29 червня - 6 липня 2004 року

Сергій Макеєв,
доктор соціології

 Альянс провладних сил випробовується виборами на міцність

Прийнятий цієї весни Закон про вибори Президента України досить таки безжалісний стосовно претендентів на вищу державну посаду. На всю кампанію він відводить лише 4 місяці й залишає їх без традиційного літнього відпочинку. Мало того, у той самий час, коли рядові виборці будуть зайняті пошуком місць, де б вони хоча б на короткий час змогли позбутися турбот та тривог як суспільного, так і особистого життя, кандидати знову й знову нагадуватимуть їм про ці самі турботи та тривоги. Звичайно, заняття не із найвдячніших, але така вже у них і у нас, виборців, доля в рік президентських виборів.

Кампанія стартувала 4 липня, коли основні й неосновні претенденти або самовисунулися, як це зробив привселюдно В.Ющенко, або ж їх підтримали й наставили на важкий шлях з’їзди партій, як це відбулося з О.Базилюком, Н.Вітренко, О.Морозом, О.Ржавським, П.Симоненко та В.Януковичем. На середину дня неділі ми мали вже 7 претендентів й усі розуміють, що список цей не остаточний. Між тим політичний спектр уже заповнений. Лівий фланг представляють радикальна Н.Вітренко, ортодоксальний П.Симоненко і демократично налаштований соціаліст О.Мороз. В.Януковича вимушено приходиться локалізувати в “центрі”, але винятково в силу повної невизначеності його політичних поглядів і твердої впевненості в тому, що він явно не “лівий” і явно не “правий”. Очевидно, що він є висуванцем не Партії регіонів, а блоку “партій влади”, який займає консервативні позиції під гаслами стабільності, тобто під гаслами наступності й збереження блоку при владі. В.Ющенко персоніфікує національно-демократичні сили, що історично розміщуються правіше “центра”. О.Базилюк і О.Ржавський скоріше поза політичним спектром, хоча за ними і розпізнаються певні політичні структури.

Загалом, поповнення списку цікавими й перспективними фігурами не передбачається. Дуже багато хто, чомусь, не вірить словам Л.Кучми про те, що він не збирається балотуватися на свій третій, а за визначенням Конституційного Суду другий, термін. Можливо через притаманну Президентові манеру не стримувати обіцянок, що даються, і довільно, а не довірившись аргументам, змінювати точку зору й думку. Однак отут, здається, йому варто повірити, хоча мало хто сумнівається, що у нього відсутні наміри відправитися на політичний відпочинок. Складається враження, що власну долю й перспективи він уже міцно пов’язує з чимось привабливим й таким, що відповідає його досвідові та гідності.

Питання тільки в тім, що б це могло бути. Завзято мусовані слухи про його можливе прем’єрство можна визнавати версією, але дуже слабкою. Причини тут на поверхні. Адже якщо політреформа завершиться за урядовим планом, то прем’єр-міністр та підтримуючі його партії будуть відповідальні за соціально-економічну політику, періодично звітуватимуться перед президентом і парламентом, одержуватимуть свою частку критики та час від часу виправдовуватимуться. І прийняти все це на себе після десяти років безвідповідальності, повчань, наставлянь, прочуханів усіх і в усьому? Дуже важко, навіть неможливо, уявити Л.Кучму в такій ролі. Необхідно перестати себе поважати, щоб піти на таке. І підозрювати в подібному Леоніда Даниловича в нас немає підстав. До того ж це явно крок назад у політичній кар’єрі, а кроки назад не в його стилі.

І все ж дещо залишається. Особисто мені найправдоподібнішою представляється версія про зайняття Л.Кучмою керівної посади в наднаціональних структурах Єдиного економічного простору (ЄЕП). А що: і гідність не постраждає, і масштаб відповідний. І навіщо тоді, поясніть, увесь цей город було городити з цим ЄЕПом? Навіщо будинок на території північного сусіда будувати (пройшов і такий слух)? Адже не в еміграцію же, справді, збирається другий в історії суверенної України Президент. Останнє, до речі, не в нашій політичній традиції – дотепер тікали винятково прем’єри (Ю.Звягільський та П.Лазаренко). Пригадайте, до того ж, його слова на останній прес-конференції про те, що йому і самому цікаво подивитися на “Україну без Кучми”. Ніхто, чомусь, не бажає розуміти ці слова буквально. А даремно. От з тих структур і територій він і має намір дивитися на нас і на своїх спадкоємців.

Якщо сказане правдоподібно, то варто було б обговорити ще один момент. На минулому тижні В.Янукович у черговий раз підтвердив готовність домогтися таки змін у Конституції. У газеті “Известия” у числі від 3 липня можна навіть прочитати, що “місія по реалізації політичної реформи покладена на В.Януковича”, тобто на позапарламентську персону. Дану фразу можна було б списати на журналістську недбалість. Але вона несе, безсумнівно, важливе політичне навантаження. Дійсно, балотуючись в Президенти, В.Янукович приступає до реалізації місії з урізання власних можливих повноважень (у випадку обрання). Така позиція в агітаційній роботі, що розгортається, зарахується, безумовно, в актив: дивіться, мовляв, людина не про себе печеться, він не бажає бути авторитарним керівником або, не приведи Господи, диктатором.

Однак на ситуацію варто глянути й в іншому ракурсі. У результаті здійснення реформи розширюються повноваження прем’єр-міністра. Цікаво, для кого ж збирається тяжко працювати В.Янукович, кому він збільшує й концентрує владні ресурси? Відповідь, утім, очевидна – тому, хто не йде на президентські вибори, хто відмовився він просування своєї політичної партії, тому, хто уклав з ним негласний політичний альянс. А саме – В.Медведчуку.

Ставкою в цьому альянсі виступає збереження влади в руках тих, у кого вона знаходиться в даний момент. Він укладений не заради забезпечення майбутнього Л.Кучми (він подбає про нього сам), але єдино для забезпечення власного політичного майбутнього. Якщо узагальнювати, то угода має досить зрозумілий зміст: за умови, що В.Янукович “здійснює місію”, то ми, соціал-демократи, його обираємо: або так, як це було в Мукачевому, або так, як це було в Одесі. Є вибір, як говориться. Але оскільки ставка висока, а в розіграші беруть участь всього два гравці, остільки такі негласні домовленості викликають ревнощі в їхніх політичних супутників, яким фактично присвоєний ранг політичних статистів. І тому в стані парламентської більшості час від часу лунає незадоволене буркотіння, що є не більш ніж млявою спробою зберегти вже остаточно загублену гідність. Політичні дрібниці їм авжеж дістануться, але не більше того. От чому майбутні вибори стануть іспитом на міцність як альянсу двох політичних велетнів у більшості, так і союзу цього альянсу з політичними карликами, що примкнули до них. Вельми цікава ситуація виникне, якщо “місія” провалиться. Проте й тоді доведеться В.Януковича “обирати” – не віддавати ж владу, яка вища за дотримання будь-яких політичних угод й “чесних слів”.

Лідери блоку “партій влади” не так виховані й не так налаштовані, щоб сліпо довірити свою долю виборцям. Як відомо, вони досі не дали політичної оцінки тому, що витворили з підрахунком голосів й виборчими документами у Мукачевому. І тому не безпідставні побоювання, що єдиним прозорим елементом у майбутній президентській кампанії будуть нові урни для збору бюлетенів.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

 Мінімальні можливості багатого вибору

Старт виборчої кампанії, як і очікувалося, видався бурхливим. У перший же день громадяни отримали практично повний комплект претендентів на президентську посаду і відповіді, хоча й не остаточні, на деякі важливі питання. З семи дійсно рейтингових українських політиків, тобто тих, хто має власний електорат, п’ятеро вже вступили в боротьбу. Семеро, – це В.Ющенко, В.Янукович, Л.Кучма, П.Симоненко, О.Мороз, Ю.Тимошенко і Н.Вітренко.

Відмова Юлії Тимошенко від участі у виборах та її підтримка Віктора Ющенка були передбачувані і засвідчили здатність демократичної опозиції до об’єднання. Леонід Кучма, хоча й може тримати паузу до 27 липня, за розкладом Центрвиборчкому змагатися, схоже, не збирається. Чи означає це, що він ставить на перемогу Януковича? Його привітання з’їзду Партії регіонів, на якому висувався “єдиний кандидат від влади” виглядає не надто переконливо. Вже перші обережні спроби Прем’єр-міністра дещо відсторонитися від Президента так само можуть викликати негативну реакцію гаранта.

Поки що Леонід Кучма діє як і належить Президентові, який не балотується, але має проблеми із забезпеченням належного проведення виборів. Для прискіпливих зарубіжних партнерів – запевнення, для власних потреб – перестановка кадрів і консультації з Москвою. Принаймні він зробив великій крок уперед від песимістичних і безпорадних тверджень, що вибори будуть як ніколи брудними і що країні загрожує дестабілізація. Він закликав органи державної влади, кандидатів у Президенти та виборців забезпечити проведення відповідальних, чесних та прозорих виборів, зазначивши, що досі “на регіональному тлі Україна служила зразком” відповідального ведення кампанії та мирної передачі влади.

Слід, однак, спростувати твердження стосовно “зразка”. Перехід влади від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми практично нічого в державі не змінював, залишаючи привілеї тої самої частки еліти. Мінімальна ротація чиновництва, – ось і вся драма 1994 року. Але другий Президент за десять років створив ситуацію, коли, по-перше, зміни необхідні, по-друге, – вони неодмінно будуть важкими. Якщо кількома словами, – це пов’язане з накопиченням несправедливостей і суперечок та з браком надійних цивілізованих механізмів їх усунення. Детальніше, – в країні не створена нормативна база, незалежна і авторитетна судова система, не склалася сучасна правова культура, не утвердилося верховенство права. Владі все вищезазначене було досі зайвим. Фактично, “свій президент” і відповідний контроль над силовими структурами і контролюючими органами був єдиним засобом забезпечення інтересів користувачів влади. Тепер, відчуваючи загрозу втрати свого гаранта, вони закликають до збереження стабільності, спадковості, проти “революційних змін”.

Леонід Кучма, особисто, найбільше потерпає від того, що гальмував розвиток правової та політичної системи, становлення громадянського суспільства, політичної культури європейського ґатунку. Тепер він потребує гарантій для себе і не вважає за можливе покластися на закон. Йому потрібен гарант, – “свій президент”; він робить ставку не на визнання суспільством правомірності своїх дій, а на збереження такої самої політичної практики, на фоні якої будь-які звинувачення на його адресу виглядали б слабко обґрунтованими, чи, щонайменше, безперспективними.

Дії чинного Президента варті особливої уваги, адже він найближчими тижнями слугуватиме основним барометром зміни політичної ситуації. За місяць коло кандидатів остаточно сформується і його статус та реальне положення в політиці принципово зміняться. Його політична вага, можливості впливати на перебіг подій і обирати тактику поведінки на фініші каденції залежатимуть вже не стільки від нього, скільки від його оточення. Основні політичні гравці швидко звільнятимуться з-під його впливу, а сама розстановка сил набуде нової конфігурації та динаміки.

Така перспектива містить як шанси, так і ризики для оздоровлення політичної ситуації. Перспективи пов’язані, зокрема, з можливим відвоюванням Верховною Радою вже у вересні самостійнішої ролі. Таку можливість можемо прочитати між рядками у виступі Володимира Литвина під час закриття сесії парламенту 2 липня. Більша незалежність безумовно піде на користь тим депутатам та їх об’єднанням, які свого часу були силоміць загнані у більшість. Нарешті, оригінальнішою та виразною має стати позиція низки політиків, які вже зараз не згоджуються виконувати допоміжні функції у великій грі кланових угруповань. Це може створити більш прийнятний фон для ведення політичної боротьби, окреслити певний вакуум навколо тих сил, які не мають внутрішніх обмежень щодо застосування брудних технологій. Натомість, дуже ризикує своїм іміджем і перспективою самостійного політика Сергій Тігіпко, який погодився очолити виборчий штаб Януковича.

Як ставитися до заклику Партії регіонів “до збереження коректності і толерантності протягом всього виборчого процесу”? Чи може ця основна сила, на яку спирається Віктор Янукович, сама повернутися у рамки коректності. Чи має вона досвід ведення чесної публічної боротьби, дотримання демократичних норм? Чи є корінні землі регіоналів, – Донеччина, де їм належить вся повнота влади, зоною переважного розвитку демократії? На ці питання важко дати ствердну відповідь.

Проте, існує проблема ще складніша. Найближчим часом має з’ясуватися, чи буде єдиний кандидат від влади достатньо самостійним, чи керуватиме він власною виборчою кампанією? Адже він особисто має визначати ціну, яку він може заплатити за перемогу, щоб потім можна було б нею скористатися. Чи буде процес використання влади в боротьбі за владу контрольованим? На чому в якості мети зупиняться Президент і керівник його адміністрації, чи зможуть порозумітися між собою Кучма, Янукович і Медведчук і чого коштуватиме країні таке порозуміння з одного боку і його брак з іншого?

Про особливе значення майбутніх виборів сказано вже все, що можливо. Більшість експертів згодні з тим, що країна необхідність змін відчуває досить глибоко. Проте, наскільки готові зробити вибір наші громадяни, чи розберуться вони з цьогорічним політичним пасьянсом? Реальною є альтернатива: збереження в принципових рисах існуючого стану в політиці та економіці й здійснення реформ європейського зразка. Наш електорат структурований в більш складний і не зовсім раціональний спосіб.

По-перше, 30% виборців не мають конструктивної позиції, тобто проголосували б проти всіх, не збираються йти на вибори або все ще не визначилися, а отже не дуже переймаються драматичністю ситуації. Поза виборчим процесом опиниться абсолютна більшість тих наших співгромадян, які перебуватимуть за кордоном на заробітках, як сьогодні вони не потрапляють до сфери уваги соціологів, що складають рейтинги. Крім того, значна частина тих, хто визначився з вибором, зробила це, відсіявши тих, хто є для неї неприйнятними, а не вже потім, інколи за збігом обставин, зупиняючись на певній кандидатурі. Узагальнене погане ставлення до влади інколи може стати на заваді її оновленню.

По-друге, до 20% громадян все ще готові підтримувати лівих, які не мають реалістичної програми розвитку країни. Не буду виступати проти права кожного мати власні переконання, але логіка історичного розвитку є жорсткою. І Петро Симоненко і Наталя Вітренко беруть участь у розподілі влади та впливу, вони також певною мірою відбивають настрої значної частини електорату. Але вони не здатні захищати інтереси тих, хто за них голосує. Адже ці інтереси, в тому вигляді, в якому вони презентуються радикальною лівою пропагандою, концентруються поза суспільною реальністю. Вони просто не можуть бути забезпечені знайомими цим лідерам засобами. Їхня підтримка – марна справа. Значна частина громадян виявляється не представленою реальними політиками на президентських виборах. При цьому, їх голоси, віддані за зміни, які не є можливими, можуть опинитися на чаші терезів тих, хто не бажає змін взагалі.

Прикро, але вибори, схоже, загальмують становлення СПУ як лівої партії європейського зразка. Так само, все ще не склалося умов для їх більшого впливу на симпатиків комуністів та прогресивних соціалістів і виведення їх у сучасне цивілізоване ідейно-політичне поле. Звинувачений керівництвом КПУ у зайвій соціал-демократизації, Олександр Мороз, насправді, зробив в останні дні кілька кроків назад, зважаючи на консерватизм значної частини своїх виборців. Він проголосив намір не агітувати ані проти влади, ані проти своїх конкурентів. А тільки боротися “за” тих, хто хоче “твердої і чесної влади”. Але його готовність разом з правою опозицією реально контролювати владу і домагатися чесних виборів не є очевидною. Не виключено, що матимемо ситуацію, коли багатоманітність вибору заважатиме виокремити головне і не помилитися у виборі.

Валентин Тур’ян,
незалежний експерт

Служба безпеки України поповнила
клуб бюджетних мільярдерів

 Верховна Рада України відповідно до пропозицій уряду 17 червня 2004 року внесла зміни до Державного бюджету на 2004 рік, за якими видатки бюджету збільшені на 7 млрд 987,5 млн грн (загальний фонд на 6 млрд 903,6 млн грн, спеціальний – на 1 млрд 83,8 млн грн). Доходи Державного бюджету зросли на 4 млрд 502,3 млн грн.

Дефіцит Держбюджету збільшився на 3 млрд 990,7 млн грн і тепер складає 7 млрд 420,2 млн грн. На жаль, Додаток щодо фінансування дефіциту бюджету Кабінет Міністрів до законопроекту не додав, і тому зробити висновок, за рахунок яких надходжень буде покриватись цей величезний додатковий дефіцит, неможливо. Усно пояснюється, – що за рахунок приватизаційних коштів з продажу Криворізького металургійного комбінату.

Свою доповідь про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” у парламенті Перший віце-прем’єр М.Азаров розпочав і закінчив вагомими словами про те, що додаткові бюджетні кошти спрямовуються переважно на вирішення соціальних проблем і покращання добробуту населення, перш за все, найбільш незахищених його верств. Проте не всі громадяни вірять на слово Міністру фінансів, і тому нам довелося виконати невдячну роботу – співставити запропоновані Кабінетом Міністрів України і затверджені 17 червня Верховною Радою України видатки по головних розпорядниках бюджетних коштів з тими, які були затверджені 27 листопада 2003 року, щоб читачі таки переконалися у правдивості сказаного Миколою Яновичем.

Перелік окремих головних розпорядників коштів Державного бюджету України
на 2004 рік, щодо видатків яких внесені суттєві зміни 17 червня 2004 року

(млн грн)

* – разом з коштами, призначеними для перерахування до Пенсійного фонду.

Зведеним у Таблицю головним розпорядникам додано близько 5,3 млрд (з 8 млрд) грн, тому правомірно буде з наведеного зробити висновок про спрямування цих додаткових бюджетних коштів. Власне, з суттєвих не аналізувалися лише близько 2 млрд грн додаткових видатків Мінфіну за відсутністю повних даних про їх розподіл.

Порівняння з 2002 роком у Таблиці зроблено для того, щоб читач міг спостерігати дворічну динаміку видатків по зазначених напрямах.

Як бачимо, на соціальні цілі та розвиток гуманітарної сфери спрямовано 1677,8 млн грн, або менше третини додаткових коштів – 31,9% (відсотки обраховуються від тієї суми, яка аналізується, тобто від 5,3 млрд), а понад дві третини – на інші цілі. Але й цю третину не можна повною мірою вважати соціально чи гуманітарно спрямованою. Наприклад, кошти Держтелерадіо, – яка їхня спрямованість? Засобами державного телерадіомовлення підтримувати падаючий рейтинг влади? Не випадково ж протягом останніх двох років фінансування цієї поважної установи збільшилося вдвічі, а фінансування апарату Держкомітету – більше ніж утричі: з 1 млн 850,2 тис. грн до 6 млн 99,5 тис. грн. Або Держкомспорт, бюджетне фінансування якого за цей час зросло у 3,3 раза! Не завадило б запитати платників податків, чи вважають вони спорт вищих досягнень найпріоритетнішим напрямом використання бюджетних коштів в Україні? Або чи потрібне їм таке майже приватне відомство, як Міністерство з питань сім’ї та молоді, і на які такі “централізовані заходи з питань дітей, молоді, жінок та сім’ї” витрачається за рік 56,6 млн бюджетних гривень? Не випадково керівники цих відомств є найбільш завзятими піарщиками Президента і уряду. Доречно було би розглянути питання про доцільність існування цих структур у системі центральної виконавчої влади і таким чином майже на півмільярда гривень скоротити бюджетні витрати.

Сектор державного управління у 2003 році “з’їв” 20,4% ВВП. Для сьогоднішнього стану економіки України такий відсоток є надмірним. Перехідні економіки більш-менш безболісно можуть витримувати державне споживання у обсязі 12-15% ВВП. Замість того, щоб скорочувати державні витрати, як і визначено Законом про Державний бюджет на 2004 рік, уряд діє прямо протилежно: із додаткових коштів левова частка – 2 млрд 220 млн, або 42,2%, спрямовується саме сюди.

Привертає увагу, що найбільше отримали бюджетних коштів ті, хто й без того не був ними обділений. Як завжди, ласий шматок дістався Міністерству внутрішніх справ. Від міліції не дуже відстала податкова, – і не дивно, адже ці відомства обмінюються і досвідом, і навіть керівниками. Нарешті, стала членом клубу бюджетних мільярдерів Служба безпеки України. Можливо тепер керівники СБУ передадуть цей мільярд на обслуговування Держказначейству, як того вимагає Бюджетний кодекс.

Генпрокуратурі чомусь додали небагато – якихось 19,6 млн. Але зауважимо, що за два останні роки народне фінансування рідної прокуратури збільшилось майже вдвічі, і скоро за бюджетними витратами вона випередить Верховну Раду України.

Тепер громадяни України можуть бути впевнені: вибори Президента пройдуть без будь-яких порушень. Адже Центрвиборчком до своїх “кровних” 169 млн грн отримав “під новий Закон “Про вибори Президента України” додаткових 250 млн. Кажуть, для виготовлення прозорих урн для голосування. Тому на фальсифікації не розраховуйте.

Державне управління справами подолало півмільярдний рубіж бюджетного фінансування. Хоча, якщо зважити, що у цьому управлінні проводиться інтенсивна господарська діяльність зі своїм трактуванням податкового, митного, приватизаційного та іншого законодавства, зі своїми наукою, освітою, охороною здоров’я, культурою тощо, то ці півмільярда – на сльози.

Дивно, але Кабінет Міністрів чомусь обділив себе. Мабуть, не вистачило коштів. Знайшлося навіть міністерство, якому зменшили видатки на 8,5 млн грн. Це Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції. Щось зовсім незрозуміле.

Є рекордсмени і серед тих, кому потрібна підтримка економічного розвитку. Три відомства – Мінагрополітики, Мінпаливенерго і Держслужба автодоріг – разом отримали додатково 1 млрд 155,0 млн грн. Майже стільки, скільки всі соціально-гуманітарні галузі разом. Микола Азаров чомусь скромно промовчав, що ці троє після 17 червня мають 10 млрд 391 млн бюджетних гривень, або 14,4% видаткової частини бюджету! А міг би сказати. І пояснити, що тут немає ніякої політики, ніяких партій, ніяких виборів – це стовідсотковий економічний проект. Уряд обґрунтовано спрямовує кошти на підтримку найбільш технологічних (адже ми відстаємо саме в технологіях), найбільш вагомих з точки зору перспектив економічного розвитку і входження України у світовий економічний простір галузей. І головне – з величезною віддачею і повною прозорістю. Ну не будуть же гроші зариті у землю! Тим більше – під землю. Про використання цих народних мільярдів М.Азаров докладно доповість через рік. Можливо, навіть раніше – після президентських виборів.

Бюджетне фінансування будівництва та експлуатації автодоріг за два роки збільшилося втричі. Після того, як про дороги, перш за все, про автобан Київ–Одеса, почали систематично говорити телеканали “1+1”, “Інтер”, УТ-1. Дехто, правда, пророкує, що цю будову чекає доля славнозвісного нафтопроводу Одеса–Броди. Втім, причому тут Одеса? Просто бюджетні ресурси стали активно використовуватися бізнесменами-політиками для розбудови власного бізнесу. А суспільна доцільність і ефективність саме такого використання коштів, – це вже справа десята.

В Україні сьогодні важливим є сам факт доступу до бюджетних коштів незалежно від їх функціонального спрямування. При формуванні бюджету боротьба точиться саме за це. Ми не випадково включили до нашої Таблиці Національний координаційний центр адаптації звільнених у запас військовослужбовців, який так несподівано став головним розпорядником бюджетних коштів і якому “на блюдечке с голубой каемочкой” хтось підніс “всього” 100 млн саме цих додаткових гривень на будівництво житла для звільнених у запас. Цікаво, хто і кому?

Таким чином, ми бачимо, що додаткові бюджетні кошти були використані не лише на соціальні цілі. І не першочергово на соціальні цілі. Більше грошей – більше можливостей при їх розподілі. Виходить, що населення України при приватизації Криворізького металургійного комбінату (якщо вважати, що комбінат – народне багатство) обікрали двічі: вперше – коли продали комбінат за півціни, вдруге – при непрозорому розподілі отриманих (якщо вони отримані, тому що сказане М.Чечетовим – ще не факт) від продажу комбінату грошей.

При розгляді змін до Державного бюджету у сесійній залі спроби деяких опозиціонерів (В.Пинзеник, П.Порошенко) критично оцінити бюджет і дії уряду при розподілі додаткових коштів розбились о залізобетонну логіку тих, хто 27 листопада минулого року проголосував за прийняття бюджету без обговорення. Ця логіка була чітко викладена у проекті постанови Верховної Ради України про порядок розгляду законопроекту про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”, запропонованому В.Заічко та К.Фоменко, реєстраційний № 4462-UП: “Під час розгляду законопроекту доповнення до нього не вносяться, вилучення – не допускаються”(останній абзац пункту третього). Коротко і зрозуміло.

Володимир Посельський,
Паризький інститут політичних наук, Франція

 Концепція Ширшої Європи:
наслідки та перспективи для України
(Заключна частина)

4. Ймовірні сценарії побудови об’єднаної Європи

На практиці залучення країн Східної Європи і Закавказзя (КСЄЗ) та Російської Федерації до об’єднаної Європи могло б, на нашу думку, відбутися через реалізацію п’яти більшою чи меншою мірою можливих сценаріїв.

В межах розробленої моделі ми пропонуємо розрізняти країни Східної Європи та Закавказзя з одного боку, і Російську Федерацію, з іншого боку. Своєю чергою, КСЄЗ можна умовно розділити на дві підкатегорії: Молдову, Україну, Грузію, які демонструють відносно більший інтеграційний потенціал до об’єднаної Європи; Білорусь, Вірменію, Азербайджан, проєвропейське спрямування яких менш відчутне з огляду на сильніші тенденції внутрішнього авторитарного розвитку і/ або тяжіння до Росії.

Водночас, ми вважаємо за доцільне виділити чотири базові виміри об’єднаної Європи:

– геоекономічний/ шенгенський вимір;

У його мінімальному варіанті економічна складова об’єднаної Європи звелася б до встановлення зони вільної торгівлі між Євросоюзом і, відповідно, КСЄЗ та РФ з чи без скасування візового режиму (нинішнє становище країн Західних Балкан), або й могла б, принаймні, теоретично поширитися на інші свободи внутрішнього ринку ЄС (на зразок нинішнього статусу Норвегії та Ісландії у межах Європейської економічної зони);

 – геополітичний вимір;

Якщо виходити з того, що будь-яка геополітична спільнота є простором застосування певного політичного проекту, то в такому разі, буде доречно окреслити геополітичну Європу як простір дійсного функціонування ринкової демократії та правової держави;

– ідентичнісний або самоідентифікаційний вимір;

Європейську самоідентифікацію східноєвропейських держав можна спрощено звести до двох рівнів, а саме: усвідомлення своєї приналежності до європейської цивілізації (“часткова” європейська ідентичність); прагнення стати інституційною складовою Євросоюзу, що проявляється у наявності проєвропейської більшості серед еліт і населення країни та реалізації відповідно розробленої національної стратегії інтеграції до Спільноти (“повноцінна” європейська ідентичність).

– інституційний вимір;

Як випливає з його назви, інституційний вимір полягає у набутті членства в Євросоюзі на основі нинішньої ст. 49 Договору про Європейський Союз.

На основі цієї класифікації об’єднання європейського континенту може здійснитися за такими умовними сценаріями:

1. “Кінець європейської історії”.

Згідно з таким найбільш оптимістичним сценарієм, Європейський Союз як центральний структуруючий елемент постбіполярної Європи мав би поступово розширитися на всі географічно європейські держави, які попередньо чи паралельно стали частиною європейського економічного (через успішну реалізацію угод про асоціацію) та геополітичного (демократичного) вимірів і, крім того, виявили бажання приєднатися до Союзу. Становлення уніфікованої моделі європейської інтеграції в масштабах цілого континенту залишається, однак, під великим питанням. Навіть якщо й припустити, що всі східноєвропейські країни продемонструють готовність та спроможність адаптувати у повному обсязі acquis, важко уявити, що Євросоюз зможе колись інституційно інтегрувати Росію. Справа тут не тільки в можливостях Євросоюзу здійснити таке масштабне “поглинання”, а й у позиції самої Російської Федерації. Річ у тім, що навіть європейська та демократична Росія закономірно прагнутиме залишитися одним із світових полюсів впливу й, відповідно до цього, не бажатиме втрачати автономії в ухваленні рішень та поступатися значною часткою свого суверенітету на користь Євроспільноти.

2. Об’єднана Європа: Євросоюз + Росія.

Більш вірогідний та оптимальний сценарій полягав би у тому, що до Євросоюзу інституційно приєдналися б КСЄЗ, які зуміли за його допомогою здійснити необхідну внутрішню модернізацію, а Російська Федерація, цілком імовірно, у союзі з Білоруссю (а також, можливо, Азербайджаном) стали б частиною об’єднаної Європи, заснованої на тісній економічній інтеграції та спільних демократичних цінностях. За такого варіанту Росія мала погодитися б з “кінцем Євразії”, тобто відмовилася б від спроб реставрації власного геоекономічного та геополітичного блоку на теренах колишнього СРСР, який би розглядався як альтернатива Євросоюзу. Нинішня еволюція путінської Росії, Білорусі, Азербайджану виключає такий сценарій розвитку.

3. Об’єднана Європа без Росії.

У рамках цього, на нашу думку, досить реального сценарію проєвропейські орієнтовані КСЄЗ домагаються приєднання до Євросоюзу як демократичні європейські держави, спираючись на підтримку “східноєвропейського лобі” всередині розширеного Союзу і всупереч протидії з боку Росії. “Керована” російська демократія лише частково реалізує запрограмовані спільні простори з ЄС, що зводиться в основному до утворення спільної ЗВТ, продовження “енергетичного діалогу” та скасування візового режиму з країнами Євроспільноти. Водночас, Росія продовжує себе позиціонувати як окремий і рівноправний до розширеного до її кордонів Євросоюзу та США центр сили.

4. Ширша Європа.

Цей сценарій передбачає, що відносини між ЄС та східноєвропейськими країнами будуть будуватися на основі “європейської політики сусідства”. На нашу думку, КСЄЗ можуть скористатися ЄПС як досить ефективним тимчасовим механізмом зближення з ЄС, однак на довшу перспективу концепція Ширшої Європи видається приреченою на концептуальний провал. Іншими словами, модель Європейської економічної зони, на яку орієнтується концепція, стратегічно не відповідає новій східній периферії Євроспільноти. Перед цими державами відкривається лише одна вірогідна альтернатива: реальних демократичних та ринкових перетворень і поступової інституційної інтеграції до ЄС; подальшої “декларативної європеїзації” та зближення з Росією в тому разі, якщо нинішня система влади в цих країнах не зазнає якісного оновлення.

Натомість видається дуже малоймовірним сценарій, за яким східноєвропейські держави впровадять більшу частку acquis і сформують з ЄС “простір добробуту та спільних цінностей” і при цьому далі хотітимуть залишатися в якості “сусідів”, “друзів”, а не повноправних членів Євросоюзу (за можливим винятком для Росії, Білорусі та Азербайджану, див. сценарій 2). Як засвідчив досвід роботи ЄЕЗ, ця форма поглибленої економічної інтеграції ставить у несприятливе становище країни-партнери Союзу, бо змушує їх приймати все нові елементи acquis, без можливості впливати на їхнє ухвалення. Приміром, протягом 1997-2003 років Норвегія була змушена перенести у національне законодавство 2129 нормативних актів ЄС, які стосувалися тих чи інших сфер функціонування внутрішнього ринку Євросоюзу, тобто, 18,5% з 11511 актів, ухвалених ЄС за цей період. Не дивно, що за цих умов більшість потенційних кандидатів на участь в ЄЕЗ воліли за краще набути повного членства в Євросоюзі (Австрія, Фінляндія, Швеція) або принаймні спробували це зробити (невдалі національні референдуми в Норвегії та Швейцарії). А з цілком ймовірним приєднанням до Євросоюзу Норвегії, Європейської економічної зони може взагалі звестися, крім країн ЄС, до крихітних Ісландії та Ліхтенштейну.

5. Об’єднана Європа + “інша” Європа”.

У рамках такого песимістичного сценарію на східних кордонах ЄС постала би нова версія “іншої” Східної Європи у вигляді “євразійського союзу” під егідою Росії, який би характеризували зовнішньополітична та зовнішньоекономічна “маргіналізація” на континенті та внутрішній “паразитуючий авторитаризм”. За таких умов відносини між двома Європами навряд чи перейшли б за стадію часткового економічного зближення шляхом утворення зони вільної торгівлі, тобто фундаментально не відрізнялися від тих відносин, які ЄС матиме з іншими країнами-сусідами з Північної Африки та Близького Сходу.

Європейські перспективи України. Замість висновків

Концептуальні прорахунки європейської політики сусідства не означають, що Україна та інші східноєвропейські країни “спільної периферії” не можуть використати надані нею можливості для реалізації стратегічної мети членства в Євросоюзі. У цьому зв’язку варто зробити три застереження щодо тієї критики, яку висловлюють українські політики та експерти щодо концепції Ширшої Європи.

По-перше, попри не раз озвучене нинішнім керівництвом Єврокомісії та деякими країнами-членами бачення “ідеальної Європи” без її східної частини, концепція сусідства в жодному разі “абсолютно не виключає перспективу членства для України”. Як визнав Романо Проді, “незалежно від того, якою є чи буде наша політика близькості, жодній європейській країні, котра відповідає копенгагенським критеріям, не можна відмовити в перспективі членства”. Повертаючись до вищеописаної моделі узгоджуваного пристосування між інтересами держав-членів та нормативними принципами євробудівництва, слід наголосити на особливостях процесу ухвалення рішень в Євросоюзі, а саме: усталеної культури консенсусу, яка зобов’язує країни-члени шукати компромісне рішення та унеможливлює вето будь-якої країни без його чіткого обґрунтування та зазначення умов, які дозволили б його зняти; децентралізованого характеру урядування в межах Спільноти, що приводить до створення несталих коаліцій та складної гри інтересів між численними інституційними акторами у процесі ухвалення рішень; незавершеності інституціонально-політичного устрою ЄС, в результаті чого нормативні принципи та правила ЄС можуть бути недостатньо точними, еволюціонувати й містити певні суперечності (приміром, між пріоритетами поглиблення та розширення євробудівництва). Іншими словами, той факт, що керівництво нинішнього складу Єврокомісії (до речі, суто виконавчого органу) чи лідери деяких держав-членів виступають сьогодні проти надання перспективи членства Україні, зовсім не виключає можливості того, що розширений Союз більше 30 держав-членів погодиться прийняти Україну до своїх лав з огляду, передусім, на нашу дійсну внутрішню європеїзацію, а, з іншого боку, на підтримку нових країн-членів (передусім, Вишеградської четвірки та країн Балтії). Як вже зазначалося, політика сусідства є політикою “навмисної невизначеності”, яка відображає нинішнє співвідношення сил між прихильниками і противниками подальшого розширення ЄС на Схід і залишає всі опції відкритими.

По-друге, варто також уточнити тезу про проблематичність реалізації концепції сусідства, тобто спроможності України інтегруватися у внутрішній ринок ЄС без перспективи членства. Україна дійсно навряд чи змогла б адаптувати acquis в рамках концепції Ширшої Європи, але ніхто і ніщо не змушує нашу державу чекати на повну інтеграцію до внутрішнього ринку ЄС до започаткування процедури приєднання до Союзу. Початкове Послання Європейської Комісії від 11 березня 2003 року недвозначно вказує на те, що “практичні питання, порушені близьким розташуванням та сусідством, мають розглядатися окремо від питання вступу до ЄС”. Подібним чином, у своєму Посланні від 2 лютого 1990 року Комісія зазначила щодо країн Центральної Європи, що “асоціація не є чимось на зразок зали очікувань на вступ; (...) приєднання не виключено, коли на це прийде час, але це зовсім інше питання”. На практиці Польща та Угорщина підписали європейські угоди в грудні 1991 року, а подали прохання про вступ у 1994 році; країни Балтії започаткували обидва процеси у 1995 році, а Словенія взагалі підписала угоду про асоціацію та звернулася з проханням про членство в один і той самий день – 10 червня 1996 року.

По-третє, поширення концепції Ширшої Європи на південно-середземноморські країни – сусіди ЄС (з огляду на вимоги Франції та Іспанії) може виявитися у кінцевому рахунку сприятливим для України, оскільки відкриває перед українським урядом більші “можливості бути відзначеним Союзом за прикладені зусилля з політичного та економічного реформування” на фоні хронічних проблем країн Магрибу та Близького Сходу.

Підсумовуючи, можна було б запропонувати такий орієнтовний шлях української інтеграції до Європейського Союзу:

1. Стати “найкращим сусідом” (2004 – 2009 рр.).

У 2004-2007 роках українська влада, зокрема, новий президент та уряд, зосереджуються на виконанні конкретних короткотермінових цілей та заходів, передбачених у Плані дій. Реальні успіхи в його реалізації, відзначені у звітах Єврокомісії за 2006 та 2007 роки, дозволили б нашій державі розпочати переговори та укласти з Євросоюзом нову європейську угоду про сусідство у 2008-2009 роках, в основі якої лежало б утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Як наслідок Україна змогла б претендувати на звання одного з “найкращих сусідів” Євросоюзу.

2. Стати країною-кандидатом на членство в ЄС (2009 – 2012 рр.).

Отримавши підтвердження своїх перших успіхів від Єврокомісії та заручившись попередньою підтримкою “східноєвропейського лобі” в межах розширеного Союзу, Україна звертається до ЄС з офіційним проханням про приєднання. З огляду на досягнуті результати та продовження курсу глибоких реформ, Євросоюз визнає за Україною статус країни-кандидата і ухвалює рішення про початок переговорів про вступ.

3. Стати країною-членом (2012 – 2019 рр.).

На цьому завершальному етапі зближення Україна та ЄС переходять до повної лібералізації взаємної торгівлі та ведуть переговори про вступ. Водночас стає реальністю зона вільної торгівлі та безвізовий режим між ЄС та Російською Федерацією, що дозволяє уникнути негативних наслідків від української інтеграції до ЄС на економічні, торговельні та людські зв’язки між Україною та її північним сусідом. У результаті цілеспрямованих зусиль української сторони і паралельного реформування спільної сільськогосподарської політики з боку Євросоюзу обидві сторони успішно завершують переговори про вступ. Після успішної ратифікації угоди про приєднання Україна набуває офіційного членства в ЄС, приміром, з 1 травня 2019 року, щоб мати змогу взяти участь у чергових виборах до Європарламенту.

Втілення такого сценарію європейського сходження України може й затягнутися в часі, але якою не була б дата вступу, головне, щоб українська влада як і держави-члени та інституції розширеного Союзу продемонстрували обопільну політичну волю до повноцінного зближення. Для цього просто не потрібно забувати, що європейське будівництво залишається проектом вільного об’єднання європейських демократій, який засновується на спільних ідеалах, соціально-економічній солідарності та прагненні усунути існуючі розмежування та кордони. “Розшукувати Європу – це її творити!”.

Володимир Філенко, Тарас Стецьків:
"Якщо влада сфальсифікує вибори, народ чинитиме опір"

Автор – Олена Куранда, експерт Інституту політики

4 липня 2004 року Україна почала дізнаватися імена кандидатів на посаду Президента. Топ-новиною недільних програм телеканалів “УТ-1”, “1+1”, “Інтер” стало одноголосне висування з’їздом Партії регіонів у кандидати на пост Президента України Прем’єр-міністра України. Відомо, що спочатку цей з’їзд мав відбутися у столичному палаці “Україна”, але після того, як влада дізналася, що Віктор Ющенко буде висуватися самостійно за підтримки українського народу, і не в закритих залах, а на Співочому полі в Києві, перший акт за участю Януковича перенесли на козацьку землю.

Одночасно у новинах загальноукраїнських телеканалів жодного слова не було сказано про те, що на Співочому полі зібралося, за різними підрахунками, від 35 до 70 тисяч людей, які приїхали зі всіх регіонів України, щоб сказати “Так!” Ющенку. Організація цього без перебільшення грандіозного заходу викликала захват у всіх присутніх. Про висування Віктора Ющенка на посаду Президента України та про плани “Нашої України” ми говорили з організаторами акції на Співочому полі, народними депутатами України Володимиром Філенком та Тарасом Стецьківим.

– Пане Володимире, пане Тарасе, чи ви задоволені акцією 4 липня?

Тарас Стецьків: Без сумніву, задоволені. Я вважаю, що за ступенем емоційності, позитивного заряду такої акції не було в останні 3-4 роки. Це піднесення, яке панувало серед людей, не піддається опису. Були люди, які плакали, коли В.А.Ющенко виступав. Сам факт, що люди зі всіх куточків України побачили одне одного і побачили, яка вони велика сила, коли люди разом, факт масової демонстрації власної сили – це дало додаткової наснаги самому В.А.Ющенку. Він побачив, які великі очікування в людей пов’язані з його перемогою. Ніби відбулося таке своєрідне сполучення лідера і народу. Всі зрозуміли, що майбутня перемога В.А.Ющенка – це не його особиста перемога, це перемога всіх людей. Вони зрозуміли, що борються не лише за Ющенка, вони борються самі за себе. І мені здається, це колосальний прогрес. Це те, чого ми хотіли досягти – показати людям, що вони самі здатні міняти своє власне життя, і воно залежить не від Кучми, не від ЦВК, не від фальсифікації, а від них самих, і лише тоді, коли ці люди піднімуться на боротьбу.

– Називають різну кількість присутніх на Співочому полі. За вашими підрахун