"> Інститут політики
 "ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №30 (35)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   1 - 7 вересня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Випробування Росією


    Сергій МАКЕЄВ
     Нежартівливі пристрасті навколо рейтингів кандидатів і майбутнього exit-poll


    Олександр ПАЛІЙ
     Інформаційна політика влади –загроза національним інтересам


    Валентин ТУР’ЯН
     Економічна програма кандидата у Президенти П.Симоненка


 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

Випробування Росією

Протягом літа українська влада активно і цілеспрямовано перебудовувала відносини з західними партнерами. Вона відмовилася від конкретної мети, - набути членства у Європейському Союзі і НАТО. Міжнародні організації, не байдужі до стану демократії та якості проведення виборів, отримали досить відверті, якщо не сказати брутальні, сигнали: зайва увага до внутрішніх справ недоречна, а зайва прискіпливість у питаннях демократії та дотримання прав громадян буде сприйматися як недружні дії. Хвиля антизахідної пропаганди продовжує здійматися дедалі вище.

На цьому фоні позиція Росії щодо наших виборів донедавна виглядала невизначеною і у чомусь пасивною. В Москві здебільшого висловлювалися у тому сенсі, що обидва основні претендента на посаду Президента України мають свої переваги і недоліки. Не приховуючи прихильність до кандидата від влади, там утримувалися від надто відвертих дій на його підтримку.

В останні дні все змінилося радикально. Антиющенківська пропагандистська кампанія, що її з розмахом ведуть контрольовані владою, надто СДПУ(о), засоби масової інформації, підхоплена й російськими медіа. І головні мотиви тут ті ж самі, - критикувати владу і вимагати дотримування демократичних норм - не патріотично; ті, кому увага міжнародної демократичної спільноти допомагає, є запроданцями. Більш цілеспрямованими стали й дії російської влади. Вона вже не звертає уваги на ризик втратити обличчя, надаючи допомогу одіозному українському режиму. Але нас має турбувати не те, що Кремль переслідує свої інтереси, а те, що наші можновладці готові принести наші національні інтереси у жертву своїм власним.

Про те, що зовнішня політика України цілком залежить від виборів, про те, що можливості Росії вплинути на їх результат є значними, написано вже достатньо. Чому це так? В останнє десятиліття в Україні, і не тільки в період виборів, політика влади була спрямована головним чином на самозбереження. Те, що майбутні вибори мають особливе значення в житті країни, треба розуміти, що і в українсько-російських відносинах присутня не лише кон'юнктура виборчої кампанії, а й потреба підбивання підсумків і визначення нових стратегічних перспектив. Головним чином йдеться про оцінку результатів політики стосовно Росії, яку протягом останнього десятиліття особисто визначав і здійснював Леонід Кучма. Тим більше, що він сам наполегливо твердить про великі успіхи, які, виявляється, досягнуті головним чином останнім часом.

Донедавна Україна не погоджувалася на повномасштабну участь у жодному з міждержавних об'єднань, які створювала Москва. При цьому співробітництво у сферах, де воно виявлялося вигідним, розвивалося швидко і без жодних ідеологічних або геополітичних навантажень. Російська політика Леоніда Кучми не була позбавлена прагматизму. Вона дозволяла вирішувати деякі поточні проблеми. Зрозуміло, що широко застосовувалися тіньові схеми, а прибуток отримувала не стільки держава, скільки представники великого капіталу, репрезентованого у владі. На геополітичному самовизначенні національної правлячої еліти позначаються об'єктивні й суб'єктивні складнощі адаптації до змін, пов'язаних з інтернаціоналізацією, побоювання малознайомого нового. Саме це (більш ніж конкретні розрахунки) визначає прихильність до співробітництва з Росією і Білоруссю. Проте очевидно, що на цьому не можна побудувати раціональну довгострокову зовнішньополітичну стратегію.

Україна, яка затрималася на ранній стадії реформ, залишилася в напівізольованому стані і змушена самостійно вирішувати проблеми двосторонніх відносин із Росією. При цьому її власні слабкості проявляються особливо рельєфно. Нерівноправність цих відносин останніми роками поглибилась і набула рис природності. Сформована на сьогодні асиметрія нашого співробітництва ґрунтується не лише на різниці потенціалів. І справа далеко не обмежується тим, що за президентства Леоніда Кучми російський бізнес заволодів багатьма стратегічно важливими українськими підприємствами, що Росія здатна системно впливати на наш інформаційний простір, що країна зовсім не захищена від втручання в її внутрішні справи. Набагато більше значення має несамодостатність української правлячої верхівки. Це виявляється в її культурній, цивілізаційній, геополітичній орієнтації, у ментально-психологічному плані, зрештою - у нездатності зрозуміти й відстоювати національні інтереси. Усе це, як і невміння відповісти на виклики часу, боязнь реальних демократичних перетворень, визначає її потребу в опіці з боку добре знайомого "старшого" партнера.

Українська правляча верхівка завжди програвала російській. Але при цьому вона йшла на поступки на державному рівні, досягаючи своєрідного балансу за рахунок забезпечення групових інтересів. Склалася ситуація, коли державні чиновники в контактах із московськими колегами відчувають себе не тільки й не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного відгалуження міжнаціональної касти, які зобов'язані керуватися неоформленими особистими домовленостями вищих керівників, завданнями лідерів кланів, які зростили або прикормили їх. У цих відносинах утвердилася чітка ієрархія, а вияви нерівноправності сприймаються як норма.

Росія має в Україні своїх лобістів найвищого рівня; Україна в Росії не має жодних. Багато в чому це пов'язано з тим, що в нашій країні такі лобісти виникають самі, оскільки характер влади і бізнесова практика цілком дозволяють реалізовувати у такий спосіб індивідуальні та групові інтереси. Понад те, заступництво Москви стало однією з основ існування сформованого політичного режиму. Його наполегливо домагаються, за нього конкурують. Не дивно, що до наших виборів північний сусід ставиться, як до вибору надійної довіреної особи.

Росію, як і раніше, турбує можливість реального зближення України із Заходом та ослаблення через це своїх позицій. Але це вже не стосується Леоніда Кучми й обраного ним наступника. Фактично проблеми Москви у відносинах з Україною трансформувалися радикально. Раніше часом доводилося обмежувати надмірну самостійність партнерів, тепер - компенсувати їхню слабкість, нездатність забезпечити стабільність і надійну передачу владної естафети. У Росії легко й швидко усунули загрозу посилення демократичної опозиції, й у Кремлі дивуються, як це схибили в нас на Банковій. При цьому російський правлячий режим зберіг відносно привабливий фасад формально демократичної держави і виглядає набагато краще, ніж нові незалежні країни. Крім України. За основними показниками демократичного розвитку Росія й Україна, зокрема, за рівнем забезпеченості політичних прав і громадянських свобод, стоять поруч. Але в нашій країні можлива та реально має місце політична конкуренція, а повернення до демократичних реформ стоїть на порядку денному.

Інтенсивність контактів Леоніда Кучми та Володимира Путіна зростає. Але зустрічі президентів не вирішують усіх проблем. І якщо в Москві лише поступово усвідомлюють, що їм, можливо, доведеться рахуватися з наявністю в Україні різних поглядів на принципи партнерства, то в нас відхід від штампів в оцінці партнера й вироблення реалістичного курсу для основних політичних сил виступає як актуальне завдання. Хоча логіка передвиборної боротьби цьому не надто сприяє.

Найактуальнішим із завдань є розділення реальної сьогоднішньої Росії та масових уявлень про неї. Значення Росії як економічного партнера об'єктивно дуже велике. Проте важливо усвідомлювати, що головним чином це пов'язано з природними ресурсами, масштабами та якісними особливостями російського ринку збуту. Правові ж, фінансові та технологічні її показники не створюють привабливої перспективи партнерства. Тобто з Росією в її нинішньому стані можна і потрібно торгувати, взаємодіяти в освоєнні ринків країн, що розвиваються, підвищувати ефективність використання успадкованого промислового потенціалу. Водночас співробітництво з нею не може бути стимулом реформування та технологічного переозброєння виробничої сфери. Приток капіталу залишається незначним, тоді як його витік - істотним. Така ситуація безпосередньо пов'язана з політичними і правовими умовами ведення бізнесу. Тенденція згортання навіть тієї слабкої й недосконалої демократії, що склалася в єльцинський період, дедалі глибше впливає на партнерський потенціал і конкурентноспроможність Росії.

Те, що Росія виглядає благополучніше й впевненіше, ніж Україна, аж ніяк не скасовує того факту, що тенденції її розвитку більш ніж суперечливі, а результати в цілому негативні. Зменшення як політичної, так і економічної ваги у світі триває. Стратегія, розроблена за Путіна, може забезпечити велику внутрішню стабільність і керованість, подолання кризових явищ, пов'язаних із помилками і непослідовністю економічних трансформацій. Вона ж передбачає обмеження ініціативи й конкуренції, стримування суспільного прогресу. Ослаблення Росії стало одним із чинників зниження інтересу у світі й до Україні. Модна ще донедавна думка про те, що <Росія без України ніколи не відродиться як імперія>, фактично втратила актуальність. Наша країна вже не зможе, навіть якщо захоче, посприяти північному сусіду в цій важливій справі. Ми, не тільки в результаті власних дій, а й завдяки російським консерваторам, дрейфуємо вниз у геополітичному табелю про ранги.

Росія, перейшовши від координації зусиль країн-учасниць СНД до суто індивідуальної політики, цілком відмовилася від свідомої або мимовільної ролі локомотива перетворень. Усі інтеграційні проекти в регіоні передбачали мінімум реформ і максимум зусиль на консервування ізольованості та створення специфічних механізмів міждержавної взаємодії, що фактично підміняють цивілізовані прозорі форми співробітництва.

Відповідальні політичні лідери повинні боротися з помилками своїх прибічників. Але як це складно тим, хто в період боротьби за виборця може скористатися цілком працюючими міфами. У випадку з Росією це стосується і єдиного кандидата від влади, і лівого. Вони не хочуть помічати (і тим більше не готові визнати), що колишньої Росії, до якої вони апелюють і на підтримці якої будують свою стратегію, вже не існує. Причому це стосується не лише влади.

Важко собі уявити, що лівих влаштовує та модель суспільного розвитку, яку сконструювало вище російське чиновництво разом із великим бізнесом сумнівного походження. Росія будує державний капіталізм. Ліберальних русофілів не може не засмучувати завмирання політичного життя, поширення конформізму й громадянської пасивності. Але для мільйонів наших громадян теплі почуття до Росії ґрунтуються на культурній та духовній близькості. Проте і тут багато що змінюється. Зазнають трагічних змін навіть такі глибинні чинники східнослов'янського братерства, як схожість національних характерів, щиросердечність, відкритість. Повернення ситуації пригніченості владою, характерної для радянських часів, сьогодні, коли свобода по ковтку стала доступною, переживають важко. Тим більше, що воно не компенсується ані колишніми ілюзіями щодо історичної місії, гордістю за державу, ані достатньо широкими можливостями самореалізації. Звідси швидке поширення духовного примітивізму, ксенофобії або жорсткого прагматизму, що не залишає місця для сентиментів.

Українсько-російські відносини розвиваються не так, як планували в Києві та Москві. У цьому немає нічого дивного, адже і внутрішні процеси в обох країнах, особливо в Україні, багато в чому розвиваються не за планом. Очевидно, що зміни тут не тільки дозріли, а й стали гостро необхідними. Але так як є для влади зручніше. І в Києві, і в Москві.

 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Нежартівливі пристрасті навколо рейтингів кандидатів
і майбутнього exit-poll

У вітчизняній політичній історії зустрічається одна ситуація, яка без яких-небудь змін повторюється кожної виборчої кампанії. Кілька спеціалізованих організацій, використовуючи для цього визначені процедури, запитують громадян про ступінь популярності політиків, партій або блоків партій, про довіру до них, тобто проводять опитування громадської думки, а потім надають отримані дані на суд цих самих політиків і громадськості. Такі дані в період виборчої кампанії називають рейтингами. Зі свого боку політики (лідери існуючих у країні політичних організацій, кандидати в Президенти), а також повноважні представники партій та блоків в обов'язковому порядку і регулярно називають такі дані (рейтинги) брехнею, обдурюванням, вважають їх наслідком підступних дій політичних супротивників, жадібністю й продажністю осіб і організацій, що проводять опитування громадської думки.

Зустрічаються, утім, й міцніші вирази. Напередодні виборів до парламенту у 2002 році лідер блоку <За Єдину Україну> В.Литвин (він же - на той час член-кореспондент Національної академії наук України, а нині академік НАН України) назвав соціологію <проституйованою наукою> - так не до душі йому були рейтинги очолюваного ним блоку. Звісно, академік може не знати, що соціологія практично не має відношення до опитувань громадської думки (для пояснення: тих, хто плавить сталь і чавун, адже не ототожнюють з наукою про властивості металів). Істотніше інше - з його легкої руки Україна стала першою країною в новітній політичній історії Європи, у якій маститий учений поділяє науки на <правильні> й <проституйовані>. Варто нагадати, що тільки в оточенні Й.В.Сталіна, мабуть, цим займалися з таким же захопленням.

Тим часом, підкреслював вже один із героїв Достоєвського: <пожежі не на дахах, пожежі - у головах>. Але ж вторив йому професор Преображенський з <Собачого серця> Булгакова: <розруха не в клозетах, розруха - у головах>. Повторимо й ми: <проституйоване не в науці, тобто не в зводі твердих правил і норм, а - у головах>. Проте, переконання кого б то ні було завжди вважалося заняттям й малоефективним, й невдячним. Випадок же з політиками взагалі, мабуть, із розряду найскладніших.

Наприкінці серпня І.Гринів, заступник керівника виборчого штабу В.Ющенка, на прес-конференції заявив, що більшості оприлюднених рейтингів довіряти не можна. Й навів основну причину: для організацій, що проводять опитування виборчих настроїв громадян, це єдиний спосіб заробити гроші, а прагнення одержати гроші спонукає їх підлаштовуватися під вимоги замовника. Або, прямою мовою: організації <малюють> цифри, що не відображають реальний стан справ. На минулому тижні з ним солідаризувався кандидат у Президенти від <третьої політичної сили> А.Кінах. На одному з передвиборчих плакатів О.Мороза читаємо: <Ми не граємося в рейтинги, ми реально допомагаємо людям>.

Отже, не складається у політиків із рейтингами, не подобаються вони їм. Це все, на їхню думку, не стерильні навколополітичні ігри. Однак розподіл на <більшість рейтингів> (тобто неправильних) і <меншість рейтингів> (тобто правильних) представляється досить таки ліберальним. Це вам не цілком <проституйована наука>. Є все-таки в країні сумлінні й компетентні <полстери> (організації, що проводять опитування громадської думки). Не лихо, що в кожного кандидата в Президенти або політичної партії це будуть різні довірені особи й організації. Головне - що вони все-таки є.

Проте і з формулюванням <більшість оприлюднених рейтингів> варто було б розібратися. Для початку насмілюся припустити - маються на увазі тільки загальнонаціональні, а не регіональні опитування (в окремих областях або містах). Якщо це так, то загальнонаціональні рейтинги регулярно обнародують чотири організації - Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), центр <Соціальний моніторинг>, центр О.Разумкова, а також фонд <Демократичні ініціативи>, що замовляє опитування центрові <СОЦІС>. Не кожен місяць свої дані представляють громадська організація <Демократичне коло> й фірма <Юкрейн сосіолоджі сервіс> (USS). У серпні відомий московський політичний консультант Г.Павловський навів дані московського ж Фонду громадської думки (ФОМ). Це єдина поява авторитетної опитувальної фірми нашого північного сусіда на політичному полі України цього року і тому не зважатимемо на неї у нашому огляді. Звідси випливає, що формулювання <більшість оприлюднених рейтингів> й причина, за якою їм не слід довіряти, відноситься до названих вище шести організацій, а ще точніше - до перших чотирьох. Ну не має більше кого викривати.

Однак звинувачення в <продажності>, у готовності <малювати> цифри в угоду замовникові ґрунтуються на явному непорозумінні. Усі вони дійсно давно присутні на ринку відповідних послуг, регулярно проводять опитування в різних цілях й для різних клієнтів, володіючи організаційними й технічними засобами виконання такого роду замовлень. Головний з таких засобів - це бригади інтерв'юерів (так називана <опитувальна мережа>) приблизно в 150-200 населених пунктах. Щоб мережа залишалася працездатною опитування повинні проводитися щомісяця. Останнє означає, що джерелом доходу подібних організацій зовсім не є і не можуть бути періодичні з інтервалом приблизно в два роки вибори в парламент та вибори Президента. Їхній бюджет формується (більшою або меншою мірою стосовно до кожної організації) за рахунок грантів університетів або благодійних фондів (у наукових цілях), а також, переважно, за рахунок маркетингових досліджень (у комерційних цілях).

Власне, маркетинг, тобто дослідження умов і факторів успішного просування товарів на ринку, і є основним запобіжником, що не дозволяє організаціям, які проводять опитування населення, потурати або брати участь у маніпуляції цифрами. Тут - основне й регулярне джерело їхнього фінансування. І якщо можливі клієнти (виробники товарів) засумніваються в репутації або кваліфікації виконавців їхніх замовлень, вони просто підуть до конкурентів. Іншими словами, репутація в даному випадку для них набагато дорожча за разові замовлення політичних партій або виборчих штабів. До того ж, ризикувати нею - значить ризикувати й власним майбутнім благополуччям. Упевнений, вони на це не йдуть і ніколи не підуть.

Проте, гострота політичної боротьби така, що на подібні доводи політики не мають наміру зважати. Не встигли чотири названі вище організації заявити наприкінці серпня про створення консорціуму із проведення exit-poll (транскрипція: <екзит-пол>), як С.Тігіпко, керівник виборчого штабу В.Януковича, поспішив з остаточним вердиктом: результати такого опитування є нічим іншим, як маніпуляцією громадською думкою. Відповідно до статусу політика високого рангу аргументацією він себе не обтяжував. Інакше нині і не буває, адже в нашій політиці позиція набагато важливіша доводів, честі та репутації. Але чому ж так захвилювався керівник виборчої кампанії одного з головних претендентів на вищу державну посаду, чому він такий переконаний й впевнений?

Нагадаю, що exit-poll - це проведене за спеціальною методикою опитування громадян на виході з виборчих дільниць. Їм задають одне питання - за кого ви проголосували. Дані, що отримані за цією методикою, дозволяють стежити за ходом голосування й оперативно виявляти лідерів політичних переваг населення, а також через кілька годин після завершення процедури народного волевиявлення з досить високою точністю інформують про результати виборів. Такого роду опитування проводяться в усіх демократичних країнах (замовниками виступають зазвичай засоби масової інформації - великі газети чи телеканали). В Україні вони проводилися на парламентських виборах 1998 та 2002 рр. і президентських виборах 1999 р. Щоразу переможці й частка отриманих ними голосів виявлялися близькими до тих, що згодом оприлюднювала Центральна виборча комісія.

Результати exit-poll радикально не збіглися з офіційними тільки у випадку виборів міського голови Мукачевого. Однак і тут про неспроможність або політичну заангажованість процедури говорити, щонайменше, передчасно: протоколи виборчих комісій були викрадені, а Генеральна прокуратура визнала факт підробки протоколів на деяких виборчих дільницях. Загалом, перевірити й уточнити нічого не можна. Схоже на те, що тут перед нами ситуація, яка не стільки дискредитує exit-poll, скільки дискредитує владу, відповідальну за проведення виборів й дотримання відповідних правил і норм. Однак не у звичках нашої влади визнавати свої помилки: за часи суверенного існування України вона ще не зробила жодного хибного кроку. Принаймні я про такий не чув.

У світлі коротко викладеної вище історії exit-poll в Україні теза С.Тігіпко про маніпуляції громадською думкою варто прочитувати в такий спосіб. На тому самому Заході, що нам не указ, а також колись в Україні, процедура може й підтверджувала свою ефективність. Але часи змінилися і восени нинішнього року результати exit-poll найрадикальніше розійдуться з офіційно отриманими Центральною виборчою комісією. Розбіжність - <аж до навпаки> - й засвідчить факт маніпуляції. У підсумку тим, хто все ще вірить у сумлінність полстерів, доведеться визнати: консорціум організацій взявся не за свою справу й зовсім не інформування громадськості про дійсні політичні переваги громадян є його метою, а навмисне й небезкорисливе введення людей в оману щодо масштабів народної любові до конкретних кандидатів у Президенти.

Клепані на язик кажуть, що один високопоставлений чиновник (чи то в нашій, чи то в сусідній державі) на апаратній нараді обіцяв повідривати підлеглим руки, ноги й голови, якщо в них слова будуть розходитися зі справами. Але ми, в Україні, точно знаємо - наша влада своїх слів не зрікається. Сказано - результати опитувань й офіційні підрахунки голосування не співпадуть, значить - не співпадуть. С.Тігіпко напевно знає, що говорить й недоречно нам, на дні каламутного політичного океану, ставити його слова під сумнів. Гей, хто там підраховує голоси? Бережіть руки, ноги, голови. Не доводьте владу до гріха, та й нас, пересічних громадян, побережіть від шокуючих подробиць.

Наостанок щодо рейтингів. Народ наш не те, щоб розлюбив своїх політиків. Він ще не встиг їх полюбити. Може поки немає за що? Проте, здається, це не проблема полстерів. Скоріше, це проблема політиків.

 

Олександр Палій,
експерт Інституту політики

Інформаційна політика влади - загроза національним інтнересам

Від працівників обласних державних радіокомпаній стало відомо про початок розсилки адміністрацією Президента темників з матеріалами антиєвропейського характеру для обов'язкового оприлюднення. До радіокомпаній розіслано зразок "Эфирной справки", з "убедительной просьбой... отсылать эфирные справки не позднее 16.00 четверга текущей недели". У цій довідці керівництво радіокомпаній має вказувати дату виходу, час виходу, назву і хронометраж розісланих матеріалів після їхнього розміщення в ефірі.

Назви матеріалів для обов'язкового оприлюднення говорять самі за себе: "Безкоштовний сир американського конгресу", "Вступ до ЄС буде коштувати Україні 25% ВВП", "Поразки ЄвроЛатвії", "Україна на лінії фронту. Цілі НАТО залишилися ті ж самі, що й 50 років тому - знищити Росію", "А де тут Євровихід?", "Нові форми американської експансії на Схід", "Акти - селянам, землю - американцям" тощо. Зрозуміло, в кожному з цих матеріалів у негативному контексті фігурує Ющенко.

Набагато раніше такі матеріали почали синхронно з'являтися в ефірі телекомпаній та в регіональній пресі. Аргументаційна якість цих матеріалів вкрай низька. Наприклад, у Херсоні в місцевій газеті, підконтрольній облдержадміністрації, було розміщено статтю, яка доводила, що Західній Україні необхідно інтегруватися до ЄС, а решті лишатися в ЄЕП.

Звичайно, для людей зі здоровим глуздом та пам'яттю зрозуміло, що зовсім не НАТО і не США знищили третину населення України під час Голодомору та репресій, та ледь не зжили із світу Україну як таку. Також для всіх, хто має звичку аналізувати факти, зрозуміло, що належність до спільноти демократичних держав дала безпеку і процвітання Німеччині, Японії та чималому числу інших держав. Нові східноєвропейські члени ЄС і НАТО так палко домагалися членства саме задля цього - безпеки та процвітання.

Однак, для значної частини населення, не обізнаної в хитросплетіннях міжнародної політики, ця пропаганда цілком здатна спрацювати на реанімацію стереотипів часів "холодної війни".

Водночас, відповідно до Закону України "Про основи національної безпеки", ухваленого конституційною більшістю, пріоритетом національних інтересів України визначено "інтеграцію України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір". Відповідно до цього Закону основні напрями державної політики з питань національної безпеки полягають у забезпеченні "повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору".

Таким чином, ця антиєвропейська діяльність є, відповідно до законодавства України, ще й антиукраїнською. А ще ж крім Законів є численні нормативні акти самого Президента Л.Кучми з тезою про "відданість європейському вибору", зокрема і його послання з промовистою назвою "Європейський вибір".

Голова Дніпропетровської облдержадміністрації Володимир Яцуба, не чужа людина для СДПУ(о), порекомендував уважно вивчити частину промови Кучми з нагоди Дня Незалежності, що стосувалася зовнішньої політики України, і розглядати її як програмну.

У цій написаній на Банковій еклектичній промові є цікавий пасаж: за словами Кучми, відносини з Росією - "це у наших відносинах з Європою не мінус, як нам закидає опозиція справа, а жирний плюс". Може, такі відносини, які нині розвиває адміністрація Медведчука - не "плюс", а "жирний хрест" у відносинах з Європою?

Під словесну димову завісу влада передала під контроль іноземцям український інформаційний простір. Через такі темники російські політтехнологи втручаються в інформаційне наповнення найрейтинговіших українських телеканалів, регіональної преси, а віднедавна й радіо.

Одного разу російський "політтехнолог" Гліб Павловський заявив, що Україні не варто заглиблюватися в дослідження її історії, а розвиватися з тієї точки, яка є сьогодні. Підрубати історичне коріння - дуже ефективний спосіб ослаблення країни. Гітлер стверджував, що варто позбавити лише одне покоління знань про історію народу, і він перетвориться на натовп, з яким можна робити все, що завгодно.

У результаті з подачі АП в усіх регіонах України свято незалежності проводилося під гаслом "З Днем народження, Україно!". Попри те, що Україна народилася зовсім не 13 років тому, а набагато раніше. Раніше, ніж та ж Росія.

На відзначенні 13 річниці незалежності Президент Л.Кучма чимало говорив про патріотизм. За його словами "любов до рідної вітчизни демобілізації не знає. Державники за покликанням у відставку не йдуть навіть тоді, коли завершується черговий термін їхньої служби. Змінюватися можуть хіба що посади, але незмінним є пост служіння Україні, на якому ти - вічний вартовий".

Весь цей пафос висловлювань з подвійним дном - після передачі суверенних українських повноважень Росії в результаті Угоди про ЄЕП, після здачі на рівному місці Керченської протоки, надій на енергетичну незалежність України у питанні нафтопроводу "Одеса-Броди", після вкрай невигідних для України схем погашення боргів за російський газ та так само невигідної для України угоди про транспортування російської нафти. А також після численних фактів використання будинку на Банковій для антиукраїнських диверсій.

"По ділах їхніх пізнаєте їх..." - ця Біблійна мудрість сьогодні дозволяє краще розуміти реальну ціну словоблуддя української влади про європейський вибір та про український патріотизм.

 

Валентин Тур'ян,
незалежний експерт

Економічна програма кандидата у Президенти П.Симоненка

Програма П.Симоненка, на відміну від програми В.Януковича, чітко визначає сучасне соціально-економічне становище України як національну катастрофу, до якої призвела свідома та цілеспрямована діяльність влади та породженої нею кланово-олігархічної мафії, а також ринкові реформи. Така оцінка однозначно заперечує тезу про "українське економічне чудо". Катастрофа чи ні - покаже час, але на критику сьогоднішній стан економіки та суспільства заслуговує. Попри такої категоричності, безпосередньої оцінки сьогодення та дій влади у програмі не знаходимо, критика якась анонімна і спрямована переважно у минуле: на "шахрайські трасти", скорочення ВВП у 1991-1999 роках тощо. Безумовним плюсом програми є згадування про зменшення за часів правління Л.Кучми чисельності населення України на 5 млн. людей. Факт переконливий, якщо зважити, що чисельність населення продовжує суттєво скорочуватись і у поточному році.

·        У економічній частині програми кандидата знаходимо одночасно як положення про удосконалення ринкових механізмів, так і такі, що обмежують чи навіть заперечують ринковий шлях розвитку. Пропонується, наприклад, "забезпечити державний контроль за цінами на товари першої необхідності, а також на природний газ, паливно-мастильні матеріали, електроенергію, послуги електрозв'язку, громадського і залізничного транспорту, тарифи в сфері житлово-комунального господарства". Така пропозиція засвідчує лише нерозуміння того, що при товарному виробництві ціни є об'єктивною категорією і не залежать від будь-чиєї волі, навіть президентів. Досвід уряду В.Януковича з регулювання цін на зерно, на хлібобулочні вироби та бензин засвідчив, що таким чином можна досягти лише тимчасового пропагандистського ефекту з руйнівними наслідками для економіки у найближчому майбутньому. Правда, досвід нікого нічому не вчить, і уряд повторно розпочав популістське передвиборче зниження цін на хліб, яке, можливо, спрацює на період виборів, але потім найболючіше вдарить саме по бідних, яких зараз таким чином зазивають до виборчих урн, а також може довести хлібопекарну промисловість до розвалу. Тут варто було б вести мову про ефективну, не таку, як зараз, боротьбу з монополізмом у виробництві та сфері послуг, про проведення такої державної політики, яка б максимально скорочувала кількість посередників між виробником і споживачем, про підвищення конкурентноздатності українських товарів, про що у програмі кандидата навіть не згадується.

Кандидат пропонує також запровадити державну монополію на зовнішню торгівлю, виробництво і реалізацію алкогольної й тютюнової продукції, на медикаменти. Така пропозиція якось не корелюється з реальним сьогоднішнім станом цих галузей. Лікеро-горілчана і тютюнова промисловості останнім часом надзвичайно розвинулись, небачено розширився асортимент продукції, зріс експорт. Чи краще повернутися знову до "Московської", "Столичної" та "Пріми", тільки в українському варіанті? Турбота, певне, про наповнення бюджету, про збір податків, зокрема, акцизу. Так якраз тепер, при розвиненому виробництві, надходження і можуть бути значними, тільки сьогоднішня влада чомусь не хоче збирати податки, лише час від часу імітуючи активність у вигляді нещодавніх міліцейських рейдів, які більше наповнили кишені перевіряючих, ніж бюджет. Ось тут поле діяльності для майбутнього Президента.

Програма передбачає "відновлення діяльності підприємств для виробництва найважливіших видів продукції - тракторів, автомобілів, комбайнів, тепловозів й електровозів, літаків - з наданням державної підтримки цим виробництвам". У часи високих технологій та інформаційного суспільства, коли найбагатшою людиною планети є розробник комп'ютерних програм, нам знову пропонується зосередитися на "залізяках". Ніхто не стане заперечувати проти відновлення роботи цих підприємств, та чи є тут перспектива? Адже усі уряди Л.Кучми проводили саме таку економічну політику і що ми маємо? Сучасні комуністи, на жаль, не роблять ніяких висновків із сумного досвіду своїх попередників. Адміністративна економіка Радянського Союзу будувалась саме на таких засадах і рухнула через свою технологічну відсталість і вкрай низьку ефективність. Заради справедливості зазначимо, що у програмі йдеться про "державну підтримку розробки та впровадження передових прогресивних технологій, наукових досягнень, розвитку техніки", проте і за змістом, і по духу ця теза нагадує мертво-бюрократичні програмні положення КПРС. Тоді як саме високі технології є, застосовуючи комуністичну термінологію, "тією ланкою, за яку можна витягнути весь ланцюг".

Сформульована у програмі теза про "заборону купівлі-продажу земель сільгосппризначення" теж вимагає коментарів. Враховуючи, що такі положення притаманні програмам і інших кандидатів, зробимо коментар цієї тези при розгляді програми О.Мороза як представника аграрного сектора.

Обережного підходу вимагає і теза про "відновлення колективних крупнотоварних сільгосппідприємств", як і "здійснення ревізії приватизованих держпідприємств з метою виявлення законності продажу, виконання новими власниками взятих зобов'язань, виявлення та притягнення до відповідальності винних у порушенні законів і відшкодування державі заподіяних збитків". Привертає увагу односторонність позиції кандидата щодо розвитку відносин власності. Він постійно наголошує на необхідності розвитку крупних підприємств, державних чи з державною підтримкою, повністю замовчуючи проблему розвитку середнього і малого бізнесу. Держава повністю превалює, у програмі нічого не говориться про рівноправність форм власності, що суперечить як законодавству України, так і суті ринкової економіки.

Головним у соціальній частині програми слід визнати пропозиції "ввести на основні продукти харчування і товари народного споживання, а також ліки стабільні єдині ціни в межах всієї країни, накласти мораторій на їх підвищення", та "радикальнознизити тарифи на житлово-комунальні послуги". Про об'єктивність цін ми говорили вище. Додамо, що ринковій економіці притаманне таке не зовсім приємне явище, як інфляція, яка у минулому році сягнула 8,2% - величини, вкрай небезпечної для стабільності економіки.

У цьому році у зв'язку з стрибком цін на нафтопродукти і президентськими виборами вона буде ще більшою, але скажуть нам про це лише після виборів, поки що потрібно утримувати "справну" цифру. Якщо голова Національного банку С.Тігіпко, який відповідає у країні по суті за єдине - рівень інфляції (контроль за грошовими агрегатами і є контролем над інфляцією), буде і далі займатися політикою і продовжувати наповнювати економіку незабезпеченими грошима, ціни неминуче зростатимуть. Згадаємо, коли ми в останнє чули про конфлікти між Національним банком і урядом? За Стельмаха. За В.Ющенка і Стельмаха сформувався майже незалежний від уряду Національний банк, самостійність банка потрібно було і далі утверджувати. Але ж ні - зараз вони живуть душа в душу. Тоді як конфлікти між урядом і національним банком - звичайне і необхідне явище у ринковій економіці, благотворне для суспільства, особливо у складні періоди, який переживає Україна сьогодні. Про ці складні, надзвичайно суттєві проблеми нашого сьогодення програма кандидата, на жаль, мовчить. А регулювання цін - прямий шлях до реставрації адміністративної економіки.

У сфері державного управління передбачена "радикальна перебудова структури та функцій міністерств", що більше, ніж у програмі В.Януковича, але однозначно недостатньо для налагодження системи державного управління, про що йшлося у попередньому нашому матеріалі. Насторожує пропозиція про "створення спеціального органу виконавчої влади, відповідального за збереження та ефективне використання державної власності". Органів виконавчої влади в Україні забагато, і виконувати таку функцію є кому. Відсутня лише стратегія державного управління.

У зовнішній політиці програма в обережних висловлюваннях, але однозначно зорієнтована на ЄЕП і Росію. Чітко сказано про неприпустимість вступу України до НАТО. Це теж не відповідає сучасному стану і тенденціям розвитку: економічні зв'язки України після 1996 року послідовно і невпинно "переливаються" до розвинених країн, що абсолютно нормально, благодатно для суспільства і чого неспроможні зупинити ніякі урядові чи президентські програми, тому що там знаходяться оті високі технології, яких нам сьогодні так не вистачає.

У своєму виступі з нагоди 13-ї річниці незалежності України Л.Кучма бідкався, що у наших близьких і не дуже близьких сусідів були сприятливіші умови для переходу від "імперського режиму" до: незалежної державності. Президент забув лише додати, що сусіди максимально використали ці можливості для послідовного й найбільш повного проведення ринкових реформ, що у свою чергу привело до стабілізації економіки й суспільства. Україна ж усі ці роки з'ясовувала, "яке ж суспільство ми будуємо", проводила псевдоринкові реформи і, як наслідок, потерпала і до цього часу потерпає від політичної нестабільності. Тому Л.Кучма і не зміг наповнити змістом визначення нашої державності, назвавши її просто "незалежною", а всю проблему звів до форми державного устрою. Причому тут це, коли сьогодні навіть у монархіях панує ринкова економіка, що Леоніду Даниловичу, певне, і продемонстрував султан Брунею.

Програма, яку ми аналізуємо, теж в усіх наших бідах звинувачує ринкові реформи і пропонує побудувати якусь абстрактну "соціальну державу". Тоді як Україна сьогодні страждає, застосовуючи знову ж таки формулу комуністичного вождя, не від ринкових реформ, а від їх непослідовності та незавершеності.

Єдине втішає: цю програму, певне, виконувати не доведеться.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.