Люди в чорному на варті національної безпеки

Європейський вибір України, сумніви в якому відвідують тільки голови слабкі, а душі бентежні, являє собою, насамперед, вибір демократії як загальносвітової цінності, що не заперечується. Звісно, Україну важко назвати нині розвиненим демократичним суспільством (із розвиненістю не складалося ще в попередню історичну епоху; зате з ринковою економікою, здається, ми просунулися далі). Але країна наша, безумовно, на вірному шляху. Безпомилковою ознакою цього є те, що сьогодні на будь-яку подію можливі дві взаємовиключні точки зору. Більш того, вони представлені й у засобах масової інформації. Не в усіх, зрозуміло. Але було б абсурдно вимагати, щоб так було в усіх ЗМІ. Такого ніде немає й ніколи не буде навіть за умови повної й остаточної перемоги демократії у глобальному масштабі. Про яку проблемність із свободою слова в Україні можна серйозно говорити, якщо полярні точки зору пред’являються й обговорюються? Суперечка ж про ступінь свободи слова завжди сумнівна, щонайменше.

Візьмемо, приміром, події навколо виборів міського голови Мукачевого. Одні говорять – сваволя, сталінізм, бандитизм. Інші переконані – вибори пройшли чесно, прозоро й переміг найгідніший. Правою виявиться, зрозуміло, одна зі сторін. До першого травня Президентові України докладуть, яка саме. Слідом за тим довідаємося й ми, що не перешкодить кожному залишитися при своїй думці. Плюралізму думок від будь-якого вердикту не зменшиться, але тоді дискусія про демократію повинна бути поглиблена.

Зокрема, демократія – це не тільки відмінності й суперечки. Це також і згода з приводу деяких фундаментальних цінностей. Якщо дуже лапідарно – то це згода щодо того, що можна робити, а чого робити ніяк неможливо; що дозволено, а що не дозволено ні за яких обставин й ні під якими приводами. Конвенцію про подібну згоду у світських державах здавна називають Конституцією. Тобто люди самі собі визначають закон і зобов’язуються по ньому жити. Вона – підґрунтя національної безпеки, що розуміється як домовленість дотримуватися правил спільного соціального й політичного існування.

У цьому сенсі Конституції, а значить й однієї з найсуттєвіших ознак демократії, в Україні з багатьох причин, не про них зараз мова, просто не існує. В цьому плані лише кілька спостережень. У нас Конституцію, зокрема, хочуть не доповнити чи внести в неї зміни, але неодмінно реформувати. У нас за будь-яким приводом тривожать Конституційний Суд – як же нам трактувати те чи інше положення. І справа доходить до смішного: на минулому тижні Конституційний Суд визнав, що встановлені кимось ціни на цукор не суперечать Конституції України. І дійсно з Основним Законом країни необхідно щось терміново робити, якщо стосунок до нього мають і ціни на цукор.

Але є речі й більш серйозні. Національна безпека – хто ж сперечається – має потребу в охороні. Питання лише в тім, якими засобами та методами її забезпечувати (і охорону, і безпеку). Недавнім внутрішнім винаходом України є «люди в чорному», що взяли на себе цю нелегку місію (чи їм вона доручена, що нічого не змінює). Неодноразовість використання подібного інструмента є незаперечним підтвердженням його ефективності. Не претендуючи на вичерпну історіографію предмета, нагадаю окремі епізоди.

Епізод перший, зима 2000–2001 років. У розпалі акція протесту «Україна без Кучми!». На Хрещатику розбиті намети протестуючих, у них активісти партій та народні депутати. Звідкись з’являється велика група молодих людей у чорному, громить намети, наносить побої й безвісти зникає чи то у фешенебельних кварталах великого міста, чи то у «хрущобах» околиць Києва. Не було встановлено, хто вони й звідкіля, жоден із нападників не був затриманий. Ходили версії про якусь організацію та так і вщухли.

Епізод другий, 31 жовтня 2003 року. У Донецьку «Наша Україна» намагалася провести свій з’їзд. Нічого з цього не вийшло: усе було закрито, скрізь відмовлено, орендоване приміщення захоплене невідомими у чорному й сірому, мітинги протесту городян засвідчили нелюбов донеччан до найбільшої фракції парламенту. Народні депутати з фракції «Наша Україна» стверджували також, що найактивнішими у конфліктах були «люди в чорному», а органи охорони правопорядку їм не перешкоджали в «контактах». Невідомо дотепер, хто були ці люди, міліція зйомок не вела й ідентифікувати нікого не в змозі.

Епізод третій, 24-25 грудня 2003 року. У Верховній Раді «Наша Україна», СПУ та БЮТ дуже некрасиво намагаються зірвати прийняття в першому читанні проекту Закону №4105 про внесення змін у Конституцію України. Телеканали УТ-1, «1+1», Інтер озвучують обурені петиції трудових колективів, які вимагають покласти кінець деструктивним діям опозиціонерів (іноді говорилося – «націоналістів»). Роздалися й були почуті глядачами й слухачами погрози застосування фізичних дій до депутатів, які зривають політичну реформу. Серед трудових колективів присутні й колективи шахт – «люди в чорному» за умовами своєї нелегкої праці. Подібна аналогія в контексті двох перших епізодів дозволяє висунути припущення: а чи не є «люди в чорному» просто матеріалізованим «гнівом народним», покликаним перешкодити загрозі фундаментальним основам спільного існування з боку безвідповідальних політиків й спровокованої ними частини громадян (підкуплених – і так було сказано в резолюціях пильних трудящих). Припущення хитке, проте, що залишається робити коментаторам, якщо офіційні особи в перших двох епізодах в упор «не бачать» людей у чорному? (так Вій, до речі, не бачив Хому Брута й просив різну погань підняти йому повіки).

Епізод четвертий, 8 квітня 2004 року. Верховна Рада готується прийняти в цілому законопроект №4105 про внесення змін до Конституції. Під стінами парламенту мітинг протесту прихильників опозиції. Частина депутатів звертає увагу голови ВР на те, що в залі засідань знаходяться «люди в чорному». Запитується, хто вони і що тут роблять. Посаджені за стіл вони закривають обличчя руками від об’єктивів телекамер. Незабаром усе з’ясовується – це співробітники спеціальних служб, у них у залі засідань у день вирішального голосування за політичну реформу проводяться навчання. Ну, нарешті-то, перша ідентифікація зроблена. Як швидко з’ясувалося, зовсім не остання.

Епізод п’ятий, 18 квітня 2004 року. Вибори міського голови Мукачевого. На виборчих дільницях, у міськраді «люди в чорному», від них залежить, чи будуть отут робитися телезйомки та чи припустима присутність спостерігачів. До тих, хто наважується чинити опір їхнім наказам й рекомендаціям застосовується фізичне насильство. Після закриття ділянок вони нікого туди не впускають. Міліція не втручається, своїх зйомок не веде (як потім оголосить глава МВС у парламенті в розпорядженні правоохоронних органів є тільки запис нападу депутатів «Нашої України» на представників цих самих органів). На питання про те, хто ці люди, один відомий політик відповідає: це «депутати різних рівнів». Маємо, отже, другу ідентифікацію.

Незабутній Джеймс Бонд примовляв: «Раз – випадковість, два – випадковість, три – підступ ворога». Тобто закономірність. У наявності чотири факти фізичної появи «людей у чорному». Причому в дні напружені, коли на порядку денному питання про суть існуючого порядку речей (у редакції, що заперечується деякими, – про національну безпеку). Звідси й обґрунтований висновок: склався і діє інститут стражів національної безпеки – «люди в чорному». Як народні депутати вони недоторканні, як співробітники спеціальних служб їхні імена не підлягають розголосу, як виконавці вони вище всіляких похвал, а заради національної безпеки ні перед чим не зупиняться. А версія про «бандитів у чорному», погодьтеся, на початку XXI століття не більш, ніж плід неврівноваженої психіки окремих амбіційних й постійно зазнаючих невдачі політиків, експертів та журналістів. Щоб переконатися в цьому найповажніші офіційні особи радять пильніше придивитися до цифр приросту економічного потенціалу країни й спробувати усвідомити, що вони понад усе.

Глави СБУ І.Смєшко та МВС М.Білоконь, найпевніше, запропонують Президенту України затвердити порядок, відповідно до якого «вороги» національної безпеки (існуючого порядку речей й інші політичні недоброзичливці) відомі поіменно, а «вартові» національної безпеки залишаться анонімами. Поки, до остаточної перемоги демократії в окремо узятій країні. Інакше не можна. І не швидко ще країна довідається про своїх героїв, вартових національної безпеки у чорному з гарячим серцем й чистими руками.

Проте вагомий внесок у практику демократії, здається, вже зроблено.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання «Прозора політика»

Країна у геополітичному шпагаті

Минулий тиждень став рубіжним якщо не для української зовнішньої політики, то для міфів про неї та ілюзій щодо неї. Ратифікація Верховною Радою Угоди про створення “Єдиного економічного простору”, який має об’єднати Білорусь, Казахстан, Росію і Україну, заклала підгрунтя інтеграції до євразійського простору. Дві програмні промови Президента Кучми суттєво скорегували плани нашої європейської інтеграції. Ці події стали предметом жвавої дискусії між задоволеними прихильниками зближення з пострадянськими сусідами і збентеженими провідниками ідеї повернення до Європи. Чи варте те, що відбулося, сильних емоцій, а якщо варте, то яких саме?

На практиці держава вже багато років штучно підтримує відносну рівновіддаленість від основних партнерів і досі не знайшла засобів захищати національні інтереси, поєднуючи актуальні завдання з довгостроковими орієнтирами. За наявності значних незбігів у ціннісних засадах та пріоритетах міжнародної політики Заходу й Росії, у випадку їхнього ставлення до України виникла загрозлива тенденція перетворення її на сіру зону, або санітарний кордон між ними. Важливим є усвідомлення обмеженої сумісності стратегій, що їх сповідують у міжнародних справах, і, перш за все, у галузі безпеки, її основні партнери. Російський та європейський чинники у своєму впливі на такий специфічний об’єкт як Україна діють різноспрямовано і все більш виразно конкурують. Україні фактично доводиться проводити дві різні політики і дотримуватись відмінних ціннісних орієнтирів у відносинах зі своїми стратегічними партнерами. Наявна небезпечна вразливість України щодо політики держав, що перебувають у недостатньо стабільних і не завжди передбачуваних взаєминах, до того ж із елементами суперництва.

Внаслідок суперечливих концептуальних засад політики та низької якості урядування можливості співробітництва реалізуються неефективно. Політична та економічна присутність України в Європі і світі залишається непропорційно малою. Це вже зараз, а особливо на перспективу створює загрозу загальноєвропейської байдужості до України, її випадання з переліку пріоритетів інтеграційних угруповань та провідних держав євроатлантичного регіону. Водночас, держава не зберегла серйозного впливу і на євразійських теренах.

Зараз ми отримали новий варіант звичної двовекторності, варіант більш відвертий і адекватний. Співпраця на східному векторі завжди була справою можливою, адже не пов’язана з жодними особливими умовами. Досі Україна не погоджувалась на повномасштабну участь у жодному з міждержавних об’єднань, які створювалися Москвою. Водночас, співпраця в галузях, де вона приносила значний прибуток, розвивалась швидко і без будь-яких ідеологічних чи геополітичних застережень. Зрозуміло, що широко застосовувалися тіньові схеми і зиск отримували головно представники великого капіталу, представленого у владі. Влада, представлена у великому капіталі, при цьому, попри гучну проросійську риторику, була зацікавлена у дотриманні дистанції, збереженні політичного суверенітету.

Росія поступово накопичувала свою економічну присутність в Україні, проте досі не домоглася ефективного політичного контролю. Виявилось, що підтримка моделі керованої бюрократичної «демократії» і вирощування українських олігархів дають можливості впливу, але не виключають конкуренції. В Білорусі Москва має головний біль від безальтернативного Лукашенка. В Україні схожі проблеми виникли у зв’язку з необхідністю заміни Кучмі. Кремлю потрібен офіційний механізм для системної роботи з молодшими партнерами і надійного забезпечення власних інтересів. Ослаблений політичний режим, побудований під Леоніда Кучму, змушений платити дорожче за російську підтримку. Тому й маємо ЄЕП саме зараз, хоча всі аргументи на його користь існували і п’ять, і десять років тому.

Тепер можемо сперечатися, чи є цей проект суто економічним, чи головним у ньому буде уніфікація законодавства і бізнесової практики за євразійськими зразками. Вже зараз зрозуміло, що найбільш цікавої Україні зони вільної торгівлі без виключень, яка б відкрила доступ до відносно дешевих енергоносіїв, росіяни не обіцяють. Що буде відбуватися в політичній сфері, залежить від результатів виборів і хто стане гарантом Конституції, загроза порушення якої міститься у концепції ЄЕП. Наприклад Петро Симоненко, лідер комуністів, без чиїх голосів ратифікація Угоди не відбулася б, вважає, що «для України і Росії вкрай важливо домовитися про координацію роботи в стратегічних питаннях зовнішньої політики і узгодити механізм дій».

І Кучма, і Янукович чимало говорять про те, що ЄЕП аж ніяк не перешкоджає європейській інтеграції України. Водночас, вони відроджують лукаву, якщо не абсурдну ідею просування до Європи разом з Росією. При цьому Білорусь та Казахстан з їх жорсткими авторитарними режимами про всяк випадок не згадують. Нова стратегія європейської інтеграції… Президент України Леонід Кучма зазначає, що членство в Євросоюзі не є найближчою перспективою України. Виступаючи 23 квітня в Алушті на зустрічі-діалозі «Україна–Росія: стратегічне партнерство», Кучма підкреслив, що мета і в України, і у Росії одна – «ми рухаємося в Європу, до європейських цінностей, до рівня життя, до демократичних цінностей». Але при цьому його позицію вже важче назвати непереконливою і суперечливою. Адже Президент нарешті помітив і скоротив непристойний розрив між метою вступу до Європейського Союзу і українськими реаліями. Зрозуміло, що це було досягнуто не за рахунок корекції внутрішньополітичного курсу і ставлення до демократичних цінностей.

Леонід Кучми відкорегував стратегію співпраці з Європейським Союзом, зазначивши, що той, хто вважає членство в Євросоюзі найближчою перспективою – «великий фантаст». Констатуємо у свою чергу, що донедавна таким фантастом виступав він сам, фактично тероризуючи керівників Союзу пропозиціями та ініціативами, які зводились до вимог підвищення формального рівня співпраці і окреслення «розкладу інтеграції». Він заявив, що хоче «заспокоїти чиновників Євросоюзу, які інколи занадто прямолінійно інтерпретують євроінтеграційний курс нашої держави: ми ні в кого нічого не просимо, не просили раніше, не просимо і тепер. Проголошений нами курс стосується передусім європейської самоідентифікації українського народу, стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень, логіки поглиблення трансформаційних процесів, політики нової хвилі реформ». Можна вітати такий підхід. Ось тільки жаль втрачених внаслідок зволікання з реформами десяти років правління Президента з надзвичайними повноваженнями.

Чинний режим не виконав планів розвитку за європейськими зразками і нарешті це визнає. Визнає далеко не повністю і, очевидно, не тому, що прийшов до необхідності тверезої оцінки ситуації. Це продиктовано логікою політичної боротьби. Тому не дивно, що новий курс виявився позбавленим логіки. Зупинимося на трьох моментах. Президент у виступі на науково-практичній конференції «Стратегія сталого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки (2004–2015)» завив: «Ми повинні творчо осмислити досвід країн попередньої хвилі євроінтеграційного процесу, проаналізувати не лише позитивні, а й негативні сторони, аби уникнути помилок, яких припустилися країни Центральної Європи. Ми не повинні інтегруватися в Європу як «молодша сестра». Ми вже це «проходили». Маємо запобігти цим явищам». Насправді, нічого ми не проходили, адже навіть не наближалися до інтеграції як такої. Більшість наших сусідів по колишньому соціалістичному табору за короткий час здійснили глибокі внутрішні перетворення і повертаються на своє природне місце серед європейської спільноти. В них чимало проблем, але це проблеми зростання і підвищення конкурентоспроможності, а не проблеми усунення від влади безпорадної і корисливої еліти, які змушені вирішувати ми.

Далі, Президент проголосив «специфічні риси українського шляху євроінтеграції, де основна увага концентрується на фундаментальності внутрішніх перетворень. Йдеться про політику, яку можна було б назвати політикою конструктивної євроінтеграції, яка враховує ризики та загрози форсованої євроінтеграції. Реалізація Копенгагенських критеріїв має здійснюватися нами саме на такій основі. Поспішність тут недоречна». Він пояснює, що «відкладення на більш віддалений, ніж це передбачалося нами раніше, термін реалізації кінцевої мети – набуття Україною повноправного членства в ЄС, а це наше незмінне прагнення, не повинно стати втратою для суспільства, оскільки йдеться про розширення періоду фундаментальних системних трансформацій, які належить здійснити». Приходить на згадку байка Крилова «Лисиця і виноград», але важливішими тут є інші акценти. І вони не залишились поза увагою тих, хто писав Президентові промову. Отже, він прочитав, що Україна «не може сидіти і чекати з моря погоди. Нас не влаштовують обіцянки, що ми колись будемо разом. Нам треба зараз жити і працювати». Дійсно, якщо, з одного боку не можна сидіти і чекати, а з іншого, – поспішність недоречна, то краще просто відкласти все на більш віддалений термін.

Нарешті, варто оцінити, чим геополітичні новації влади обернуться для країни. Легше за все погодитися з тими оптимістами, які стверджують, що Угода про ЄЕП рамкова і вся конкретика ще попереду, що Брюссель і так нічого не чекав від сьогоднішньої України, натомість чекає наших президентських виборів. Тож, буде нова влада –буде і нова зовнішня політика. І дійсно, спроби непопулярних та неефективних державних керівників змінювати пріоритети і визначати шлях країни на багато років наперед не слід сприймати вже надто серйозно. Але це тільки один з проявів підготовки до виборів, який свідчить про цілковиту розмінність цінностей і принципів, про ще більше зростання невизначеності. А скільки їх ще буде у найближчі місяці. Підкріплені подіями, подібними до Мукачевських, геополітичні сигнали, подані партнерам на минулому тижні, можуть призвести до подальшої маргіналізації держави, втрати нею здатності самостійно визначати своє міжнародне становище і вигідно співпрацювати.

Микола Томенко,
Голова Комітету ВР
з питань свободи слова та інформації,
директор Інституту політики

Найважливіше – соціально-психологічні наслідки
участі в Іракській війні

Мій досвід участі у війні в Афганістані дає підстави прогнозувати, що конфлікт в Іраку буде затяжним і не завершиться після 30 червня цього року, на коли запланована передача цивільної влади в країні іракцям. Ймовірно, атаки проти коаліційних сил триватимуть і після цієї дати, а спорадичні загострення ситуації в Іраку відбуватимуться ще досить тривалий час.

Релігійний та історичний чинники, що діють в Іраку, в цілому аналогічні тим, які були в Афганістані, коли 25 років тому Політбюро Комуністичної партії Радянського Союзу ухвалило рішення про направлення військ до Афганістану. Через 10 років, після усвідомлення провалу своєї політики, комуністичне керівництво вивело контингент радянських військ з цієї країни. Однак, війна в Афганістані не припиняється й досі. І сьогодні українці, які пройшли бойові дії в Афганістані, відчувають соціально-психологічний дискомфорт та власну непотрібність в країні. Кількість самогубств серед них є найбільшою серед усіх інших соціальних прошарків населення. Держава й досі не може усвідомити, що важливим є не стільки вирішення фінансово-економічних проблем військових, скільки надання їм соціально-психологічної допомоги. Скільки б уряд не декларував збільшення оплати перебування військових в Іраку, скільки б не велися розмови про фінансову компенсацію, це не достатня ціна адаптації або повернення до мирного життя тих людей, які перебували в умовах війни.

Тому сьогодні Україні в питанні участі своїх військ в операції в Іраку, насамперед, слід виходити зі своїх національних інтересів, які не є виключно економічними. Тривала участь України в операції в Іраку означатиме, що в Іраку буде задіяна значна кількість українських військових. Крім отримання бойового досвіду, на якому часто наголошується, участь українських військових в операції в Іраку пов’язана з негативними соціальними наслідками, аналогічними тим проблемам, з якими Україна зіштовхнулася після виведення радянського контингенту з Афганістану.

Тому, зважаючи на загострення ситуації в Іраку, підвищення небезпеки для життя та здоров’я громадян України, включених до його складу, я подав проект Постанови Верховної Ради України, згідно з якою Верховна Рада України має звернутися до Президента України з пропозицією відкликати миротворчий контингент, що був направлений для участі у міжнародній миротворчій операції у Республіці Ірак. Відповідно до статті 7 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” рішення про відкликання миротворчих контингентів України ухвалює Президент України. На рішення України щодо Іраку має вплинути й результат аналізу – збільшує чи зменшує присутність іноземних військ в Іраку силу та активність міжнародного тероризму у світі. До того ж, Україна має усвідомити, що якщо уряд й досі не зміг вирішити соціальні та психологічні проблеми учасників Афганської війни та не запропонував ефективної державної політики в цьому питанні, то так само нічого сподіватись на подолання подібних наслідків участі українських військових в Іракській війні.