"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №14 (19)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   6 - 13 квітня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Олександр ПАЛІЙ
     Провал конституційного проекту «Медведчука–Симоненка»
     посилив Ющенка і Януковича


    Сергій МАКЕЄВ
     Президент України в телевізійних новинах березня


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Чи здатні політики об’єднати країну?


 

Олександр Палій,
експерт Інституту політики

Провал конституційного проекту «Медведчука–Симоненка»
посилив Ющенка і Януковича

Невдале голосування 8 квітня за конституційну реформу засвідчило, що реформу за проектом «Медведчука–Симоненка» легітимно вже в будь-якому випадку здійснити не вдасться.

Причинами поразки влади є неспівмірність тиску з боку Адміністрації Президента на депутатів-мажоритарників, кілька десятків яких виявилися здатними протистояти цьому тискові. Крім того, передумовою поразки влади був той факт, що перегляд Конституції був спрямований на вирішення тактичних питань – боротьбу з можливим кандидатом від опозиції на президентських виборах. Політична реформа за проектом «Медведчука–Симоненка» не вирішувала принципових питань з унормування законодавчого поля, посилення гарантій для нормального розвитку суспільства, але, натомість, просто перерозподіляла повноваження між урядом і президентом.

Як показав досвід існування Конституції з 1996 року, Основний Закон в Україні справді потребує вдосконалення. Так, зокрема, вона не запобігла утворенню неконституційних центрів влади, більш впливових за центри влади, передбачені Конституцію.

Крім того, у Конституції не виписано механізм її зміни, який унеможливив би маніпуляцію Основним Законом для досягнення поточних політичних цілей, як це мало місце нещодавно. Існує чимало механізмів, які б запобігли використанню Конституції в маніпулятивних цілях. Так, конституції низки європейських держав передбачають, що Конституцію можна змінити лише наступним чином: після проходження всіх судових процедур і ухвалення рішення про зміну Конституції в парламенті, парламент обов’язково саморозпускається і проходять нові вибори. Якщо і новий склад парламенту підтвердить зміни до Конституції, тобто доведе їхню суспільну значимість, то лише тоді ці зміни вступають у силу. Такі та подібні механізми можуть ефективно запобігти кон’юнктурній маніпуляції конституційними змінами та безперервній зміні основного закону.

Крім того, чинна Конституція України передбачила низку механізмів, які на практиці не застосовуються. Це, зокрема, стосується ролі прем’єр-міністра в призначенні глав місцевих адміністрацій. Між тим, реалізація цього механізму через ухвалення відповідних законів дало б змогу серйозно збалансувати повноваження між урядом і президентом навіть без зміни Конституції.

Поразка проекту конституційних змін «Медведчука–Симоненка» залишила владі три основних можливих шляхи дій.

Перший – провести реформу нелегітимно. Досить імовірно, що ця спроба буде здійснена вже найближчим часом. Координатор парламентської більшості Степан Гавриш навіть заявляв, що голосувався не законопроект №4105, схвалений Конституційним Судом, а «невідомій, незареєстрованний у Верховній Раді законопроект» №1674-4. Хоча пізніше це твердження Гавриша було дезавуйоване апаратом парламенту, який надав інформацію, що в залі проголосували таки за законопроект «Медведчука–Симоненка».

Спроби протягнути конституційну реформу в будь-який спосіб нададуть опозиції привід розвинути масштабний тиск вулиці на владу. Тепер гасло про спробу державного перевороту з боку влади набуде необхідної виразності і підтвердження.

По-друге, спроби нелегітимно провести конституційну реформу зруйнують всю аргументацію, що її вибудувала влада для зовнішнього користування. Тому спроби нелегітимної зміни Конституції можуть різко погіршити і без того не надто добре міжнародне становище української влади, та, відповідно, України. Однак українська влада загалом може знехтувати цим мотивом, оскільки досі демонструвала, що збереження влади для неї є значно важливішим від міжнародних позицій держави.

Також не виключений варіант підтримки владою проведення реформи за проектом Олександра Мороза.

Другим варіантом дій влади може стати початок активного пропагування кандидата у президенти від влади. Не виключено, що цим кандидатом стане сам Леонід Кучма. Хоча цей варіант теж буде входити у суперечність з міжнародними зобов’язаннями, не виключено, що влада може на нього піти. Окремі експерти стверджують, що Л. Кучма все ще має шанс перемогти на виборах. Крім того, цей варіант дозволить президентові зберігати дисципліну у владній вертикалі аж до останнього дня перед виборами. У разі ж поразки, якщо зберігатиметься мінімальна коректність політичної боротьби з боку влади, Л. Кучма зможе виторгувати непогані шанси на продовження пенсійного, але все ще політичного життя.

Уже сьогодні провал реформи різко посилив роль Віктора Януковича в якості оптимального варіанту для влади. Тому досить імовірно, що влада найближчим часом почне інтенсивно просувати В. Януковича в якості кандидата від влади. Незважаючи на суттєві заперечення проти його кандидатури в середовищі самої влади, ситуація може не залишити провладним силам іншого шляху.

Третій варіант – влада намагатиметься домовитися з Віктором Ющенком, як імовірним переможцем на наступних виборах. Слід сказати, цей варіант виглядає як найменш імовірний. Влада все ще «сильна, як ніколи», щоб капітулювати за півроку до бою.

Водночас, у Ющенка немає принципових розбіжностей з більшістю бізнесменів від влади. Ющенко вже заявив, що не збирається переглядати результати приватизації. Такий перегляд не потрібен насамперед з точки зору національних інтересів, оскільки він викликав би непотрібне збурення в суспільстві та втечу капіталів з України.

Національні інтереси України в цілому збігаються з інтересами українського бізнесу, один з найвагоміших сегментів якого розташований на Сході України.

Географія і економіка України є такою, що у будь-якому випадку східний регіон України гратиме одну з головних ролей в українській політиці і економіці.

Політична реформа дала опозиції шанс – провести інвентаризацію реальних союзників.

Особливо помітний провал демократичної опозиції у відносинах із комуністами, а також серйозні ускладнення в співпраці з соціалістами, які підтримали проект політичної реформи «Медведчука–Симоненка».

Річ у тім, що комуністи (насамперед їхня верхівка) були і залишаються силою, ворожою незалежності України, і співпраця з ними серйозно дискредитує цілі і засоби демократичної опозиції. КПУ відверто лобіює російські інтереси в Україні, які досить часто суперечать національним інтересам України.

Тому ефективна співпраця та діалог, що не дискредитував би демократичну опозицію, можливий лише з регіональними організаціями КПУ та з рядовими комуністами.

Крім того, очевидно, що лідер соціалістів Олександр Мороз буде висувати свою кандидатуру на виборах Президента, що означатиме відсутність єдиної кандидатури від демократичної опозиції.

Також не можна виключати, що під час виборів у другому турі соціалісти усунуться від підтримки кандидата від демократичної опозиції, що може істотно ускладнити перемогу демократичної опозиції.

 

 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Президент України в телевізійних новинах березня

7 квітня на прес-конференції в Інтерньюсі Академія української преси та Інститут соціології НАН України оприлюднили дані п’ятої хвилі щомісячного моніторингу телевізійних новин. Їхній спільний проект (наукові керівники – доктор філологічних наук В.Ф.Іванов і доктор соціологічних наук Н.В.Костенко), який триває з жовтня минулого року, передбачав контент-аналіз новинних програм 1–6 березня 2004 року з 19.00 до 21.30 на телеканалах УТ-1, 1+1, Інтер, СТБ, Новий канал та ICTV. Усього було проаналізовано 600 повідомлень, а загальний час віщання склав 44287 секунд (цифрові записи новин надавалися компанією GFK-USM). Проект здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Наведені в прес-релізі дані як за березень, так і за інші місяці, свідчать про те, що в Україні протягом останнього часу склалася певна інформаційна політика.

Безперечним лідером у політичних новинах березня, як і в попередні місяці, є Президент України Л.Кучма. Частка повідомлень, пов’язаних з його діяльністю, підвищується з кожного шостого в лютому до кожного п’ятого в березні (19% повідомлень потоку). Увага до будь-якої іншої події не перевищує 5% новинного потоку (в лютому – до 9% новинного потоку). При цьому, відмінності в ієрархії важливості подій на каналах невиразні. Увага до діяльності Президента домінує на всіх каналах (6–18% головних повідомлень). Відмінності ж в увазі до нього та до інших політичних інститутів найбільші за весь період спостережень з жовтня минулого року. І це притаманне, насамперед, «великим» каналам – УТ-1, 1+1 та Інтер. Час прямого ефіру, який надається Президенту в новинах, залишається втричі більшим, аніж час прямого ефіру інших топ-спікерів у політичних новинах.

Саме цей, один з багатьох цікавих результатів, наведених на згадуваній прес-конференції, заслуговує на те, щоб над ним порозмірковувати дещо докладніше. Погляньмо, що відбувається: через півроку Л.Кучма збирається – за його власними, неодноразово повторюваними словами – залишити свою посаду, проте його стає дедалі більше в наших новинах. Фактично маємо справу з піарівською акцією, своєрідним просуванням бренду «Президент України Л.Кучма» на телевізійному політичному ринку країни. Але ж навіщо? Адже президент незабаром складає повноваження і таке просування йому, здається, не потрібно. І все це, далі, відбувається напередодні голосувань за конституційну реформу, яка обмежує повноваження президента, яка робить саму посаду не такою значимою, як до сих пір. Висунемо декілька версій, які мали б прояснити ситуацію.

Версія перша, слабка. Телевізійні начальники шістьох провідних каналів, без зовнішнього тиску й примусу, тобто ініціативно, вирішили тепло попрощатися з людиною, яка десять непростих років становлення української держави очолювала й направляла усі соціально-економічні й політичні процеси. Людина йде з посади, але не заспокоюється й не допускає послаблення власних державницьких зусиль. У телеглядачів у результаті такої інформаційної політики також повинні залишитися лише приємні враження щодо прожитої та пережитої декади 1994–2004 рр. Як думав Штірліц, та як його думку озвучив Ю.Копелян, коли прощаються, то запам’ятовується остання фраза. Проте, саме нарочита кінематографічність версії й робить її слабкою.

Версія друга, спокуслива. Президент нині вимогливіше ставиться до своїх підлеглих, він оперативніше втручається в процеси, перебіг яких викликає в суспільстві занепокоєння (боротьба з корупцією, відставки міністрів В.Гайдука та С.Єрмілова, які не виправдали його сподівань на наведення елементарного порядку на ринках енергоносіїв, вимога покласти край безладу на ринку алкоголю та у поверненні податку на додану вартість тощо), він має амбітні й перспективні плани. Він, нарешті, знає як демократизувати наше суспільство. В представленні наших телевізійних новин ситуація виглядає так: нам відомо, як було та як може бути з Л.Кучмою і ще невідомо, як буде з кимось іншим. Перед нами тут явна недомовка: такий опис ситуації необхідно закінчувати пропозицією про висунення Л.Кучми ще на один строк повноважень. Скажіть, а як інакше забезпечити стабільність й наступність влади? І чим же стане займатися виконавча структура громадянського форуму демократичних сил, утворена 2 квітня в палаці «Україна»? За «народною ініціативою», отже, справа не стане. Конституційний Суд, як відомо, теж не заперечує. Залишається переконати самого Л.Кучму. І переконувати необхідно в новій політичній ситуації, коли конституційна реформа у підтриманому Президентом вигляді не пройшла 8 квітня у Верховній Раді, тобто повноваження президента залишилися тими самими, а висунення єдиного кандидата від влади на жовтневі президентські вибори стає дедалі проблематичнішим й таким, що не має вже політичного сенсу. Відсутність єдності в парламентській більшості – це виклик особисто Л.Кучмі. І на нього треба реагувати у найадекватніший спосіб. Інакше уся десятирічна праця може піти прахом: опозиція уже сьогодні обіцяє ревізію зробленого. Спокусливі, що й казати, складаються обставини.

Версія третя, прагматична. Однак можливо, що все простіше й прозоріше. Успішний президент – у новинах йдеться виключно про позитивні результати, досягнуті як вчора, так і останніми роками, – повинен передати владу успішному наступнику. Такий жест красиво виглядає й сприймається людьми. Йдеться, іншими словами, про таку собі політичну естафету, в якій «свої» передають паличку (тобто владу) тільки «своїм». Із механізмом передачі була ясність за умови, що парламент приймає законопроект 4105 про внесення змін до Конституції України. Здавалося, В.Януковичу немає альтернативи – економіка зростає, він обіцяє підвищити мінімальну зарплату у вересні (спочатку знизивши її при прийнятті бюджету, але ж хто про це стане говорити й нагадувати), він утворив й твердо контролював парламентсько-урядову коаліцію. Фіаско 8 квітня – це пляма на одягнутому півтора роки тому політичному мундирі прем’єр-міністра. З нею важко претендувати на статус успішного політика. Отже, пошук успішного наступника не завершений, що не ставить під сумнів саму версію передачі влади.

Версія четверта, власне телевізійна. Вітчизняне телебачення, як відомо, слабке, а значить залежне. Воно не самостійне, а значить вимушене наслідувати зразкам, які мають зовнішнє походження. Здається усі бачать, як російський телевізійний продукт захоплює український телепростір. І наші новини також все більше нагадують новини нашого сусіда. А там є два офіційних канали (ОРТ та «Росія»), на яких В.Путіна ще більше, аніж на наших Л.Кучми. Дещо осторонь стоїть НТВ. Проте й у нас є три «великих», загальнонаціональних канали. При цьому, як свідчать дані Української академії преси та Інституту соціології НАН України, УТ-1 та 1+1 транслюють саме «офіційні новини» про ефективну й успішну діяльність центральних органів влади. Канал Інтер ідеологічно ангажованіший та відвертіший у своїх політичних уподобаннях, хоча першу особу держави також тримає в фокусі телевізійних новин.

Якщо маємо справу з тенденцією наближення до російських зразків, то Президента в новинах буде багато й дуже багато. Й новообраного також. Благо, Україна все ще президентська республіка. Телевізійні новини березня іншої й не прагнули. Дехто з народних депутатів вірно зрозуміли такий сигнал й не голосували за політичну реформу. Телебачення, все ж таки, велика сила.

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання «Прозора політика»

Чи здатні політики об’єднати країну?

Ми звикли до того, що українська політика не вирізняється конструктивністю. Взаємини між основними гравцями завжди напружені, рівень довіри дуже низький навіть серед безпосередніх партнерів. Ситуація навколо політичної реформи, наближення старту президентської виборної кампанії обіцяють подальше загострення політичної боротьби. При цьому можливі зміни у владі навряд чи призведуть до кращого взаєморозуміння всередині еліти та до встановлення суспільно-політичного консенсусу. Такий консенсус – продукт реального розвитку демократії. Він потребує верховенства права, усталених правилах гри, політичної культури та традицій. Держави Центрально-Східної Європи за останні роки надали приклади широкого стійкого консенсусу на засадах демократичних і ринкових реформ. У випадку сучасної України важко говорити навіть про ситуативну домовленість, компроміс між основними політичними силами.

Українське суспільство характеризується низькою консолідованістю. Значною мірою цей стан успадковано, але й період незалежності, відкривши перспективи до вирішення одних проблем розвитку суспільства, сприяв появі нових. До основних чинників, що розділяють суспільство, належать: надмірне і значною мірою штучне соціально-економічне розшарування, наявність мовно-культурних, конфесійних, регіональних відмінностей. Наявна значна диверсифікація ідеологічних і політичних уподобань населення. Загальний рівень національної консолідації залишається низьким. При цьому зміст і динаміка суспільного життя мало сприяють пом’якшенню зазначених відмінностей. Ускладнює досягнення суспільного порозуміння тінізація соціально-економічних і політичних процесів.

Досягнення суспільного консенсусу серйозно ускладнюється низьким рівнем довіри громадян до влади та провідних політиків. Баланс довіри-недовіри до всіх основних органів влади і державних інститутів є від’ємним. Більшість впливових політиків мають дуже низький рівень підтримки. Водночас, сама влада свідомо використовує і роздмухує регіональні та соціокультурні розбіжності для ускладнення діяльності опозиційних сил. Докладається чимало зусиль для перетворення демократів і патріотів в очах громадян на націоналістів, послідовних опозиціонерів, на безвідповідальних бунтарів. Незабезпеченість громадянських свобод, спроби маніпулювання громадською думкою, так само, як і низька ефективність соціально-економічної діяльності державних структур, визначають високу напругу у відносинах між владою і суспільством.

У суспільстві розповсюджені песимістичні настрої. Зростання байдужості та розчарування безпосередньо пов’язані з досвідом участі в політичному житті. В країні досі не склалась практика демократичних виборів, не утвердились механізми політичної відповідальності. Зміцнення авторитарної тенденції, недемократичний стиль владарювання не передбачають прагнення консенсусу з боку влади. Зародковий стан громадянського суспільства, низький рівень суспільної самоорганізації значною мірою утруднюють формування масової підтримки тих політичних сил, які об’єктивно зацікавлені і здатні домагатись його досягнення.

У країні, за умов мультипартійності, існує три основні політичні конгломерати: неідеологічні політичні угруповання, що утримують владу, ортодоксальні ліві та націонал-демократи. Кожен з них найближчим часом здатен утримувати в сфері свого впливу 20-30% електорату. Політична ситуація залежить і у найближчий перспективі залежатиме від відносин між ними. Характеризуючи кожну з цих сил, мало констатувати глибокі ідейно-політичні розбіжності між ними. Йдеться не просто про плюралістичність, а про антагоністичність, практично, – про їх різну природу.

Правляче політичне угруповання позиціонує себе як центристське і, насправді, є досить гнучким щодо взаємодії з іншими. Можна згадати гіпотези періоду парламентських виборів 2002 року щодо можливостей виникнення правоцентристської реформістської коаліції і про свіжіші варіанти утворення лівоцентристського об’єднання. Проте, особливістю сучасного українського центризму є те, що він не має органічної прив’язки до певних суспільних шарів, а певні популярні ідеологічні конструкції та бренди тут використовуються цілком штучно. Партії цього гатунку є лише публічним відгалуженням фінансових угруповань, які базуються на кланових зв’язках і глибоко занурені у владні структури. Фактично ці сили є уособленням тіньового симбіозу політичної та економічної влади. Вони не є власне суспільною силою, а лише використовують слабкості суспільства, нав’язують йому себе. Їх панівне положення досягнуто і утримується недемократичними методами, вони не налаштовані вступати у відкриту конкуренцію, а компроміси з ними не можуть сприяти конструктивній співпраці.

Ще одна з основних політичних сил – комуністи – спадкоємці колишньої державної партії-гегемона за роки незалежності лише пристосувались до ролі опозиції, але так і не перетворилися на сучасну партію. Їх програма, особливо соціально-економічна частина, повністю повернута у минуле і не може слугувати основою державної політики. З наближенням виборів вони все більше відходять від співпраці з рештою опозиційних сил і демонструють, що головним ворогом для них є не авторитарна влада, а демократи. Звичайно з ними можна і треба домовлятись з тактичних питань політичної боротьби, проте, досягненню консенсусу у стратегічних питаннях перешкоджають відмінності в уявленнях про базові суспільні цінності та національні пріоритети.

Таким чином, наявна ситуація, коли найбільш потужні політичні актори надто різняться між собою за природою та цілями і є далекими від взаєморозуміння щодо бачення перспектив держави. Власне це відповідає тій стадії становлення і перетворень, коли питання про модель розвитку ще не визначене остаточно і є предметом внутрішньої боротьби. Альтернативи, які існують, не є сумісними. Ані кланові об’єднання, ані ортодоксальні ліві не є і не можуть бути виразниками національних інтересів. Демократичні сили сьогодні ще не мають реальних можливостей домагатися широкого консенсусу.

В Україні адекватне розуміння демократії досі не стало розповсюдженим. Зокрема, авторитарна влада наполегливо намагається впровадити на практиці керовану демократію, звести її до окремих формальних процедур. Такий політичний режим не потребує реального суспільного консенсусу, натомість передбачає його певний сурогат. Насправді, влада, користуючись підтримкою незначної частки населення за рахунок домінування в інформаційному просторі та застосовуючи адміністративний тиск на окремі групи громадян, створює ілюзію власної популярності та здатності відповідати суспільним інтересам.

Водночас влада системно працює над обмеженням впливу і дискредитацією демократичної опозиції, утвердженням власної монополії на артикуляцію і захист державних інтересів, навіть на патріотизм. Можна говорити про спробу впровадити абсолютно неприйнятну російську модель консенсусу. Така політика, помножена на повну відсутність самокритичності, свідчить про те, що правляча еліта не припускає добровільного відходу від керівництва країною в результаті чесних і вільних виборів.

Варіантом псевдоконсенсусу може стати встановлення взаємодії, у тому числі прихованої, між парламентською більшістю та керівництвом комуністів, тобто силами однаково незацікавленими у здійсненні демократичних перетворень. Популярність ідеї особливого третього шляху і у лівих консерваторів, і у «реформаторів» від влади саме й відображає їх спільний острах принципових змін, намагання уникнути необхідних для суспільства, але ризикованих для влади визначеності та конкретності. На цих умовах ніякий консенсус у принципі не є можливим.

Існують й проблеми пов’язані з розвитком політичної культури та традицій. Для українських умов словосполучення «суспільно-політичний консенсус» підходить із серйозними застереженнями. Адже йдеться не лише про складність винайдення засад взаємодії між основними політичними силами, а й про потребу подолання розриву між суспільством і політичною верхівкою. В країні склалася практика узгодження позицій у вузькому колі політичних лідерів, без належного обговорення з активом і врахування суспільних настроїв. Готові рішення нерідко по-різному інтерпретуються і переглядаються. Це дуже обмежує можливості поширення порозуміння, яке може бути досягнуте на політичному олімпі, на суспільні прошарки.

Водночас, в країні існують чинники, які дозволяють ставити завдання досягнення консенсусу у практичну площину. Це – наявність достатньо дієздатної демократичної опозиції і зростання нонконформістських настроїв серед населення. Фактично, найбільш освічена і ініціативна частка громадян очікує зміну влади і готова надати підтримку «Нашій Україні», СПУ та Блоку Юлії Тимошенко. Від них залежить наскільки вони готові врахувати суспільні настрої та діяти ефективно.

У більш широкому форматі питання консенсусу слід пов’язувати з можливостями еволюції та зміни ролі частини кланових угруповань, які сьогодні чинять опір демократичним перетворенням. Внутрішня криза чинного режиму, його обмежена життєздатність об’єктивно підштовхують готуватись до існування за умов прозорості, відповідальності, верховенства права. Очевидно, що й більшість представників українського бізнесу сьогодні змушені прилаштовуватись до реалій тіньової економіки та політики, високою мірою зацікавлені у переході до цивілізованого життя. Демонтаж системи зрощення влади і бізнесу, так само, як і партійних та державних органів, припинення тиску на структури громадянського суспільства, суттєвим чином змінить співвідношення сил в країні на користь демократії.

На даному етапі суспільно-політичного розвитку усталений демократичний консенсус не є досяжним. Однак, проведення вільних і чесних виборів може стати поштовхом до встановлення кращих зв’язків між владою і громадянами, для початку якісно нового етапу суспільно-політичного розвитку країни. Тільки тоді на порядку денному постане питання суттєвого зменшення дезінтегрованості країни, вкорінення у суспільстві принципів демократії, тобто створення умов для суспільної консолідації та повноцінного використання державної незалежності.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.