДПУ(о). Передовсім її ідеологія не є випадково обраною і такою, що використовується суто технологічно, у пропагандистському форматі, без прив’язки до конкретних суспільних цінностей. Абсолютна більшість керівного ядра і активу “Нашої України” є свідомими прихильниками демократії, мають певні переконання, що й визначає зміст їх суспільної і політичної активності. Так само й сам Ющенко пішов у велику політику разом з правими цілком свідомо. Звичайно, в блоці вистачає й людей випадкових, так само, не бракує й внутрішніх суперечок. Але саме це об’єднання є найбільш живим, здатним до пошуку і дискусій.

Слабкі місця “Нашої України”лежать на поверхні. Очевидно, що шлях від блоку до партії буде нелегким. І рішучі кроки на цьому шляху відкладаються не тільки у зв’язку з тим, що завдання президентської виборчої кампанії за сучасних умов краще вирішувати у форматі широкої, хай навіть тимчасової коаліції. Насправді, розпорошеність поглядів та підходів на актуальні питання розвитку країни на правому фланзі не менша, ніж на лівому. За рахунок того, що саме тут концентруються демократи та ліберали, яким притаманні вільнодумство, плюралістичність, толерантність, – розпорошеність тут ще більша. І все ж, значна частина тих, хто згрупувався навколо Віктора Ющенка зробила свій вибір не тому, що просто шукали якусь прохідну команду, а керуючись конкретними політичними переконаннями. Це робить об’єднання відносно стійким, здатним чинити спротив тиску з боку влади.

Водночас, “Наша Україна” цілком перебрала на себе недостатню рішучість, неповну визначеність у діях, тобто ті риси, що небезпідставно приписують її лідеру. Значною мірою це можна пояснити прагненням зберегти гнучку позиціїю, технологією збереження єдності різних політичних сил та їх лідерів, більше того, – підготовкою до створення ширшої політичної коаліції та підтриманням можливостей хоча б часткового порозуміння з представниками провладних сил, здатних вивільнитися з під контролю Банкової. Окреме серйозне питання, – на яких засадах, зокрема програмних, можливе висунення єдиного кандидата на президентських виборах від “Нашої України”, БЮТ та СПУ. Адже сумнівів, що це може бути тільки Віктор Ющенко, немає. При цьому очевидно, що здобути підтримку електорату цих союзників буде набагато важче, ніж досягти згоди з лідерами. Домовитись про “кадрову політику” непросто, узгодити інтереси різних груп виборців, – надзвичайно складно.

Вичікування з оприлюдненням програми дій на перспективу утруднює роз’яснення позиції блоку у питаннях політичної реформи, дій фракції у Верховній Раді. Зазначені суперечності не дозволяють привернути увагу тої значної частки електорату, яка не бажає підтримувати владу і, при цьому, не вважає опозиційні сили гідною альтернативою. Зрозуміло, що це спільна проблема всіх опозиційних сил, але думати про цю проблему передовсім мав би Віктор Андрійович, що має найвищій рівень довіри і дійсно загальнонаціональний потенціал.

Сьогодні відбувається цікавий процес, – “Нашій Україні” допомагають з визначенням її ідеологічної позиції та політичної ролі інші партії. СДПУ(о) всіляко відштовхує від президента і утверджує в ролі основної опозиційної сили. Основні представники більшості пильнують щодо можливих домовленостей між Ющенком та кимось з них. Комуністи цілком закономірно визначили, що саме “Наша Україна” є її головним ворогом, і допомогли позбутися ілюзій щодо створення опозиційної четвірки. Нарешті, найближчі союзники, – СПУ та БЮТ, всіляко намагаються залучити її до солідарних дій у відповідності до власного бачення перспектив та власної тактики. Перші, – до використання всіх поступок, на які влада погоджується, другі, – до безкомпромісної боротьби, загострення ситуації.

Можна сподіватися, що такий цілеспрямований вплив оточення, як і реальні очікування активної частини суспільства, сприятимуть активізації процесів в середині “Нашої України”, підвищенню її готовності до виконання своєї суспільної та політичної функції основної демократичної сили. Врешті, вона практично приречена стати основою потужної правої партії, одною з основних складових “малопартійної” системи.

Українська партійна система вступає в новий етап свого розвитку. Перехід до пропорційної системи виборів, у тому числі на регіональному та місцевому рівнях, перетворює партії у ключовий елемент політичної системи. І якщо сама логіка виборів, особливо якщо прохідний бар’єр залишиться на рівні 4%, чи навіть буде знижений до 3%, обов’язково сприятиме виділенню 7-8 конкурентноспроможних партій, то потреба створення більшості та її ефективного функціонування підштовхуватиме до подальшого їх об’єднання та укрупнення.

Розвинена стабільна партійна система, така що існує в більшості європейських країн, характеризується передовсім наявністю небагатьох партій, здатних постійно реально змагатись за владу і змінювати одна одну біля державного керма. Для України перспективи формування сучасної партійної системи є досить віддаленими. Особливо якщо взяти до уваги, що партії не можуть відсторонитись від суспільно-політичних реалій і змушені пристосовуватись до них. І все ж, скоріше суспільний розвиток буде прискорюватись за рахунок змін у складі та конфігурації політичної еліти.

У кількісному відношенні ми маємо непогану перспективу. Адже три основні сили: владне угруповання, яке позиціонує себе як центристське, ліва та права опозиція, – окреслюють схему консолідації всіх, хто претендує на місце у великій політиці. Набагато складнішим є питання ідеологічного позиціювання партій та органічності їх зв’язків з виборцями, інтереси яких вони мають представляти. Якщо навіть формальне здійснення політичної реформи, яке планується владою, може розширити функції та роль партій, то дійсне продовження реформування слід пов’язувати з якісною зміною умов їх діяльності.

Набагато більшу роль відіграватимуть програмні документи, кадровий потенціал, готовність втілювати певні ідеї та проекти на практиці та відповідати за наслідки. Досі партії фактично ховались за президента. Мало що змінилося в результаті формування теперішнього умовно коаліційного уряду. Сьогодні на порядку денному поява партійних кандидатів у президенти і формування набагато прозорішої участі партій в здійсненні державної влади. Досі така прозорість була “привілеєм” опозиції, особливо тієї її частки, яка серйозно дошкуляла владі. Нарешті, навіть якщо реформа на даному етапі не матиме успіху, звільнення президентського крісла Леонідом Кучмою і пов’язана з цим неминуча втрата особливої ролі президентської адміністрації залишать чинну більшість без керівного центру. Чи готова верхівка провладних партій до ефективної роботи і повернення статусу самостійних політичних організацій?

Шлях партій до влади виявився дуже складним. І він ще не пройдений до кінця. Але головні випробування будуть пов’язані з повноцінною участю в політиці, особливо в прозорій політиці. Саме цей процес сформує в країні сучасну партійну систему.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.