"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №23 (28)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   15 - 22 червня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Сергій МАКЕЄВ
     Неефективна парламентсько-урядова коаліція


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Українські вибори і демократія: дві речі несумісні


    Микола ТОМЕНКО
     Податкові пільги для друкованих засобів масової інформації
     та книжок вітчизняного виробництва відновлено


    Олександр ПАНІБРАТОВ
     Дещо про багатовекторність української економічної політики


    Олександр ПАЛІЙ
     19 червня – День європейської конституції


    Володимир ПОСЕЛЬСЬКИЙ
     Концепція Ширшої Європи: наслідки та перспективи для України
     (продовження)


 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Неефективна парламентсько-урядова коаліція

Головні й провідні конструктори української політичної машини створили річ небачену в новітній історії країни – парламентсько-урядову коаліцію. Закладена в ній ідея проста і, на перший погляд, гранично технологічна. Групи й фракції у Верховній Раді, що склали більшість, забезпечують законодавчий супровід діяльності уряду, а також піклуються про безпеку Кабінету Міністрів, не допускаючи гострої критики на його адресу й блокуючи спроби відправити його у відставку. Водночас більшість розділяє з урядом відповідальність за здійснювану в країні економічну та соціальну політику. Відповідальність імплементована тим, що групи й фракції мають «квоти» на конкретні міністерські посади.

Досить швидко виявилося, що «квоти» є, а право розпоряджатися ними й призначати «своїх» людей групам і фракціям не передали і, здається, не збираються передавати. Кадрова політика як була інструментом Адміністрації Президента, так і залишається ним. Навіть Прем’єр-міністр отут не владний: усім відомо, що жодна відставка в його уряді не була ініційована їм особисто. І якщо з Прем’єром не особливо рахуються при нових призначеннях, то із фракціями й групами поготів. Неповага до їхнього «квотного» права навіть не приховується.

Найбільшим приниженням піддається при цьому група «Демократичні ініціативи» та її лідер, координатор більшості С.Гавриш. Усі пам’ятають, як знімали Міністра екології й призначали нового: група довідалася про це хіба що не остання, хоча посада – це саме їхня «квота». «Демократичні ініціативи» пообіцяли образитися, але обіцянки своєї не дотримали й упокорилися. А недавно відправлений у відставку Ю.Кравченко й призначений новий глава податкового відомства України. І знову з групою не радилися, хоча її представники у весь голос заявили про те, що це їхня «квота». «Демократичні ініціативи» знову пообіцяли образитися аж до виходу зі складу більшості і знову обіцянок не дотримали, задовольнившись переговорами з новим головним податківцем країни. Нині вони роблять вигляд, начебто дійсно втрутилися в ситуацію й відкоригували її.

А на минулому тижні про намір образитися заявила фракція Аграрної партії України. Справа в тім, що в деяких областях з апарата державних адміністрацій різного рівня стали звільняти членів цієї партії. Було заявлено, що якщо цій порочній практиці не буде покладений край, то фракція займеться ревізією свого статусу в складі більшості. Усі розуміють, однак, що це не погроза й не шантаж – нічого подібного фракція та новий лідер партії В.Литвин ніколи й ні за яких умов собі не дозволять. Погоджуватися з тим, що уже відбулося, – такою є відтепер їхня доля. Це, одночасно, та ціна, що вони платять за входження в більшість й за розділену відповідальність.

Неповага до фракцій більшості, що культивується Адміністрацією Президента, безпосередньо випливає з неповаги до них першої особи держави – Л.Кучми. Про це він докладно говорив і на останній своїй щомісячній прес-конференції 9 червня. Претензій до Верховної Ради в Президента України нагромадилося багато й вони досить істотні. Суть їх зводиться до того, що не приймаються необхідні закони для ще більш успішного росту економіки. Номенклатура законів докладно перелічується і кожний може ознайомитися з нею за стенограмою прес-конференції, розміщеної на сайті Президента. Для ілюстрації цитата:

“Керуючись своїми конституційними повноваженнями для забезпечення повної пріоритетності, я звернувся до Парламенту з проханням розглянути як невідкладні близько 70 законопроектів, з них 46 – економічних. Що зрушилось? Прийнято 12 з 70, з них – 8 економічних, решта лежить і чекає вчорашнього дня. Ми бачимо, якими проблемами сьогодні переймається, в першу чергу, Парламент. Державну програму економічного і соціального розвитку на 2004 рік на пленарних засіданнях так і не розглядали. Уже минуло півроку. А це ж, як і Бюджет, - економічний паспорт України. Бо, дивлячись на цей економічний паспорт, треба виходити з розробки Бюджету України. Невже не розуміють? Знаючи, в якому стані житлово-комунальне господарство, затягується ухвалення Загальнодержавної програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004–2010 роки, і особливо Житлового кодексу”.

Через два дні, 11 червня, заст. Голови Адміністрації Президента, керівник Головного аналітичного управління В.Базів на брифінгу наводив і свої цифри, що показують недієздатність парламенту. У стенограмі читаємо:

“Про ситуацію, що склалася останнім часом у Верховній Раді, Президент повідомив на прес-конференції позавчора. Судячи з аналізу роботи вищого органу представницької влади, протягом останніх місяців парламент України різко зменшив свою законотворчу активність, практично вивівши першочергову свою функцію з переліку основних. Так, згідно з календарним планом на квітень, було передбачено до розгляду 241 законопроект, а розглянуто 39, що становить 16% від запланованого, у травні Парламенту належало розглянути 344 законопроекти, але було знайдено час винести на обговорення лише 46 (це 13% від законотворчого плану). Якщо, образно кажучи, парламент – це фабрика з виробництва законів, то на фоні рекордного промислового росту це виробництво просто у стані кризи. Така тривожна тенденція серйозно ставить питання про дієздатність парламенту. На жаль, прикра практика блокування роботи депутатського корпусу окремими політичними силами, підкреслюю, окремими, не дає виконувати основне призначення Верховної Ради – творити необхідні народові і державі закони. Дефіцит вкрай необхідних постійних поповнень законодавчої і правової бази ускладнює функціонування самої держави, деформує об’єктивні процеси її розвитку”.

Як бачимо, і Президент, і головний аналітик його Адміністрації досить критичні й вимогливі в оцінці законодавчого органа. Стає зрозумілим і те, що критика відноситься не до всього парламенту, а першочергово і безпосередньо – до груп і фракцій більшості. У них досить голосів для того, щоб приймати необхідні закони, а в опозиції голосів не вистачає для того, щоб блокувати прийняття законів. Цим вона, до речі, і не займається, але й розділяти відповідальність із більшістю їй не належить за статусом. Інакше кажучи, провина за провальну роботу парламенту лягає, на думку Президента України та заступника Голови Адміністрації, винятково на більшість. А “окремі політичні сили”, про які згадує В.Базів, – це, насамперед, члени більшості. Неефективність діяльності виявляється й основним джерелом неповаги до її фракцій та груп: як інакше можна відноситися до людей, що манкірують своїми основними обов’язками.

Утім, на неповагу більшість відповідає саботажем діяльності парламентсько-урядової коаліції, тобто власної діяльності, і в цьому досить успішна.

  

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

Українські вибори і демократія:
дві речі несумісні

Європа та Америка, які вже кілька місяців демонструють неабиякий інтерес до наших виборів, нарешті сформулювали свою позицію гранично коротко і чітко: вони вітатимуть і підтримуватимуть будь-якого переможця чесних і відкритих виборів. При цьому вони мають на увазі, що Леонід Кучма втретє балатуватися не буде. Формально, – тому, що це суперечить українській Конституції (щоб там не стверджував Конституційний Cуд), фактично, – тому що резерви співпраці з державою, очолюваною ним, вичерпані. Конкретно західні партнери говорять лише про двох можливих переможців: Віктора Ющенка і Віктора Януковича.

Начебто можна задовольнитися відвертістю та об’єктивністю такого підходу. Проте, він не враховує українські політичні реалії й може виявитися непридатним для практичного застосування. Адже шансів на встановлення демократії в Україна на час виборів немає. Адже вибори не будуть чесними. Що ж, таким чином, навіть переможець-демократ не може розраховувати на визнання і підтримку? Чи може ключовим є формулювання Надзвичайного і Повноважного посла США Джона Гербста про необхідність здобуття “чесної перемоги”? У цьому випадку дійсно можна розрізнити тих, хто маніпулює волевиявленням громадян, і тих, хто протистоїть цьому.

Але справа виглядає ще складнішою, адже умови щодо демократичності виборів просто не можуть бути виконані. Боротьба точиться навколо ступені їхньої недемократичності. І міжнародному співтовариству, тою мірою, якою йому цікава Україна, це відомо. То як можна досягти чесної перемоги?

Маємо на увазі зовсім не те, що опозиція буде змушена прийняти правила гри, які встановлює влада, і діяти так само, як і вона. Вона на таке не здатна, адже має внутрішні обмежувачі, – моральні норми, переконання, розуміння того, що мета (якщо це мета – служіння народу) не виправдовує засоби. Принаймні і у Олександра Мороза, і у Віктора Ющенка такі обмежувачі є. Останнього навіть критикують за “відсутність характеру”, нездатність протидіяти таким формам боротьби, які продемонстрував Донецьк, зустрічаючи учасників Форуму демократичних сил. Тим, хто ставиться до подібних аргументів скептично, додамо: для того, щоб діяти як влада, в опозиції немає ресурсів, можливостей, власне, немає самої влади, яка є головним інструментом у боротьбі за неї. Тож у запитанні наприкінці попереднього абзацу наголос треба ставити на слові “чесна” і два, – на слові “перемога”.

Умови змагань для основних учасників абсолютно нерівні. Політична практика, що утвердилася в країні зусиллями влади, принципово зміщує акценти виборчої кампанії. Якщо в демократичних державах відбувається змагання за підтримку виборців, в нас головним є боротьба за нормальне проведення самих виборів. Сьогодні вже цілком очевидно, що досягти успіху в цій боротьбі надзвичайно важко. Останнє опитування, проведене Центром “Демократичні ініціативи”, показало: 34% громадян вважають, що вибори стають дедалі менш демократичними. Протилежну думку поділяє 15%, ще 32% опитаних не бачать якоїсь загальної тенденції. При цьому, для абсолютної більшості населення (76%) чесна виборча кампанія важить більше, ніж перемога “свого” кандидата, отримана будь-якими методами. Останнє прийнятне лише для 10% опитаних. Готові проголосувати за “свого” кандидата, якщо він вестиме кампанію нечесними методами, лише 13%. Іншого кандидата підтримають у такому випадку 28.5% виборців, проголосують проти всіх – 21%. Водночас, брудна підготовка до виборів може сутєво знизити активність виборців, спонукати їх не голосувати взагалі.

Обіцянок з боку влади щодо проведення виборів за демократичними стандартами пролунало вже чимало. Але таке було й раніше, а чесних виборів країна ще не бачила. Згадаємо офіційний висновок Бюро з демократичних інститутів та прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі щодо президентських виборів в Україні 1999 року: “Зафіксовано випадки, коли державна адміністрація та офіційні особи проводили кампанію на користь діючого Президента і проти його конкурентів. Місія спостереження за виборами… виявила незаперечні докази широкого застосування подібної тактики державними інституціями, її систематичність та скоординованість по всій країні, що забезпечило діючому Президенту вагому та постійну перевагу над конкурентами. Громадські і приватні електронні та друковані засоби масової інформації виявились абсолютно неспроможними дотримуватись своїх зобов’язань і забезпечити збалансоване висвітлення кампанії та рівні умови для всіх кандидатів. Це стало порушенням чинного законодавства України та зобов’язань, взятих країною перед ОБСЄ”.

Про роботу над помилками ніхто серйозно не думав. Оцінкі і рекомендації ОБСЄ по суті замовчувалися. Заключний звіт цієї організації щодо парламентськиз виборів 2002 року хоча й зафіксував прогрес порівняно з парламентськими виборами 1998 року і наближення України “до виконання міжнародних зобов’язань та дотримання стандартів демократичних виборів”, знов відмітив зловживання державними ресурсами та неправомірний вплив на передвиборчу кампанію, перешкоди у веденні передвиборчої агітації, тиск на виборців та кандидатів.

Сьогодні, коли ставки зросли максимально, а добровільно громадяни підтримувати владу відмовляються, бажати чесних виборів і вірити в обіцянки, – щонайменше не прагматично. Більше допоможе справі об’єктивний розгляд стартових умов виборчих перегонів.

Політичний фон виборів є надзвичайно складним і суперечливим. Влада намагається будь-що збити тенденцію до розширення підтримки опозиції і зберегти єдність штучно створеної парламентської більшості. Політичний тиск дедалі більше розповсюджується не тільки на опозиціонерів, а й на надто самостійних, а тому ненадійних соратників. Формування нових партій у вузькому секторі прокучмівського центризму, уточнення позицій старих відображає як природні процеси, так і суто технологічні кроки, спрямовані на концентрацію ресурсів. При цьому спроби розширити підтримку чинного режиму автоматично призводять до посилення відцентрових тенденцій. Ситуація навколо депутатської групи “Центр”, оновлених аграріїв, яких не може захистити навіть їх новий лідер – Голова Верховної Ради Володимир Литвин, свідчать: владна конструкція реформуванню та еволюції у бік більшої цивілізованості не підлягає. Її природа диктує один шлях самозбереження, – посилення авторитаризму.

Економічна складова виборчої стратегії так само окреслюється у традиційних брутальних рисах. Як і напередодні минулих виборів посилюється тиск на бізнес і розгортається система здирництва. Максимальне обмеження ресурсів конкурентів і формування виборчих фондів вже давно стало звичним явищем. До цього додаються нові важливі риси. По-перше, набагато масштабнішим стає використання у виборчій стратегії влади Державного бюджету. По-друге, наявні ознаки додаткової приватизації під вибори, що може слугувати й меті власного матеріального забезпечення тих гравців, які можливо будуть змушені відійти від великої політики після виборів. По-третє, накопичення ресурсів відбувається менш централізовано і, скоріше за все, менш контрольовано, ніж це робилося під Леоніда Кучму п’ять років тому. І витрачатися вони будуть, вірогідно, не тільки на єдиного кандидата.

Ще одним напрямом підготовки до виборів стала мобілізація силовиків для активнішої участі в суспільно-політичних процесах і остаточне зняття сумнівів у їх керівників стосовно того, що їхні відомства є озброєними загонами влади. Принаймні в цьому дусі вже висловився нещодавно головний міліціонер країни. Нарешті, задамо собі ще такі запитання. Чи здатна судова система забезпечити справедливий розгляд гострих политичних справ? Чи збалансовано представлені політичні сили у Центральній виборчій комісії і чи можна сподіватися на її неупередженість? Чи мають громадяни виважену об’єктивну інформацію щодо ситуації в країні і реальної позиції та дій основних потенційних учасників виборчої кампанії, чи мають такі учасники рівний доступ до загальнонаціональних засобів масової інформації? На жаль, на цьому не можна підвести риску і сподіватись, що все інше буде чесно. Невже доведеться чекати до листопада, щоб засвідчити, наскільки демократичними були вибори?

  

 

Микола Томенко,
директор Інституту політики

Податкові пільги для друкованих засобів масової інформації
та книжок вітчизняного виробництва відновлено

28 листопада 2003 року парламентсько-урядова більшість, незважаючи на рішучі протести опозиційної частини парламенту і вимогу Бюджетного кодексу про розгляд проекту Державного бюджету в трьох читаннях, прийняла без обговорення у другому читанні та в цілому Закон України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”. Наслідком таких безпрецедентних дій більшості парламенту Закон України “Про Державний бюджет України” був прийнятий з величезною кількістю недоробок, помилок, неузгодженостей, просто недолугостей, зате з урахуванням численних особистих інтересів та впливів представників все тієї ж більшості. Не дивно, що після такого прийняття Закону до Верховної Ради України надійшло біля сотні (!) законопроектів про внесення змін до нього – безпрецедентний випадок в історії державних бюджетів України.

Однією з таких недолугостей стало призупинення дії встановлених Верховною Радою України законодавчих норм, якими визначається політика держави щодо підтримки друкованих засобів масової інформації та конкурентноспроможності української книжки. Всім відомо, що українці не були обтяжені великою кількістю газет, проте з року в рік підписка на газети та журнали все ж таки зростала. Підписка за перше півріччя цього року склала лише 85,7% до першого півріччя минулого року. Особливо відчутно постраждали місцеві видання і переважно найбідніше і найменше забезпечене газетами та журналами сільське населення – підписка на місцеві газети зменшилась на третину. Це наочний негативний результат непродуманих дій уряду.

Кабінет Міністрів дуже довго узагальнював пропозиції до Державного бюджету 2004 року і нарешті 16 червня 2004 року подав їх до Верховної Ради України, яка 17 червня розглянула їх і прийняла в цілому як закон.

Серед інших запропонованих урядом змін внесена також зміна до пункту 49 статті 80 Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”, відповідно до якої з цього пункту виключені слова і цифри “5.1.2 (крім операцій з продажу учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників вітчизняного виробництва)”. Це означає, що з дня опублікування Закону про внесення змін до Державного бюджету України на 2004 рік продовжує діяти підпункт 5.1.2 Закону України “Про податок на додану вартість”, відповідно до якого звільняються від оподаткування операції з продажу (передплати) і доставки періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва; продажу книжок вітчизняного виробництва; продажу учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників вітчизняного виробництва.

Поновлено також дію підпункту 7.13.7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, яким звільняється від оподаткування прибуток видавництв, видавничих організацій та підприємств поліграфії, отриманий від видавничої діяльності, діяльності з виготовлення і розповсюдження книжкової продукції, виробленої в Україні, крім видань рекламного та еротичного характеру.

Відтепер буде діяти також Закон України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, яким запроваджені певні пільги на ввезення на територію України поліграфічного обладнання і поліграфічних матеріалів, які не виробляються вітчизняними виробниками.

Таким чином, майже у повному обсязі були прийняті пропозиції народних депутатів В.Ющенка, С.Терьохіна, Р.Богатирьової та інших.

Суто фіскальний підхід уряду до проблем розвитку видавничої справи і друкованих засобів масової інформації в Україні, як бачимо, завдав певної шкоди цим галузям, проте врешті-решт боротьба завершилася перемогою здорового глузду.

З іншого боку, перебіг подій засвідчив відсутність в уряді продуманої програми розвитку гуманітарної сфери в цілому і засобів масової інформації, зокрема. Якби така програма існувала і виконувалася, такого провалу не сталося б.

 

 

 

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

Дещо про багатовекторність української економічної політики

Останнім часом Прем’єр-міністр України Віктор Янукович зачастив до Москви. Складається враження, що розвиток Єдиного економічного простору набирає оберти і стає пріоритетом у діяльності уряду.

Формування Єдиного економічного простору, сказав Янукович, виступаючи 15 червня на засіданні восьмого Міжнародного економічного форуму в Санкт-Петербурзі, відповідає сучасним тенденціям інтеграції у глобальній економіці й дозволить у найближчі роки створити на території східної частини Європи – Євразії – систему стабільного розвитку і стабільних темпів економічного росту. Він зазначив, що зростання ВВП країн, що формують ЄЕП (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан), за останній рік становило 8,5%, а це “звучить значно переконливіше, ніж аналогічні цифри в країнах Євросоюзу”.

На першому етапі йдеться про “зближення” законодавства і вже озвучена програма дій у цьому напрямі. Процес непростий і тривалий. Природно, виникає потреба оцінити економічні передумови такого повороту подій і з’ясувати, чи знаходиться розвиток економіки України в руслі такої політики. Або, інакше кажучи: чи відповідає сучасна економічна політика України об’єктивним тенденціям розвитку економіки.

Тому пропонуємо читачам проаналізувати стан і тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України за останні сім років (див. Таблицю). Таблиця складена за статистичними даними, поданими у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році”.

 

Деякі дані про зовнішню торгівлю України у 1996 і 2003 рр.
(млн дол США)

 

Експорт Імпорт

1996

2003

Динаміка (рази)

1996

2003

Динаміка (рази)

 

Торгівля товарами

 

Україна, всього

14401

23080,2

+1,60

17603,4

23020,8

+1,31

у т. ч.

країни Європи

 

3456,9

 

9156,5

 

+2,65

 

4655,6

 

8166,3

 

+1,75

з них країни ЄС

1596,4

4561,2

+2,86

2769,0

5800,7

+2,09

країни СНД

7405,2

6048,3

-0,82

11175,9

11508,4

+1,02

з них РФ

5577,4

4311,4

-0,77

8816,6

8645,8

-0,98

 Білорусь

722,5

340,4

-0,47

384,5

343,6

-0,89

 Казахстан

90,9

306,9

+3,38

243,6

492,5

+2,02

 

Торгівля послугами

Україна, всього

4746,6

4248,0

-0,89

1204,3

1388,4

+1,15

у т. ч.

країни Європи

 

660,6

 

1199,8

 

+1,82

 

267,7

 

537,4

 

+2,01

з них країни ЄС

438,0

749,2

+1,71

159,8

352,2

2,20

країни СНД

3476,7

2323,5

-0,67

344,8

336,7

-0,98

з них РФ

3333,5

2193,8

-0,66

310,1

290,3

-0,94

 Білорусь

57,8

29,5

-0,51

14,0

15,8

+1,13

 Казахстан

15,9

17,2

1,08

3,6

4,9

+1,36

З Таблиці видно, що за останні роки в економіці України відбулися якісні зміни: вона стала зовнішньо орієнтованою. У минулому році обсяг експорту України сягнув 145,6 млрд грн і становив 55,3% до валового внутрішнього продукту (ВВП). За 5 місяців поточного року він зріс більше ніж на 50%. Цей факт, як здається, не отримав належної оцінки з боку уряду, тоді як саме він повинен бути визначальним при розробці перспектив економічної політики.

Подивимось на тенденції, які спостерігаються у зовнішній торгівлі країни останнім часом. За 7 років, з 1996 по 2003 рік, експорт товарів з України до країн СНД зменшився з 7,4 млрд дол до 6,0 млрд дол, або на п’яту частину, зокрема експорт товарів у Росію – з 5,6 млрд дол до 4,3 млрд дол, або на чверть.Навіть торгівля з найближчою сусідкою – Білоруссю вщухає. За цей час наш експорт до Білорусі зменшився більше ніж удвічі.Якщо у 1996 році експорт товарів до Росії складав 39% українського експорту, то у 2003 році – лише 18,7%.

Експорт товарів до країн Європи за цей час зріс з 3,6 млрд дол до 9,2 млрд дол, або в 2,65 раза, зокрема, до країн Європейського Союзу – з 1,6 млрд дол до 4,6 млрд дол, або у 2,86 раза і складав у 2003 році 40% українського експорту проти 24% у 1996 році. Між іншим, ці цифри красномовно спростовують твердження окремих політиків, включаючи Президента, що з нашою економікою в Європі робити нічого – вона вже там.

Як бачимо, співвідношення часток українського експорту до країн СНД і до країн Європи за ці роки змінилося на діаметрально протилежне.

Імпорт товарів із Росії вдвічі перевищує наш експорт до Росії – від’ємне сальдо склало у минулому році астрономічну цифру – 4,3 млрд дол. Імпорт товарів із Європи зріс у 1,75 раза, зокрема із країн ЄС – у 2,09 раза. Позитивне сальдо торгівлі з країнами Європи склало 1,0 млрд дол.

Міжнародна торгівля послугами в Україні за цей час дещо зменшилась. Але тенденції і тут ті ж: із країнами Європи вона суттєво збільшується, з країнами СНД і Росією – невблаганно зменшується (див. Таблицю).

Наведені цифри красномовно свідчать, де знаходиться стратегічний напрямок розвитку української економіки, а відповідно і суспільства. Економіка України сьогодні дивиться у Європу.

Тому для української економіки, яка на відміну від економік Білорусі, Казахстану і навіть Російської Федерації зовнішньо орієнтована, здійснення єдиної з цими країнами зовнішньоторговельної та узгодженої податкової, грошово-кредитної та валютно-фінансової політики, як передбачено статтею 1 Угоди про Єдиний економічний простір, буде неможливим. Ми вже спостерігаємо складнощі на цьому шляху і далі вони будуть проявлятися ще більше. Останні контакти наших керівників з російськими, між іншим, більше нагадують розвиток (чи з’ясування?) двосторонніх відносин, що мимоволі викликає роздуми щодо життєздатності ЄЕП.

Після розпаду Радянського Союзу спостерігається стійка тенденція до зменшення зовнішньоекономічних зв’язків України і Росії. І не тому, що хтось не хоче розвивати економічні відносини з країнами, з якими довго складали одну державу і маємо глибокі історичні зв’язки. В основі такої тенденції – об’єктивні фактори. Саме на Заході знаходяться прогресивні технології, які так гостро необхідні Україні, і ніякими політичними угодами цей факт не можна спростувати. В доступній для огляду перспективі зовнішньоекономічна орієнтація України не зміниться. Слід врахувати, що таку досить виражену зовнішньоекономічну тенденцію дещо гальмує щільна “прив’язка” України до російських енергоносіїв, без цього вона була б ще чіткішою.

 

Ніхто не може заперечувати бажаності нормальних економічних відносин України і Росії, але для цього поки що не настав час. Спочатку кожній країні потрібно вирішити внутрішні проблеми, яких у кожного достатньо, досягти економічної стабільності, потім (чи одночасно) нормалізувати двосторонні відносини, і лише після цього настане час “єдиного економічного простору”. Стійкі відносини Росії з Україною не можна налагодити через Тузлу, через дії в Криму, через прихований вплив на вибори Президента в Україні тощо. Це стосується не лише України. Пригадаємо довгу історію російсько-білоруського союзу, починаючи, здається, з 1992 року. Скільки було політичної волі з обох боків, скільки підписано угод про “союз навіки”, але “воз и ныне там”. Більше того, ми бачимо, як драматично складаються сьогодні економічні відносини між Білоруссю та Росією. І входження Білорусі до ЄЕП нічого у цій драмі не змінить: економічні чинники діють невблаганно.

Тому ми змушені з цього невеликого експрес-аналізу зробити висновок, що економічна політика уряду і, зрозуміло, Президента України сьогодні знаходиться у конфлікті з об’єктивними тенденціями розвитку економіки. У такому випадку, як відомо, верх беруть об’єктивні тенденції.

Проект “ЄЕП” – суто політичний проект і з економічної точки зору на сьогодні є фантомом. Проте він, безперечно, загальмує рух України до Європи (але не зупинить його). Мається на увазі не формальний акт входження України до ЄС, а просування до сучасної розвиненої ринкової економіки і розвиненого громадянського суспільства. На найближчу перспективу громадянам України доведеться щільніше затягнути пояси.

Зауважимо, між іншим, що таке бурхливе зростання експортного сектора економіки відбувається на тлі стагнації розвитку внутрішнього ринку країни. Сюди б спрямувати увагу і енергію урядовців.

 

 

Олександр Палій,
експерт Інституту політики

 19 червня – День європейської конституції

19 червня лідери європейських країн у Брюсселі остаточно узгодили текст нової конституції Євросоюзу. Конституцією затверджено прапор ЄС – коло з 12 золотих зірок на блакитному тлі. Гімном стала “Ода до радості” Людвіга ван Бетховена, офіційною валютою – євро. Девізом об’єднання стала фраза “Єдність у різноманітності”. Святом утворення ЄС визначено “День Європи” – 9 травня.

Процес ухвалення рішень за Конституцією має наступний механізм: будь-яка пропозиція прийматиметься лише в тому випадку, якщо за неї проголосують щонайменше 15 країн, що представляють не менш як 65% населення ЄС.

Для блокування рішення проти нього повинні виступити щонайменше чотири країни. Водночас, країни, не згодні з політикою ЄС з якихось питань, зможуть відмовитися брати участь в її реалізації.

Будь-який член об’єднання в будь-який момент може вільно залишити його. Конституція також передбачає скасування права вето членів Європейського Союзу майже в 50 галузях, серед яких, – юридична система, кооперація дій поліції, освіта і економіка. У країн ЄС залишиться право вето на рішення, пов’язані із зовнішньою політикою, обороною, соціальною безпекою, податками і культурою. Кількість депутатів Європарламенту збільшено з 732 до 750, а виконавчий орган ЄС – Європейську Комісію – навпаки урізано з 30 до 17.

Особливістю Конституції Євросоюзу стала відсутність у ній згадки про Бога і про спільні християнські цінності держав-членів ЄС. Минулої п’ятниці міністри закордонних справ 7 країн ЄС (з 25, що складають загальну кількість) написали листа ірландському урядові, який зараз головує у ЄС, з проханням вирішити це питання. Вони наголосили на тому, що питання християнського коріння Європи є принциповим для мільйонів громадян країн континенту.

Країни, які звернулись до Ірландії, а це переважно католицькі Італія, Португалія, Польща, Литва, Мальта, Словаччина та Чехія, наголошують, що не хочуть зробити Конституцію релігійним документом або висловити неповагу до інших традицій Європи. Проте інші уряди ЄС твердять, що згадка про спільні релігійні, культурні та гуманістичні традиції у преамбулі до Конституції буде достатньою. Так, Німеччина, наприклад, заявила, що не підтримує цю згадку.

До звернення не приєдналася Іспанія, яка до останнього часу підтримувала польську ініціативу. Саме опір Польщі та Іспанії досі був головною загрозою для затвердження Конституції, через те, що ці країни “середньої величини” не задовольняв механізм ухвалення рішень в ЄС. Однак, перемога на виборах в Іспанії соціалістичного уряду зняла зауваження Іспанії, що стосувалися релігії та механізму ухвалення рішень. Механізм ухвалення рішень, відображений у Конституції ЄС, став компромісом великих і малих його членів.

Конституція ЄС вводить нову посаду – президента Євросоюзу. Людина, яка обіймає цю посаду, обирається лідерами країн ЄС на термін не більше ніж п’ять років. Його функції – очолювати саміти Союзу і представляти ЄС за кордоном. Також Конституція вводить нову посаду Міністра закордонних справ ЄС. Ця людина зобов’язана очолювати зустрічі представників міністерств закордонних справ європейських країн, формулювати політику ЄС і, як і президент, представляти ЄС за кордоном.

Учасники саміту не змогли обрати нового голову Єврокомісії. Термін перебування Романо Проді на посаді голови Єврокомісії закінчується в жовтні цього року. Франція та Німеччина відстоювали кандидатуру прем’єр-міністра Бельгії Гі Верхофстадта. Одночасно Велика Британія вважала, що місце голови Єврокомісії мав би посісти комісар ЄС з зовнішньої політики Кріс Паттен. Серед інших претендентів називалися прем’єр-міністр Ірландії Берті Ахерн, колишній генсек НАТО Хав’єр Солана та австрійський канцлер Вольфганг Шуссель. Як бачимо, кандидатури на посаду голови Єврокомісії від нових членів ЄС поки що не розглядаються.

Фактично, нова Конституція ЄС не перетворила Європейський Союз на федерацію. ЄС залишився в кращому випадку конфедерацією зі значною специфікою – великим зв’язком між державами в галузі економіки та пересування громадян і капіталів та мінімальним зв’язком або й відсутністю такого у галузі безпеки та зовнішньої політики.

Загалом, ідея формування єдиної зовнішньої політики виявилася утопічною, по-перше, через складність узгодження та ухвалення рішень 25 країнами, а по-друге, через те, що деякі члени Євросоюзу є нейтральними державами (це, зокрема, Швеція, Австрія, Фінляндія). Те ж саме стосується і політики безпеки. ЄС виявився нездатним надати гарантії безпеки своїм членам, адже він не має для цього достатнього потенціалу. Таким чином, ЄС і надалі, на видиму перспективу, буде нездатний конкурувати з НАТО у галузі безпеки на європейському континенті.

Узгоджена Конституція тепер має бути схвалена всіма 25 членами ЄС. Як очікується, чинності новий основний закон європейського співтовариства набуде до 2007 року. Однак, не виключено, що деякі з країн не ратифікують своєчасно цю Конституцію на референдумі. Принаймні соціологічні дані щодо схвалення населенням Конституції ЄС в деяких країнах, зокрема Великій Британії, Швеції, Данії не викликають особливого оптимізму.

 

 

 

Володимир Посельський,
Паризький інститут політичних наук, Франція

Концепція Ширшої Європи:
наслідки та перспективи для України
(продовження)

 

2. Концепція Ширшої Європи через призму моделі
“узгоджуваного пристосування”

У світлі викладених теоретичних міркувань, як ми можемо проаналізувати запропоновану Євросоюзом концепцію Ширшої Європи щодо країн Східної Європи і Закавказзя (КСЄЗ)? Є всі підстави стверджувати, що європейська політика сусідства буде слідувати зазначеній моделі “узгоджуваного пристосування” між інтересами держав-членів розширеного Союзу та встановленими нормативними принципами такої політики.

Ухвалення самої концепції Ширшої Європи (КШЄ), яка розглядає східноєвропейські країни не як потенційних кандидатів на членство, а лише як близьких сусідів Союзу, можна, приміром, тлумачити як “компенсацію” проголошеного переходу у відносинах ЄС з країнами Західних Балкан від інструментів базової стабілізації та асоціації до механізмів передвступної стратегії. Перед тим як затвердити стратегію поступової, але неухильної інтеграції усіх країн балканського регіону, країни-члени “П’ятнадцятки” отримали запевнення у призупиненні подальшого розширення на схід. У цьому плані показовою є заява Кріса Патена, який, зокрема, зазначив з нагоди ухвалення Єврокомісією повідомлення “Західні Балкани та європейська інтеграція” від 21 травня 2003 р., що “Карта Європейського Союзу буде неповною(курсив мій – В. П.), доки на ній не фігуруватимуть країни Західних Балкан”.

Відповідно, поширення КШЄ на країни Північної Африки та Близького Сходу постає як урівноваження інтересів між “середземноморським” та “східноєвропейським” лобі всередині розширеного Союзу і, водночас, як тимчасове компромісне рішення між прихильниками та противниками визнання перспективи членства для європейських країн СНД. У цьому контексті буде найслушніше оцінювати КШЄ як продовження політики “навмисної невизначеності” ЄС щодо східноєвропейських країн, подібну до тої, яку Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) застосовувало у 1989-1992 роках відносно країн Центрально-східної Європи і Балтії.

Всупереч поширеному в Україні твердженню, перші європейські угоди з Польщею та Угорщиною не містили визнання перспективи членства з боку Євроспільноти, а стверджували лише прагнення цих країн приєднатися до Співтовариства. У Преамбулі Європейської угоди між ЄЕС та Польщею від 16 грудня 1991 року дослівно записано: “Визнаючи той факт, що кінцевою метою Польщі є набуття членства в Співтоваристві і ця асоціація, на думку Сторін, допоможе у здійсненні цього завдання. Як можна констатувати, за своєю невизначеністю ці положення цілком співставні із відповідним положенням Спільної стратегії ЄС щодо України від 10 грудня 1999 р.: “ЄС визнає європейське покликання України та вітає її проєвропейський вибір”. У своєму посланні від 27 серпня 1990 року, присвяченому європейським угодам з країнами Центральної Європи, Європейська Комісія ствердила, що “можливість приєднання до ЄС не залежатиме від укладання угод про асоціацію”. У червні 1991 року Президент Франції Франсуа Міттеран також заявив, що розширення на схід відбудеться не раніше, як за “десятки й десятки років”, і запропонував обмежитися на цей “перехідний період невизначеної тривалості” створенням “Європейської федерації..., яка об’єднала б усі країни континенту (разом з ще існуючим СРСР) в рамках спільної організації, заснованої на обміні, мирі та безпеці”.

Повертаючись до викладених у першій частині сценаріїв східної політики Євроспільноти, варто стверджувати, що на разі ЄС вибрав найбільш раціональну опцію, тобто прагне піти шляхом тісної асоціації з КСЄЗ, не бажаючи здійснювати подальших зусиль інституціонального чи бюджетного пристосування до нового розширення. Чим це пояснити?

Не заходячи в дискусію про те чи Україна зразка 1999 або 2004 року є більшою демократією, ринковою економікою і правовою державою, аніж Польща у 1990-1992 роках, можна висунути кілька зауважень щодо нинішньої позиції Євросоюзу.

По-перше, загальна тональність “навмисної невизначеності” Євроспільноти щодо нинішніх “країн-сусідів” відрізняється від тієї, яка панувала у 1989-1992 роках щодо країн Центральної Європи. На початку 90-х років навіть найбільш неприхильні до розширення на КЦЄБ західноєвропейські лідери, приміром, тодішній президент Франції Ф. Міттеран, не виступали проти приєднання як такого, а лише наголошували на необхідності його відстрочення з огляду на неготовність ЄЕС чи країн Центральної Європи (своєрідна невизначеність зі знаком плюс). Натомість, деякі нинішні європейські лідери заперечують в принципі можливість вступу до ЄС країн-сусідів. Подібним чином, слід констатувати негативне ставлення до питання ймовірного членства КЦЄБ нинішнього керівництва Єврокомісії, тоді як Єврокомісія часів Ж. Делора стала, після деяких початкових вагань, однією з головних “рушійних сил” процесу розширення на схід. Лише Європейський Парламент, як випливає, зокрема, з його резолюції щодо концепції Ширшої Європи – Сусідства (від 5 листопада 2003 р.) послідовно відстоює право будь-якої європейської держави претендувати на членство в ЄС за умови виконання належних критеріїв вступу. Йдеться, отож, про своєрідну “невизначеність зі знаком мінус”.

По-друге, нинішній Євросоюз перебуває у цілком відмінній ситуації відносно питання розширення, аніж “Дванадцятка” країн ЄЕС, що збиралася прийняти до своїх лав три заможні країни-партнери з Європейської асоціації вільної торгівлі. З огляду на потреби поглинання 10 нових країн-членів, а в близькій і середньостроковій перспективі усього балканського регіону (не говорячи вже про Туреччину), Євросоюз нині справді неспроможний рухатися далі на схід. У світлі існуючого прецеденту з укладанням угоди про асоціацію з Туреччиною, можна цілком зрозуміти небажання Євросоюзу пов’язувати себе новими формальними зобов’язаннями щодо КСЄЗ, які до того ж, на його думку, дуже далекі від виконання критеріїв членства. Все ще невирішене турецьке питання відіграє, до речі, досить негативну роль, оскільки деякі держави-члени, які не бажають приєднання цієї країни, вважають, що було б політично некоректним визнати перспективу членства для України і, водночас, знову відмовити у членстві Туреччині.

По-третє, аргументи щодо “морального обов’язку” Заходу та “відновлення історичної справедливості” значно слабшають із просуванням на традиційні терени російського домінування. Умовно кажучи, спогади про Мюнхенський договір та Ялту значно свіжіші у пам’яті західноєвропейців, аніж згадка про роль Київської Русі у врятуванні Західної Європи від монгольського ярма або внесок Запорозької Січі у боротьбу з турками. За відсутності чіткої цивілізаційної ідентифікації, нинішня українська багатовекторність та декларативність “європейського вибору” ще більше ускладнюють європейцям віднесення нашої держави до їхньої системи ментальних координат.

З огляду на всі ці чинники, видається цілком закономірним, що Євросоюз пропонує спочатку Україні та іншим східноєвропейським країнам довести на ділі свою європейськість у світлі спеціально розроблених критеріїв сусідства, “заснованого на спільних цінностях”.

 

Далі буде

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.