9 - 16 березня 2004 року

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Інформаційна політика для року президентських виборів

9 березня на прес-конференції в “Інтерньюсі” Академія української преси та Інститут соціології НАН України оприлюднили дані щомісячного моніторингу телевізійних новин. Їхній спільний проект (наукові керівники – доктор філологічних наук В. Ф. Іванов і доктор соціологічних наук Н. В. Костенко), який триває з жовтня минулого року, передбачає здійснення контент-аналізу новинних програм 2–7 лютого 2004 р. з 19.00 до 21.30 на телеканалах УТ-1, 1+1, Інтер, СТБ, Новий канал та ICTV. Усього було проаналізовано 553 повідомлення, а загальний час віщання склав 46337 секунд (цифрові записи новин надавалися компанією GFK-USM). Проект здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Наведені в прес-релізі дані як за лютий, так і за інші місяці свідчать про те, що в Україні протягом останнього часу склалася певна інформаційна політика, яка діятиме принаймні до виборів Президента України. Отже, спочатку ознайомимося з результатами, викладеними в прес-релізі, а потім прокоментуємо їх.

Останніми місяцями новини про Україну все більше політизуються. Частка повідомлень новинного потоку, присвячених політичним подіям в Україні, підвищується з 26% у грудні до 30% у лютому 2004 р. При цьому центральною фігурою залишається Президент. Протягом листопада 2003 р. – лютого 2004 р. увага до діяльності Президента зростає з кожної п’ятої новини до майже кожної третьої новини про Україну. Час прямого ефіру, який надається Президенту в новинах, зріс в 4,5 раза в порівнянні з листопадом 2003 р. (з 1% усього часу повідомлень про Україну до 4,6%).

У представленні актуальних подій домінує однозначність й стверджувальність. В грудні у порівнянні з жовтнем частка новин, що потребують розгляду із відмінних перспектив, скоротилася вдвічі (з 20% до 10%) й залишається незмінною протягом двох останніх місяців. Стверджувальний контекст обговорення подій в новинах підвищується з 55% в жовтні 2003 р. до 63% в лютому 2004 р. До того ж тенденція до однозначності політичних новин посилюється. Частка міжнародних подій, пов’язаних з Україною, які подані з одної політичної перспективи, зросла з 74% в жовтні 2003 р. до 92% в лютому 2004 р. Частка внутрішньополітичних новин в однозначному контексті збільшилася з 64% в жовтні до 85% в лютому. Зміщення в бік однозначності характерне для більшості каналів. Діапазон відмінностей в представленні точок зору на внутрішньополітичні події визначається позиціями каналу УТ-1 (93% однозначних новин в лютому 2004 р.) та каналу СТБ (59%). В політичних новинах інших каналів частка подій, що інтерпретуються однозначно, варіюється в межах 81-86%. Варіативність представлення міжнародних новин, пов’язаних з Україною, дещо нижче на всіх каналах.

В новинах першого тижня лютого 2004 р. основна увага розподіляється між уніфікованою парламентською більшістю й опозиційними фракціями Верховної Ради (4-7% усіх повідомлень про Україну). Фракції та групи більшості представляються як самостійні політичні суб’єкти помітно рідше (від 0,3% у випадку АПУ до 2% у випадку СДПУ(о)). Однак за відносно високої уваги до опозиційних структур, у згадуваннях про фракції “Наша Україна”, БЮТ, а також про опозицію в цілому переважає іронічний та негативний відтінок, тоді як більшість в цілому є безумовно позитивним лідером новин. КПУ та СПУ розміщуються в позитивному просторі політичного поля, легітимізованого новинами на користь більшості.

В українському телевізійному ефірі фактично встановилися правила надання слова політикам: перевага безумовно віддається представникам більшості й особам із структур вищої виконавчої влади. В перший тиждень лютого ефірний час для висловлювання своєї точки зору надається опозиції в 4,5 раза менше, ніж представникам держапарату, і в 2 рази менше, ніж представникам парламентської більшості. Прямий ефір лідерів “Нашої України” та БЮТ (В. Ющенко та Ю. Тимошенко) за тиждень не перевищує 20 сек. Основний спікер в новинах – Прем’єр-міністр У лютому 2004 р. час виступів Прем’єр-міністра в новинах в 10 разів більше, ніж в листопаді 2003 р. (1% усього часу повідомлень про Україну vs. 0,1% ). У порівнянні з першим тижнем грудня опозиція отримує більше ефірного часу в новинах, проте показники листопада 2003 р., коли частка синхрона опозиції була максимально великою, в лютому 2004 р. не досягаються. У порівнянні з груднем 2003 р нейтральність представлення інститутів й політичних персон в новинах підвищується, в той час як коефіцієнт нейтральності згадувань про політичні партії та фракції падає (коефіцієнт нейтральності: з 0,83 до 0,54). Серед опозиційних структур в лютому різко впала неупередженість обговорення фракції “Наша Україна” (з 1,0 до 0,2).

Результати моніторингу новинних програм провідних українських телеканалів за період 2-7 лютого свідчать про збереження й посилення тенденцій політичного мовлення, які окреслилися наприкінці 2003 р:

1) у формуванні новинної картини стійко переважає не тільки подієва одноманітність, але й однозначність інтерпретацій та стверджувальний контекст, що характерне для більшості каналів. Проблемні події витискуються на периферію уваги;

2) центруючими суб’єктами, які організують область актуальних подій в новинах більшості каналів, виступають ключові фігури вищої виконавчої влади, в результаті чого їхня присутність фіксується в самих різних сегментах політичного поля;

3) тенденції, що уніфікують, характерні й для представлення в новинах парламентських структур, де безумовним позитивним лідером уваги стає досить монолітна більшість, якої протиставляються окремі та розрізнені політичні ідентичності опозиційних партій та фракцій;

4) увага до опозиції залишається фрагментарною, підвищується в залежності від ситуації, однак надання ефіру в новинах її представникам підпорядковано правилу економії, що склалося: вони отримують його в 2-4 рази менше, ніж представники більшості й держапарату. Наявність загального епіцентру уваги каналів у вигляді подій та суб’єктів рівня центральної влади звужує варіабельність інформаційних образів політичного поля, які транслюються різними каналами. Притаманні каналам особливості стилів політичного віщання лише незначним чином корегують домінуючу модель.

Таким чином, в інформаційному просторі, представленому новинами провідних телевізійних каналів, домінує політична одноманітність. Ситуації, щодо яких можливі хоча б дві різні точки зору, фактично виключено з ефіру. Сторонній спостерігач, та й внутрішній також, мають зробити висновок, що в Україні немає проблем, на які могли б не співпадати погляди й думки. Особливо це стосується політичних проблем. Власне, єдиною політичною проблемою, як у тому переконують нас українські телевізійні новини, залишається існування опозиції у Верховній Раді.

Наведені дані, на нашу думку, свідчать про те, що тихо, безшумно в Україні склалася нова інформаційна політика – інформаційна політика року президентських виборів. Визначилися й основні характеристики нової інформаційної політики. По-перше, однозначність й стверджувальність новин означає, що встановлено монополію на істину. Тобто ті, хто при владі й управляє країною, знають, як необхідно все робити, які цілі треба формулювати й досягати. Ніякі сумніви тут не допускаються. В Україні залишився єдиний публічний критик дій та намірів вищої виконавчої влади – це Президент Л. Кучма. До всіх інших немає потреби прислухатися. І от нове керівництво радіо “Довіра” відмовляється передавати в ефір програми радіо “Свобода”, а радіостанція “Континент” закривається за намір надати “Свободі” свої частоти. Нарешті, в суверенній Україні, яка вустами своїх вищих керівників неодноразово заявляла про сповідування цінностей демократії й свободи, після майже двадцятирічної консервації знову запрацювали сумнозвісні “глушилки”, що унеможливлюють прослуховування альтернативних радіостанцій. В приймачах киян знову стоїть давно не чуте гурчання на частотах новинних програм зарубіжних радіостанцій, що, як і за часів “холодної війни”, стали майже єдиним постачальником повноцінної інформації.

По-друге, концентруючи увагу на діяльності інститутів вищої державної влади (Президент, міністерства та відомства), телевізійні новини транслюють нам картину невгамовної, енергійної, ініціативної діяльності вищої бюрократії. Більше того, телеглядачам навіюють, що нічого доброго в Україні не може статися без участі Президента: він не помиляється, він виходить із найслушнішими пропозиціями та виправляє недбало зроблене відповідальними виконавцями. Їх переконують, що найважливішою залишається фігура Президента Україні. Це здавалося б дивним, якщо згадати, що суть пропонованої політичної реформи полягає саме в обмеженні повноважень Президента. Проте мета підвищеної уваги до першої особи держави простіша: влада в Україні така добра, що її немає потреби змінювати, справа лише в підборі гідного спадкоємця. От що повинно боліти українському народові.

По-третє, нова інформаційна політика передбачає монополізацію патріотизму. Тобто ті, хто з “нами”, з державними інститутами вищої виконавчої влади та особами, які їх уособлюють, вони – справжні патріоти. І навпаки, ті, хто думають інакше, хто не підтримує “нас”, за визначенням протиставляють себе не лише провладній більшості, а Україні в цілому. “Ми” дбаємо про країну, а “вони”, думаючи інакше, висловлюючись інакше, заважають “нам” дбати в той спосіб, який “ми” визнали найкращим. Звідси поділ на “конструктивну”, себто “прийнятну” опозицію, уособленою фракціями КПУ та СПУ в парламенті, а також “деструктивну”, себто “неприйнятну” опозицію, уособлену “Нашою Україною” та блоком Ю. Тимошенко. Звідси ж постійні звинувачення в тому, що деструктивною опозицією керують закордонні, тобто свідомо непатріотичні сили.

І на якому б із шести найдоступніших телевізійних каналів громадянин України не слідкував за подіями, нова інформаційна політика чітко й ясно розповість йому історію про “гарних” та “поганих” політичних хлопців та дівчат. І не залишить іншого вибору.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Європа, – тисне чи кличе?

11 березня Європарламент, одна з керівних установ Європейського Союзу, що обирається прямим загальним голосування майже 400 мільйонами громадян європейських держав, ухвалив Резолюцію щодо України. 15-го до Києва прибула повноважна делегація Організації з безпеки і співробітництва в Європі, найбільшої регіональної структури, членом якої є й Україна. Це – чергова, після нещодавніх обговорень українського питання в Раді Європи, ознака уваги до бурхливого політичного життя нашої країни. І як це зазвичай буває в нас, така небайдужість стає чинником оптимізму для одних та приводом говорити про тиск та втручання для інших.

Основним мотивом появи резолюції Європарламенту був стан свободи слова, однак чимала увага в ній була приділена проблемам демократичного розвитку, передовсім політичній реформі та виборам. Парламентарії, визнаючи “важливість України як країни з глибокими історичними, культурними та економічними зв’язками з країнами-членами ЄС, звертають увагу на те, що “справжнє та збалансоване партнерство можливе лише на підставі спільних цінностей, зокрема, у частині демократії, верховенства права та поваги до прав людини”.

Резолюція “закликає органи влади України поважати свободу слова і постійно вживати ефективних заходів задля попередження та покарання випадків втручання у діяльність незалежних ЗМІ, свавільних адміністративних та правових дій проти телевізійних станцій, інших ЗМІ, а також утисків і насильства проти журналістів”. Водночас, вона порушує й інші гострі питання. Серед них: “вразливість незалежності судової влади в Україні”, доцільність розгляду “заяви про те, що українській Службі безпеки було наказано шпигувати за журналістами та українськими і іноземними політиками у їх країнах з метою спонукати цих осіб відмовитись від продовження опікування питаннями прав людини в Україні”. Нарешті, європейці підкреслюють своє набагато серйозніше ставлення до політичної реформи, яка, на їх переконання, потребує справжньої громадської підтримки її цілей та урахування чинних правових вимог.

Представники Союзу звичайно зважають на бажання України наблизитись і інтегруватись до нього. Отже, вони висловлюють побажання, “не порушуючи меж суверенних повноважень української влади, як це було б і у випадку будь-якої країни-члена ЄС”, але при цьому сподіваються, що “проведення реформи не зробить неможливим практичну зміни влади на рівні голови держави або уряду”. Представники ОБСЄ, яка зазвичай опікується виборами до органів влади, мають більше формальних можливостей, адже вправі сподіватися, що Україна буде суворо дотримуватись демократичних норм, на яких базується ця організація.

Не слід забувати, що перебування в Європі передбачає певні внески, – хоча б щодо організації цивілізованого суспільно-політичного життя. Навіть універсальна ОБСЄ, яка формує членство за географічною ознакою, і на чверть складається з далеко не демократичних пострадянських держав, на фоні яких Україна виглядає відносно привабливо, постійно нагадує нам про наші проблеми, а, головне, – наші обов’язки.

Базовий документ, яким керується ОБСЄ, ухвалений у червні 1990 року і присвячений “людському виміру”. Держави – члени організації зафіксували наступні принципи:

– захист та заохочення прав людини і основних свобод є однією з основоположних цілей правління, визнання цих прав і свобод є основою волі, справедливості та миру;

– принципи справедливості складають основу правової держави, правова держава означає не просто формальну законність, яка забезпечує регулярність і послідовність у досягненні та підтриманні демократичного порядку, але й справедливість, що базується на повному сприйнятті вищої цінності людської особистості;

– демократія є невід’ємним елементом правової держави, плюралізм стосовно політичних організацій є важливим.

Держави підтверджують, що поважатимуть право одна одної вільно обирати і розвивати у відповідності до міжнародних стандартів в галузі прав людини свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи. Здійснюючи це право, вони забезпечуватимуть, щоб їх закони, адміністративні правила, практика і політика узгоджувались з їх зобов’язаннями у відповідності до міжнародного права і були гармонізовані з положеннями Декларації принципів та іншими зобов’язаннями по ОБСЄ.

Найважливішими демократичними нормами, що зафіксовані Копенгагенською нарадою, які належать “до числа елементів справедливості, які суттєво необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості і рівних та невід’ємних прав всіх людей” є:

– вільні вибори, що проводяться через розумні проміжки часу шляхом таємного голосування чи рівноцінної процедури вільного голосування в умовах, які забезпечують на практиці вільне вираження думок виборців при обранні своїх представників;

– представницька за своїм характером форма правління, за якої виконавча влада підзвітна законодавчим органам чи виборцям;

– зобов’язання уряду і державної влади дотримуватись конституції і діяти сумісним із законом чином;

– чітке розмежування між державою і політичними партіями;

– діяльність уряду і адміністрації, а також судових органів здійснюється у відповідності до системи, встановленої законом;

– збройні сили і поліція перебувають під контролем цивільної влади і підзвітні їй;

– права людини і основні свободи гарантуються законом та відповідають зобов’язанням по міжнародному праву;

– всі люди є рівними перед законом і мають право на рівний захист без будь-якої дискримінації;

– незалежність суддів та неупереджене функціонування державної судової служби забезпечуються;

– воля народу, виражена вільно і чесно у ході правдивих виборів, є основою влади та законності будь-якого уряду.

ОБСЄ особливо детально унормувала вимоги до виборів заради того, щоб “воля народу слугувала основою влади уряду” і відіграє активну роль у їх моніторингу. Ще одним фокусом уваги Організації є громадянські та особисті права і свободи, які не тільки декларуються, а й супроводжуються викладенням методів їх забезпечення.

Аналогічні зобов’язання має Україна і як член Ради Європи. Статут Ради Європи, прийнятий у травні 1949 року зафіксував прихильність держав-членів до духовних та моральних цінностей, що складають спільне надбання їх народів і дійсне джерело індивідуальної свободи, політичних свобод і верховенства права, принципів, що формують правдиву демократію. Метою Організації є досягнення більшої єдності заради захисту та реалізації ідеалів і принципів, що є їх спільним надбанням та сприяють їх економічному і соціальному прогресу. Ця мета має досягатись домовленостями та спільними діями в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій і адміністративній сфері та шляхом підтримки і здійснення прав людини й фундаментальних свобод.

Стаття 3 Статуту визначає, що кожна держава – член Ради Європи повинна дотримуватись принципу верховенства права і забезпечити всім, хто перебуває під їх юрисдикцією, права людини й фундаментальні свободи. Будь-який член Ради, який припускається серйозних порушень статті 3 може бути позбавлений його права представництва і виключений з Організації. У “Конвенції про захист прав людини і основних свобод”, складеної членами Ради Європи у листопаді 1950 року, зазначається, що основні свободи є основою справедливості і всезагального миру та найкращим чином з одного боку істинно демократичним політичним режимом, з іншого боку розумінням і дотриманням прав людини.

У відносинах України з ЄС політичні аспекти є так само найбільш важливими і складними для виконання. Наша країна не відповідає критеріям членства, але розраховує на підвищення рівня співпраці з Союзом. Чинна Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом і Україною орієнтована на розвиток стосунків, основаних “на існуючих  між ними історичних зв’язках та спільних цінностях”. Серед основних цілей Угоди: – розвиток тісних політичних відносин шляхом постійного діалогу з політичних питань; – підтримка України в її зусиллях зміцнювати демократію та повністю завершити перехід до ринкової економіки. Діалог, як зафіксовано в Угоді, має визначатись переконаністю сторін у всепереважній ролі верховенства права, поваги до прав людини, особливо прав меншин, встановлення багатопартійної системи з вільними й демократичними виборами та економічною лібералізацією, спрямованою на подальше впровадження ринкової економіки.

Важливою для офіційного Києва обставиною є те, що всі згадані організації діють злагоджено, з урахуванням позицій одна одної. Так, Європарламент у Резолюції щодо Україні не тільки закликав виконавчі органи Союзу уважно спостерігати за ситуацією в Україні та брати активну участь у підготовці президентських виборів восени цього року, а й підтримати діяльність ОБСЄ та Ради Європи. Суперечлива реакція різних сил в нашій країні на таку турботу відображає сумну реальність: Україна для Європи і партнер, і проблема. Європа для України – і орієнтир, і наглядач.

Олександр Палій,
експерт Інституту політики
 

Відсутність попиту на демократію –
головний результат російських виборів

Центрвиборчком Росії підвів попередні підсумки президентських виборів, що відбулися 14 березня. Станом на ранок 15 березня, після попередньої обробки 99% бюлетенів встановлено, що на виборах з великим відривом переміг Володимир Путін – за нього проголосували 71,2% виборців, що взяли участь у голосуванні.

Таблиця. Попередні результати виборів^[1]

(станом на 15 березня 2004 року)

За даними ЦВК, явка виборців склала 64,3%. Вибори були визнані такими, що відбулися на 17:00 московського часу 14 березня – до цього моменту у виборах взяли участь понад 50% виборців. За даними глави ЦВК Росії, остаточні підсумки виборів президента Росії будуть підведені не пізніше 25 березня.

Головною інтригою виборів було не ім’я переможця, а явка виборців.

Найнижча явка виборців була зареєстрована в деяких регіонах Сибіру і в Карелії, що зумовлено, ймовірно, меншою залученістю населення віддалених від центру регіонів до загальнодержавних подій. У Красноярському краї проголосувало всього близько 50% виборців, як і в Іркутській області, в Хакасії, у Карелії, у Республіці Комі.

Найбільшу підтримку Володимир Путин одержав у Північно-західному і Південному федеральних округах. У ПФО за діючого президента проголосували 75,4% виборців. У ПЗФО Володимирові Путину віддали свої голоси 74,7% виборців. У Приволзькому федеральному окрузі за Путина проголосували 73,6% виборців, в Уральськом федеральному окрузі – 72,9% виборців. Далі йдуть Центральний (67,1%), Сибірський (66,5%) і Далекосхідний (64,9%) федеральні округи.

Кандидат у президенти Росії Володимир Путин одержав найбільшу підтримку виборців в Інгушетії. Найменше число виборців проголосувало за Путина в Білгородській області.У суб’єктах, де Володимир Путін отримав підтримку менше 60% населення, була найбільша підтримка виборцями іншого кандидата – Миколи Харитонова.

Близько 90% громадян Росії, що проживають на території України, проголосували за Володимира Путина. У голосуванні взяли участь 21 917 громадян Росії .З них 3,1% проголосували за Миколу Харитонова, 2,2% – Ірину Хакамаду, 1,8% – Сергія Глазьєва, 0,8% – за Олега Малишкіна, 0,3% – за Сергія Миронова. Усього на території України функціонувала 21 виборча дільниця, 16 з них були відкриті в Криму, де базується російський Чорноморський флот.

Головними підсумком президентських виборів у Росії стала яскрава демонстрація факту відсутності попиту в російському суспільстві на ліберальних політиків і відповідні цінності – високу міру залучення суспільства до процесів самоуправління, вплив і контроль над владою, свободу преси, інші громадянські свободи тощо.

Ліберальні політики виявилися представлені далеко не найсильнішим представником – Іриною Хакамадою. Нинішня кампанія допомогла пересічному представникові ліберальних сил Росії І. Хакамаді отримати певну легітимність як представнику правого політичного крила. Виборча кампанія в Росії засвідчила в цілому сталу кількість ліберального електорату в Росії, відсоток якого в усі періоди історії не перевищував 10% населення.

Як засвідчили результати виборів, демократія і ліберальні цінності не є вартісними для сучасного російського суспільства.

Росіяни з легкістю віддають їх в обмін на сильну і амбітну на міжнародній арені державу, економічну стабільність і видимість соціальної справедливості у вигляді переслідування окремих олігархів.

Вибори в Росії виявилися безальтернативними. У виборах взяли участь шестеро кандидатів – незалежний кандидат (ще недавно – лідер фракції “Родіна” у Держдумі) Сергій Глазьєв; кандидат від партії ЛДПР Олег Малишкін; незалежний кандидат (лідер “Партії життя”) Сергій Миронов; незалежний кандидат (діючий президент РФ) Володимир Путин; незалежний кандидат (донедавна – співголова “Союзу правих сил”) Ірина Хакамада і кандидат від КПРФ Микола Харитонов.

Усі ці кандидатури не були серйозними з точки зору політичної перспективи. Участь у виборах охоронця Жириновського Олега Малишкіна зробила особливо наочним цей факт. Таким чином, політична система Росії за останні роки трансформувалася до суперцентралізованої системи, причому, як свідчать результати виборів, цей факт задовольняє більшість населення країни. Сьогоднішня безальтернативність виборів відповідає історичній російській ідеологемі, яка саму можливість обрання верховної влади вважала неприпустимою. Як доводять соціологічні опитування, значна частина населення голосувала за В. Путіна саме як за представника верховної “сильної влади”, а не за інші його якості.

Вибори також продемонстрували подальший занепад Комуністичної партії в Росії. Це не свідчить про занепад комуністичної ідеології в Росії – навпаки, у сьогоднішній Росії держава підсилює втручання в суспільне життя, реалізуючи таким чином ідеологічні установки комуністів. У 2000 році кандидат від Комуністичної партії одержав 23% голосів, а в 2004 – всього 13,7%. Ймовірно, така динаміка відбулася внаслідок переорієнтації частини комуністичного електорату на підтримку Володимира Путіна в результаті артикулювання ним цілей, що відповідали очікуванням прихильників комуністів.

Головною проблемою російської влади буде досягнення не суспільної єдності (висока міра такої єдності була продемонстрована на виборах президента), а ефективності російського суспільства в умовах, коли це суспільство не вміє (і не хоче) жити в умовах демократії.

Між тим, історичний досвід доводить, що саме демократія є найбільш економічно ефективним політичним ладом.

Авторитарний політичний лад може бути досить ефективним у кризових ситуаціях, коли необхідна постійна і ефективна мобілізація населення.

Однак авторитарний лад є, як правило, менш ефективний економічно, особливо у конкуренції з демократіями.

Лише обмеженому колу країн досі вдавалося поєднати авторитарний політичний режим і стрімкий економічний розвиток (найяскравіший приклад – Китай). Чи вдасться Росії повторити цей досвід, покаже час.