3 - 10 серпня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

Епоха Кучми завершується

Леонід Кучма був Прем'єр-міністром з 13 жовтня 1992 року по 21 вересня 1993 року. Десять років тому, 27 липня 1994 року він обійняв посаду Президента України. 2,5 роки президентства його попередника, - Леоніда Кравчука, який своєю владою користувався дуже обережно, не визначили напрям розвитку країни і фактично стали підготовчим періодом для приходу до керівництва молодою неусталеною державою ділових прагматичних людей, які добре знали, навіщо їм потрібна влада і як нею скористатися.

На правління Кучми припадає більша частина незалежної історії країни. Обсяг його конституційних повноважень, масштаби неформального впливу стали безпрецедентними для сучасної Європи. Його владарювання фактично стало експериментом з розбудови держави і реформування, що здійснюються згори, при відмові від широкого консенсусу й без публічних дискусій та визначеного проекту.

Загальна спрямованість і стиль дій всього державного механізму виявились глибоко персоніфікованими. Про команду, про однодумців Президента говорити можна тільки умовно. Його оточення мало впізнаванні риси, але не було стабільним. Прем'єр-міністр Віктор Янукович - восьмий глава уряду за два президентства Кучми, Віктор Медведчук - п'ятий керівник адміністрації Президента. Масштаби перестановок кадрів на рівні віце-прем'єрів, міністрів, керівників державних комітетів і служб, голів адміністрацій в областях вимірюються багатьма десятками. Більшість державних мужів з цієї обойми рівною мірою зацікавлені у збереженні системи, що дозволяла їм експлуатувати національні ресурси.

Президент здійснював великий вплив на формування політичної та управлінської еліти. Але ще більше значення має той факт, що при ньому і за його участі в Україні сформувалися кланові політико-економічні угруповання. Лідери найпотужніших з них набули всіх ознак олігархів та стали в цій якості його основною опорою і в політичному, і в фінансовому, і в державному, і в особистому вимірах. Відповідно, вони широко використовували його самого у своїх інтересах. Бізнесмени, що зрослися з владою, і вища бюрократія, що робить бізнес на владі, стали основними архітекторами політичного режиму на чолі з Леонідом Кучмою.

Характерною рисою його правління стала постійна боротьба за розширення повноважень і позбавлення контролю та відповідальності. Ще зовсім недосвідчений політик, Леонід Кучма, ідучи у відставку з посади Прем'єра, визнав, що його уряд провалився. Вже ставши Президентом, він практично ніколи не визнавав своїх помилок, перекладаючи вину за неефективні дії влади на уряд, парламент, опозицію, міжнародних партнерів чи посилаючись на об'єктивні труднощі і успадковані проблеми. Президент воював з Верховною Радою і особливо страждав від того, що був обмежений у можливості її розпускати. Це було єдиною суттєвою вадою в арсеналі його повноважень, яку він наполегливо намагався ліквідувати. Де-факто, він не дав утвердитися розподілу гілок влади, підпорядкувавши собі парламентську більшість та судову систему.

Кучма поступово набув значного досвіду керівництва. Проте, по-перше, це був, передовсім, досвід посилення влади та її використання в інтересах вузького кола осіб, по-друге, це був досвід консервації посткомуністичних соціально-економічних реалій і фактичного ухиляння від реформ. Він правив країною, не маючи стратегії та навіть чіткого бачення національних пріоритетів. На певному етапі це стало суттю його політики. Половинчастість, невизначеність, непослідовність, постійне "корегування курсу реформ" дозволяли збити шкалу оцінки, утруднювали порівняння зробленого і обіцяного.

Загалом існує мало сумнівів у тому, що Президент щиро прагнув зробити свою країну успішною. Але це входило в протиріччя з іншими, вірогідно потужнішими і краще артикульованими "людськими" бажаннями. Його значною мірою задовольняла саме велика особиста влада, те, що він перший і головний. Тоді як його оточення навряд чи дуже тішило лише те, що вони з ним поруч. Інтереси цього оточення концентрувалися в меркантильній площині і не надто співпадали з загальнонаціональними.

Він не опирався оточенню і, врешті, здійснював те, що було легше. Групові стратегії та механізми забезпечення процвітання відпрацьовувалися наполегливо і в них він також був ключовою фігурою. Його головний опонент в останні роки Віктор Ющенко вважає, що правління Леоніда Кучми в Україні було його особистою драмою. Йому не тільки не вдалося здійснити системні реформи, про які він постійно говорив. Його позиція стала причиною того, що демократичні і ринкові перетворення не отримали необхідного імпульсу та були згорнуті. Причому згорнуті саме тому, що становили загрозу для правлячої верхівки. Саме з ним закономірно пов'язують інші серйозні хвороби держави і суспільства: пригнічення народної підприємливості, ініціативи, згортання процесів соціального оновлення, дискредитація незалежності, марнування безцінного історичного часу і потенціалу нації.

Водночас, питання про його особисту відповідальність не є таким простим. Кучма, маючи на увазі українські реалії, не був випадковим переможцем у боротьбі за вищу владу. Для такої боротьби в даних конкретних умовах він був добре підготовлений. У 1994 році українське суспільство ще не висунуло нових загальнонаціональних лідерів. Передовсім це пов'язано з тим, що в країні не відбулося зміни політичної еліти; її часткове оновлення не забезпечило потрібних нації перетворень і не сприяло формуванню нових, більш високих вимог до лідерів. До того ж уявлення про те, яким має бути Президент, ще не склалися. Лише згодом, коли відбулася концентрація влади і закріплення за її виконавчою гілкою надзвичайно широких прямих функцій, невідповідність ролі та потенціалу першої особи держави стала очевидною.

Другий Президент від початку не мав і не зміг набути знань, широти поглядів і розуміння завдань, які стоять перед країною. При цьому він виявив рятівну для себе відсутність самокритичності. Не могли прислужитися йому і ретельно відібрані радники та експерти. Протиріччя вирішувалося в іншій спосіб: Президент, по-перше, почав наполегливо, і не без успіху, пристосовувати об'єкт управління, тобто країну, під себе, по-друге, почав нехтувати багатьма актуальними проблемами, замовчувати їх, займаючись більше справами "двору", а не держави.

Не налаштований і не здатний бути справжнім лідером та системним керівником, він волів саме правити. Однак і тут у Леоніда Кучми виходило не все. Він цілком утвердив свій авторитет серед бюрократії, в масштабах політичного істеблішменту, але не серед населення. Більшість громадян сприймало його переважно не як найбільш гідного, а як найменше з зол, рейтинг довіри-недовіри до нього завжди був від'ємним. Його політика ніколи не находила широкої свідомої підтримки серед населення. Ті, хто звик поважати начальство, віддавали шану передовсім його посаді. Донедавна він не надто переймався з цього приводу, адже в країні була відсутня дієздатна опозиція. Він ніколи не мав сумніву щодо власного права, у тому числі морального, керувати державою і відчував дискомфорт лише від того, що з'являлися недостатньо контрольовані та відносно популярні претенденти на лідерство.

Він явно не дотягував до опанованої більшістю його колег у пострадянському просторі ролі "батька нації", яку, за своєю ментальністю, готові були сприйняти мільйони українців. Цим він частково стримував прояви патерналізму, прискорював розсіювання ілюзій стосовно соціальних гарантій, підштовхував до підвищення особистої активності та відповідальності громадян, водночас знижуючи рівень патріотизму і посилюючи розчарування результатами незалежного розвитку.

Українська мова, так само як і національна історія та культура, залишилася для нього чужою. Це дуже утруднювало досягнення психологічного контакту. Очевидно, що він не завжди повною мірою розумів те, що йому писали, а як тільки відривався від заготовок, перетворювався на обмеженого "червоного директора" з дрібними думками, бідним словниковим запасом і примітивною аргументацією. Його російська чи суржик теж не виправляли ситуацію. Той "справжній Кучма", який постав на плівках Мельниченка, врешті став органічним додатком до його публічного іміджу. Він не виявив тієї природної мудрості, яка могла б замінити освіченість і компетентність, не продемонстрував того колориту та органічності "людини з народу", які зробили б його зрозумілим і близьким для простих українців.

Леонід Кучма був і залишається радянським космополітом, людиною, не здатною зрозуміти, відчути і уособлювати Україну. Його обережність у питаннях міжнаціональних відносин, історії, мови, дозволяла уникати загострень, але гальмувала національну та громадянську самоідентифікацію і консолідацію, формування політичної нації. Він виявився не здатним сам і не давав іншим творити самобутню сучасну країну.

Ці самі якості не дозволяли йому бути справжнім європейцем. Декларації стосовно європейського вибору та прихильності демократичним цінностям у його виконанні завжди і відразу викликали недовіру і вже потім це підтверджувалося практичними діями. Систематичні порушення демократичних норм, у том числі під час виборів, породжували сумніви у легітимності його влади. Скандали, що супроводжували його правління, давали приводи до його міжнародної ізоляції. Леонід Кучма регулярно потрапляв до списку ворогів демократії, вільної преси, корупціонерів, що їх щолрічно створюють авторитетні у міжнародній спільноті недержавні міжнародні організації.

Однак, він і без всього того був "іншим", адже не відповідав тим ментальним, культурним і моральним характеристикам, які є нормою для керівників країн демократичної спільноти. Він не тільки неодмінно програвав у порівнянні з тими, з ким вів переговори, але й внаслідок низьких особистих можливостей завдавав шкоди партнерському потенціалу держави, псував її імідж. Зрозуміло, що ці обставини не створювали незручностей, проте, так само призводили до втрат у спілкуванні з лідерами пострадянських держав. Зокрема, його особиста нездатність відчувати себе рівним Єльцину чи Путіну стала одним з основних чинників, які закріпили за Україною статус молодшої сестри Росії.

Далі буде

Сергій Макєєв,
доктор соціології

Україна напередодні виборів Президента:
соціально-економічна ситуація громадян

31 жовтня громадяни України вирішуватимуть: чи підтримати тих, хто обіцяє продовжити сформовану при Президентові Л.Кучмі економічну й соціальну політику, або ж здійснити зміну політичної команди, на чому наполягають досить впливові в країні політичні сили й фігури - КПУ, СПУ, блок "Наша Україна" та їхні лідери. Ті, хто наполягає на усуненні нинішньої владної еліти, сподіваються, що зі зміною політичної команди відбудеться деяка корекція пріоритетів у зовнішній та внутрішній політиці, що позитивно позначиться на добробуті громадян, а також станеться більш радикальна зміна засобів й прийомів управління країною в цілому. Ті, хто закликає не робити різких рухів й забезпечити виборами наступність влади і відповідної політики, на перший план висувають успіхи української економіки як наслідок власних менеджерських здібностей. Разом з тим, прийняти рішення українським виборцям доведеться в той момент, коли соціально-економічна ситуація в країні залишається двозначною, а особисті перспективи громадян з якоїсь неясної для більшості з них причини стають усе менш співвідносними й пов'язаними з ритмами розвитку економіки.

Феномен української економіки

Політична риторика тих, хто сьогодні керує Україною й хоч-не-хоч замкнені у передвиборній ситуації, будується за досить простою схемою: якщо мати на увазі економіку, то проблеми, звичайно ж, існують, але успіхи не просто вражаючі, вони - небачені. Право повідомляти першим про успіхи й проблеми в господарських справах належить в Україні Президентові. Останнім часом Л.Кучма неодноразово публічно заявляв, що таких темпів приросту валового національного продукту (9,5%) не знає жодна з країн не тільки колишнього Радянського Союзу, але й Європейського. Відповідна теза ввійшла й у його щорічне Послання до Верховної Ради про внутрішнє становище і зовнішню політику України в 2004 році. Перша особа держави переконує виборців, що ми, українці, не гірші за інших, принаймні. Щось схоже на психотерапію на найвищому державному рівні за допомогою самозвеличення власних досягнень. Чиновники рангом нижче змагаються у винесенні настільки ж гідних оцінок. 4-го серпня на Громадському радіо Голова Фонду державного майна М.Чечетов назвав цифри зростання економіки "фантастичними". Кількома днями пізніше, відкриваючи реконструйовану Міністерством транспорту школу, Міністр Г.Кірпа сказав, що у Європі нічого подібного немає. Ця ж тема підхоплюється на місцях й доброзичливо налаштованими до влади медіа та журналістами.

Однак "українське економічне диво" явище доволі специфічне, котре практично не обговорюється в офіційних засобах масової інформації. Ось лише один приклад, який уже згадувався в попередніх матеріалах. Проте він настільки показовий, що варто нагадати про нього ще раз. Так, валовий національний продукт на душу населення в Україні складає приблизно 1000 $ і є втричі меншим, ніж у Росії. Якби різниця в темпах росту економіки цих двох країн складала 10% (у реальності вона майже вдвічі менша), то Україні знадобилося б 30 років, щоби зрівнятися з Росією за розмірами виробництва національного продукту на душу населення. У такій ситуації про Європу взагалі краще б помовчати. Але, як бачимо, не мовчиться. У 2004 році закладений в бюджет споживчий кошик складе 276 грн, тоді як офіційний прожитковий мінімум встановлений у розмірі 362 грн за середньомісячної заробітної плати по Україні дещо більше 600 грн. Правда, на офіційно встановлений і нічим не обґрунтований прожитковий мінімум в Україні можна купити лише продукти харчування, а середня заробітна плата трохи розширює продуктовий кошик за рахунок товарів щоденного споживання (миючі засоби, засоби особистої гігієни й т. ін.). Все це, до речі, й дає підставу П.Симоненку у своїй передвиборчій програмі говорити про масове зубожіння населення.

Водночас, якщо орієнтуватися винятково на офіційну статистику рівня життя, то нізащо не зрозуміти самому і не пояснити іноземцеві, чому люди масово не виглядають виснаженими й досить пристойно одягнені (особливо у великих містах), чому відкриваються все нові магазини побутової техніки, що масово купується, чому на вулицях великих міст так багато автомашин останніх моделей. Або ж інший приклад. Сьогодні в Україні понад 8 млн користувачів стільникового зв'язку, що складає майже чверть населення, старшого за 18 років (або ж майже половину сімей). Слід також нагадати, що послуги мобільного зв'язку в Україні чи не найдорожчі у Європі (минулого місяця користувачі в Італії, де ці послуги на третину дешевше, ніж у нас, на добу виключили свої мобільники на знак протесту проти занадто високої ціни). Іншими словами, наочним є помітна розбіжність реального рівня життя більшої частини населення й офіційно зафіксованих доходів, що враховуються відповідними органами.

Невідповідність цифр державної статистики пояснюється, насамперед, наявністю значної за обсягом "тіньової економіки", а також інтенсивним перерозподілом доходів між різними прошарками населення. У цьогорічному Посланні до Верховної Ради Президент Л.Кучма оцінює частку "невраховуваної" економіки у 35%. І це при тому, що протягом останніх двох років говорилося про 50% економіки, що знаходиться в "тіні". Для громадян наявність "тіньової економіки" означає, що існує п'ять, принаймні, ринків зайнятості, на яких вони можуть обмінювати свою працю на винагороду - по суті справи, п'ять механізмів перерозподілу доходів від заможних й надзаможних до бідніших.

По-перше, сугубо офіційний ринок зайнятості, де доходи працівників жорстко враховані й включені у звітність. Тут присутні в основному зайняті на державних підприємствах, а також у галузях, що цілком дотуються з бюджету країни. Конкурентне середовище тут так і не створене, зате держава процвітає в роздачі пільг і привілеїв окремим виробникам окремих же видів товарів. Водночас тут дуже легко виявляти "турботу" про найманих робітників, незначно підвищуючи заробітну плату. Уряд уже оголосив, що чергове підвищення відбудеться у вересні, напередодні президентських виборів. Однозначно - це його резерв у мобілізації повністю залежних від держави працівників, тобто виборців.

По-друге, офіційний ринок зайнятості, доповнений тіньовим. Безліч підприємств і організацій (як державних, так і, переважно, таких, що знаходяться в колективній або приватній власності) являють собою такий двоїстий ринок зайнятості. Частину винагороди працівники одержують офіційно, а частину - в "конвертах", яка й не входить у фінансову звітність. Крім того, і добровільні пожертви з рук у руки за виконані послуги формують отут доходи працівників (особливо це поширено в системах охорони здоров'я й освіти).

По-третє, сугубо тіньовий ринок зайнятості, де товари або послуги виробляються на нелегальних, ніде не зареєстрованих підприємствах. Найтиповіший приклад - виробництво алкоголю. Проте не менш масовим є нелегальне виробництво аудіовізуальної продукції.

По-четверте, неофіційний ринок зайнятості, де роботодавець і виконавець виступають як приватні агенти прямих обмінів послуг (праці) на винагороду (будівництво приватних будинків, ремонт побутової техніки тощо). Це, звичайно ж, ринок індивідуальних угод й наймогутніший механізм перерозподілу високих доходів частини населення.

По-п'яте, нарешті, закордонний ринок зайнятості (країни східної й південної Європи), на якому за обережними й обґрунтованими оцінками знаходиться 1-1,5 млн українців. Правда, Уповноважений Верховної Ради по правах людини Н. Карпачова говорить про явно завищену цифру в 7 млн, що заробляють на життя працею праведною чи іншою за межами національних ринків зайнятості. Однак ці цифри дійсно "фантастичні" й не заслуговують на довіру.

У результаті якась частина зайнятих дійсно замкнута на офіційному ринку, явно дискримінованому в плані матеріальної й символічної винагороди. Причому "замкнута" не адміністративно, а отриманою безперспективною професією, неякісною освітою, неготовністю перекваліфікуватися тощо. Частина облюбувала неофіційний ринок зайнятості або закордонний. Але більшість, здається, сьогодні присутня відразу на декількох ринках або ж вільно переміщується між ними, а значить бере участь у різних, якщо не протилежних, системах винагороди.

Влада не в змозі покінчити з "тіньовою економікою" не лише тому, що не здатна чи не хоче цього зробити. Ліквідувати її - значить ліквідувати базу матеріального існування мільйонів людей, значить підняти додаткову хвилю відрази до такої влади. З іншого боку, виборці пристосувалися до цього ненормального стану здобування засобів для життя й значна частина з них десять разів подумає, чи варто міняти "політичну команду".

Отже, якщо мати на увазі лише економіку, у жовтні вибір конвертується у наступну дилему: "Ми бажаємо жити чесно й дихати вільно чи, навпроти, пересуватися у сутінках "сірої економіки" та прислуховуватися, чи не збираються у нас відібрати здобуте тут". Це й означатиме - обрати владу по собі.

Олександр палій,
експерт Інституту політики

Зведені дані щодо кандидатів на посаду Президента України 

Після завершення реєстрації з 26 зареєстрованих кандидатів офіційно найбагатшим кандидатом у Президенти України є Леонід Черновецький, який задекларував близько 7 млн грн доходів за минулий рік.

Найбідніший, Олександр Базилюк, має 285 грн на місяць, що менше від прожиткового мінімуму.

З найрейтинговіших кандидатів Віктор Ющенко минулого року отримував близько 545 дол. США на місяць. Він має будинок, квартиру, земельну ділянку та два автопричепи.

Віктор Янукович торік заробляв близько 670 дол. США за місяць. Прем'єр-міністр із майна задекларував гараж і квартиру.

Лідер комуністів Петро Симоненко офіційно заробив торік близько 490 дол. США за місяць. Задекларував квартиру, гараж та автомобільУАЗ-469.

Олександр Мороз торік заробляв близько 540 дол. США на місяць.

Найстаршим із зареєстрованих кандидатів є мер Києва Олександр Омельченко (1938 р. н.).

Наймолодшими із зареєстрованих кандидатів є Василь Волга, голова громадської організації "Громадський контроль" на 30 років молодший за найстаршого кандидата (1968 р. н.), та Владислав Кривобоков, висунутий Народною партією вкладників та соціального захисту (1968 р. н.).

Серед кандидатів майже всі мають вищу освіту. Лідер партії "Братство" Дмитро Корчинський має середню освіту (закінчив загальну середню школу №206 м. Києва).

Серед зареєстрованих кандидатів чимало кандидатів і докторів наук: Б.Ф. Бойко (кандидат економічних наук), Н.М. Вітренко (доктор економічних наук), О.Ф. Базилюк (кандидат філософських наук), Л.М. Черновецький (кандидат юридичних наук), В.А. Ющенко (кандидат економічних наук), В.Ф. Янукович (доктор економічних наук).

Що стосується місця народження, то тут відсутній баланс між містом і селом: у той час, коли 1/3 населення країни живе в селах, суттєво меншим є відсоток кандидатів, що народилися в сільській місцевості.

Серед цих кандидатів - В.А. Ющенко (с. Хоружівка Недригайлівського району Сумщини), О.О. Мороз (с. Буда Таращанського району Київщини), Б.Ф. Бойко (с. Під'ярків Перемишлянського району Львівщини), Р.М. Козак (с. Болотня теж Перемишлянського району), В.П. Нечипорук (с. Лагодинці Красилівського району Хмельниччини), О.О. Омельченко (с. Зозів Липовецького району Вінничини).

За кордонами України народилися: О.Ф. Базилюк (м. Чапаївськ Самарської обл., Росія), А.К. Кінах (с. Братушани, Молдова). С.В. Комісаренко (м. Уфа, Росія) та В.М. Кононов (м. Кобулеті, Грузія).

У Києві мешкає абсолютна більшість кандидатів: 21 кандидат з 26, хоча більшість із них народилася не в столиці. 2 кандидати мешкають у Львові, 1 - у Донецьку, 1 - у Луганську, і 1 - у с. Фронтівка Оратівського району Вінничини.

Одруженими є майже всі зареєстровані кандидати. Виняток становлять Наталія Вітренко, яка є розлученою, та В. Кривобоков (неодружений).

Серед зареєстрованих кандидатів на посаду Президента популярна багатодітність:

п'ятеро дітей має Віктор Ющенко;

по чотири дитини мають О.М. Ржавський, О.Ф. Базилюк, Р.М. Козак;

по три дитини - Н.М. Вітренко, А.К. Кінах, Б.Ф. Бойко, М.Ю. Бродський, М.В. Рогожинський, В.П. Нечипорук.

У громадській роботі (позапартійній діяльності) відзначилися:

Базилюк О.Ф. (староста "Конгресса Русских организаций Украины"),

Вітренко Н.М. (Голова Всеукраїнської громадської жіночої організації України "Дар життя"),

Збітнєв Ю.І. (Президент Всеукраїнської асоціації виробників інфузійних розчинів),

Кінах А.К. (Голова Українсько-німецького форуму),

Мороз О.О. (почесний голова Всеукраїнської спілки "Діти війни"),

Омельченко О.О. (Президент Федерації хокею України, Президент Асоціації міст України),

Ющенко В.А. (Голова спостережної ради Міжнародного фонду "Благодійний фонд В. Чорновола", академік Острозького Академічного братства),

Янукович В.Ф. (голова Національного олімпійського комітету) та інші.

Чимало кандидатів стверджують, що володіють іноземною мовою, але зі словником:

Так зі словником англійською мовою володіють В.Ф.Янукович, Н.М.Вітренко, Л.М. Черновецький, О.М. Яковенко.

Німецькою зі словником - П.М. Симоненко, О.О. Мороз, Р.М. Козак.

Більшість кандидатів є працевлаштованими за винятком Н. Вітренко (тимчасово не працює), В. Кононова (тимчасово не працює) та О. Яковенка (тимчасово не працює).

Повний список зареєстрованих кандидатів
у Президенти України:

Для реєстрації кандидати у Президенти повинні були подати належним чином оформлені документи. Серед яких - підтвердження перерахування 500 тис. грн в якості застави. Тим кандидатам у Президенти, які наберуть сім і більше відсотків голосів виборців, застава буде повернута.

До 20 вересня кандидат у Президенти зобов'язаний зібрати на свою підтримку 500 тис. підписів. У разі, якщо такої кількості підписів зібрано не буде, кандидат знімається з голосування.

Вибори Президента відбудуться 31 жовтня 2004 року. Другий тур виборів - 21 листопада. Новий Президент має вступити на посаду до 13 грудня 2004 року.