"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №24 (29)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   22 - 29 червня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Сергій МАКЕЄВ
     Чотири образи «України політичної» у новинних програмах телевізійних каналів


    Олександр ПАНІБРАТОВ
     Похвала від Володимира Путіна


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Агресивний військовий блок – гарант нашої безпеки


    Володимир ПОСЕЛЬСЬКИЙ
     Концепція Ширшої Європи: наслідки та перспективи для України
     (продовження)


    Віктор МУСІЯКА
     «Якщо Конституційна реформа відбудеться зараз,
     то вона буде не в інтересах суспільства»


 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

 Чотири образи «України політичної»
у новинних програмах телевізійних каналів

 

18 червня в Києві відбувся «круглий стіл» на тему «Політичні новини українських телевізійних компаній в контексті виборів». Під час «круглого столу» аналізувалося, як провідні національні телеканали представляють найважливіші політичні новини напередодні президентських виборів в Україні восени 2004 року. Результати обговорення експертами й журналістами змісту політичних новин доповідалися також на Громадській раді при спікері Верховної Ради В.Литвині на минулому тижні, 25 червня.

Дані про зміст й тональність політичних новин збиралися в ході їхнього моніторингу, здійснюваного Академією української преси й Інститутом соціології НАН України. Проект був підтриманий Міжнародним фондом «Відродження», керівники проекту – доктор соціологічних наук Н.Костенко та доктор філологічних наук В.Іванов. Спостереження здійснювалося за програмами новин шести провідних телеканалів (УТ-1, 1+1, Інтер, ICTV, Новий канал та СТБ), що транслювалися у перший тиждень кожного місяця у вечірній час між 19.00 й 21.30 за київським часом з жовтня 2003 року по травень 2004 року (цифрові записи програм надавалися компанією GFK-USM). Усього за сім місяців моніторингу було проаналізовано 244 випуски новин й 3765 повідомлень, із яких 2774 – це повідомлення про Україну (такі повідомлення зайняли в ефірі 70 годин віщання).

Отримані дані дають підстави стверджувати, що новинні програми транслюють не менше чотирьох образів «України політичної»: один безумовно домінуючий та три таких, що його уточнюють. Ці образи не суперечать один одному й не вступають між собою в конфлікт. Вони, скоріше, вносять необхідну й очікувану різними сегментами аудиторії розмаїтість у трансльований в новинах домінуючий імідж України політичної.

 

Образ безумовно домінуючий«Україна авторитарна». У новинних повідомленнях явно превалюють політичні інститути: вони згадуються в 1,5 раза частіше, ніж політичні діячі, та в 5,5 раза – ніж політичні партії і фракції парламенту. Лідерами ж уваги на всіх без винятку каналах є Президент й силові відомства (Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Генеральна прокуратура, Державна податкова адміністрація), яким присвячене кожне четверте-п’яте повідомлення. Так зване «громадянське суспільство», уособленням і втіленням якого є, у першу чергу, політичні партії й добровільні об’єднання громадян, знаходиться на далекій периферії уваги в програмах новин.

Інакше кажучи, новини немов переконують телеглядача в тім, що політичне життя в Україні вибудовується навколо Президента, який володіє величезними повноваженнями, і безпосередньо підлеглих йому структур, що традиційно іменуються «силовими». Тобто такими, котрі забезпечують виконання Президентом своїх повноважень, так само як і збереження сталого політичного порядку й режиму шляхом не стільки переконання, скільки примусу. Однак дуальна структура «президент – силові відомства» не просто ядро політичної системи, але і гарант її стабільності, а також найбільш могутнє джерело соціальної солідарності й згуртованості. При цьому Адміністрація Президента України не виступає самостійним політичним інститутом (усього 1% згадувань за весь семимісячний період спостережень), оскільки саме Президент, за версією новинних програм, є інстанцією, яка знає про все без винятку і приймає найважливіші політичні рішення. У глядача й громадянина не повинні виникати підозри, що допоміжна структура без владних функцій, якою за Конституцією й є Адміністрація, може бути суб’єктом політичних ініціатив (хоча роль її значно вагоміша, у новинах вона ігнорується). Суспільство, у якому все організується й вибудовується навколо Президента й силових відомств, важко назвати інакше, аніж авторитарним. Канали «промовляються» й одностайні у своїх промовках.

 

Перший додатковий образ«Україна офіційна». Пріоритетне висвітлення подій, ініційованих державною владою або ж таких, що відбулися за її безпосередньої участі, характерно, насамперед, для новин каналу УТ-1, а в останні п’ять місяців й для програм новин каналу 1+1. Державна влада тут представлена на всіх рівнях при першорядній увазі до діяльності Президента України, Прем’єр-міністра й очолюваного ним уряду. Державні службовці різних рангів інформують громадян про свої повсякденні справи й обов’язки, діляться планами на найближче майбутнє.

В «Україні офіційній» не існує гострих або, так би мовити, «вічних» проблем. Тут, у цьому іміджевому просторі, вони успішно вирішуються або ж намічаються швидкі й найкоротші шляхи їхнього вирішення. Тут же наполегливо демонструється турбота влади про загальний добробут, причому подібна турбота (себто звіти чиновників, що транслюються електронними медіа) телеглядачами повинна, мабуть, прочитуватися як діяльність, що забезпечує єдність влади й народу. Останнє є особливо актуальним напередодні президентських виборів. Крім того, глава держави, а останнім часом й глава виконавчої влади (В.Янукович) виступають і як джерело інтерпретації основних політичних подій та ситуації в Україні в цілому, тобто як джерело політичних оцінок, обов’язкових для відтворення всіма лояльними до влади засобами масової комунікації й представниками місцевої влади.

 

Другий додатковий образ«Україна політично нетолерантна». У першій половині поточного року не бракувало подій, що помітно підвищили «політичну температуру» в Україні. Досить згадати вибори міських голів у ряді районних центрів, колізії боротьби навколо змін до Конституції, довибори народних депутатів у трьох мажоритарних округах (Донецька область, Полтавська область, Одеса). Політичні пристрасті, зрозуміло, не могли не потрапити й у новини. Серед декількох можливостей їхнього висвітлення канал Інтер найпослідовніше транслював образ «Україна політично нетолерантна», недвозначно позначивши свої політичні переваги (він присутній і в новинах каналів УТ-1 та 1+1). Такий образ припускає однозначний поділ політичних опонентів на «своїх» і «чужих». При цьому «свої» виявляються людьми практичними, сумлінними, відповідальними, добропорядними. Такими для Інтера є центральна влада та СДПУ(о). Політично чужі, навпроти, подаються як демагоги, руйнівники і взагалі люди морально й політично нечистоплотні. Такими на цьому каналі в новинах представлені Блок «Наша Україна» та Блок Юлії Тимошенко у Верховній Раді, а також лідери, які їх очолюють.

 

Третій додатковий образ«Україна, що дискутує». Політичні еліти, як відомо, не прийшли до згоди щодо найближчих й віддаленіших перспектив конституційного устрою країни, гостро полемізуючи в стінах парламенту й у засобах масової інформації. Намір допомогти громадянам розібратися в суті дискусії, що розгорнулася, найбільшою мірою властивий програмам новин каналів СТБ, ICTV і Новий канал. Поряд з безумовно домінуючим образом саме новини цих каналів транслюють також образ «України, що дискутує», доносячи до глядачів деяку розмаїтість точок зору й більшою мірою, аніж інші канали, намагаючись уникати винесення однозначних оцінок, що розділяють політичних опонентів на «гарних хлопців» й «поганих хлопців».

Цей образ практично відсутній в новинах від УТ-1, 1+1 та Інтера.

 

Таким чином, щодо уніфікованості політичних новин в Україні ми можемо судити з трансляції як старими, так і новими національними каналами образа «Україна авторитарна». Разом із тим, позначилися й відмінності в стратегії подачі новин, які проявляються в більшій або ж меншій прихильності каналів до одного з трьох додаткових образів «України політичної». Зрозуміло, що передвиборча кампанія, яка стартує незабаром, здатна змінити конфігурацію названих образів та їхню питому вагу. Проте можливості впливу на політичні уподобання каналів слід вважати досить обмеженими – вони вже визначилися й усталилися.

 

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

 Похвала від Володимира Путіна 

Президенти і прем’єр-міністри – люди державні. Будь-який їхній крок, тим більше у відносинах з керівниками інших держав, і здійснюється, і розцінюється, перш за все, з точки зору відстоювання державних інтересів. Достатньо нагадати крилате висловлювання Уінстона Черчілля стосовно друзів, ворогів та інтересів Великої Британії. Проте у чистому вигляді як у природі, так і у суспільстві нічого не буває. Керівники держав – теж люди і їхнє спілкування не може не мати інших відтінків, наприклад, особистих симпатій чи антипатій. Після розпаду Радянського Союзу івступу пострадянських країн у широкі міжнародні відносини у пересічного громадянина почало з’являтися відчуття, що між президентами існує також певна, усвідомлена чи не усвідомлена, корпоративна взаємопідтримка.

Президент Російської Федерації В.Путін останнім часом, наприклад, при зустрічах з вищими посадовцями України постійно відзначає високі економічні досягнення України. Звичайно, це приємно не лише керівникам, але й громадянам України. Проте хотілося б, щоб така оцінка була не лише ознакою дипломатичної чемності, а й свідченням щирого ставлення ВолодимираВолодимировича до України. Так можна буде вважати лише у випадку, якщо реальні економічні успіхи України відповідають тим оцінкам, які офіційно озвучуються і вже визнані на міжнародній арені.

Усе в світі відносно. Тому зробимо порівняння основних економічних показників України і Російської Федерації, затверджених парламентами країн на 2004 рік або розрахованих на цій базі. Нещодавно, правда, наш Президент сказав, що ми “попереду Європи всієї”, і тому напрошуються порівняння з європейськими країнами. Проте не будемо турбувати європейців, чого доброго, вони програють у порівнянні з нами.

 

Порівняльна таблиця
деяких показників економічного розвитку України і Російської Федерації

(затверджених на 2004 рік)

 

 

Україна

Російська Федерація

Виробництво валового внутрішнього продукту

283,5 млрд грн

52,5 млрд дол. США

15,3 трлн руб.

500,0 млрд дол. США

Виробництво ВВП на душу населення

6,0 тис. грн

1,1 тис. дол.

103,4 тис. руб.

3,4 тис. дол.

Видатки Державного (Федерального) бюджету

64,2 млрд грн

12,0 млрд дол.

2 659,5 млрд руб.

88,6 млрд дол.

Частка ВВП, яка перерозподіляється через Державний (Федеральний) бюджет

 

22,6%

 

17,4%

Дефіцит (-), профіцит (+) Державного (Федерального) бюджету

-3,4 млрд грн

-635 млн дол.

+83,4 млрд руб.

+2,8 млрд дол.

Видатки Державного (Федерального) бюджету на душу населення

1 350 грн

252 дол.

17 970 руб.

600 дол.

Бюджет Пенсійного фонду (видатки)

31,5 млрд грн

5,8 млрд дол.

946,6 млрд руб.

31,6 млрд дол.

Видатки Пенсійного фонду на душу населення

662,0 грн

122,0 дол.

6396,0 руб.

213,5 дол.

Частка ВВП, яка перерозподіляється через бюджет Пенсійного фонду

 

11,1%

 

6,3%

Частка ВВП, яка перерозподіляється через Держбюджет і Пенсійний фонд

 

33,7%

 

23,7%

 

Як бачимо, валовий внутрішній продукт (ВВП) України майже у 10 разів менший, ніж ВВП Росії. Виробництво ВВП на душу населення в Україні втричі менше, ніж у Росії, і складає лише 500 грн на людину в місяць, що ледь перевищує прожитковий мінімум.

Нагадаємо читачам, що за підсумками 2003 року на особисте споживання (споживання домашніх господарств) було використано 55,2% ВВП (див. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році”). За всіма ознаками, у цьому році ця частка більшою не буде. Простий розрахунок показує, що середньостатистичний громадянин України буде мати у цьому році споживчий кошик ціною 276 грн при затвердженому прожитковому мінімумі 362,3 грн. Якщо зробити розрахунок, виходячи з озвученого 17 червня 2004 року на засіданні Верховної Ради України уточненого розміру ВВП у 317 млрд грн, то ціна споживчого кошика середньостатистичного українця сягне 308,6 грн – також менше прожиткового мінімуму.

Видатки Федерального бюджету на душу населення у РФ у 2,4 раза більші, ніж Державного бюджету України при значно меншому бюджетному навантаженні на ВВП (частка Федерального бюджету РФ у ВВП – 17,4 відс., частка Державного бюджету України у ВВП – 22,6 відс.).

Аналогічна ситуація також з пенсійним фондом. Видатки пенсійного фонду на душу населення у РФ у 1,75 раза більші, ніж в Україні при майже вдвічі меншому пенсійному навантаженні на ВВП (6,3% і 11,1% відповідно). Ми не знаємо кількості пенсіонерів у Росії, але їхня частка у населенні має бути меншою, ніж в Україні, тобто середня пенсія у РФ приблизно удвічі більша, ніж у нас.

Зауважимо, що бюджетні і пенсійні видатки на душу населення – величини суто умовні, але для порівняння вони надзвичайно вдалі. Ми бачимо, що економіка Росії пригнічується бюджетом і пенсійним фондом значно менше, а можливості уряду у вирішенні бюджетних і соціальних питань значно більші. Висновок напрошується сам собою: рівень економічного розвитку Росії вищий, соціальні гарантії кращі, економічні умови для подальшого зростання теж кращі.

Прийнято вважати, що авторитет В.Путіна пояснюється в основному його об’єднавчою ідеєю і ставкою на патріотизм. Проте з наведених цифр ми бачимо, що тут не обійшлось і без економічного підґрунтя. Більше того, ми стверджуємо, що економічні чинники мають первинне значення.

Але повернемось до питання, яке ми поставили спочатку: наскільки щирий Президент Російської Федерації у своєму захваті нашими успіхами? Змушені констатувати, що коли В.Путін “щиро пишається успіхами України в економічному розвитку”, то він, власне, лише підтримує свого українського колегу, а нас, громадян України, поздоровляє з економічною відсталістю, яка, певне, Росію цілком влаштовує. Пригадаємо, як під час закриття року Росії в Україні він пропустив у своєму виступі слова “Росії потрібна сильна Україна, а Україні – сильна Росія”, які були у підготовленому для нього тексті.

З іншого боку, коли наш Президент час від часу проголошує курс на євроінтеграцію, то це лише кон’юнктурна данина певному злободенному політичному моменту – і не більше. Наш похід до Європи вимагатиме легалізації тієї більшої частини української економіки, яка сьогодні знаходиться у тіньовому секторі, вимагатиме публічності рішень з економічних питань, до чого наші сьогоднішні керівники не те що не готові – така публічність їх лякає.

Наведені цифри свідчать про те, що у період після 1991 року Україна суттєво відстала у економічному розвитку від Російської Федерації. Якщо відштовхнутись відприблизно однакового рівня економічного розвитку двох держав у радянський період і за оцінку взяти виробництво ВВП на душу населення, то відставання визначається конкретною цифрою – у три рази. Залишається нагадати, що весь цей період вищим керівником держави з фактично (а у період прем’єрства і юридично) одноосібнимиповноваженнями був і є Л.Д.Кучма. Щодо економічних проблем України Леонід Данилович часто поступає по-горбачовські і відкриває нам істини, які давно усім відомі, називає винних, звільняє їх з посад і такпо колу. Тому доречно нагадати відому істину, що політичний керівник несе відповідальність не лише за те, що робить він сам, але й за те, що роблять його підлеглі. Іноді він цього не знає, часто він цього не хоче, але відповідальність все-таки несе він.

 

Олександр Дергачов,
політолог, головний редактор видання "Прозора політика"

 Агресивний військовий блок – гарант нашої безпеки

 Кінець півріччя приніс декілька важливих і пов’язаних одна з одною новин у сфері національної безпеки. По-перше, нарешті Президент Л.Кучма затвердив своїм Указом нову Воєнну доктрину держави, в якій дуже важлива роль відводиться НАТО. По-друге, відбувся саміт НАТО, який продемонстрував наявність проблем у розвитку нашої з ним співпраці.

Коротко сформулювати, що змінилося можна так. Україна вже не позаблокова держава. Свою стратегію забезпечення національної безпеки вона ґрунтує на вступі до Північноатлантичного Альянсу. Детальніше це виглядає так. У попередньому варіанті Воєнної доктрини, що діяла з 1993 року, зазначалося: “Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях”. За новою чинною Воєнною доктриною однією з ключових умов гарантування воєнної безпеки України є “Проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, як основи загальноєвропейської системи безпеки”. В документі констатується: “Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях. Активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки та пов’язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів належать до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики”.

Все це можна вітати, адже такий курс відповідає нашим національним інтересам. Проте, залишаються серйозні питання. По-перше, переважна більшість українців не готова підтримати вступ до НАТО, а серед різновидів сприйняття цієї організації найбільш розповсюдженим є – агресивний військовий блок. По-друге, і це ще більше непокоїть, – Президент України Леонід Кучма заявляє, що Україна на нинішньому етапі не готова вступити в НАТО. В Стамбулі він констатував, що “той реальний розвиток України, і економіки нашої країни, і громадянського суспільства, і виконання критеріїв, які необхідно виконати щодо вступу до НАТО, не дозволяє ні Україні, ні НАТО говорити про реальні дати вступу України до НАТО”. Виходить так, що Україна не готова забезпечити власну безпеку.

Звичайно, все можна пояснити. Різкий перехід від позаблоковості, яку ніхто з партнерів не визнавав, до євроатлантичної інтеграції, до якої ми не готові, став цілком можливим, адже, по-перше, й те, й інше не вийшло за межі декларацій. Крім того, ані стара, ані нова доктрини не визначили конкретних ворогів, вони обидві спрямовані проти гіпотетичних загроз. Що стосується вступу до НАТО, серед молоді його прихильників не менше, ніж противників. Врешті, і Леонід Кучма зробив свою заяву заради підготовки громадськості до сприйняття передбачувано скромних результатів саміту Україна – НАТО.

Рік тому, коли Україна досить бадьоро виконувала річний цільовий план Україна – НАТО і готувала черговий подібний, на Стамбульський саміт дивилися з великою надією. Зокрема, обговорювалась можливість впровадження так званого “Плану дій щодо вступу”, тобто початку реального процесу приєднання до Альянсу. Якщо б не президентські вибори та пов’язане з ними посилення авториторизму, на те були шанси. Зараз в західних столицях відверто занепокоєні діями української влади і, передовсім, станом демократії в Україні.

Керівник громадського комітету США – НАТО Джексон, якого вважають одним із головних вашингтонських лобістів України, висловлює найбільш поширену думку, що найактуальнішим для України залишається питання демократизації держави. “Така фальсифікація виборів, яка сталася в Мукачевому, є виключенням із європейських правил, такого в Європі в 2004 році не відбувається. Такий приватизаційний аукціон, який щойно відбувся в Києві, був можливий у Росії зразка 1992 року, але неприйнятний для України у 2004 році. Отже, є відчуття розчарування, відчуття, що Україна змарнувала цінний історичний час. Отже, Україна продовжує відставати. Україна залишається дуже непевною державою, яка дивиться на досвід європейських демократій і не знає, що робити. Вона також дивиться на російську авторитарну модель Путіна, яка видається українській владі дуже привабливою”.

Україна і НАТО демонструють якісні відмінності у тенденціях еволюції і віддаляються одна від одної. Держави-члени НАТО і Альянс в цілому відійшли від переважно геостратегічних оцінок ролі окремих країн, приділяють першочергову увагу співпраці в політичній сфері, демократичним цінностям. Україна на даному етапі має дедалі більш серйозні проблеми у розвитку демократії. Зовнішня політика України повністю і жорстко підпорядкована логіці внутрішньої політичної боротьби. Проведення політичної реформи і виборів, як вони заплановані владою, несумісні з просуванням у європейській і євроатлантичній інтеграції.

Політичні сили, які контролюють більшість і оточують Президента, принципово не здатні і реально не налаштовані вести країну до вступу до ЄС та НАТО. Західний вектор практично втратив для влади своє значення як чинник, який вона може використати у внутрішньополітичній боротьбі. Західна політика чинного режиму збанкрутувала, довіра партнерів остаточно втрачена. Влада намагається зберегти контакти і загальну перспективу, але за головні завдання вважає обмеження західного впливу на перебіг внутрішніх подій та ізолювання демократичної опозиції.

Реальне значення вступу до НАТО підвищується, втрати від гальмування інтеграції зростають, адже особливої ваги набувають, крім питань безпеки, питання співпраці. Членство в Альянсі сьогодні слугує перепусткою до повномасштабної участі в справах Великої Європи, покращує умови зближення з ЄС. Саме тому демократичні перетворення є ключовою проблемою, а реформування оборонної сфери та участь в антитерористичній коаліції не є достатніми.

Поглиблення інтеграційних процесів і розширення НАТО та ЄС на Схід призвели до значного ускладнення умов досягнення ефективного партнерства. Критерії членства у цих організаціях стали шкалою виміру реального статусу будь-якої нової держави в системі регіональних і надрегіональних відносин. Брак прогресу у внутрішньому розвитку не тільки перешкоджає зміцненню міжнародного становища, а й створює безпосередню загрозу маргіналізації.

Досвід нових членів Альянсу наочно доводить, що економічні перешкоди вступу до НАТО, на які посилаються противники такого кроку і скептики, насправді не є серйозними. Гнучкий підхід до темпів досягнення сумісності є гарантією проти надлишкових витрат. Набуття членства призводить до стабілізації основних параметрів внутрішнього розвитку та міжнародного становища країни і сприяє значному зростанню імпорту капіталу.

Перешкод інтеграції України в НАТО геополітичного і фінансово-економічного характеру, які ставили б під сумнів реальність відповідної стратегії, не існує. Залишаються принципові політичні проблеми з боку України, які можуть бути вирішені в результаті виборів восени 2004 і навесні 2006 року. Жодні варіанти зміни рівня партнерства, які розглядалися у зв’язку зі Стамбульським самітом не мають практичного значення, оскільки не вплинуть на курс українського керівництва.

29 червня в Стамбулі керівники держав-членів НАТО продемонстрували цілковите розуміння української ситуації. Держава отримала чергове запевнення щодо її значення як політичного партнера і заохочення щодо активної участі у миротворчості. Президент Кучма нарешті поспілкувався з Дж. Бушем і погодився нести особисту відповідальність за проведення чесних справедливих виборів. За словами Генерального секретаря НАТО Хооп Схеффера “члени НАТО знову вітали прагнення України повною мірою інтегруватися в євроатлантичні структури. Ми також вважаємо, і про це відверто сказали президенту Кучмі, що успіх цих зусиль (інтеграції в НАТО), можливо, вимагатимемо більше, ніж внесок військових підрозділів чи військова реформа”. За його словами, інтеграція України в НАТО “вимагає підтримки відданості найвищим цінностям, які лежать в основі Альянсу. Цінності, звичайно, стосуються верховенства права, вільних і справедливих виборів, відсутності утисків ЗМІ, свобод, які НАТО завжди захищало протягом десятиліть і захищає донині”.

 

 

Володимир Посельський,
Паризький інститут політичних наук,
Франція

КонцепціяШиршої Європи:
наслідки та перспективи для України
(продовження)

 3. Багаторівнева Європа та галузеві європейські простори

Нещодавні роботи західноєвропейських дослідників аналізують заплановану політику сусідства як спробу вийти за межі альтернативи член/ не член ЄС через побудову “багаторівневої” Європи та спільних європейських просторів галузевої інтеграції.

З інституційної точки зору об’єднана Європа постає як динамічна багаторівнева модель інтеграції, що спирається на уніфіковану нормативно-правову базу Європейського Союзу, її ймовірну поглиблену диференціацію та різні рівні інкорпорації acquis країнами європейської периферії. При цьому, чим ближче прагнутиме наблизитися до Євросоюзу та чи інша країна, тим вищий рівень вимог (з, відповідно до цього, жорсткішою процедурою моніторингу) буде висуватися до неї з боку Спільноти.

На практиці варто виокремити три рівні інституційно закріпленої в майбутньому Конституційному договорі (КД) ЄС організації об’єднаної Європи, яка має на меті охопити усі географічно європейські країни:

1. Розширений Європейський Союз (“Єдина Європа”)

Як зазначено двічі у ст. I-1 та I-57 КД, “Союз – відкритий для всіх європейських держав, які дотримуються його цінностей та зобов’язуються їх спільно підтримувати”. Відповідно до цього, будь-яку європейську демократію слід розглядати як потенційного кандидата на вступ до Євросоюзу. З погляду процедури вступу та впровадження європейського законодавства, можна відзначити три категорії країн у процесі приєднання до ЄС:

а) Нові країни-члени

8 країн Центральної та Східної Європи, які офіційно набули членства в Євросоюзі з 1 травня ц. р., не одразу стануть повноцінними членами Євроспільноти. По-перше, ці країни мають дочекатися завершення різноманітних перехідних періодів (зокрема, щодо вільного переміщення робочої сили та доступу до сільськогосподарських фондів ЄС), передбачених Договором про приєднання. По-друге, вони не будуть готові приєднатися до Шенгенського простору раніше як за 2-3 роки (у 2006-2007 рр.) та до зони євро – раніше 2010 року;

б) Країни-кандидати, які розпочали переговори про вступ

Переговори про приєднання полягають у визначенні умов та термінів адаптації законодавства країни-кандидата до законодавства Союзу. Їх можуть доповнювати процедура регулярного моніторингу Єврокомісії та надання технічної й фінансової допомоги країні-кандидату з боку ЄС у справі запровадження acquis. До кінця цього року переговори про вступ прагнуть завершити Болгарія та Румунія. У близькій перспективі ЄС розпочне вступні переговори з Хорватією та, ймовірно, з Туреччиною;

в) Країни з визнаною перспективою членства, які звернулися або мають намір звернутися з проханням про вступ

Важливість офіційного, хоча й інституціонально необов’язкового визнання перспективи членства для країни-претендента ґрунтується на тому, що всі рішення про розширення ухвалюються Радою ЄС за правилом одностайності. Безперечно, що хід самої інтеграції до ЄС залежить, передовсім, від внутрішніх зусиль та готовності країни-кандидата, тоді як Євросоюз може тільки сприяти цьому процесові через задіяння інструментів асоціації та передвступної стратегії. Нині, до цієї категорії країн потрібно віднести Туреччину, країни колишньої Югославії (крім Словенії) та Албанію. Крім швидкого поступу Хорватії та, меншою мірою, Македонії, решта балканських країн навряд чи зможе приєднатися до Союзу раніше 2015-2020 років.

2. Ширша Європа

Запропонована Єврокомісією у березні минулого року концепція Ширшої Європи, яку ми сьогодні розглядаємо, знайшла своє інституційне відображення у статті І-56 проекту КУ: “Союз розвиває зі своїми державами-сусідами привілейовані відносини з метою утвердити простір добробуту й добросусідства, який базується на цінностях Союзу і характеризується тісними й мирними відносинами, заснованими на співпраці. З цією метою Союз може укладати і здійснювати з цими країнами особливі угоди..., які можуть передбачати взаємні права та обов’язки, а також можливість провадити спільні дії”.

Залишаючи поза увагою країни-сусіди ЄС з Північної Африки та Близького Сходу, видається слушним виокремити дві можливі групи європейських країн-сусідів Євросоюзу:

а) Країни, які не воліють інституційно приєднуватися до ЄС

Модель Ширшої Європи, яку розширений Євросоюз планує реалізувати у відносинах з його новими країнами-сусідами на сході Європи, вже успішно втілено в рамках Європейської економічної зони (ЄЕЗ). Користаючись перевагами єдиного ринку та низки спільних політик Союзу, країни, які входять до ЄЕЗ (Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн), а також пов’язана з ЄС численними двосторонніми угодами Швейцарія поки що не бажають ставати членами Спільноти та, відповідно до цього, переймати у повному обсязі acquis. Подібним шляхом тісної асоціації можуть розвиватися відносини ЄС з Росією;

Ймовірна відмова у проханні про приєднання може спиратися на два інституційно затверджені постулати: невідповідність країни-претендента усім критеріям вступу; неготовність або неспроможність Спільноти до такого розширення. Застосування у відносинах з країнами Східної Європи інструментів регулярного моніторингу та планів дій уможливлює цілісну та об’єктивну оцінку їхнього поступу до ЄС. Натомість значно важче оцінювати стан внутрішньої готовності самого Союзу, оскільки подібний аналіз базується більше на суб’єктивному баченні окремих країн-членів, аніж на чітко визначених критеріях. Тезу щодо “внутрішньої неспроможності Спільноти” було б важко застосувати щодо невеликих за розмірами та кількістю населення Молдови та країн Закавказзя. Європейський Союз, який з нинішньої “П’ятнадцятки” (377 млн чоловік) планує розширитися до 32 (500 млн осіб) чи 33 (570 млн осіб разом з Туреччиною) країн-членів, спроможний також з часом поглинути менш як 50-мільйонну Україну. Насправді тільки розширення на найбільшу країну континенту Російську Федерацію та, меншою мірою, Туреччину (з огляду на її сталий демографічний ріст) реально загрожує цілісності та внутрішньополітичному балансу Євросоюзу.

3. Поглиблена Європа

Розширення Євросоюзу до 25 й більше країн-членів дедалі ускладнює дотримання принципу неподільності та єдності євробудівництва. З одного боку, нові країни-члени з Центральної та, особливо, з Південно-Східної Європи потребуватимуть тривалого часу для повної імплементації законодавства Союзу. З іншого боку, зростає ймовірність того, що окремі країни-члени будуть ухилятися від поглиблення інтеграції, як цього домоглися Велика Британія, Данія та Швеція при переході до єдиної європейської валюти. Для того, щоб зацікавлені країни-члени могли просуватися далі або швидше на шляху євробудівництва, Амстердамська угода 1997 року заснувала процедуру посиленої співпраці (ППС). Проект КД поширює ППС на всі сфери євроінтеграції та спрощує загальні механізми її застосування. ППС, яка потребує мінімальної участі однієї третини країн-членів і залишається відкритою для всіх інших країн Союзу, може бути задіяно у сферах спільної зовнішньої політики та оборони, податкової та соціальної сфери, правоохоронної співпраці. Без сумніву, знаковими лініями розмежування в рамках розширеного ЄС буде залишатися, однак, приналежність до зони євро та Шенгенського простору.

Натомість, з точки зору практичної “функціональної” інтеграції сучасна Європа близька до утворення кількох просторів галузевої співпраці, які могли би більшою чи меншою мірою поєднати всі країни континенту:

4. Спільний економічний простір

Нинішнє європейське будівництво поєднує в собі різноманітні форми регіональної економічної інтеграції: економічний та валютний союз 12 країн зони євро; фактично спільний ринок у форматі ЄЕЗ; митний союз між ЄС та Туреччиною; зони вільної торгівлі, зокрема, між ЄС та країнами Південно-Східної Європи. Перспектива лібералізації торгівлі між Євросоюзом та східноєвропейськими країнами СНД уможливлює створення європейської континентальної зони вільної торгівлі, яка ймовірно охопила б також країни-сусіди ЄС з Північної Африки та Близького Сходу. За неможливості чи небажання вступати до ЄС країни-учасниці такої ЗВТ могли б з часом отримати доступ до інших свобод внутрішнього ринку ЄС (приміром, у межах відповідно пристосованої до цього ЄЕЗ).

5. Спільний правоохоронний та безвізовий простір

Скасування паспортного контролю на кордонах між країнами-членами та запровадження єдиної візової та іміграційної політики щодо третіх країн лежить в основі “простору свободи, безпеки та справедливості” Євросоюзу, що сперся на інкорпоровані до acquis Шенгенські домовленості. Сьогодні ЄС зберігає візовий режим з 12 європейськими країнами (7 країнами СНД, Македонією, Сербією–Чорногорією, Боснією і Герцеговиною, Албанією та Туреччиною). У віддаленій перспективі об’єднаний європейський простір у цій сфері міг би складатися з двох рівнів співпраці: інтегрованого правоохоронного та судового простору із спільним управлінням зовнішніх кордонів (відкритого також для країн, які не є членами ЄС); спільного безвізового простору, який би ґрунтувався на свободі пересування громадян держав-учасниць та дії угод про реадмісію для вихідців з третіх країн.

6. Інші спільні простори

Країни європейської периферії могли б також бути залучені до вироблення спільної зовнішньої та оборонної політики Євросоюзу (через приєднання до зовнішньополітичних декларацій ЄС, співпраці в сфері безпеки та оборони); становлення єдиної транспортної та енергетичної мереж; формування спільного освітнього та наукового простору.

Далі буде

Віктор Мусіяка:«Якщо Конституційна реформа відбудеться зараз,
 то вона буде не в інтересах суспільства»

Автор – Олена Куранда

Останні вісім років 28 червня ця людина відзначає одразу два свята – День народження української Конституції, до прийняття якої він доклав чимало зусиль, і свій особистий День народження. Мало хто в світі може похвалитися тим, що він на свій 50-річний ювілей отримав від парламенту подарунок у вигляді Основного Закону держави. Віктор Мусіяка і досі згадує цей день 1996 року з хвилюванням.

Ще декілька років тому Віктор Мусіяка, який розробляв діючу Конституцію, був категорично проти внесення змін до неї. Зараз він – секретар Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з опрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України. Він сам пропонував зміни, наполягавши на прийнятті законопроекту 3207-1. До того ж, на днях він вийшов з фракції Партії регіонів України, і тепер, на передодні передвиборчої кампанії, як один з найкращих юристів в Україні, є привабливим для багатьох політичних сил.

Ми говорили з народним депутатом України Віктором Мусіякою про зміни в його світосприйнятті та в основній праці його життя – Конституції України, про його бачення свого політичного майбутнього та, звичайно, про незабутній день прийняття Конституції.

 

 

– Вікторе Лаврентійовичу, чим законопроект №4180 відрізняється від №4105, за який не проголосували 8 квітня?

 

Віктор Мусіяка: Ви, мабуть, чули, що звучали теми схожості законопроектів 4180 і 4105? Про це говорив і Віктор Андрійович, він цитував і рішення Конституційного Суду. Дійсно, у той момент, коли подавалися три законопроекти до Конституційного Суду, вони були практично ідентичні за текстом і розходилися лише в частині перехідних положень. А в основному вони були схожі. Але Конституційний Суд дав висновок на два законопроекти. Отже юридично ми не можемо сказати, що це один і той самий законопроект, тому що з правової точки зору це два різних законопроекти.

 

– А фактично?

 

Віктор Мусіяка: За час, коли почали знову готувати 4180, 3207-1 був довго в тіні, тільки вийшов на останньому етапі (хоча я весь час вимагав виносити його на обговорення і ставити обидва законопроекти) підключилася і «Наша Україна». І робоча група, і конституційна комісія працювали в основному над 4180. І маю сказати, що цілий ряд положень там були змінені. Там є новели. Сказати, що зовсім схожі 4180 і 4105 не можна.

З’явилися навіть такі нові положення, як 77 стаття. Сприйняли мою редакцію, яку я запропонував, коли врахував зауваження судді Конституційного Суду Шаповала, який в окремій думці до висновків Конституційного Суду сказав, що не враховано в тексті, що тепер є реальні можливості розпуску парламенту. А там написано, що чергові вибори Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноваження Верховної Ради. Добре, а якщо будуть дострокові вибори, скажімо, в жовтні, то коли будуть наступні? І це треба було врахувати. Я сформулював таким чином, що чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю останнього місяця, в якому виповнюється 5 років повноважень парламенту. Навіть це – новела, якої не було у 4105.

Ще одна новела з’явилась (це між іншим, враховані наполягання Мороза, який враховував бажання «Нашої України»), що глава СБУ тепер призначається і знімається з посади за поданням Президента України. Цього не було і немає в діючій Конституції.

Там є цілий ряд положень, які відрізняються. Тому не можна сказати, що це один до одного 4105, але вся ідеологія його збережена.

 

– Тоді чому законопроект 4180 набрав 276 голосів?

 

Віктор Мусіяка: А їм не треба було більше. 226 треба. Я не думаю, що вони прямо намагалися отримати 300. Восени ж – невідомо, що буде. Тут – 300, а там і 226 не буде, або навпаки. Хто його знає?

 

– Вікторе Лаврентійовичу, Ви були одним із розробників діючої Конституції, Вам особисто не шкода зараз вносити до неї зміни?

 

Віктор Мусіяка: Звичайно. Це питання абсолютно доречне для людей, які брали участь у розробці Конституції. Я розробляв її, і раптом наполягаю, що необхідно вносити зміни до діючої Конституції. Знаєте, це не просте питання.

Я вважаю, що ми свого часу зробили надзвичайно досконалий документ. Він знайшов визнання в Європі. Нагадаю, коли пару років тому була зустріч президентів східноєвропейських країн, вони всі заявили, що це – найкраща Конституція в Європі серед цих країн. Хоча наш Президент і говорив, що вона недосконала.

От у чому парадокс, що вона така досконала, але треба її міняти. По-перше, країна проходить певні етапи свого розвитку. З 1991 року Україна почала будуватися як незалежна держава. І теорія, і практика державотворення говорить, що в такі періоди необхідна своєрідна концентрація влади. Не можна розпорошувати її. Виконавча влада і влада президентська має бути дуже сильна. І я говорив колись, що ми маємо пройти етап авторитаризму. Це дико звучало, але я мав на увазі саме це. Кожна країна, яка вийшла з тоталітаризму, проходить етап авторитаризму. Інакше кажучи, Президент має уособлювати найбільш могутню політичну силу, яка навколо себе концентрує владу.

 

–Українці минули цей процес?

 

Віктор Мусіяка: У нас цікавий процес відбувається. Справа в тім, що все це мало бути одягнуто у відповідний одяг. Я маю на увазі, що треба було прийняти цілий ряд законів на розвиток Конституції. І ці закони мали створити реальні механізми реалізації повноважень і Президента, й інших гілок влади. Все це мало бути виписано в законах. Ніяких законів не було прийнято. Скажімо, Закон про Кабінет Міністрів. Ми тричі долали вето, а Президент не підписував. Чому? Тому що там було виписано, як діє цей орган влади. І нам не дали це створити. Потім виникали питання щодо імпічменту. Закону окремого немає. Почали розробляти, приймати – вето, вето, вето. Коли ми створювали Конституцію, то не могли навіть уявити, що така ситуація може скластися, що нам не дадуть прийняти необхідні закони. У нормальній державі це все нормально робиться, а у нас відірвалась верхівка влади від цієї концепції, і вони заморозили співвідношення між гілками влади, цей стан.

 

– Тобто Конституцію треба змінювати, щоб змінити систему влади…

 

Віктор Мусіяка: Я зрозумів одну річ, що ми дали досконалий механізм у руки людям… Це можна порівняти, коли взяли комп’ютер і дали людям з печери. Так вони беруть і горіхи ним б’ють…

 

– …так само Конституція для нашого Президента?

 

Віктор Мусіяка: Так само Конституція – для нашої влади.

 

– …яку уособлює наш Президент…

 

Віктор Мусіяка: А Президент уособлює. Як життя показало, ми не могли уявити собі, що Президент буде очолювати не просто систему влади, а навколо нього створилася маса людей, які зрозуміли, що будучи наближеними до Президента, а через нього і до важелів влади, можуть мати величезний зиск. І я намагаюся ввести це поняття – «політична рента». Політична рента – від самого наближення до влади. Влада сама по собі дає сотні, тисячі відсотків доходів, тільки сам факт наближення до влади дає ці можливості.

 

– Вікторе Лаврентійовичу, якщо порівнювати з комп’ютерами та печерними людьми, то тоді просто треба взяти цей комп’ютер і віддати його у руки тих людей, які в ньому розбираються, а не печерним людям давати простіші механізми?

 

Віктор Мусіяка: Нам необхідно зараз створювати засади і конституційні, які б не дали можновладцям, які б бажання і задуми у них не були, щоб вони були в рамках нормативної бази. Шлях єдиний – рухатися, як інші європейські держави. Але вони пройшли всі ці етапи, які ми проходимо за 10-12 років, за 100 років. Тому, коли говорять, що минуло лише 8 років – навіщо Конституцію міняти? Та тому, що спресоване все. Історичні етапи у нас проходять дуже швидко. На нашій пам’яті і за нашої участі відбуваються епохальні етапні речі в розвитку суспільства і держави. І от зараз підійшов момент, коли ми маємо переходити до системи влади, яка б формувалася на більш демократичних засадах, парламентсько-президентській формі правління. Навіть при внесенні змін до Конституції Президент буде фігурою номер один, вага його залишається величезною.

Я вважаю, що логіка в процесі є – від 1996-го до 2004-го. Але той контекст, який ми зараз маємо, це варіант 4180, він мене не задовольняє, я його не сприймаю. І я не мав можливості про це говорити, тому що знову стояв кавардак у залі. І це треба себе абсолютно не поважати, щоб у цій системі намагатися викладати свої думки. Тому я зміг сказати лише кілька слів щодо концептуальних речей, але ні 4180, ні 3207-1, за який я весь час боровся, і який в останній редакції – це зовсім не те, до чого я прагнув, то я вважаю, що це не те, що може бути об’єктивним механізмом. Якщо ці зміни будуть прийняті, то це не дасть повною мірою переходу до системи парламентсько-президентської республіки, а створить немало перепон до формування громадянського суспільства.

 

– Ви думаєте, що до президентських виборів будуть прийняті зміни до Конституції, чи ні?

 

Віктор Мусіяка: Раніше у мене була повна впевненість, що цього не станеться, а зараз все більше сумнівів у цьому. Тому що було 276 голосів, і це легко вийшло. Треба визнати – голосування легко відбулося. Скажімо, там не було мого голосу, голосу Мороза. А він міг бути. Мій голос міг бути на цьому етапі, тому що я говорив: треба приймати один і другий. Але коли той кавардак був, я не чув просто, і не знав, за що там голосується. Тому на останньому етапі я не виключаю, що може відбутися те, що не відбулося 8 квітня.

На «Громадському радіо» я говорив, що якби я мав бажання досягти тої мети, щоб 4105 був прийнятий, я би ще 8 квітня це забезпечив. Це робилося елементарно з точки зору механізмів, які застосовуються до депутатів, щоб їх стимулювати до голосування, тому я не виключаю, що ініціаторам цих змін вдасться їх забезпечити. Але може скластися і така ситуація, коли повний іде розграй в політичному спектрі, коли корпоративні інтереси абсолютно розійдуться, і коли зібрати їх воєдино буде дуже важко.

 

– Тоді виникає питання, чому Ви не хотіли 8 квітня голосувати «за»?

 

Віктор Мусіяка: Тому що 4105 ще більше одіозний, ніж цей. 4180 виглядає значно симпатичнішим. Якби я до нього не ставився, але він виписаний краще. Якби там деякі речі були викинуті, то можна було б за нього і проголосувати, – той же інтерактивний мандат, такі положення, як поєднання мандату депутата та посади міністра тощо.

 

– Деякі парламентські кореспонденти порівнювали емоційний стан, в якому 8 квітня перебували і опозиція, і багато журналістів, які спостерігали за подіями з балкону Верховної Ради, з тим, що переживалося у ніч прийняття Конституції. Розкажіть про той день – 28 червня 1996 року?

 

Віктор Мусіяка: Дійсно, щось трошки схоже є. Справа в тому, що схожість для журналістів – як вони сприйняли той процес. Але у ту ніч я познайомився з Георгієм Гонгадзе, з Сергієм Рахманіним і цілим рядом елітних журналістів – вони всю добу сиділи, не спали, пили каву. І цей раз було голосування один раз, а тоді ж – постатейно. І після кожної статті, як тільки вона 300 набирала, на балконі крик стояв. Кожна стаття! Можете собі уявити – 161 стаття! Цей емоційний стан передати дуже важко. Ви ж бачите: я згадую, і мене знову проймає.

Тоді свої перипетії були. Було оголошено, що Президент уже підписав указ про референдум по Конституції, по другому тексту, тому, який включав усе те, що було потім на референдумі 2000 року – двопалатний парламент і так далі, фактично ще більше влада концентрувалась у руках Президента. Я ж був представником Президента у Парламенті, і за день до того, 26-го, я подав у відставку. Коли я привів на нараду до Президента керівників фракцій і членів робочої конституційної комісії, Президент сказав, що підписав цей указ, я одразу подав у відставку. Я й досі не знаю, хто йому таке міг втокмачити, що він відмовлявся від Конституції! Але був момент, коли вранці він прийшов до парламенту, поздоровив і вибачився перед Верховною Радою за те, що, як він сказав, «я не дуже коректно стимулював конституційний процес». Але я хочу сказати, що він мав відношення до формулювання майже всіх положень Конституції. Ми ж кожного дня з Сиротою ходили до нього після засідання конституційної комісії, у нас були дуже палкі перепалки – десь ми погоджувалися, десь не погоджувались, ми стояли на своєму. Але по суті він брав участь у конституційному процесі. І раптом йому хтось втлумачує, що він має відмежуватися від цього процесу. Ось цей момент був надзвичайно тривожним, який впливав на конституційну ніч.

 

– Згадайте свої відчуття у ту ніч.

 

Віктор Мусіяка: Це було щось неймовірне. Все це вкарбувалося в пам’яті. У нас було два дні народження тоді – у мене, і в Мухіна. Але в мене була кругла дата – 50 років. І як тільки настала північ – почали поздоровляти. Для мене цікавий момент був. Збігаються всі, хтось несе шампанське. Мороз це все бачить: «Що там таке?!», йому сказали, тоді він привітав і я попросив слова. Тоді я кажу: «Ви знаєте, зробіть мені подарунок».

Були дуже важкі моменти, коли ми декілька годин не могли прорватися. Зупинилися на питаннях символів, мови, Криму, і ніяк не могли прорватися. Наприклад, о 2 годині ночі всім депутатам-міністрам (от що значить поєднання посади депутата та міністра) дали команду виїхати у Черкаси на засідання Кабінету Міністрів. Можете собі уявити? О 2 годині ночі!!! І вони піднімаються і йдуть. А у нас на рахунку кожен голос!

І десь о сьомій ранку я прошу Мороза – дайте мені слово. Можливо, це на підсвідомості було, що не треба говорити про політичні речі, треба говорити про людське. І я вийшов на трибуну, в мене перехопило горло і я кажу: «Дивіться (показую на табло) – там сьома. Мені 50 сьогодні. Я прошу всіх, хто мене поважає – проголосуйте». І все – повернувся, і пішов. Я вийшов, і чую вибух емоцій – проголосували. І тоді пішло, більше не було зупинок. Тобто було кілька моментів, коли все могло зірватися.

 

– Вікторе Лаврентійовичу, можна сказати, що зараз Ви вільна людина. Ви нещодавно вийшли з фракції Партії регіонів. Що Ви плануєте робити далі? Після початку президентської кампанії?

 

Віктор Мусіяка: Я зараз не думаю про вибори, бо я дуже втомився від політики, від всіх цих перипетій. Хочу відпочити із сім’єю, відволіктися.

 

– Це влітку. А потім?

 

Віктор Мусіяка: А потім я буду дивитися. Політику не можна бути осторонь цих процесів. Звичайно, я буду придивлятися до того, як воно все відбувається. Я вам відверто скажу, що ми з Сівковичем домовилися, що будемо сходитися з «Центром». Я завжди по своїй природі був центристом.

 

– На Вашу думку, що треба робити, щоб Конституційна реформа відповідала інтересам суспільства?

 

Віктор Мусіяка: Я впевнений, якщо Конституційна реформа відбудеться зараз, то вона буде не в інтересах суспільства. Якщо діяти в напрямі заявленої ідеї – ідеї парламентсько-президентської республіки, а вона може допомогти створити реальні ідеї народовладдя, то це має бути так: сіли і зробили так, як повинно бути, без торгів. А оскільки цього немає, то я думаю, якщо це все пройде, то значить знову буде затримка в русі. Ще років 10-15 можемо знову топтатися і знову матимемо ґулі і все інше, тому що я вважаю, що цей механізм абсолютно недосконалий. А потім ми все рівно до цього дійдемо. Зараз я не бачу, щоб із 4180 ми робили достатньо ефективний крок до демократизації влади.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.