7 - 14 вересня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

У чому проблеми лівої опозиції?

Ліві політичні сили протягом усього періоду незалежності залишаються на провідних позиціях в українській політиці. Довгий час вони мали більшість у Верховній Раді, їх лідери знаходилися серед головних претендентів на президентське крісло. Соціально-економічна ситуація в країні була і залишається для їх діяльності надзвичайно сприятливою. На них працювали і економічна криза, і розвал соціальної сфери, і ностальгічні настрої значної частини населення. Нарешті, саме ліві партії мали можливість скористатися послугами чисельних досвідчених працівників апарату колишньої КПРС та активістів з “твердим ідеологічним ґартом”.

Проте, найбільше, на що вони спромоглися, – утвердитися в національному політичному просторі в якості головної опозиції. Плани політичного реваншу виявилися нездійсненими. Сьогодні, з виступів кандидатів на посаду Президента Петра Симоненка та Наталії Вітренко, з їх виборчих програм важко зрозуміти, – у чому полягає офіційна стратегія Комуністичної партії України та Прогресивної соціалістичної партії України. Можемо нагадати основне, на чому вони базуються і до чього прагнуть.

З програми КПУ:

Теоретичною та ідеологічною основою Компартії України є вчення Маркса – Енґельса – Леніна, яке постійно збагачується відповідно до реальної дійсності, що змінюється, нових умов і завдань. Компартія України – партія борців за комунізм, суспільство, в якому вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх, суспільство справжнього гуманізму, де людина є не засобом, а метою і творцем історичного проґресу, найвищою суспільною цінністю. Вона бореться проти будь-яких форм експлуатації людини людиною, національного гноблення, сприймає комунізм як природно-історичний процес розвитку світової цивілізації і об’єктивну умову соціального проґресу, як прийдешнє всього людства.

Усунення від влади буржуазно-націоналістичних, антисоціалістичних сил і перехід всієї повноти влади в державі до рад депутатів трудящих; рішуча зміна політичного курсу країни, відновлення реґулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства; відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільненій власності на засоби виробництва і відповідає корінним інтересам трудящих, потребам всебічного проґресу країни.

З програми ПСПУ:

ПСПУ – аванґардна партія трудящих мас, революційного перетворення суспільства. Теоретичною основою програми ПСПУ є марксизм-ленінізм. Розвиток людства підтвердив, що наукова база вирішення соціальних і в тому числі класових конфліктів, подана в працях Маркса – Енґельса – Леніна, може бути єдино надійною базою для вирішення нинішніх суперечностей як у нашому суспільстві, так і у світі в цілому.

Своєю кінцевою метою ПСПУ бачить побудову безкласового суспільства з організацією виробництва на основі вільної і рівної асоціації виробників.

Радикальні плани політичного реваншу, реставрації “реального комунізму”, який був створений в СРСР сьогодні виглядають не надто переконливо. Лідер комуністів Петро Симоненко в своїй програмі цілком адекватно оцінює поточну ситуацію: “курс “реформ”, здійснюваний правлячим режимом, довів Україну до національної катастрофи, яка не має аналогів у світі... Це результат свідомої та цілеспрямованої діяльності влади і породженої нею кланово-олігархічної мафії”. На жаль, тільки оцінює, а не аналізує. Тому його плани і пропозиції виглядають з одного боку тривіальними, з іншого, – відірваними від реальності. Але крім того, вони свідчать про вимушене маневрування у питаннях ідеології і фактичну відмову від комуністичних постулатів.

Державний протекціонізм, приховане обмеження дії ринкових механізмів та нерівноправність форм власності, змішана економіка і змішана соціально-економічна система, – цілком компромісні орієнтири. Те, що попри обіцянки піднести добробут трудящих, на успіх він не надто розраховує, видно з пропозиції надавати землю в оренду сільській інтелігенції. Годуватися доведеться як у 90-х роках. Напрями реформування політичної системи в його програмі не прописані, але наявне характерне “підвищення ролі й прав трудових колективів як основи виробничої демократії, управління підприємством, захисту прав трудящих”.

Крім того вражає легкість, з якою декларується намір “ліквідувати податкові заборгованості; здійснити комплекс заходів щодо повернення коштів, незаконно переведених за кордон; ліквідувати “тіньовий сектор економіки”, подвоїти державний бюджет”, домогтися того, що “незмірно зросте державне фінансування науки, культури, мистецтва, літератури, театру і кіно”. Не продовжуватимемо огляд змісту програми. Врешті, вона є переліком гасел, які комуністи вважають популярними. Але зробимо два зауваження. Перше: КПУ відчуває необхідність відійти від крайнощів своєї партійної програми і шукати додаткових прихильників серед носіїв поміркованих лівих поглядів. Водночас, вони не готові для перегляду своїх підходів до принципових питань суспільного розвитку. Друге: автори виборчої програми не обмежували себе так, як би вони реально передбачали її виконувати. Програма Симоненка розрахована на боротьбу за збереження політичних позицій партії, але не для перемоги і втілення.

Ще більш наочно свідчить про кризу в лівому таборі програма і стиль ведення виборчої кампанії лідера прогресивних соціалістів Наталії Вітренко. Схоже на те, що партії в неї вже немає. Проте, є популярність, яка тримається не стільки на конкретному змісті її пропозицій, скільки на особистій енергії і дещо ексцентричній самовпевненості. Отже, вона веде персональну боротьбу і не відмовляє собі в імпровізаціях, розрахованих на найбільш дезорієнтовану і невибагливу частину електорату. Серед розділів її програми є такі як “Моя боротьба проти цих реформ” та “Боротьба проти мене”. Читачі з почуттям гумору оцінять такі пасажі: “Реалізуючи план Далеса, вони паплюжать в очах виборців моє ім’я і мою діяльність, використовують наклепи, брехню, чутки. Здійснили замах на моє життя. Брехливо прив’язали наш блок до партій Кучми”, “…моя боротьба за курс реформ на захист національних інтересів зумовила жорстке протистояння проти мене влади, олігархії, проамериканських структур і перевертнів у лівому русі”.

Ще цікавіше виглядає “конструктивна” частина програми, де, зокрема, знайдемо: вихід з МВФ (Міжнародного валютного фонду, який не передбачає ніякого формального членства – авт.); “масове спорудження геліоаеробаричних теплоелектростанцій (ГАБ ТЕС)”, принципом роботи яких “є створення і управління смерчем (торнадо)” і які “мають модульний принцип конструкцій в варіації від невеличкого чемодана до 2 МГВт”. Також в програмі є окремі пункти: “заміна пального” і “зростання народжуваності”, обіцянка забезпечити “роботу засобів масової інформації в інтересах розвитку здорового і гармонічного образу життя”.

Пані Вітренко пропонує нам й інші курйози. Вона пропонує ізолювати країну в пострадянському просторі. Але при цьому має намір за рахунок освоєння ринків Росії та Білорусії встановити середню заробітну плату на рівні центральноєвропейських держав. Вона говорить про загрозу імперіалізму, але апелює у своїх особистих справах до Європейського суду з прав людини. Поряд з усім цим блідо виглядають традиційні завдання “забезпечення повновладдя народу через систему повновладдя рад; …надання прав трудовим колективам; …введення народного, державного і робочого контролю”. Зміст програми, несерйозність і, навіть, неохайність з якою вона складена, свідчать про деградацію ідеї “українського прогресивного соціалізму” у варіанті Банкової. Проте, перспектива розвитку лівого руху на етапі від президентських до парламентських виборів 2006 року заслуговує на більш ґрунтовний розгляд в ширшому форматі і з відходом від програмних положень.

Далі буде

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Щодо революційної ситуації в Україні

Якщо ви думаєте, що в нас просто чергові вибори, тобто відносно нетривалий період, коли народ-суверен призначає сам собі гідних керівників, то ви перебуваєте в найглибшій омані. Насправді в Україні сама що ні на є революційна ситуація, тобто переддень революції. Сталість й пристрасть, із якою говорить протягом року про це президент країни Л.Кучма, викликає занепокоєння. В останнє це сталося зовсім недавно, напередодні Дня незалежності та й безпосередньо 24 серпня. На минулому тижні, спілкуючись з особовим складом якогось кримського воєнізованого підрозділу спеціального призначення, він призвав цих збройних людей виконати свій військово-громадянський обов’язок й перешкодити натискові неприборканої революційної стихії, що ось має пройтися політичними просторами країни працелюбних, невибагливих, талановитих людей. Людям така стихія непотрібна, у них є напоготові рятівники.

Не зашкодить нагадати шановній громаді, що у нормальних людей у нормальних суспільствах революційна риторика здана, і то навіть не вчора, в історичний архів. У представницьких демократіях питання про владу (продовження повноважень визначених політичних груп або відмова в ньому) вирішується відповідно до конституційно захищеної регулярності. Це, якщо хочете, передбачувані, заздалегідь запрограмовані «політичні революції», а значить, й зовсім не революції. Термін не є відповідним реаліям сучасних суспільств, вийшов із вживання і йому саме місце в термінологічному музеї. Де він нині і перебуває.

Проте, в одному, безумовно, правий наш президент. Розмова про революції доречна й на часі тільки в тому випадку, якщо ми живемо в суспільстві першої половини минулого століття. У суспільстві, повному нестерпних несправедливостей; у суспільстві найглибшого розколу між владою й народом; у суспільстві, у якому немає ніяких можливостей законного відсторонення від влади політичних керівників, які переоцінили власні здібності й можливості управляти державою, або ж чимось скомпрометували себе. І це, як ви розумієте, суспільство не «буржуазної демократії», з його вже міцними інститутами забезпечення прав і свобод громадян, що динамічно розвиваються. Там масові виступи протесту проти несправедливих дій або бездіяльності влади в порядку речей, у тому числі й як погроза відсторонити від влади на чергових виборах (публічна відставка політиків у відповідь на подібну критику знизу також досить розповсюджене явище).

Тим часом, революційна риторика – невідмінна приналежність суспільства «соціалістичної демократії в радянському виконанні», де один раз отримана групою політиків або партією влада – вічна, тобто, незмінювана (впевнений, утім, що для «соціалістичної демократії» можливі й інші способи виконання). Запитання про її компетентність, відповідальність, моральність у перші періоди її еволюції було пов’язано з великим ризиком для життя, а на етапі пізньої «радянської соціалістичної демократії» – просто не мало сенсу: “верхи” не чули й не хотіли чути голоси “знизу”. Таку владу, не відаючи сумнівів і коливань, належало оберігати як «зіницю ока», що й було поставлено за святий обов’язок служби безпеки та інших силових структур.

Якщо вам в обличчя говорять, що «революція не пройде», а слова ці тонуть у бурхливих оплесках правлячого класу, то ви повинні розуміти, що шансів перемінити владу за допомогою якихось там виборів – немає. Теоретики й практики революції повчали, що тільки та влада чогось варта, яка вміє себе захищати. Вони мали на увазі захищати від груп різних зловмисних людей. Сучасний же внесок у теорію революції в українському виконанні полягає в тому, що влада повинна вміти захищати себе й від громадян як суверенного джерела влади, тобто від виборів. Те, як життя приводиться у відповідність із теорією, ми бачили в Мукачевому.

Відкрито визнавати й визначати тип суспільства та влади, а також механізм утримання влади, що сконструйовані в останні десять років, – це акт громадської та політичної відваги з боку правлячих політичних еліт. Тепер громадяни можуть розсіяти деякі свої непорозуміння. Щодо того, наприклад, чому Україну не пускають й на поріг Європейського Союзу. Та тому, що нас розділяють не роки, нас розділяють історичні епохи. ЄС живе в одній економічній і політичній, а ми зовсім в іншій, тобто в іншому історичному вимірі. Справа тут не в «подвійних стандартах» європейців, суть у політико-економічній, власне, в органічній несумісності епох.

Дещо прояснилося, але в цілому стає тривожніше. Революційна риторика вищих державних осіб штуковина досить отруйна. У передвиборні періоди вона інтенсифікується і, як стало вже правилом, у стан, близький до політичної істерики, приходять (чи приводять себе самі) наші силові структури. На минулих президентських, якщо мене не підводить пам’ять, виборах Служба безпеки України (СБУ) розкрила могутню й небезпечну організацію в складі чотирьох чернігівських військових пенсіонерів, що замислили повалення існуючої влади. У них вилучили карти якогось лісового масиву й політичну літературу нелояльного до влади характеру. Люди із серйозними, заклопотаними, але самовідданими обличчями пояснювали, що припинили вельми небезпечну антидержавну діяльність.

На нинішніх виборах прийшла черга Міністерства внутрішніх справ. Перші ознаки політичної істерії виявилися на початку літа, коли міністр М.Білоконь заявив, що міліція – силова структура й у цьому ні в кого не буде сумнівів, якщо хто-небудь у країні спробує виступити проти існуючого політичного порядку. За випадковим збігом обставин йому незабаром було присвоєне чергове військове звання. У міністерстві зрозуміли так, що хвороба повинна прогресувати: саме цього від них очікують. Після вибухів на Троєщинському ринку 20 серпня вищі міліцейські чини привселюдно зізналися, що готові будь-який кримінальний злочин кваліфікувати як злочин політичний (навички кваліфікувати політичні злочини як кримінальні сформувалися раніше). Менш ніж через тиждень була схоплена грізна, здатна похитнути соціальні підвалини українського суспільства група в складі (не повірите!) знову чотирьох, на цей раз молодих, людей. В одного з них знайшли членський квиток опозиційної партії і кожен, повідомлялося правоохоронцями, мав роздруківки-інструкції з Інтернету з виготовлення вибухових пристроїв (у дужках зауважу, що ще одне силове міністерство, Міністерство оборони, очевидно дало маху – так славно рвалося навесні під Мелітополем, а Є.Марчук під цю справу політику не підверстав; утім, у військових, здається, інша спеціалізація – прицільні ракетні пуски по заздалегідь не визначеним цивільним цілям; але ж влучають). Отже, остання статистика здатна дещо бентежити: кількість розкритих “політичних” справ з певного часу починає перевищувати кількість розкритих кримінальних.

Загалом, усе добре з нашими силовими структурами. Погано одне, якщо стан політичної істерії виявиться перманентним, то й надалі статус «силових» вони будуть підтверджувати на більш-менш добропорядних й мирних громадянах, поступово, але неухильно, перетворюючись на внутрішню “політичну поліцію”. Не знаю, кому це прийдеться до вподоби. Хіба що їм самим та їхнім безпосереднім начальникам. Так що, люди добрі, вивертайтеся й вислизайте, щоб на власній шкірі не відчути, що наші структури й справді таки «силові».

Разом із тим не ясно, чи занесені «манія революційного переслідування» й політична істерія ззовні, чи вони все-таки місцевого походження. Відомо одне: вони заразні. Повернувшись з чергової поїздки до Києва й виступаючи в недільній підсумковій програмі каналу РТР «Вісті тижня» відразу після трагічної розв’язки в Беслані (у черговий раз стало очевидно, що проти бандитів і в наших сусідів ці структури ніякі не «силові»), Г.Павловський, відомий фахівець із політичних проблем, запевняв російських телеглядачів (цитую максимально близько до тексту): «в Україні опозиція готує насильницький державний переворот за допомогою виборів». Ведучий й не засумнівався, що насильницький переворот можливий за допомогою виборів! Байдуже, чи привіз політолог такі думки з Москви до Києва, чи вивіз їх із давньоруської столиці. Він говорить однією мовою з нашими політиками, прирівнюючи вибори до революції. А революція, було сказано з високої трибуни, «не пройде», чому порукою пообіцяли бути й наші «силові» структури, адже, де ж їм ще підтверджувати статус “силових”, як не на внутрішніх виборах.

Ні, все-таки в нас не революційна ситуація, а, скоріше, епідемія політичної істерії й політичної гарячки.

Олександр Палій,
експерт Інститут політики

Україна через чотири роки після Гонгадзе

“Знайшовсь таки один козак, із мільйона свинопасів” – ці Шевченкові рядки дуже підходять до долі журналіста, життя і смерть якого так сильно вплинули на Україну.

Чотири роки тому у світі про Україну знали лише у зв’язку з Чорнобилем та корупцією.

Так почали думати про свою країну й самі українці, зневірені й деморалізовані нікчемним і брехливим правлінням. Спостерігаючи характерні фізіономії осіб при владі, українці, на жаль, забували свої кращі риси.

У темні часи народові, щоб не втратити орієнтири, найбільше потрібні моральні зразки. Георгій Гонгадзе в повній мірі став таким зразком для оновленої України, заплативши за це своїм життям.

На жаль, і через чотири роки після загибелі Гонгадзе його слова щодо суті влади та свободи слова в Україні все ще лишаються актуальними. Чимало з його характеристик до деталей збігаються з сучасною нам реальністю (див., зокрема: http://www.pravda.com.ua/ru/editor_ru.htm).

Провладні ЗМІ як “мочили” Ющенка чотири роки тому, про що неодноразово писав Гонгадзе, так і продовжують це робити.

Значна частина влади як була, так і лишається настільки примітивною, що на генетичному рівні відкидає урок, який понад дві тисячі років тому дав Олександр Македонський. Той, захопивши півсвіту, попросив поховати його з відкритими долонями – щоб усі бажаючі могли переконатися, що він нічого не забрав із собою на той світ.

В Україні як було, так і досі є величезна кількість політиків і журналістів, які вважають за можливе бути холопами.

Попри те, що кріпацтво вперше в Україні було скасовано ще за часів Богдана Хмельницького.

Однак, є й докорінна відмінність між нинішньою Україною та країною чотирирічної давнини.

Сьогодні в суспільстві з очевидною динамікою зростає віра в те, що радикальні зміни на краще можливі. А найголовніше– в те, що суспільство має сили здійснити ці зміни.

Віра має величезну творчу силу, зокрема, здатність поставити все на свої місця. Колись іноземці відзначали в українцях любов до свободи як характерну рису, що виокремлювала їх з-поміж інших народів.

Сьогодні ми зобов’язані згадати, що віра в українському народі почала відроджуватися після індивідуального вчинку однієї людини, яка почала говорити правду.

Валентин Тур’ян,
незалежний експерт

Про деякі положення передвиборчої програми
кандидата на пост Президента України О.Мороза

Програма О.Мороза найбільш коротка і лаконічна серед програм кандидатів-важковаговиків. У ній визначені лише напрями майбутньої політики. Тому торкнемося окремих принципових програмних положень претендента.

Спочатку у програмі коротко повідомляється, як соціалісти виконують програму, з якою партія йшла на парламентські вибори 2002 року. Одна з невеликих фракцій у парламенті, таким чином, поділяє відповідальність за стан справ у державі, чого не можна не вітати.

Серед досягнутого означена “розпочата політична реформа, яка дозволить встановити громадянський контроль над владою”. Власне, цим і вичерпується мова про політичну реформу в програмі.Але враховуючи особисту активну позицію кандидата у підтримці реформи, дозволимо собі зупинитись дещо більше на цьому актуальному питанні.

По-перше, ідея проведення політичної реформи була започаткована, як пам’ятається, опозицією, не виключено, що перше слово тут належало саме О.Морозу. І лише потім вона була перехоплена владою. У програмі, яка нами аналізується, слушно зауважується, що “люди не довіряють владі”. Почуття громадян до влади значно сильніші, ніж просто недовіра. Останні події, особливо пов’язані з конституційною реформою та виборами, святкуванням Дня незалежності та приватизаційним бумом, мукачівські, сумські та троєщинські лише підсилюють ці почуття. Навіть прихильники влади сьогодні переходять у стан опозиції. Клани, про які йдеться у програмі, і які сьогодні уособлюють владу, прагнуть за будь-яку ціну утриматися при владі. Для цього мобілізовані усі без виключення владні ресурси. Законних методів для досягнення цілей не вистачає і можновладці вдалися до повного беззаконня, яке особливо вражаюче з боку органів, які мають назву правоохоронних. Цій меті підпорядкована і конституційна реформа. Тоді який же сенс опозиційному кандидату підтримувати таку реформу?

До речі, у цьому ж руслі буде використана і вже задекларована адміністративна реформа, яка, з точки зору теорії й практики державного управління, взагалі виглядає абсурдною у зв’язку з невизначеністю конституційної реформи.

Друге. Парламентська, так звана, більшість, яка є інструментом здійснення реформи, на минулих виборах отримала підтримку лише близько 18% тих, хто прийшов на вибори. Вона повністю скомпрометувала себе як у законотворчій роботі, так і методами, застосовуваними для її “формування”. Вона не має довіри громадян на внесення змін до Конституції і не має на це морального права.

По-третє, у новообраного президента може бути власне бачення подальшого розвитку суспільства, бачення, яке вимагатиме змін до Конституції, чого вже не можна буде робити у Верховній Раді цього скликання у разі проведення реформи до виборів. Президент виявиться із зв’язаними руками. Не виключено, що це один із вагомих чинників, який підштовхує можновладців до проведення реформи негайно.

Стосовно оцінки започаткування реформи як досягнення, то це теж можна піддати сумніву. Досить лише згадати, як реформа починалася, як вона проштовхувалася, яке протистояння вона викликала у парламенті, у владних структурах та в суспільстві, як скомпрометував себе Конституційний Суд, якими непослідовними були погляди на реформу Президента Л.Кучми у зв’язку з проходженням чи непроходженням окремих положень реформи, скільки часу, сил та енергії влади і суспільства було витрачено марно, скільки конче необхідної позитивної роботи за цей час не було зроблено, щоб дати вкрай негативну оцінку цій... задумці (щоб не сказати сильніше). Альянс з В.Медведчуком щодо проведення реформи позначився негативно навіть на особистому авторитеті О.Мороза, як і партії в цілому. Якщо виходити з нормального розуміння суті державного управління та інтересів суспільства, правильним було б спочатку провести дискусію щодо необхідності та змісту конституційної реформи серед фахівців, у науковому середовищі, потім організувати широке громадське обговорення і лише після цього приступати до внесення змін до Основного Закону. Втім, так зробити і зараз не пізно.

Тому послідовність, з якою Олександр Олександрович відстоює проведення конституційної реформи до виборів, дивує.

Далі зупинимось на ще одному болючому сьогодні питанні – програмних положеннях щодо розвитку аграрного сектора економіки і долі землі. Це тим більш доречно, що кандидат і за фахом, і за досвідом роботи є у політиці представником аграріїв. О.Мороз виступає “за виключне право громадян України на землю. Щоб торгувати хлібом, а не землею. Щоб село повнилося дитячими голосами”. Не чітко і не зовсім зрозуміло, дещо пафосно й літературно, тому спробуємо порозмірковувати.

При товарно-грошових, або, як зараз прийнято говорити, ринкових відносинах (а програми усіх кандидатів їх не заперечують) земля, як і будь-який товар, повинна бути мобільною, інакше забезпечити успішний розвиток сільгоспвиробництва, його ефективність і конкурентноздатність неможливо. Немобільність землі сьогодні є чи не головним чинником, який стримує розвиток аграрного сектора. Потрібно шукати шляхи забезпечення такої мобільності, і купівля-продаж землі є, безумовно, одним із таких шляхів.

З іншого боку, приватна власність на землю породжує абсолютну земельну ренту, чим суттєво збільшує собівартість сільгосппродукції і ціни на неї, зменшує конкурентноздатність продукції, стримує розвиток аграрного сектора, а через нього – розвиток усієї економіки. (Виробник змушений вкладати кошти (інвестиції) не лише у виробництво, а ще й на придбання чи оренду землі). Суттєвим моментом є також те, що власник землі може перетворюватися у суспільного паразита, коли він починає жити за рахунок такої ренти. Державна (суспільна) власність на землю якраз і запобігає появі цієї ренти.

Сьогодення підтверджує, що саме тут знаходиться основний вузол протиріч на селі. Вважається, що добробут селян забезпечений земельними паями. Але ж власниками паїв стали переважно ті, хто землю обробляти не в змозі – в більшості пенсіонери. Проте орендна плата мізерна, іноді зовсім відсутня. Саме з причин відсутності коштів (інвестицій) у тих, хто її обробляє. Паї переходять, і з часом все більше будуть переходити у спадщину, не виключено, переважно міським жителям. Заручниками паїв, таким чином, сьогодні стали як їх власники, яким паї не забезпечують достойного життя, так і працездатні селяни, які могли б обробляти більше землі, але не мають коштів для її оренди. Зрозуміло, що на цьому тлі не можуть не проявлятися різні порушення, зловживання, маніпуляції тощо, які ще більше ускладнюють ситуацію.

Успішний розвиток сільського господарства можливий за умови розв’язання цього протиріччя. Потрібно знайти спосіб збереження державної (суспільної) власності на землю, тобто не допустити появи абсолютної земельної ренти, і одночасно винайти механізми мобільності землі, тобто можливості безболісного і швидкого її переходу до ефективного землероба. При цьому необхідно забезпечити інтереси власників паїв, в першу чергу непрацездатних.

Проте програми претендентів демонструють повну невизначеність і безпорадність у цьому питанні. О.Мороз виступає “за виключне право громадян України на землю” (хіба цим забезпечується ефективне землеробство?), П.Симоненко – за заборону купівлі-продажу і додає, що “земля може здаватися у оренду тим, хто її обробляє (кому саме?), та сільській інтелігенції (і що вона з нею буде робити?)”. “Я гарантую, – зазначає В.Янукович, – що кожний селянин – власник земельного паю, кожна сільська громада і кожне господарство будуть захищені від свавілля спритних ділків, які, порушуючи Закон, відбирають у селян землю, не віддають зароблене, перешкоджають вигідно реалізовувати їх власну продукцію”. Суцільний передвиборчий популізм, оцінка стану справ виключно з точки зору суб’єктивних факторів і абсолютне небажання (чи невміння?) подивитися на об’єктивний бік проблеми.

І останнє. Незважаючи на задекларовану нейтральність (“не збираюся гудити владу”, “не збираюсь очорнювати опонентів”), О.Мороз у програмі проголошує боротьбу на два фронти: “Президентські вибори... – це спосіб показати корумпованій владі, що їй не всидіти в нагрітих кріслах. А тим, хто випадково назвався опозицією, – що народ не збирається міняти шило на мило”. Ця особливість підтверджується і ходом агітаційної кампанії кандидата. Історичний досвід переконливо і однозначно засвідчує, чим закінчується боротьба на два фронти.