14 - 21 вересня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

У чому проблеми лівої опозиції? (2)

Оцінюючи сьогоднішній потенціал політичних сил лівого спрямування, варто мати на увазі динаміку змін цього потенціалу, адже вона за досить короткий термін нашого незалежного державного розвитку була дуже показовою. Після демонтажу системи панування КПУ–КПРС збереглися непогані передумови не тільки для відродження лівого руху на оновлених організаційних і ідейних засадах, а й утвердження на чільних позиціях у національній політиці.

Зазначені можливості були реалізовані лише частково. Некомпетентність та егоїзм влади сприяли швидкому зростанню незадоволення серед широких верств населення. Давалися взнаки й ностальгічні почуття. Це значною мірою полегшувало завдання відновленої КПУ та її інших лівих, але не заохочувало їх до осучаснення власних програмних засад та модернізації методів роботи. Вони довгий час були найбільш організованими серед усього спектру політичних сил. На 1994–1998 роки припав пік їхньої популярності. Але, водночас, виявилися їх органічні слабкості, передовсім брак самокритичності, творчого підходу, відстороненість від загальних тенденцій суспільного розвитку, ізольованість від важливих міжнародних процесів.

Перший етап кризи лівого політичного руху в Україні пов’язаний з девальвацією ідеологічних цінностей, прагматизацією настроїв виборців. У партійному будівництві з висуванням на перший план фінансових, інформаційних ресурсів, конкурентноспроможність лівих ще більше знижувалася. Попри міцні позиції у Верховній Раді, вони виявилися відстороненими від реальної влади. Нарешті, вони як головна, а певний час і майже єдина опозиційна сила, постійно і беззаперечно програвали владі. Верховна Рада поступово цілком утвердилась як інститут захисту корпоративних інтересів, у тому числі як дах для бізнесу і плацдарм для лобіювання. Ліві виявилися нездатними протидіяти цим процесам. На них лежить левова частка відповідальності за утвердження всевладдя кланово-олігархічних угроповань.

Ліві не можуть сформулювати завдання демократичного розвитку і забезпечити його на практиці. В їх сьогоднішньому стані вони не можуть запропонувати прийнятну альтернативу чинній владі. Ідеологія українських комуністів та інших лівих партій, які утримують у своїй орбіті значну частину електорату, в принципі несумісна як з правовою демократією, так і з реалістичною перспективною моделлю національного розвитку взагалі.

Програми лівих мають детальні констатуючи частини, гарно пристосовані до залучення протестного електорату, але при цьому абсолютно безпорадні у практичних питаннях сучасної політики. Вони пропагують суспільну модель, яка не має нічого спільного з реальністю і не може працювати. Випадки безпосередньої участі комуністів у владі в Україні (а ще більше – в Росії) завжди супроводжувалися їх легким відходом від партійних ідеологічних настанов.

Новий, більш серйозний етап кризи лівого руху закономірно збігається з оформленням демократичної опозиції. Поряд з нею вони не тільки виглядають, але й є архаїчними за своїми поглядами і гаслами. Те, що значна частина виборців усе ще є такою ж архаїчною і ладна їх підтримувати, дає їм можливість триматися на плаву. Більше того, завдяки тому, що вони вже не становлять загрози чинній владі. Натомість в деяких моментах якщо не допомагають, то підіграють їй, принаймні їх використовують у боротьбі з демократичною опозицією. Цим вони певною мірою убезпечені від системного нищення, як це відбувається з їх чи не єдиними союзниками на міжнародній арені, – російськими комуністами.

Якщо звернутися до статистичних даних, про наявність складнощів у лівих можна сперечатися. З часу, коли почало використовуватися пропорційне голосування, виявити стійку тенденцію неможливо. Згадаємо, КПУ у 1998 р. на виборах до Верховної Ради отримала 24,65% голосів, у 2002 р. – 19,98%. Соціалісти у блоці з Селянською партією у 1998 р. мали 8,56% голосів, у 2002, вже самостійно, – 6,87%. Крім того, ПСПУ мала на цих виборах спочатку успіх у 4,05%, а потім зазнала поразки (не здолала прохідний бар’єр) з результатом 3,22%. Загальна втрата підтримки у суспільстві є помітною, але не надто значною. Проте, якщо взяти до уваги загальний перерозподіл голосів, то проблеми лівих видаються серйозними. Очевидне зростання неконформістського електорату не розширює їх можливостей. Якщо врахувати особливості розподілу уподобань виборців за їх віком та рівнем освіти, то кризові явища стануть ще помітнішими.

Забезпечення перспектив дедалі наполегливіше вимагає модернізації лівого руху. Зрушення в цьому питанні потрібні вже зараз, втрата часу буде коштувати дорого. І справа не стільки в долі лівого руху. В тому вигляді, в якому він існує, він не потрібний ані своїм виборцям, ані країні. Адже не може реально захистити їх інтереси, більше того, дезорієнтує їх, заважає їм позбутися марних сподівань та ілюзій. Натомість формування демократичного сучасного лівого політичного руху є нагальною потребою. Президентські вибори, як вони складаються, вірогідно не найкращій час для корекції стратегії. А от проясненню творчого потенціалу окремих лівих партій вибори сприяють.

Досі ми майже не згадували Соціалістичну партію України на чолі з Олександром Морозом. Її особливе місце в лівому русі не викликає сумнівів. Звернемося до її програмних положень.

З програми СПУ:

СПУ – лівоцентристська партія. Демократичний соціалізм, як більш висока ступінь суспільного розвитку. “Не назад до соціалізму, а вперед до соціалізму”. Вільна реалізація можливостей кожною особою, розвиток суспільства як цілого у його єдності та багатоманітності. Демократичний соціалізм – це система громадських відносин, що розвиваються, в якій на основі форм виробничого і економічного самоврядування, що вдосконалюється, вивільнення від експлуатації праці забезпечується розкриття творчих сил людей і зростання добробуту народу.

Конкурентна, багатоукладна економіка з державними механізмами регулювання. Активний розвиток виробничої демократії, співвласності та оренди, виробничого і економічного самоврядування.

У дуже короткій виборчій програмі Олександра Мороза, як кандидата у Президенти, є чимало ознак того, що він дійсно претендує на те, щоб його партія зайняла нішу сучасної лівої сили європейського гатунку. Ключовий орієнтир, – “демократичний соціалізм і європейський вибір України”.

Перед Морозом стоїть складне завдання: не втратити консервативну частину своїх прихильників і залучити нових, запропонувавши не реванш, а реформи. Значні перспективи соціалісти мають внаслідок того, що в країні так і не виникло потужної правдивої соціал-демократичної партії. Але заповнити вже зараз цю велику нішу соціалісти ще не готові. Здається вони, хоча й демонструють власну динаміку і гнучкість, усе ж не встигають за зміною суспільних настроїв. На перешкоді зростання їх популярності може стати й намагання протиставити себе націонал-демократичним силам. Згадка у програмі про тих, “хто випадково назвався опозицією”, та твердження, що “народ не збирається міняти шило на мило”, фіксує внесок соціалістів у розкол того широкого фронту, який міг би ефективно протидіяти утвердженню авторитаризму в країні. Так вони ризикують втратити потенційних прихильників з числа тих, хто ще не визначився, або сумнівається і поставити свій стабільний електорат у скрутне становище у другому турі, який пройде без лівих.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Час популізму й популістів

Лайки в політиці – справа очікувана і цілком звичайна. Було б, мабуть, нудно, якби політики вели винятково розсудливі, наукоподібні бесіди між собою з приводу важливих суспільних проблем й приходили до узгодженої думки в результаті того, що верх би брав «кращий аргумент», найобґрунтованіше судження. На щастя влада така штуковина, у суперечці за яку сила й емоції найчастіше витискають й заглушають голос «раціо», розуму. І тому лайка складає помітну й найвеселішу – для сторонніх спостерігачів, зрозуміло, – частину політичної гри (утім, ми всі, та й політики також, давно розучилися сваритися легко й невимушено, карнавально й смішно; виходить це в нас завжди з насупленим й суворим виглядом).

Як водиться, тут склався свій лексикон: перелік лайок, серед яких є і найбільше «міцні», «убивчі» для опонентів вирази. Причому інтенсивність політичної полеміки з використанням міцних слів та словосполучень помітно зростає в передвиборні кампанії. Часом складається враження, що ті, хто лихословить, думають, начебто успіх тієї або іншої особистості (партії, блоку партій) залежить чи не винятково від того, чи вдасться їм уразити й вилаяти своїх політичних конкурентів, та так, щоб повідчутніше, повразливіше. До числа досить розповсюджених політичних лайок належать слова «популізм» й «популіст».

Таких характеристик прямо або побічно неодноразово удостоювався блок «Наша Україна» та його лідер В.Ющенко з боку як представників парламентської більшості, так і офіційних осіб. На минулому тижні В.Янукович оголосив про урядове підвищення пенсій до розмірів офіційного прожиткового мінімуму. Прихильники В.Ющенка моментально охрестили це рішення «популізмом». Інакше кажучи, гиркаються політики за тривіальною схемою: «Ти сякий-такий! – А сам ти такий-сякий!». При цьому бути «популістом» дуже й дуже погано, низько, негідно. Чому це саме так, здається думають політики, начебто зрозуміло всім й відразу. Я особисто не упевнений у цьому, а тому спробую пояснити.

Етимологія (споконвічний зміст) слова нічого подібного не передбачає. Латинське populus – народ, населення, громадяни однієї громади не має ніяких негативних відтінків. І в ранній політичній історії за ним закріплюється позитивне значення: у другій половині II до Р.Х. «популярами» (тобто «люб’язними народу») називалося угруповання в римському Сенаті, що домагалося прийняття законів на користь народу й відстоювало його інтереси (серед заступників народу найвідоміші брати Гракхи). У політиці, отже, під словом «народ» розумілося не все населення, але велика частина його, обділена й обмежена в правах й можливостях у порівнянні з аристократами. Логіка політичної боротьби, проте, зобов’язувала і представників вищих шарів суспільства шукати підтримки народної більшості й у I столітті до Р.Х. «Популярів» очолювали Помпей, Красс, Юлій Цезар.

Отже, бути «люб’язним народу» – значить одержувати кредит довіри, значить приймати делеговану більшістю владу, значить бути обраним законно (легітимно). Політик не може, у цьому сенсі, не бути «популяром», або «популістом» у сучасній термінології, не може не шукати підтримки в якомога більшого числа виборців. Однак, як ми переконуємося сьогодні, у нашому політичному лексиконі слово «популіст» є непристойним й асоціюється лише з чимось негарним. Виявити, як відбулася така метаморфоза, – це завдання для ретельного дослідження. Зараз же вкажемо на те, що саме непристойного вбачають у слові ті, хто використовує його в якості лайливого.

Подібно до майданної лайки, лайка в політиці є жестом, що знижує. Якщо ви вважаєте себе чесним, шляхетним, чистим серцем й думками, то облиті лайкою, як брудом, ви вже не зможете представити себе незаплямованим кому б то не було. У політиці немає недосяжних висот: наклеп і лайка наздоженуть вас легко, адже для слова немає перешкод. Сьогодні обізвати когось «популістом» значить прагнути понизити, дискредитувати статус опонента. При цьому наперед передбачається, що «популіст» бажає дешевої популярності. При цьому сама «дешевина» багата тут політичними нюансами й відтінками. Справа не тільки і не стільки в тому, що «популіст» роздає обіцянки порожні, тобто нездійсненні, котрі йому самому нічого не коштують – ні розумових зусиль зараз, ні організаторських зусиль згодом (у контексті популізму обіцянки нездійсненні ще й тому, що їх, начебто, ніхто і не збирається виконувати). Насамперед, популіст культивує найнерозвиненіші, грубо матеріальні інстинкти, потреби народу. Культивує тим, що він їм потурає, своєю дією він їх збуджує, а підтримуючи, – надає їм значимість, якої вони зовсім не заслуговують. Народ, таким чином, виявляється носієм простих потреб і його досить легко «купити».

Крім того, такий політик у якості «народного керманича» нікуди не годиться ще й тому, що він сам не ґрунтовний, він не бачить далі народної маси, він не чує глибинних, корінних потреб populi, він не здатний відрізнити важливе від малоістотного. Більше того, «політик-популіст» на догоду моментові готовий пожертвувати перспективою, а майбутнє – принести в жертву сьогоденню. Він, отже, є «дешевим» (некомпетентним, некваліфікованим) сам по собі. Це – неякісний політичний товар, від придбання якого виборцеві варто утриматися.

Важко сказати, звідки наші політики набралися подібних уявлень про «популізм», тобто про систему взаємних відносин між певним чином інтерпретованими політиками й народом. Вони явно неможливі, скажімо, у рамках марксистського світогляду із його шанобливим ставленням до усього, пов’язаного з «народом». Однак погляд на «народ», який легко угадується й розшифровується тут, виявляється явно «аристократичним». Тільки з цих позицій народ можна трактувати як темний, повністю захоплений безпосередніми матеріальними потребами, нездатним встояти перед дрібними подачками будь-якого сорту (“дешевим”) й не бажаючим відрізняти праведне від несправедливого в політиці. Іншими словами, сварячись словами «популізм» й «популіст», наші політики, байдуже, свідомо чи ні, вважають себе аристократами духу й думок, тобто носіями більш високої культури і способу життя.

Загадкою залишається, як же за тринадцять років української незалежності встигла скластися доморосла аристократія, коли ж вони, вихідці з сіл й малих містечок, набралися аристократичних уявлень, а також зневаги до народу, а значить й до самих себе, до своїх коренів. Я б сказав так: більше обережності у вживанні слів, добродії політики, більше культури, більше відваги, адже “популіст” – це звучить гордо, повірте. Тоді, може бути, з’являться в нас «правильні популісти» й настане справжній час “популізму”, тобто час опікування загальним благом, благом переважної більшості.

Демплатформа НДП у пошуках нового політичного місця

Останнім часом навіть найдосвідченішим журналістам важко встигати за змінами у конфігурації колишньої більшості. У перший тиждень шостої сесії Верховної Ради України четвертого скликання про тимчасове припинення членства у більшості заявили 15 депутатів із парламентської групи “Демократичні ініціативи Народовладдя”, яку очолюють Степан Гавриш та Богдан Губський, (Д.Святаш, О.Бандурка, Е.Галієв, Л.Давидова, О.Карпов, М.Колісник, І.Плохой, Б.Райков, І.Рєзнік, В.Салигін, О.Салмін, Д.Сандлер, О.Фельдман і брати Ярославські). На наступний день про своє рішення щодо виходу з парламентсько-урядової коаліції оголосили депутати з групи “Центр” та фракції Народної аграрної партії України, лідером якої є спікер Володимир Литвин.

Однак, незважаючи на це, координатор так званої більшості Степан Гавриш після зустрічі лідерів ПУКу з Президентом Леонідом Кучмою заявив, що “зараз у більшості 230 депутатів”, бо “членство у більшості індивідуальне”.

21 вересня депутати “Демініціативи Народовладдя” оголосили про своє повернення у більшість. Член цієї групи Дмитро Святаш сказав, що їм вдалося знайти порозуміння з урядом у питаннях приватизації. Але за декілька годин у засобах масової інформації з’явилося спростування щодо “повернення” Ігоря Плохого та Олега Салміна.

За підрахунками експертів, тепер колишня “більшість” формально нараховує 196 депутатів. На знак протесту фракції СДПУ(о) та “Трудова Україна” сьогодні намагалися блокувати роботу Верховної Ради, не голосуючи за жоден законопроект.

Сьогодні у парламентських кулуарах активно обговорюється можливість виходу з більшості ще 17 депутатів – членів фракції Народно-демократичної партії. Про майбутню долю парламентської більшості ми запитали в одного з членів цієї фракції, неформального лідера НДП, представника демократичної платформи Сергія Шевчука.

Пане Сергію, чи існує зараз парламентська більшість, як про це стверджує Степан Гавриш?

Сергій Шевчук: Більшість це – фата моргана, це – марево, це – ілюзія, яка давно вже не існує, а Гавришу важливо виступати від імені уявних фракцій і груп, щоб його частіше згадували по телебаченню і говорили, що він координатор, а інколи провладні канали кажуть, що він і лідер більшості. За час його координування не було жодного засідання чи зборів, не вирішувались інші питання. Таким чином, позиція фракції НДП–ПППУ, що це – неіснуюча структура, і тому не треба говорити про неї у теперішньому часі, а варто говорити про більшість, яка існувала на початку каденції. До речі, створена вона була, нагадаю, коли урядом керував Анатолій Кирилович Кінах.

Тобто проблема зараз у координаторі? Чи у чомусь іншому?

Сергій Шевчук: Проблема вже не в Гавриші. Пару тижнів тому, можливо, була проблема в координаторі. Сьогодні проблема в іншому. Ви бачите, що сьогодні готуються важливі урядові законопроекти, які мають велике значення, наприклад, які стосуються наповнення бюджету або питної води у межах України, і представники колишньої більшості, фракції СДПУ(о) та деякі інші, зовсім не голосують. Тобто це прагнення заблокувати роботу парламенту. Впевнений, що таких депутатів, які виявлять таке бажання, буде значно менше, ніж 225.

У кулуарах парламенту говорять, що завтра і НДП заявить про свій вихід із так званої більшості...

Сергій Шевчук: Мені дуже подобається фільм, який називається “Завтра буде завтра”.

Ще одне питання. Цікаво, чому НДП входить до однієї фракції з Партією промисловців і підприємців, але підтримує на президентських виборах не Анатолія Кінаха, а Віктора Януковича?

Сергій Шевчук: У нашій фракції особлива ситуація. Частина партійців прийняла рішення підтримати Януковича, інша частина, демплатформа НДП, прийняла зовсім інше рішення. Ми визначили, що на цей час треба надати можливість вільного волевиявлення, і приблизно третина членів НДП підтримують таку позицію. І природно, що Партія промисловців і підприємців підтримує свого лідера Анатолія Кириловича Кінаха, який вирішив позмагатися, аби довести до громади нашої держави свою позицію виходу з тієї ситуації, яка склалася.

Тобто третина НДП не підтримує Януковича?..

Сергій Шевчук: Орієнтовно, так. Демплатформа була утворена на з’їзді партії, який більшістю тоді, на жаль, висунув єдиного кандидата.

Це може означати розкол у середині партії, про який вже давно говорять?..

Сергій Шевчук: Це може означати демократичні традиції у нашій партії. Створення демплатформи якраз відповідає статуту НДП, де записано, що в окремих періодах можна створювати платформи, і члени партії мають право вільно висловлювати свою думку, як до, так і після прийняття будь-якого рішення.

Тоді кого демплатформа підтримує на цих виборах?

Сергій Шевчук: Ми підтримуємо того кандидата, який найкраще представлятиме Україну в європейському та світовому співтоваристві, за якого не буде соромно всім громадянам України, і який зробить той крок, який зробив колись Лех Валенса, коли очолив країну, і потім виконав дуже почесну місію – підняв прапор Республіки Польщі в Європейському Союзі.

Хто це може бути? Ющенко?

Сергій Шевчук: Давайте дочекаємось другого туру та дочекаємось, щоб усі достойні кандидати були живі, здорові і працездатні.

Розмовляла Олена Куранда,
експерт Інституту політики