"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №17 (22)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   27 квітня - 11 травня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Сергій МАКЕЄВ
     Щось про «родимки» соціалізму на тілі українського варіанта капіталізму


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Дефіцит демократії – загроза національній безпеці та стабільності


 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Щось про «родимки» соціалізму на тілі українського варіанта капіталізму

Від перших осіб країни громадяни неодноразово чули, що політичний та економічний реверс, тобто повернення до минулого, в Україні неможливий. Тим часом скільки-небудь розсудлива людина і сама розуміє, що реанімація розвиненого соціалізму – це щось на кшталт ненаукової фантастики: настільки необоротні зміни, що відбулися за останні п’ятнадцять років у тканинах й клітинах того, колишнього, соціально-політичного тіла. Разом з тим, той же здоровий глузд підказує, що абсолютно все змінюється. Суспільствознавці старшого покоління, що спеціалізувалися в історичному матеріалізмі й історії Комуністичної партії, міцно засвоїли думку класиків марксизму про те, що соціалізм виростає безпосередньо з капіталізму, і відповідно певний час несе на собі його «родимки» (явно негативні та негарні явища), лише поступово їх позбуваючись.

Якщо не вдаватися в подробиці, то ХХ століття дає нам два етапи історичного прогресу. На першому етапі соціалізм у Росії як суспільно-політичний лад народжується з пізнього феодалізму, що розкладається, із властивою йому абсолютною монархією та незміцнілим капіталізмом. Чи то в силу несприятливих умов народження, чи то в силу інших причин уже генетичного характеру, соціалізм зміцнюється винятково терором проти власного народу. І справді, число тих, хто загинув у таборах й на висилках з 1917 року по 1950-ті, включаючи сюди й померлих від голоду в Україні й Росії в 1933 році, цілком порівнювальне з числом загиблих у війні СРСР із фашистською Німеччиною, якщо не перевищує його. Отже, сумарно – дві війни з числом жертв близько 35-45 мільйонів співгромадян.

На другому етапі, наприкінці 80-х років минулого сторіччя, капіталізм народжується із пізнього соціалізму, що розкладається (новизна, пов’язана з несподіваним поворотом у послідовності подій, не передбачена колишніми класиками всіляких наук, тільки підлягає докладному обґрунтуванню істориками й соціологами). Розкладання, як ми вже переконалися, не може бути віднесене до факторів, що сприяють народженню. Але факт «зростання із» безперечний. Досвід приносить нам нове підтвердження: не знаю як в інших країнах, але ми, після останнього перепису населення в Україні в 2001 році, недорахувалися приблизно 5 мільйонів співвітчизників (47 млн. проти 52 млн. кінця 80-х років). Таборів і масових розстрілів не було, що дозволяє висунути гіпотезу про більшу гуманність капіталізму, що народжується, у порівнянні із соціалізмом, що народжується. Одне лихо – масштаби нестачі живих людей погано погоджуються з констатацією про більшу гуманність.

От, однак, що дивно: наші сьогоднішні керівники практично нічого не говорять про «рідні плями» соціалізму на тілі українського варіанту капіталізму. І справа тут не в застарілій термінології, оскільки саме явище можна назвати як завгодно. Але вони взагалі не розмірковують наодинці чи публічно про успадковані риси: ані гарні, котрі варто зберегти, ані про погані, яких варто позбутися якомога швидше. Більш того, наші керівники не говорять й про те, що вони нібито зруйнували все колишнє вщент, а на розчищеній площадці дбайливо плекають органи, тканини й клітини незміцнілого капіталістичного тіла. Проте, ухиляючись від розгляду питання про родовід нашого нинішнього стану, відповідальні за долі країни упускають можливість поліпшити положення чи уникнути очевидних помилок. Утім, не виключено, немає їм ніякої справи до поліпшення справ й прийняття запобіжників від помилок, оскільки зовсім не тим обтяжені їхні державні голови (таку політичну теорему важко довести).

Нереально, щоб «родимок» соціалізму в нашій капіталістичній реальності не існувало зовсім. Вони, звичайно, є, а одна з найбільш лиховісних проступила у всій своїй вроді недавно в Мукачевому. Щоб співвіднести вибори міського голови в районному центрі Закарпаття з «родимками соціалізму» нагадаю усього лише кілька фактів: а) у ніч після виборів з міської виборчої комісії викрадені протоколи підрахунку голосів з виборчих дільниць; б) невідомими розгромлені кілька виборчих ділянок після їхнього закриття; в) під час голосування на виборчих дільницях присутні «люди в чорному», що виконують явно не передбачені законодавством функції (деякі телеканали передали в ефір відповідні кадри хроніки).

Для будь-якого законослухняного громадянина ці факти не мають потреби в підтвердженні – вони очевидні. Як очевидно для нього й те, що вони підлягають осуду негайному та рішучому. Підлягають відповідно до простого міркування: у серйозних справах, що стосуються всього суспільства, кримінал править бал тільки тоді, коли йому потурають.

По свіжих слідах парламентська комісія на чолі із віце-спікером О.Зінченком виявила кричущі порушення виборчого закону й доповіла про них Верховній Раді. От, однак, що відбулося: ані Президент України, ані Прем’єр-міністр, ані лідери фракцій та партій, що входять у правлячу в країні коаліцію, ці факти не засудили, а також від них не відмежувалися, не зайняли по відношенню до цих фактів непримиренну позицію й не започаткували відповідних дій (вказівка розібратися й поінформувати Президента до 1 травня нічого спільного із однозначним визначенням своєї позиції не має; до того ж вона і не виконана). Інакше кажучи, усе керівництво країни та його найближче політичне оточення думає, начебто погроми на виборчих дільницях і викрадені протоколи виборчих комісій ніяким чином не торкаються його власних – так, його власних, вищого керівництва, а не України – репутації та честі. Але мовчання теж красномовне – таки не торкаються.

Без пояснень, адекватних більшою чи меншою мірою реальному положенню справ, утім, не обійтися. Для тих, хто втратив пам’ять, нагадаю точку зору О.Солженіцина, що пронизує весь його «Архіпелаг Гулаг». Для більшовиків – це ще тих, ранніх більшовиків епохи Сталіна, епохи соціалізму, що зміцнюється, – головну загрозу складали «політичні»: вороги народу, що мають зв’язки зі світовою буржуазією та світовою ж контрреволюцією. Це вони засуджувалися на максимальні терміни покарання, а потім без суду й слідства одержували додаткові терміни.

Зовсім не те кримінальники – злодії та бандити. Ті знаходилися в привілейованому положенні в таборах, за першою нагодою амністувалися та з них знімалися судимості (у 1953 році практично всі бандити були випущені на волю і лише невелика кількість тих, хто мав 58, політичну, статтю; країну тоді захлеснула хвиля насильства й бандитизму). І все тому, що вони не були загрозою владі, навпроти, вони були помічниками в боротьбі з «політичними», вони були, як говорить Солженіцин, «соціально близькими». До речі, саме тоді політичних стали саджати в камеру з кримінальниками, фактично перекладаючи на останніх завдання ламання волі та гідності нормальних людей, які мали відмінну від влади точку зору на те, що вважати нормальним життям у країні та як таке життя можна улаштувати (ті, хто чув плівки майора Мельниченко, стверджують, що непізнані голоси, що нібито звучали в першому кабінеті країни на вулиці Банковій, переконували один одного в ефективності подібної технології стосовно конкретних осіб, які на своє нещастя увірували у свободу думок й право їх вільно висловлювати у суверенній Україні. Але плівки колишнього офіцера державної охорони, як ми знаємо, не приймаються судом як доказ; забудемо про них і ми).

У Мукачевому кримінальні елементи відкрито, не ховаючись і нічого особливо не побоюючись, втрутилися в політичний процес, зазіхнувши на основне конституційне право – право громадян вільно обирати собі владу, а при потребі змінювати її. У контексті наших міркувань це означає: капіталізм, що зміцнюється, успадкував від соціалізму, що зміцнюється, «родимку» – влада потурає «соціально близьким» і жорстка до політичних опонентів, якими в Мукачевому виявилися зовсім не представники блоку «Наша Україна», як хтось міг би подумати, а самі жителі районного центра. Вони являли загрозу владі в локальному масштабі і це проти них діяли «люди в чорному». А якщо ми ще згадаємо, що ув’язнені всіх мастей на виборах до Верховної Ради в 2002 році масово підтримали блок «За єдину Україну!», який нині сформував парламентсько-урядову коаліцію, то всякі сумніви в обґрунтованості припущення про «соціальну близькість» обох суб’єктів нашого розгляду повинні відпасти в кожного неупередженого громадянина. Навпаки, цьому самому неупередженому громадянину тепер треба постаратися довести, що все зовсім не так. От тільки ніхто, здається, не збирається цього робити.

Говорять, начебто в запалі полеміки Юлій Цезар викликнув: «Та що ви мені усе про право та про право, адже йдеться про владу». Віват, Цезарю, багато води спливло, а дещо не змінюється.

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання «Прозора політика»

Дефіцит демократії – загроза національній безпеці та стабільності

Сучасний етап світового розвитку характеризується зростанням взаємозалежності, ущільненням взаємодії національних і наднаціональних процесів, розчиненням розмежування між внутрішніми і міжнародними справами. Особливо це позначається в регіонах, де інтенсифікується інтеграція. Саме до такого регіону належить Україна. Тому, довільна зміна пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, до яких останнім часом вдаються Президент Леонід Кучма та Прем’єр-міністр Віктор Янукович, знімаючи завдання повноцінного входження у європейську спільноту, виглядають безвідповідальними, навіть небезпечними. Приклади Швейцарії чи Норвегії, що утримуються від участі в Європейському Союзі, з огляду на українську ситуацію виглядають недоречними. Повторити їх досягнення аж ніяк не легше, ніж домогтися членства у ЄС.

Значення демократії для поглиблення міжнародної співпраці в Європі стає виключно високим. Сьогодні, згадуючи класичну сентенцію, що одна правова демократія ніколи не буде воювати з іншою правовою демократією, ми можемо стверджувати, що такі країни демонструють вже набагато вищі зразки конструктивних відносин. Досягнутий ними якісно новий рівень взаємин передбачає вихід за межі ділових зв’язків, що розвиваються за участю бізнесової сфери, і доповнення офіційних контактів, що їх здійснюють державні структури, широким постійним діалогом між національними елітами і структурами громадянського суспільствами. Це передбачає розповсюдження спільних цінностей і стандартів, зникнення чи мінімізацію бар’єрів між країнами – від митних до психологічних. Діючі норми демократії перетворюються на необхідну умову визнання і довіри до партнерів. Це, у свою чергу, закладає підвалини для стабільних відносин і розвитку співпраці, у тому числі в такій чутливій сфері, якою є безпека.

Найбільш складною проблемою забезпечення національної безпеки є подолання внутрішніх суперечностей щодо її базових положень. З цієї точки зору безпека певної держави органічно пов’язана з її самодостатністю, внутрішньою інтегрованістю, відсутністю принципових незбігів небезпек для особистості, суспільства і влади. Це стає реальним за умов розвиненої правової демократії. Для неусталених перехідних суспільств характерним є істотно відмінне сприйняття загроз різними соціальними групами і політичними силами, так само, як і безумовне (хоча це як правило офіційно не визнається) переважання внутрішніх загроз над зовнішніми.

Розвинена політична культура, міцні інститути громадянського суспільства можуть виявитись ефективнішими за державні органи у запобіганні таким загрозам та дестабілізуючим чинникам як етнонаціональні конфлікти, прояви екстремізму, інформаційні війни, маніпулювання масовою свідомістю. Міжнародний досвід останніх десятиліть засвідчив його важливу, навіть ключову роль у еволюції підходів і вдосконаленні механізмів регулювання в питаннях безпеки і стабільності. Досягнення безпеки в стабільності на основі демократії є класичним, ідеальним варіантом. У багатьох випадках має місце більш складна логіка, коли забезпечення міжнародної безпеки та стабільності стає чинником розвитку демократії.

Демократичність не є обов’язковою ознакою держави, як учасника міжнародних відносин, так само, як і учасників співпраці та угод у сфері безпеки. Не стає вона такою й внаслідок подальшого поширення демократичних принципів як основи світових взаємин. Сьогодні ми маємо чисельні приклади авторитарних міжнародних акторів, які підтримують інтерес і певну повагу до себе не тільки за рахунок своїх ресурсів, а й внутрішньої стабільності, керованості, передбачуваності. При цьому йдеться про дещо більше, ніж готовність провідних демократичних країн до співпраці з такими партнерами на засадах часткового тактичного збігу інтересів, тимчасових геополітичних схем. Адже такі схеми працюють тривалий час і мають розглядатись як масштабна і вагома об’єктивна реальність. Водорозділ, за яким співпраця заради безпеки стає неможливою, відділяє від міжнародної спільноти лише кілька держав-ізгоїв.

Але справа не обмежується поширенням випадків, коли питання співпраці та безпеки вирішуються не на основі демократії. Така ситуація притаманна й широким сегментам стратегічних глобальних відносин, що виводить її з розряду виключення і змушує вважати “другою” закономірністю. У будь-якому випадку, дві з трьох ядерних держав – Росія і Китай є потужними акторами, що відіграють ключову роль у системі глобальної безпеки, сповідують особливі суспільно-політичні цінності. Стабільність, досягнута у відносинах Заходу з цими державами, базується на суто прагматичних розрахунках балансу інтересів.

Потреба у стабільності та безпеці об’єктивно є жорстко всезагальною, тоді як потреба в демократії, – умовно універсальною. Перша практично не залежить від історичного контексту, друга потребує достатньо високого рівня розвитку суспільства. Перша входить до обов’язкового набору національних інтересів кожної держави, друга може бути реальністю, або орієнтиром тільки для частки, хай навіть значної сьогодні, країн. Демократія є однією з найбільш важкодосяжних якостей національного розвитку. Сьогодні вона існує як універсальна цінність, але не як всезагальна усвідомлена актуальна потреба. На засадах демократії безпека реально базується тільки в євроатлантичному надрегіоні. Розширення цієї сфери на даному етапі має обмежений геополітичний резерв.

НАТО та ЄС застосовують різні підходи до питань безпеки у форматі розширення і форматі співпраці з державами, яких стосуються їх особливі інтереси. Проект ЄС “Коло друзів” має очевидну мету – створення потрійного кола безпеки. У першу чергу, ЄС зацікавлений створити буфер для напливу біженців із сусідніх країн. Друге коло повинне розширити зону економічного процвітання, до якої можуть увійти країни, що тяжіють до об’єднаної Європи. Увага до розвитку демократії тут концентрується на тих її аспектах, які сприяють вирішенню соціально-економічних проблем і забезпечують стабільність через підвищення рівня життя. Третє коло, до якого потрапляють країни південного і східного Середземномор’я, призначене для вирішення вужчого завдання – захищати від тероризму й міжнародної злочинності.

Європейські проекти розвитку співпраці та забезпечення безпеки справляють значний вплив на Україну. Водночас, зберігають значну вагу євразійські геополітичні реалії. Внесок нашої держави в миротворчість, діяльність антитерористичної коаліції є досить масштабним. Проте, Україна здійснює відповідну місію у традиційному форматі, тобто готовність захищати демократичні цінності не підсилюється слідуванням цим цінностям у національній практиці. Реалізація декларованої мети – інтеграція до НАТО та ЄС – наразі не має конкретних перспектив через внутрішні, переважно політичні причини.

Послідовного наближення до стандартів, що уможливлюють інтеграцію, не відбувається. Курс держави в останні роки базувався на спробах знизити планку членства за рахунок заміни демократичних цінностей геополітичними. Демократичні перетворення підміняються військовою експедицією до Іраку. Для всіх стає очевидним, що невиконання зобов’язань є наслідком не об’єктивних труднощів, а свідомого ухилення. Це доповнюється демонстрацією на практиці сповідування владним істеблішментом відмінних суспільно-політичних цінностей.

Дефіцит демократії в Україні є значним. Більше того, не можна виключити його подальшого зростання. Зовнішня політика України повністю і жорстко підпорядкована логіці внутрішньої політичної боротьби. Проведення політичної реформи і президентських виборів, як вони заплановані владою, несумісні з просуванням у європейській і євроатлантичній інтеграції.

Перспективи збільшення внеску України в регіональну стабільність і безпеку є набагато кращими. Український авториторизм – явище внутрішнього вжитку. Сам по собі він не генерує загроз іншим державам. У його державницькій міфології (на відміну від Росії) немає компонентів державної величі, історичного реваншу, місіонізму, експансіонізму. Використання правлячою верхівкою мотивів зовнішніх загроз відбувається у формі, яка не передбачає контрзаходів, спрямованих назовні. Україна не успадкувала від СРСР мілітаристських традицій і культу силовиків. Нарешті, в країні не набув популярності і не має такої перспективи ультранаціоналістський рух. Видається суто гіпотетичною можливість серйозного обговорення питання про створення національної зброї масового ураження. Силова складова у співпраці з Росією є найменш популярною і серед населення, і серед переважної більшості еліти. Концепція національної безпеки, нещодавно презентований у штаб-квартирі НАТО “Стратегічний оборонний бюлетень” свідчать про подібність українського і поширеного у демократичній спільноті розуміння загроз міжнародній безпеці. За таких обставин знижуються ризики, пов’язані з нестабільністю політичної ситуації і незадовільним громадянським контролем над воєнною організацією держави. Тіньові оборудки зі зброєю, недоліки контролю за зберіганням, використанням і утилізацією військових матеріалів, якщо вони мали місце, мали під собою комерційний, а не воєнно-політичний ґрунт.

Проте, низький рівень ризиків не може вважатись значним досягненням. Забезпечення довготермінової стабільності і надійної безпеки може бути забезпечено тільки на основі розвитку всесторонньої співпраці і реального зближення, що неможливо без реформування. Поглиблення інтеграційних процесів і розширення НАТО та ЄС на схід призвели до значного ускладнення умов досягнення ефективного партнерства поза інтеграцією. Критерії членства у цих двох організаціях стали шкалою виміру реального статусу будь-якої нової держави в системі регіональних і надрегіональних відносин. Брак прогресу у внутрішньому розвитку не тільки перешкоджає зміцненню міжнародного становища, а створює безпосередню загрозу маргіналізації.

Наближення президентських виборів дедалі більше позначається на зовнішній політиці країни. Стає очевидним, що влада намагається збільшити дистанцію, що відділяє Україну від міжнародної спільноти. І події в Мукачево, і “тверезі оцінки” наших європейських перспектив, які дає вище керівництво держави, розраховані на зниження очікувань західних партнерів, нав’язування думки, що сприяння становленню демократії у нового сусіда, – справа надто складна і невдячна. Як це позначиться на виборчій кампанії, – окреме питання. А от погіршення міжнародного становища і перспектив співпраці стає реальністю вже зараз.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.