16 - 23 березня 2004 року

Микола Томенко,
директор Інституту політики

Діяльність ЗМІ під час виборчої кампанії
в контексті ухвалення Верховною Радою України
нової редакції Закону “Про вибори Президента України”

Поза сумнівом, однією з головних подій минулого тижня було прийняття Верховною Радою України нової редакції Закону “Про вибори Президента України”.

Дискусія з приводу того, що законодавство про вибори Президента потребує неминучої модернізації велася експертами, парламентаріями, громадськістю в цілому вже протягом декількох років. На розгляд парламенту періодично надходили численні проекти відповідних змін до базових законів в цій сфері. Але, на відміну від законодавства про вибори народних депутатів, яке було удосконалено та адаптовано до міжнародних стандартів напередодні парламентських виборів 2002 року, Закон “Про вибори Президента України” довгий час залишався “священною коровою” для більшості парламентаріїв. Хоча, при цьому, було очевидно, що чинний Закон “Про вибори Президента України” не відповідає сьогоденню в багатьох своїх положеннях, що він базується на так званих “радянських” принципах виборів, що Закон замість принципів відкритості та законності ведення виборчої кампанії дозволяє кандидату, наприклад, вести агітацію з приховуванням коштів свого передвиборчого фонду, створює умови для нерівності висвітлення кандидатів у ЗМІ тощо.

На виправлення недоліків законодавства про вибори Президента щодо ведення передвиборної агітації, були, зокрема, спрямовані проекти Законів про внесення змін до Закону України “Про вибори Президента України” №4286 народного депутата України М. В. Томенка (щодо фінансування та здійснення передвиборної агітації), а також №5085 народних депутатів Ю. А. Артеменка, М. В. Томенка та інших (щодо обов’язкових телевізійних дебатів кандидатів у Президенти України). Обидвазаконопроекти отримали позитивні оцінки на спеціалізованих громадських обговореннях, а також багатьох експертів в цій галузі, думка яких була представлена у низці засобів масової інформації. Законопроектом №4286 суб’єктом законодавчої ініціативи було запропоновано уточнити та врегулювати неврегульовані питання ведення передвиборної агітації з використанням друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації, скасувати нереалістичне обмеження на максимальний розмір добровільного внеску фізичної чи юридичної особи до особистого виборчого фонду кандидата, яке до прийняття нової редакції Закону було встановлено на рівні 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Натомість пропонувалось, що суб’єкти виборчого процесу зобов’язуютьсяоприлюднювати інформацію про жертводавців, які здійснили пожертву розміром понад 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Такий крок, на мій погляд, мав би слугувати детінізації виборчих фінансів, підвищенню прозорості виборчого процесу в цілому. Крім того, законопроектом №4286 пропонувалось обмежити можливості податкових органів впливати на хід виборчого процесу. Зокрема, недостовірність відомостей, наведених у декларації кандидата в Президенти України пропонувалось не вважати підставою для скасування реєстрації відповідного кандидата. Натомість, пропонувалось запровадити механізм широкого оприлюднення інформації про виявлені в ході перевірки неточності, помилки у деклараціях тощо. Це дозволило б уникнути зловживань, які можуть суттєво вплинути на результат виборів.

Законопроектом №5085 було запропоновано запровадити у Закон норми щодо проведення обов’язкових телевізійних дебатів на першому каналі Українського телебачення між кандидатами на посаду Президента України в разі проведення повторного голосування (“другого туру” президентських виборів).

Значною мірою, наведені вище пропозиції були враховані Верховної Радою України у новій редакції Закону “Про вибори Президента України”, яка була прийнята 18 березня 2004 року.

Хоча я, як суб’єкт законодавчої ініціативи, і відстоював ідею зняття у Законі обмежень на граничний розмір передвиборчого фонду кандидата на посаду Президента України вважаю запропонований у новій редакції варіант формування такого фонду прийнятним та таким, що дозволяє повною мірою реалізовувати на практиці принцип прозорості ведення передвиборної агітації.

Так, згідно із новою редакцією Закону, виборчий фонд кандидата формується за рахунок його власних коштів, коштів партії (партій, що входять до виборчого блоку), які висунули кандидата, а також добровільних внесків фізичних осіб. Граничний розмір виборчого фонду становить 50 тис. розмірів мінімальних заробітних плат (10,25 млн. грн). Крім цього, додатково запроваджено серйозну новелу. Так, для кандидатів, включених до виборчого бюлетеня для повторного голосування, граничний розмір виборчого фонду збільшується на 15 тис. розмірів мінімальних заробітних плат (3075000 грн). Крім того, не пізніше, як на 15 день після виборів розпорядник коштів накопичувального рахунку виборчого фонду подає до ЦВК фінансовий звіт про надходження та використання коштів виборчого фонду.

Однією з позитивних новел нової редакції Закону, на мій погляд, є також введення у його понятійний апарат терміну “політична реклама”. Так, відповідно до ст. 60 нової редакції Закону, “передвиборна агітація у засобах масової інформації проводиться у формі публічних дебатів, дискусій, “круглих столів”, прес-конференцій, інтерв’ю, виступів, політичної реклами, теленарисів, відеофільмів, інших публікацій та повідомлень про кандидата на пост Президента України, партію (блок), яка висунула кандидата, та в інших формах, що не суперечать Конституції України та законам України”. Крім того, новим Законом чітко встановлено та розкрито принцип рівності кандидатів у Президенти у процесі ведення передвиборної агітації. Згідно із Законом, передвиборна агітація у засобах масової інформації усіх форм власності за рахунок коштів виборчого фонду кандидата здійснюється на умовах рівної оплати за одиницю ефірного часу чи друкованої площі та обмежується лише граничним розміром витрат виборчого фонду, а розцінки вартості одиниці друкованої площі та одиниці ефірного часу встановлюються відповідними засобами масової інформації не пізніш як за 130 днів до дня виборів (для телерадіоорганізацій не пізніше ніж за 120 днів до дня виборів) у розмірі, який не може перевищувати відповідний середньозважений показник за останній квартал року, що передує року проведення виборів Президента України. Важливо також, що засіб масової інформації, який надав ефірний час або друковану площу кандидату, не може відмовити у наданні ефірного часу чи друкованої площі на тих же умовах іншому кандидату. Ця вимога не поширюється на засоби масової інформації, засновниками (власниками) яких є партії – суб’єкти виборчого процесу (партії, що входять до блоку – суб’єкта виборчого процесу).

Удосконалені також законодавчі норми щодо оприлюднення у засобах масової інформації результатів соціологічних опитувань. Відповідно до нової редакції Закону, “засоби масової інформації у разі оприлюднення результатів опитування громадської думки, пов’язаного з виборами Президента України, зобов’язані зазначити організацію, що проводила опитування, час його проведення, кількість опитаних, метод збору інформації, точне формулювання питання, статистичну оцінку можливої помилки”.

Важливо також, що новою редакцією Закону заборонено проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України, а також значно удосконалено норми щодо спростування опублікованих засобами масової інформації неправдивих відомостей про кандидата чи партію (блок), що висунули кандидата.

У новій редакції були також враховані наведені вище пропозиції народних депутатів України щодо запровадження обов’язкових телевізійних дебатів. Новою редакцією, зокрема, передбачається проведення телевізійних дебатів всіх кандидатів перед першим туром. Основні умови проведення телевізійних дебатів (відповідно до ст. 62 нового Закону): не більше двох кандидатів у одних дебатах, проводяться між 19 та 23 годинами, тривалість – не менше 60 хвилин. Передбачається також проведення телевізійних дебатів за 5 днів до другого туру голосування на першому каналі Українського телебачення тривалістю не менше 100 хвилин. У разі відмови одного з кандидатів на пост Президента України взяти участь в телевізійних дебатах, або неможливості його участі, виділений для телевізійних дебатів час надається іншому кандидату у Президенти України для проведення передвиборної агітації.

Новою редакцією Закону встановлено також і чіткий порядок оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, їх власників, посадових і службових осіб (ст. 102). Згідно з цією статтею, кандидат на пост Президента України, партія (блок) – суб’єкт виборчого процесу мають право оскаржувати до суду або до відповідної виборчої комісії дії чи бездіяльність засобів масової інформації, їх власників, посадових та службових осіб, які порушують встановлений законом порядок діяльності засобів масової інформації під час виборчого процесу, у тому числі стосовно передвиборної агітації, зокрема щодо вимоги спростування опублікованих ними неправдивих відомостей про кандидата чи партію (блок), що висунули кандидата. Скарга на дії та бездіяльність засобів масової інформації, їх власників, посадових та службових осіб подається до місцевого суду за місцем знаходження органу масової інформації, дії чи бездіяльність якого оскаржуються. Скарга на порушення встановлених законом обмежень щодо ведення передвиборної агітації загальнодержавними засобами масової інформації подається до Центральної виборчої комісії України, а регіональними чи місцевими – до відповідної територіальної виборчої комісії. Виборча комісія, до якої надійшла скарга, своїм рішенням невідкладно надсилає цю скаргу до відповідних правоохоронних органів для перевірки і реагування відповідно до закону.

На мій погляд, ухвалена парламентом нова редакція Закону України “Про вибори Президента України” в цілому відповідає сьогоденню та загальновизнаним міжнародним стандартам у галузі виборчого права, визначає чіткі правила поведінки суб’єктів виборчого процесу, зокрема засобів масової інформації. Найголовніше - це неухильне виконання норм нового Закону на практиці. І сьогодні це – головне завдання як органів державної влади, насамперед виконавчої, так і громадськості в цілому.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Спадковість заради стабільності

Найголовнішою політичною цінністю 2004 року є, безумовно, стабільність. Про це президент України Л.Кучма переконливо говорив у своєму новорічному зверненні до українського народу. Після цього теза про збереження стабільності не сходить з політичного порядку денного, вона регулярно з’являється в промовах посадовців усіх рівнів, тиражується експертами й засобами масової інформації. Хвилювання з приводу стабільності, на думку політпропагандистів від влади, обумовлені факторами об’єктивними. Останніми роками вдалося поставити економічні та політичні процеси на міцний фундамент, а зовнішні та внутрішні загрози існуючому порядку й розподілу влади та повноважень були локалізовані й значною мірою знешкоджені.

Проте, за оцінками глави держави, у близькому й далекому зарубіжжі беруть гору дестабілізаційні процеси. Україна ж залишається незбуреною, тут все ще лад і порядок. І от саме лад і порядок не до вподоби окремим народним депутатам, які все ще налаштовані робити революцію заради революції. Для них як би не було – але тільки б не краще. Їм, політичній опозиції у Верховній Раді, аби тільки здіймати галас, сіяти хаос, заважати працювати уряду, блокувати політичну реформу.

У всій цій гучній риториці багато чого суперечить здоровому глуздові. Скажімо ті, хто блокує політичну реформу, тобто не бажає ніяких змін, звуться чомусь революціонерами. Хоча зазвичай їх звуть консерваторами. І навпаки, ті, хто радикально змінює політичну систему й розподіл повноважень, є, чомусь, гарантами стабільності й порядку. Насправді ж всі ці оцінки й самооцінки не мають ніякого відношення до суті справи. Насправді усі розмови про стабільність ініційовані прагматичним бажанням: не допустити зміни влади в рік виборів Президента України. Тому все більшого поширення набуває ще одна теза: стабільність забезпечується спадковістю влади.

Спадкоємець має бути, насамперед, однодумцем Президента, який в цьому році складає повноваження. При цьому, бути однодумцем означає досить просту річ: все, що робилося раніше – це добре і дуже добре. Спадкоємець не критикуватиме свого попередника, оскільки тоді була інша політична система. Той лад, що усталиться після реалізації конституційної реформи, мало нагадуватиме епоху Л.Кучми. Новий президент діятиме в інших умовах й обставинах. І Л.Кучму не буде з ким порівнювати: не передбачається в Україні президента з такими повноваженнями. Питання про те, чи можна було б бути ефективнішим президентом, ніж Л.Кучма, залишиться без відповіді.

Ідея спадковості влади заволоділа умами більшості у Верховній Раді й найближчого оточення Президента України. Як люди практичні, вони одразу ж перейшли до діла: там де можлива політична спадковість, там можлива й сімейна. Голова Центральної виборчої комісії С. Ківалов склав повноваження народного депутата ВР згідно із вимогами закону. Відразу ж пішли чутки, що в окрузі в Одесі, від якого він обирався, балотуватиметься його донька. Прямо запитаний про це в ефірі 5-го каналу він чутки не спростував. “Я їду до Одеси й ми порадимось”, – такою була відповідь.

Але ж ми маємо й приклад успішної передачі політичної спадщини. Призначений Генеральним прокурором України народний депутат Г.Васильєв “здав” 61 виборчий округ в Донецькій області своєму братові О.Васильєву, голові Державної податкової адміністрації в Донецькій області. Ось декілька цифр, що характеризують хід й результати виборів 7 березня 2004 року. Деякі з них досить звичні, а деякі викликають подив. У виборах взяли участь 24 особи (у березні 2002 року їх було 21), з них 4 жінки й два кандидата наук. При цьому 10 з них були висунуті політичними партіями (5 – від Партії регіонів України), а майбутній переможець, як і його брат два попередні рази, був самовисуванцем.

Програма О.Васильєва складалася з 505 слів. Боротьба з корупцією, злочинністю, за верховенство права заявлялися пріоритетними цілями. Пріоритетами інтеграції – Росія та країни СНД. В економіці О.Васильєв наполягає на посиленні державного впливу на розвиток промисловості й сільського господарства. З пресою він не спілкувався навіть після оголошення попередніх результатів виборів. Ані телевізійні дебати, ані радіо дебати не відбулися, хоча ЦВК їх оплатила. За явно не публічну людину, вихідця з нелюбимих в народі податкових органів проголосувало 78.68% тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За підтриманого Комуністичною партією викладача І.Могилевського проголосувало 8.51% виборців (у березні 2002 року – 13.7%), а головного редактора тижневика “Остров” Є.Талишева – 1.32%. Інші кандидати отримали менше 1% голосів виборців.

Таблиця 1
Деякі результати голосування у в/о №61 у 1998, 2002 та 2004 рр.,
(%)

Примітка. В таблицю 1 зведено дані по двох голосуваннях за Г.Васильєва й березневе 2004 року голосування за О.Васильєва.

Зазвичай явка на повторних чи додаткових виборах нижча за явку на чергові вибори. Так було в усіх округах, де після березня 2002 року вони проводилися. Скажімо в 206 окрузі Чернігова, де 8 червня 2003 року обрали О.Ярославського, явка склала 44.68% проти 64.34% 31 березня 2002 року. На повторних виборах 14 липня 2002 року у 201 окрузі у Черкаській області, де обрали Н.Шуфрича, явка була 44.76%, тоді як три місяці раніше – 63.75%. Здається, у частини найвразливіших виборців зневага до їхнього попереднього волевиявлення викликає різновид огиди до виборів і вони масово починають ухилятися від свого громадянського обов’язку. Досить дивною видається й частка тих, хто голосував “проти всіх” на останніх виборах за О.Васильєва. 2.56% – не бувало ще такого у виборчій історії округу.

Як бачимо, “невідомий” О.Васильєв отримав набагато більшу підтримку у виборців 61 округу ніж його брат, який двічі обирався тут народним депутатом. Більше того, результат О.Васильєва взагалі безпрецедентний для Донеччини. Ще жоден з 23 депутатів, які обиралися тут за роки незалежності України, не набирав стільки голосів “за”. Так, відомий всьому Донбасу Ю.Звягільський у 2002 році отримав 60.74% голосів “за”, міський голова Донецька В.Рибак – 63.22%, нинішній віце-прем’єр А.Клюєв – 64.26%, промисловець В.Ландик – 46.6%. А найбільше в області голосів “за” отримав у 2002 році С.Матвієнков – 68.02%.

Отже, в 61 окрузі відбулися безальтернативні вибори (за комуніста І.Могилевського в міському, хоча й розореному, але промисловому середовищі, проголосував лише кожний дванадцятий виборець), в яких громадяни добре знали, за кого саме необхідно голосувати, практично не псували бюлетені й масово ухилилися від можливості голосувати “проти всіх”, що ще недавно так залюбки робили. На Донеччині влада й народ єдині. Тепер ми знаємо, як проголосує Донбас на виборах Президента України в останню неділю жовтня цього року.

Механізм передачі влади у спадок винайдено й апробовано. Усіма способами вибори необхідно зробити безальтернативними.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Осінь не за горами

Весна, пора прогнозів на врожай, у цьому сезоні повною мірою стосується й політичної сфери. Останні рішення Верховної Ради окреслили конкретну перспективу і навіть розклад довго очікуваних подій. Ухвалення Постанови “Про призначення чергових виборів Президента України” утверджує в думці, що все відбуватиметься у конституційні терміни, а саме 31 жовтня. Затвердження нової редакції Закону “Про вибори Президента України” визначило умови ведення боротьби між основними претендентами на високу посаду і перспективи забезпечення реального волевиявлення громадян. Водночас, скорочено кількість перешкод для завершення конституційної реформи, яка має суттєво відкоригувати зміст і значення президентських перегонів і всього того що відбуватиметься в парламенті та уряді, а також з чинним Президентом ще до виборів. Власне, дещо якісно нове вже відбувається.

Майже зникає можливість реалізації варіанту зриву виборів, яка обговорювалась політологами і політтехнологами після того, як з порядку денного було знято питання про вибори Президента Верховною Радою. Водночас, значно знижується загроза “перевороту через дострокові недемократичні серпневі вибори”, про яку нещодавно попередив Олександр Мороз. Дестабілізаційний варіант сьогодні може триматись владою в запасі у випадку зриву розробленого адміністрацією Президента варіанту політичної реформи, але, по-перше, він навряд чи буде підтриманий більшістю з-поміж представників парламентської більшості, по-друге, такий зрив скоріше може статися внаслідок дій не противників, а прибічників реформи.

Таким чином за останній тиждень ми практично отримали відповіді на декілька важливих питань. Наприклад, про плани Леоніда Кучми. Він восени залишає кабінет на Банковій. Визначеність з виборами прискорить падіння особистого впливу чинного Президента на політичні процеси. Якщо не будуть змінені перехідні положення проекту про внесення змін до Конституції, він втратить левову частку повноважень раніше, ніж посаду. Важко собі уявити, що багаторічні прибічники Президента намагаються всіляко прискорити цей процес.

Вагомою видається й та обставина, що й у іншого потужного політичного гравця, – Віктора Медведчука стрімко скорочується мотивація перебування на посаді керівника президентської адміністрації. Під загрозою й вибудована ним система соціал-демократичного представництва у владі, особливо в регіонах. Цінність його посади знижується вже зараз, а певний час він буде взагалі “ніким”.

Окреслюється перспектива дострокового демонтажу створеної під Леоніда Кучму системи використання влади. Можна прогнозувати дострокову політичну переорієнтацію голів обласних та районних держаних адміністрацій, розлагодження системи підпорядкування і функціонування центральних силових структур та контролюючих органів. Чи буде це вже зараз супроводжуватись зворотними процесами, – формуванням нового механізму управління і нової ієрархії? Очевидно, що тут можливі лише окремі кроки і пов’язувати їх слід лише з конкурентоспроможністю Віктора Януковича, як керівника уряду і кандидата від влади, та з тою конкретною роллю, яку йому буде відведено союзниками-суперниками.

Парадоксально, але останнім часом позиції Прем’єр-міністра зміцнилися одночасно і стали більш невизначеними. Схвалення позачергової урядової програми Верховною Радою розв’язує йому руки на рік. Гарантії залишитись на посаді від Президента він отримав ще раніше. Але все це працює лише до виборів, чи до набуття чинності змін до Конституції. Додамо ще, – до загострення політичної боротьби, яке може дестабілізувати більшість. Саме для нього стає особливо складною дилема: ким бути. Оцінити привабливість президентської та прем’єрської посад і шанси отримати перше чи зберегти друге надзвичайно складно. Крім цього, Віктор Янукович наблизився до тої межі, коли він перестає бути вільним у своєму виборі.

Очевидно, що строкатій більшості не просто погодитись на його кандидатуру в ролі спадкоємця. Чи не головним стимулом для такого рішення може бути прагнення звільнити для когось іншого місце на чолі всевладного у реформаторській перспективі Кабінету Міністрів. Водночас, його переваги над іншими учасниками конкурсу на головну роль, які він старанно накопичував, обертаються для нього конкретними зобов’язаннями перед більшістю. Фактично йому вже неможливо відмовитись від участі у спільному проекті, навіть коли сценарій принципово зміниться.

Вочевидь владний істеблішмент активно діє не маючи цілісної стратегії. Загалом, розвиток політичних подій в останні місяці призвів до значних відмінностей у стартових позиціях і наборі політичних інструментів основних гравців. На фініші конституційної реформи це стає не тільки більш помітним, а й нарешті набуває суто практичного значення. Фактично тільки донецькі достатньо готові до того, що Леонід Кучма йде. Вони не тільки нічого не втрачають від цього, а й отримують найбільше нових можливостей. Зовсім інша ситуація у соціал-демократів та трудовиків. Вони разом з донецькими та іншими будували систему “під Кучму” і експлуатували її, але при цьому не набагато більше використовували його особисто. Очевидно, що вони надто розраховували на його третій термін і тільки нещодавно, вимушені відмовитись від цієї ідеї, заходилися здійснювати реформу, фактично протилежну тій, яка розроблялася під свого президента. І це зрозуміло, адже свого кандидата вони не мають.

Але ситуація з цими двома потужними угрупованнями ускладнюється ще й тим, що їх шанси на нові ключові посади (у разі завершення реформи) – Голови Верховної Ради і Прем’єр-міністра так само не є достатньо великими. Трудовики взагалі не мають зірок першої політичної величини, а лідер СДПУ(о) нажив занадто багато ворогів. Варіант висунення на перший план технічних виконавців і керування з тіні так само видається нереальним. Сьогоднішня Україна потребує авторитетних публічних політиків.

Реалізуючи тактичні можливості, пов’язані з реформою, влада зменшує набір інших варіантів дії і ризикує не зберегти щільність власних лав. Показавши “блискучий” результат на виборах по-донецькі і демонструючи неабияку націленість на перемогу у виборах по-мукачевські, вона підозріло недалекоглядно розкриває власні наміри та регламентує себе щодо осінніх президентських виборів. Активне творення демократичних законів при повній відсутності бажання їх дотримуватись: така незрозуміла політика є результатом паралельного експериментування кількох владних угруповань.

Дезорганізованість владної верхівки перетворюється на головний чинник політичної нестабільності і невизначеності. Вже зараз зрозуміло, що нас очікує дещо більше, ніж президентська виборна кампанія. Адже відразу після успішного голосування за зміни до Конституції в межах більшості розпочнеться активна боротьба за спадщину президентських повноважень. При цьому основні зміни у системі організації влади мають відбутися вже до виборів. Верховна Рада, втративши можливість обирати Президента, внаслідок реформи все ж отримає ключові повноваження у вирішенні кадрових питань. І це не може не призвести до зміни її внутрішньої структури. При цьому очевидно, що основними моментами цих змін будуть засади збереження більшості і боротьба за статус і лобістський потенціал між її окремими групами. Саме з цим слід пов’язувати проекти створення нових депутатських об’єднань і партій та такої сміливої ідеї як створення “третьої сили”, яка б мала змогу дистанціюватись як від влади, так і від опозиції.

Фактично ще одним невідомим є подальші плани комуністів і особливо соціалістів. Вірогідно, що це не до кінця ясно й для них самих. Як тільки вони віддадуть свої голоси за внесення змін до Конституції, їм доведеться заново шукати своє місце в політичному процесі. Продовження співпраці з більшістю не матиме ані практичного сенсу, ані переконливого виправдання. Для підтвердження самостійної ролі їм доведеться не тільки підтвердити свої амбіції на президентські вибори, а й добре прорахувати, якою мірою їх дії сьогодні відповідають очікуванням громадян, і як це позначиться на їхньому політичному потенціалі як восени, так і в наступних сезонах.