24 - 31 серпня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання <Прозора політика>

Епоха Кучми завершується? (3)

Владна система, створена Леонідом Кучмою за своєю природою не могла бути ефективною у забезпеченні інтересів громадян і національних інтересів у цілому, але при цьому виявилася життєздатною. Президенту неодноразово доводилося захищати і відновлювати свої позиції. Його непопулярність, скандали навколо нього створювали його оточенню чимало труднощів. Його переобрання у 1999 році ще за декілька місяців до голосування виглядало сумнівним і, головне, мало кому потрібним. Воно відбулося лише внаслідок відсутності сильних конкурентів і серйозного напрягу об'єднаних сил державної машини та олігархів. При цьому, легітимність його перемоги завжди вважалася не беззаперечною.

Другий термін президентства не тільки приніс ще більші розчарування громадянам, а й позначився кризою системи владарювання. І це попри відчутне пожвавлення економіки. Перспектива зміни влади стала цілком актуальною вже за рік після виборів, коли виникло питання про імпічмент або дострокову добровільну відставку Президента. Акції під гаслом <Україна без Кучми<, хоча й не набули дійсно загальнонаціонального масштабу, підтримувалися більшістю населення. Суспільство ще не було готове реально впливати на владу, але й більше не видавало їй індульгенції. Ухилившися <на законних підставах< від розгляду звинувачень на свою адресу, які випливали з записів майора Мельниченка, Президент тим самим, втратив можливість повноцінної реабілітації та відновлення свого авторитету. Підозри як такі і негативні враження від повної неготовності до відвертості та прозорості, стали постійним тягарем останнього етапу його правління.

Водночас, за окремими <дрібними< гріхами дедалі чіткіше проглядалися фундаментальні проблеми. В суспільстві остаточно склалося розуміння того, що саме Президент несе основну відповідальність за кризовий стан соціально-економічної сфери, за всевладдя кланів та чиновництва, корупцію, порушення прав і свобод громадян. За 10-бальною шкалою діяльність Кучми на посаді Президента третина українців оцінює на <одиницю>, ще третина - на <двійку> або <трійку>; оцінок у позитивному діапазоні (від <6> до <10>) тільки 10%. Закономірно, що президентські вибори 2004 року стали найбільш очікуваними зі всіх попередніх. Очевидне бажання Леоніда Даниловича балотуватися втретє вважають неприйнятним 70%, знов голосувати за нього готові тільки біля 7% громадян, власне та кількість, яка майже у кожному суспільстві завжди підтримує будь-яку владу з міркувань обережності.

Однією з фірмових ознак режиму Кучми стали проблеми зі спадкоємцем. Режим виявився не настільки міцним, щоб зовсім не зважати на Конституцію та громадську думку і діяти за білоруським, або казахстанським зразками. Сам Президент не виявив далекоглядності, аби підготуватися до передачі влади за російською схемою. В оточенні не виросло жодного авторитетного керівника, який би відносно позитивного сприймався громадянами. Ще складніше виявилося знайти спадкоємця тіньової системи владарювання, з огляду на необхідність узгодження і забезпечення інтересів оточення та панівних кланів.

На фініші президентства стає очевидним, що практично для всіх, хто виграв від встановлення кучмівської моделі влади, тобто для чиновництва та інтегрованого з адміністрацією бізнесу, сам Леонід Данилович виявився своєрідною деталлю, яка зараз потребує заміни заради збереження владного механізму, точніше, принципів його функціонування.

Кучмізм виховав чисельних апологетів та захисників, але не залишив їм вагомих аргументів. Найчастіше стверджують, що заслугою Кучми є збереження в країні політичної стабільності і громадянського спокою. Як розуміє Президент такий спокій зрозуміло з постійних звинувачень демократичних сил у деструктивних діях і підбурюванні громадян до протестів. Він завжди боявся неконтрольованих владою суспільних процесів, вільного суспільного життя. Його дії у внутрішніх справах частково інстинктивно, а останнім часом цілеспрямовано гальмували становлення громадянського суспільства. Пригнічення суспільного розвитку стало основним інструментом забезпечення спокою для влади.

Завершення президентського терміну Кучми спричинило загострення політичної боротьби. Але будь-яка форма продовження його повноважень безумовно викличе бурхливу негативну реакцію широких верств населення і призведе до перманентної нестабільності. Готовність оточення Президента боротися за збереження влади будь-якими засобами вже стало причиною посилення авторитарних тенденцій. Стиль ведення представниками влади виборної кампанії свідчить про її готовність нехтувати громадським спокоєм і політичною стабільністю.

Але стиль правління Леоніда Кучми має бути оцінений і в ширшому аспекті. Досвід посткомуністичних перетворень у Центрально-Східній Європі свідчить, що прояви авториторизму на ранніх етапах не є випадковими. Але конкретна роль авториторизму буває різною; у певних історичних умовах він може виконувати певні важливі для подальшого розвитку країни завдання. Так, диктатор ФраньоТуджман, перший керівник незалежної Хорватії, сприяв забезпеченню територіальної цілісності та непорушності кордонів, національній консолідації. Правління Мечіара у Словаччині було позначено серйозним гальмуванням демократичного розвитку, але, водночас, - проведенням системних економічних реформ, результативність яких згодом дозволила країні успішно наздогнати інших учасників Вишеградської четвірки у їх інтеграції до європейської спільноти.

Авториторизм кучмівського ґатунку, на відміну від цих прикладів, є беззмістовним і нефункціональним. Країна не потребувала його жодним чином. Ані національно-етнічні, ані міжрегіональні, ані суспільно-політичні процеси не потребували регулювання авторитарними методами. Водночас, український авториторизм не зміг впоратися з широкомасштабним розкраданням державної та колективної власності, корупцією та злочинністю, скоріше він забезпечував і обслуговував ці явища. Тобто він не забезпечив порядок навіть у тому спрощеному варіанті, в якому він інколи пов'язується з авторитарним правлінням, диктатурою. Нарешті, Кучма постійно проголошував прихильність до демократичних цінностей, але ніколи не застосовував владу та свій вплив для їх реального впровадження у політичну практику. Тобто його недемократичне правління аж ніяк не можна вважати підготовкою до демократії.

Чи врятував Леонід Кучма країну від комуністичного реваншу? У 1999 році про це говорили чимало, особливо на Заході. Насправді збереження комуністів як основних опозиціонерів довгий час було для нього засобом убезпечення від більш серйозної конкуренції. Саме ортодоксальні ліві мали й мають набагато комфортніші умови для діяльності та за багатьма важливими позиціями є ідейними союзниками влади.

Сьогодні спостерігаємо дискусії щодо того - чия мудра політика забезпечила значне економічне пожвавлення останніх років. Президент неодноразово декларував готовність протидіяти крайнощам у реформуванні. Зокрема ним засуджувалися <шокова терапія>, пропозиції використати досвід Польщі, країн Балтії. Але він не здійснив і власної, <зваженої> програми перетворень. Плани виходу з кризи, які він постійно корегував, здійснювалися дуже приблизно та із запізненням у 4-5 років. Розвиток соціально-економічної сфери відстає й досі.

Вплив кучмізму на суспільство і, особливо, на політичну еліту виявився досить глибоким. Політична практика, яку він впроваджував сам і дозволяв впроваджувати своєму оточенню, призвела до катастрофічного падіння моралі у більшості представників владних структур, широкому розповсюдженню брехні, цинізму. Ці явища набули такого масштабу, що під питанням опинилася сама можливість апелювання до влади і діалогу з нею. Спроби <підправити> чинний режим, модифікувати його, що намагаються здійснити, серйозно загрожують втратою шансу на перехід країни до демократичної парадигми розвитку. Його соціально-політична спадщина, можливості реінкарнації не будуть автоматично зняті навіть у разі перемоги демократичних сил на президентських і парламентських виборах.

Демократичні та ринкові перетворення, які протягом десятиліття гальмував чинний Президент, на сучасному етапі потребуватимуть більших зусиль, оскільки зустрічатимуть організований спротив. Якщо у перші роки незалежності потрібно було долати інерцію мислення та звичок окремих верств населення, то зараз на перешкоді трансформаціям постали потужні кланові угруповання. Протидія з їх боку, так само як і латентний саботаж частини чиновництва, це ті додаткові випробування, до яких має бути готова демократична влада. Штучні проблеми будуть використовуватися для доведення того, що за Леоніда Даниловича було краще. Насправді ж, краще майбутнє для країни може настати лише всупереч зусиллям продовжувачів його справи. І таке майбутнє неодмінно буде запереченням його епохи.

Леонід Кучма - уособлення держави. Всі хто працював з ним, обіймав при ньому керівні посади, так чи інакше причетні до звершень режиму. Їм теж знадобиться певна суспільна реабілітація. Мало хто з них погодиться розділити навіть моральну відповідальність за негативні наслідки його панування. Виправдання на кшталт <треба було за будь-яких умов будувати державу, робити конкретну справу> загалом можуть бути сприйняті. Але треба мати на увазі, що за цією словесною конструкцією сховаються тисячі примітивних (а інколи зовсім не примітивних) кар'єристів та хабарників.

Апологетика кучмізму буде продовжуватися, адже спадкоємці і продовжувачі <його справи> потребуватимуть доведення їх позитивної суспільної ролі, або навіть заслуг перед Вітчизною. Нас очікують наполегливі спроби штучно формувати сприйняття епохи Кучми. Але це сприйняття залежатиме від того, якими будуть для країни часи, що прийдуть їй на зміну.

Для відновлення репутації країни потрібно дещо більше. Не наважусь стверджувати, що очищення від кучмізму потребує каяття. Тут скоріше необхідно щось на кшталт курсу детоксикації та дезинфекції. Для одужання та подальшого нормального розвитку країни слід розкрити економічні і політичні секрети кучмівського десятиліття. Важливо не допустити створення офіційного міфу, зручного для ідейних і моральних спадкоємців другого Президента.

Сприйняття Кучми як екс-Президента буде суперечливим. Негатив, що з ним пов'язаний є дуже великим. Скоріше за все, він буде зростати внаслідок того, що окремі <таємниці> режиму стануть відомі широкому загалу. Але якщо він зможе залишити свій пост гідно, кількість тих, хто вважатиме головним те, що <все позаду> і не варто копирсатися в минулому, істотно зросте. Проте, за своєю природою епоха Кучми має завершитись більш драматично і не залишити по собі ніякої недоговореності.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

<Олімп> та <Київстар> - спонсори показу
Олімпійських ігор та політичної реклами

Прикро, звичайно, що держава не в змозі оплатити показ ігор на державному ж телебаченні, яке ми утримуємо за рахунок своїх податків (гроші пішли, імовірно, на оплату витрат численного чиновницького почту, що відправився відпочити туди, куди наші атлети поїхали тяжко працювати). Але, з іншого боку, добре, що знаходяться в нас компанії, що вкладають гроші в суспільно значимі заходи.

Утім, так я думав тільки до перших хвилин показу церемонії відкриття Олімпійських ігор. Потім настрій різко змінився. І в цій зміні я тільки зміцнювався протягом останніх днів: за моєї пам'яті не було настільки відразливого показу головної спортивної події чотириліття. Тепер я глибоко співчуваю тим громадянам України, хто, подібно до мене, виявився заручником показу Олімпійських ігор названими в заголовку двома бізнес-структурами. Себе ж мені просто шкода.

Вже від самого початку, під час церемонії відкриття, журналісти спортивної редакції УТ-1 просто не знали про що говорити, дозволяючи собі довгі паузи й гробове мовчання в ефірі. Дозволили вони собі й набагато більше - вони дозволили собі не підготуватися до своєї роботи. От лише три приклади. Говорячи про нечисленність окремих делегацій (один - п'ять атлетів) вони жодного разу не спромоглися повідомити глядачам і слухачам, а в яких видах спортивної програми мають намір брати участь представники цих країн. Їм було неінтересно, вони не поцікавилися і для нас, залишили глядачів у неведенні. По-друге, вони не знали, що збірні Кореї та КНДР йдуть на параді відкриття однією командою під прапором Міжнародного олімпійського комітету, і вголос дивувалися, чому у всіх команд один прапороносець, а в корейців два. По-третє, спортивна журналістка голосно ойкнула на всю країну, коли бігун, який уособлював нестримність олімпійського руху, упав на позначці <1916 рік> (Олімпіада не відбулася через Першу світову війну), - вона не знала, що це передбачено сценарієм, що напевно знаходився перед нею і який вона так і не змусила себе переглянути.

Однак розквіт журналістського непрофесіоналізму прийшовся на самі змагання. Особливо не повезло щоденникові Олімпіади. Коментатори бачили картинку одночасно з нами, намагалися розібратися по ходу, найчастіше не знали, що відбувається і хто лідирує, а в ігрових видах спорту жодного разу не повідомили про положення команд у групах. Під час прямих трансляцій із плавального басейну коментатори практично нічого не розповідали про те, що ж відбувалося до того, як ми ставали глядачами. Під час фінального заїзду в індивідуальній гонці переслідувань на треку серед чоловіків журналіст практично до самого фінішу переконував нас у тім, що лідирує австралієць, хоча з перших метрів дистанції лідирував представник Великої Британії. Інформація про це увесь час знаходилася на екрані, але коментатор мав власну думку. Він дуже здивувався, знайшовши, що чемпіоном стає зовсім не той, кого він бачив лідером. Причому це зовсім не поодинокий випадок: майже скрізь і всюди журналісти не розбиралися у видах спорту, що коментували. І не обтяжували себе підготовкою. Зате власне неуцтво з легкістю доповнювали безтактністю. Запросивши в студію плавця О.Лисогора, наші журналісти одразу ж запитують: у чому причина такої невдачі - восьме місце у фінальному запливі. І людина, швидше якої в той день пливли даним стилем всього сім чоловік на планеті, виправдовується й шукає причини. Більше того, нам не показали останню, що принесла звання олімпійського чемпіона, спробу Ю.Білонога в штовханні ядра, - час трансляції скінчився і ніхто не спробував домовитися про дві додаткові хвилини показу. Режисери фактично сказали нам: та немає в нього шансів, нічого дивитися.

Інакше кажучи, розповідали нам про Олімпіаду огидно. Але не краще і показували. Для ілюстрації звернемося до одного дня телетрансляцій - суботи, 21 серпня. Єдиний блок прямого показу в програмі починався о 20.00 і завершувався о 20.40. Але рекламний блок пішов в ефір, починаючи з 19.54, а також продовжувався ще 6 хвилин після 20.40. Тобто рекламодавці відтісняли інші програми, віднявши у них 12 хвилин. Із сорока хвилин трансляції власне змагання зайняли 20 хвилин, а ще 20 ми дивилися церемонії нагородження. Що ж, спасибі спонсорам, адже реклами було дещо менше, ніж спорту.

Вечірній показ починався в суботу о 21.40 передачею <Світ спорту> (бесіда з гостем студії, нашим олімпійцем, який відзначився своїм виступом), а трансляція змагань почалася о 22.05. Перші 25 хвилин ефірного часу розподілилися в такий спосіб: 13 хвилин 45 секунд - бесіда в студії, 11 хвилин 15 секунд - реклама. Потім ще 104 хвилини показу, з яких рекламі приділялося ще 12 хвилин 35 секунд. Таким чином, частка реклами склала майже п'яту частину ефірного часу (18,2%). По дев'ять разів ми мали щастя бачити й чути молитву горілці <Олімп> та естафету зв'язку від <Київстар>. Однак генеральним спонсором, усупереч твердженню диктора, є скоріше оператор мобільного зв'язку. <Велика> реклама в нього триває 40 секунд, тоді як молитві приділяється 30 секунд (<велика реклама> доповнюється ще й <малою>, 5-ти секундною). Представлено рекламу й інших компаній (не враховуючи інформаційних спонсорів), серед яких Азмол, страхова компанія АСКА, вода Арадон, Укргазбанк, Сатурн, пиво <Чернігівське>.

Молитва по своєму забавна. Особа неєвропейського походження (на жаль, історія не зберегла згадувань про участь в Олімпійських іграх 776 року до нашої ери й пізніше представників інших рас; однак свіжий погляд на всегрецькі ігри повинний, безумовно, вітатися) на сучасному стадіоні з глибини століть пророкує, що через тисячі років дуже багато хто буде <жадати Олімпу>. Усе вірно - нас, нас спраглих в Україні, мав він на увазі, прозріваючи через товщу століть й звертаючись, водночас, до наших нащадків, у яких він свідомо бачить великих прихильників сили <Олімпу>.

У суботу генеральні спонсори в спортивний блок втиснули й політичну рекламу. Малоймовірно, що вони уступили політикам добровільно або за великі гроші заздалегідь ними викуплений і дуже дорогий час. Правдоподібніше інше припущення: вони і виступили замовниками такої політичної реклами. Хто не мав щастя бачити, тому нагадаю. Приблизно о 22 годині (ця реклама йшла й у більш ранніх спортивних блоках) пройшов рекламний ролик В.Ющенка. Слідом за ним кандидат на посаду Президента України, лідер українських націоналістів Р.Козак виступив із політичним застереженням. Він сказав, що націоналісти на чолі з В.Ющенком готові взяти владу в країні. І все б добре, якщо б не американський вплив на В.Ющенка через його американську дружину. А наприкінці пригрозив, цитую: <Народи України, будьте обережні, ми переможемо>. Іншими словами, народи України не дайте нам перемогти, пильнуйте.

Його російською мовою доповнив інший кандидат - О.Яковенко, лідер Комуністичної партії робітників і селян (КПРС). Він теж говорив про загрозу націоналізму, зробив наголос на американських грошах, якими розплачувалися з учасниками так називаного (його слова) усенародного волевиявлення на Співочому полі 4 липня цього року. Обидва кандидата, як бачимо, тягли одну пісню й агітували не за себе, а проти третьої особи. Важко позбавитися враження, що мізансцену ставив один режисер, а його ідеологію поділяють обидва генеральних спонсора спортивних трансляцій.

Великий бізнес прийшов у великий спорт і в політику в Україні. Здається, він не уболіває за бездарно витрачені гроші й не хвилюється за свою репутацію.

Валентин Тур'ян,
незалежний експерт

Програма кандидата у Президенти України В.Януковича

У суспільстві побутує певне нігілістичне ставлення до передвиборних програм кандидатів у Президенти. Попри все спробуємо оцінити їх і зробити певні висновки щодо бачення кандидатами сучасного стану українського суспільства та його перспектив. Оцінка зробленого у Програмі В.Януковича займає скромне місце: <Народ України на шляху незалежності та демократії подолав гостру системну кризу, досяг високих темпів економічного зростання і здійснює найскладніші соціальні та політичні перетворення. Україна визнана міжнародною спільнотою>.

Від чинного Прем'єр-міністра бажано було б почути більш розгорнуту характеристику стану економіки, ніж лише згадування про високі темпи зростання ВВП, які, до речі, поки що не приводять до поліпшення якості життя українців. Щодо оцінки здійснюваних соціальних та політичних перетворень, у Програмі знаходимо такий пасаж: <Часу на руйнівну політичну демагогію та нездійсненні обіцянки у нас уже немає. Ті, хто розриває Україну на <західних> та <східних>, <щирих> та <штучних> українців, шукає ворогів усередині держави та паплюжить її за кордоном, повинні зрозуміти, що їх пора минула>. Відкидання демагогії зрозуміле. Не зрозуміло лише, на чию адресу зроблено закид: опозиції чи влади (власну). Адже навіть не досить прискіпливе вивчення виступів Президента Л.Кучми як в Україні, так і за її межами підтверджує, що їх зміст повністю вписується у наведене визначення.

Кандидат, таким чином, ухилився від оцінки сучасного стану суспільства і економіки. Проте, можливо, це тактичний хід у зв'язку з небажанням оцінювати власну роботу, і прогалина буде надолужена у позитивній частині Програми.

Економічний блок Програми складається з двох частин, які ми при аналізі об'єднаємо. Він охоплює усі напрями діяльності уряду і на перший погляд начебто не повинен викликати заперечень. Проте, читаючи Програму, відчуваєш певне невдоволення. Вона несистематизована, занадто абстрактна, відірвана від реального життя - програма для всіх часів і народів. До того ж еклектична, на підтвердження чого наведемо один з багатьох прикладів: <Досягнемо ефективного розвитку територій і високотехнологічних галузей, подолаємо регіональні диспропорції, значно підвищимо конкурентноспроможність нашого експорту, розширимо транзитні можливості, забезпечимо енергетичну безпеку держави> - мала куча - більша краща.

Конкретного небагато: обіцянка забезпечити зростання заробітної плати у 2-2,5 раза, зростання мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму та зниження податку на додану вартість до 12 відсотків. Але навіть тут конкретність сумнівна, тому що терміни, як і скрізь, невизначені.

Далі йдуть суцільні суперечності. Кандидат обіцяє, наприклад, <дотримуватися закону, не руйнувати чесний бізнес - тільки таким буде дух перевірок суб'єктів підприємницької діяльності>. Цікавим тут є те, що, з одного боку, майбутній Президент обіцяє дотримуватися закону, за що, певне, українці повинні бути йому вдячні, з іншого - чинний Прем'єр-міністр визнає <дух> сучасних, при його керівництві здійснюваних перевірок підприємницької діяльності, за що його, певне, і потрібно обрати президентом.

Гадаєте, це єдиний такий пасаж? Ось інший: <Залучивши до контролю громадськість, об'єднавши найкращі інтелектуальні сили, ми забезпечимо прозорість і суспільну результативність бюджетного процесу та бюджетів усіх рівнів, унеможливимо розкрадання народних коштів>. Тобто, зараз ми розкрадаємо. Але якщо ви оберете мене президентом, Я обіцяю, що красти не будемо. Згадування про бюджет особливо дотепно, зважаючи на процедуру прийняття закону України <Про Державний бюджет України на 2004 рік> і нещодавнє внесення змін до нього. А також у зв'язку з оприлюдненням повідомлення, що спонсорами присутності двохсот VIP-персон на Олімпіаді у Греції виступили бюджетні Мінагрополітики, Мінтранс, державне підприємство Укрзалізниця.

Далі читаємо: <Інформація про об'єкти державної та комунальної власності, які продаються і надаються в оренду, а також про наявність земельних ділянок для нового будівництва стане доступною для кожного підприємця>. Негайно хочеться запитати: чому лише <для кожного підприємця>, чому не <для кожного громадянина>? Адже державна і комунальна власність - суспільне надбання. Це що, недбалість чи істинне бачення кандидатом (і його оточенням) суті приватизаційних процесів?

Дуже гарно, що селяни не читають програм кандидатів. Вони померли б від радості, побачивши у Програмі В.Януковича таке.

<Я гарантую, що кожний селянин - власник земельного паю, кожна сільська громада і кожне господарство будуть захищені від свавілля спритних ділків, які, порушуючи Закон, відбирають у селян землю, не віддають зароблене, перешкоджають вигідно реалізовувати їх власну продукцію. Український селянин не буде наймитом! Хлібороб стане господарем на власній землі!> Наївність і відстороненість від суворої дійсності цього програмного положення коментувати зайве.

Виборці, безумовно, підтримують наміри кандидата захистити права наших співвітчизників, які тимчасово працюють за кордоном, про що йдеться у Програмі. Знову ж таки звернемо увагу, що ця проблема сьогодні надто кричуща, а ставлення кандидата до неї надто стримане.

Соціальна частина Програми викладена під гаслом <гуманного суспільства рівних можливостей, захищених законом> і є теж всеохоплюючою, хаотичною, викладеною у вигляді гасел і занадто пафосною.

Згадані всі верстви населення: пенсіонери, ветерани війни та праці, чорнобильці, жінки, діти, громадяни з обмеженими фізичними можливостями, малозабезпечені, військовослужбовці, вчителі, медпрацівники, науковці, працівники культури, студенти, вкладники, власники квартир, тяжкохворі, віруючі тощо - тобто майже всі можливі категорії виборців. Забули лише тих, хто знаходиться під слідством чи відбуває покарання - суттєву частку електорату. Можливо, тому, що вони і без агітації проголосують <як треба>.

Перелічені також усі наявні послуги для населення, включаючи розвиток ринку інтернет-послуг, і, зрозуміло, обіцяно довести їх якість до вищих світових стандартів.

Серед переліку є такі послуги, які сьогодні в Україні не на слуху, ще не започатковані, а саме: створення громадянам з обмеженими фізичними можливостями умов для повноцінного життя; реалізація широкомасштабної програми будівництва соціального житла: створення нової сільської школи, комп'ютеризованої і сучасно обладнаної; запровадження служби сімейного лікаря на селі; спрямовування коштів, отриманих від реалізації державного майна, на компенсацію знецінених заощаджень громадян та належне пенсійне забезпечення; забезпечення радіаційної безпеки.

Звичайно, це ті стандарти життя, до яких потрібно прагнути. Сумнівна лише реалістичність запровадження деяких з них, наприклад, інституту сімейного лікаря на селі чи широкомасштабної програми будівництва соціального житла у доступному для огляду часі. Проте, автор Програми і не визначає термінів. Втім, усі соціальні обіцянки Віктора Федоровича спростовуються практичними кроками уряду, який він очолює. Про це досить переконливо йшлося у попередньому матеріалі.

На завершення кандидат проголошує <утвердження чесної, дієздатної, відповідальної державної влади, ефективного місцевого самоврядування>. І знову все абстрактне: <участь широких кіл громадськості у формуванні та реалізації державної політики і законотворенні, політичний плюралізм, відкритий діалог, конструктивна співпраця, солідарна відповідальність - так ми подолаємо відчуженість державного механізму від життєвих потреб людини>. На особливу увагу заслуговує проголошений кандидатом принцип <солідарної відповідальності>, який, разом з принципом <треба домовлятися>, став чи не визначальним у проведенні державної політики після того, як В.Янукович став Прем'єр-міністром.

Залишається лише вітати останню тезу Програми кандидата, а саме:

<Відродимо високу мораль і патріотизм. На державній службі будуть працювати чесні професіонали>. Тут Віктор Федорович попав у <яблучко>, адже останні місяці президентства Л.Кучми особливо яскраво підтвердили, що саме ці якості у нашої влади і вищих її посадовців відсутні. Виборці, безумовно, підтримують і моральність, і патріотизм, і чесність, і професіоналізм державних службовців, і влади у цілому і саме тому повинні добре думати, кого обирати Президентом.

Як підсумок відзначимо абсолютну неконкретність і відстороненість від дійсності переважної більшості програмних положень кандидата, його небажання визначити найболючіші сьогодні суспільні і державні проблеми, які Україні залишає <епоха> Л.Кучми і без вирішення яких все решта - пусті обіцянки. Леонід Данилович із задоволенням підписався б під кожним положенням Програми Віктора Федоровича. Наступність курсу безперечна.

Якщо ж хтось захоче списати недоліки Програми на оточення кандидата, на тих, хто готував Програму, то правомірне питання: яка ж команда буде здійснювати управління Україною у разі перемоги кандидата? Отож, при обранні Віктора Федоровича Президентом Україні гарантована єдина зміна: бренд <СДПУ(о)> зміниться брендом <Регіони України>.