21 - 28 вересня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Хто розколює країну?

Не будемо зволікати з очевидною відповіддю, – країну розколює влада. Усі підстави говорити про це були й раніше. Адже роз’єднання, перш ніж перетворитися на передвиборчу технологію, багато років було побічним продуктом системи розвитку авторитарної влади і олігархічного бізнесу. Непрофесійні, а нерідко й корисливі дії владної верхівки спричинили глибоке розшарування населення за рівнем життя. Масове зубожіння мільйонів і швидке збагачення вузького кола допущених до державних ресурсів, штучне гальмування розвитку середнього класу, усе це фактично розірвало країну з середини, викликало класові суперечності. На чиєму боці стоїть влада, яка й організовувала непрозору приватизацію, великомасштабні спекуляції і маніпулювання державним бюджетом? Різниця в рівні життя багатих і бідних в Україні вже в кілька разів більша, ніж в Європі.

Відсутність цивілізованих умов ведення бізнесу, розвитку малого, у тому числі сімейного підприємництва, штучні обмеження можливостей для самореалізації, – все це не дозволяє встановити соціальне партнерство, досягти національного порозуміння в питанні моделі соціально-економічного розвитку. Виплати під вибори нічого не можуть змінити по суті, адже спрямовані лише на збереження системи, ворожої до абсолютної більшості населення.

Українське суспільство залишається розділеним за мовними, культурними, конфесійними ознаками. В основі цієї проблеми, – нездатність політичного керівництва знайти спосіб формування і сучасної політичної нації, забезпечити національне відродження і органічний розвиток російської мови і культури як природної частини культури України. Хоча багатонаціональне українське суспільство не раз демонструвало можливості гармонічного розвитку. Етнічний чи конфесійний чинники не стали основою для політичного структурування. Політичні організації, створені за цими ознаками або такі, що апелювали до національних і релігійних почуттів громадян, ніколи не мали успіху на виборах. Тим більше вражає і непокоїть, що влада сама намагається використати їх у боротьбі з демократичною опозицією.

На наших очах сіяння непорозумінь і ворожнечі між мешканцями східних і західних областей, відхід від серйозного обговорення нагальних питань і намагання розпалювати емоції на національному ґрунті перетворюється на основний спосіб ведення виборної кампанії “єдиним кандидатом” від влади. Системне навішування на Віктора Ющенка ярликів націоналіста і, водночас, ставленика Заходу триває вже багато місяців. Сьогодні цей процес набуває ширшого розмаху. На кого розраховані пропагандистські атаки телеканалів, контрольованих главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком, самим Віктором Януковичем, та деякими російськими? На тих з нас, хто є емоційно вразливим, неосвіченим і невибагливим? То таких залишилося небагато. Може влада сподівається домогтися звикання байдужих до їх неправдивих, почасти агресивних вигадок, на формування стереотипів? Але це свідчить і про зневагу до виборців і про недалекоглядність.

Особливо небезпечною і, водночас безпорадною видається нова гра влади у націоналізм. Колись з цим було легше, адже націоналізм був буржуазним і тому, зрозуміло, поганим. Політтехнологи, мобілізовані на допомогу владі, мабуть вважають, що тут за роки незалежності нічого не змінилося. Вони намагаються ігнорувати той факт, що в усьому цивілізованому світі відомо, що націоналізм це усвідомлення і наполегливе обстоювання національних інтересів, турбота про свою країну. Це не є і не може бути злочином. Тут влада сама ризикує висвітлити свою діяльність, як таку, що не відповідає не тільки національним інтересам загалом, а не відбиває прагнення і сподівання переважної більшості населення.

Вигадуючи галицький націоналізм, Янукович і компанія, не бажаючи цього, фактично визнають, що не є представниками всієї країни. Їх намагання загнати Віктора Ющенка в “галицьке гетто” і дискредитувати його як націоналіста в очах мешканців інших регіонів, не мали успіху. Звичайно, регіонали з союзниками міцно тримають заляканих донеччан. Так само їм вдалося схилити до пасивної згоди на продовження віку створеного Леонідом Кучмою режиму і в деяких анклавах міцного адмінресурсу в центрі та на півдні країни. Але тим більше підстав для ствердження: сам Віктор Янукович, представляючи всю владу, не став справжнім загальнонаціональним кандидатом.

Галичани, більше того, всі мешканці західних областей, мабуть дійсно сприймаються східними та київськими олігархами як ворожа, принаймні, незручна спільнота. Вони не дозволяють так легко маніпулювати собою, як це спостерігається на Донеччині, не дають перетворити свій край на чиюсь вотчину, ладні обстоювати свої права. Тож кланово-олігархічні угруповання не утвердили на цих землях свого всевладдя не тільки тому, що там бракувало привабливих для привласнення промислових об’єктів. Так само, як подібні утворення не змогли постати у Словаччині, Угорщині або Польщі. І при чому тут націоналізм, або національний екстремізм?

Прикро, що прагматичний підхід до виборчих завдань змушує радників Віктора Ющенка не витрачати марно зусиль, намагаючись здолати потворний адміністративно-пропагандистський мур, яким від нього відгороджують громадян окремих східних областей. Але тут справа у масових і системних порушеннях елементарних прав на зібрання, на ведення вільної агітації, в інформаційній блокаді, яка там є особливо щільною. Там бояться щирої розмови і простих аргументів. Це справжнє гетто і справжня залізна завіса. Це ознака свідомого розколу країни владою.

Не будемо називати ситуацію, яка склалася для Віктора Януковича на заході країни подібною. Адже тут він не має справу з блокадою. Яйце в руці сімнадцятирічного юнака не противага легальним і нелегальним воєнізованим загонам, коли йдеться про перешкоди для спілкування кандидата з виборцями. В регіоні, і не тільки в цьому, не сприймають аргументів пана Януковича. Врешті, не сприймають його самого з його біографією, поглядами, політичними досягненнями. Країні потрібні “міцні господарники”, особливо, якби вони діяли прозоро, у відповідності до законів і були реально підзвітні. Але до Президента держави інші вимоги. Він має розуміти і представляти країну в цілому, бути високоморальним і толерантним. Він має приваблювати, а не нав’язувати себе у будь-який спосіб.

Досягти єдності країни за рахунок експансії донецького бізнесово-політичного угруповання не вдасться. Спротив розповсюдженню донецьких порядків є очевидним. В бізнесовій сфері він переважно відбувається в тіні. Але й в публічній політиці це дедалі помітніше. Чи навряд наших громадян може втішити й перспектива встановлення поліцейського порядку з використанням білоруського чи російського досвіду.

Сьогодні Янукович діє як Прем’єр і кандидат не зважаючи на наслідки. Штучно розділивши країну за критерієм ставлення до себе особисто, він намагається ізолювати принципових противників і посилити тиск на решту. Як представник крупного капіталу, якому немає справи до проблем розвитку країни, який і спілкування з громадянами сприймає як комерційний проект, він програє. За цих умов, він робить кроки, на які не наважувався навіть Леонід Кучма. Він брутально втрутився в сферу компетенції Верховної Ради і, спекулюючи на питаннях статусу російської мови і подвійного громадянства, фактично намагається зробити проблему ставлення до Росії тим рубежем, який, за його розрахунками, розділить український електорат у більш сприятливий для нього спосіб. Тим більше, що голоси, він впевнений, порахують так, як це навчилися робити на Донеччині. Тому, що патріот.

Те, що окремі політичні сили та їх лідери не здатні на загальнонаціональну роль і на таку саму загальнонаціональну підтримку, використовують регіональні мотиви, ще не є чимось ненормальним. Таке трапляється й в демократичних країнах. Але великою небезпекою є те, що інтереси регіонів штучно протиставляються, а країна потерпає від виборчого сепаратизму і може бути дестабілізована. Регіони дійсно мають свої відмінності. За умов нормального розвитку внутрішнє багатоманіття може становити перевагу країни. Тож не будемо засуджувати такий і галицький, і донецький місцевий патріотизм, який не заперечує спільного на рівні держави. Адже захист від свавілля чиновників, виборність влади у відповідності до реальної волі громадян, право на особисту свободу, можливість для кожного нарешті, після тринадцяти років незалежності, відчути, що це твоя країна, – все це становить спільний інтерес. Чесна і компетентна влада, – головне питання цих виборів. Оберемо таку владу, – вирішимо разом решту проблем.

Олена Куранда,
експерт Інституту політики

Факт судимостей кандидатів у Президенти
під час виборчої кампанії

Про те, що Прем’єр-міністр Віктор Янукович має дві судимості за вчинення умисних злочинів, певно, знають більшість громадян України. Сам він не особливо любить розповсюджуватися на тему свого минулого. На офіційному Інтернет-сайті Кабінету Міністрів не згадується факт перебування одного з керівників держави у місцях позбавлення волі. Тільки єдиний раз, під час подання його кандидатури на високу посаду в Уряді Віктор Янукович у автобіографії власноруч написав: “В 1968 році малолітнім був засуджений і направлений в колонію для неповнолітніх... В 1970 році був засуджений за заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Судимості скасовані”.

Довгий час інформація про те, за що саме “сидів” Янукович, не розголошувалась. Першим пролити світло на цю тему спробував народний депутат України Микола Томенко. На його думку, “факт судимості того чи іншого політика є надзвичайно важливим для громадян у прийнятті рішення, зокрема у питанні, за кого віддати свій голос на президентських виборах”. Ще 27 квітня 2004 року він направив депутатський запит до Міністра внутрішніх справ України Миколи Білоконя, який стосувався уточнення біографії нинішнього Прем’єр-міністра України Віктора Януковича: “У своєму запиті я звертаюсь до пана Білоконя з проханням надати повну і вичерпну інформацію щодо судимостей та мотивів їх зняття у Прем’єр-міністра України Віктора Януковича для того, щоб припинити розповсюдження чуток на цю тему та забезпечити конституційне право громадян на інформацію”. Відповідь з прокуратури від 27 травня 2004 року на депутатський запит була лаконічною: “Відповідно до Вашого запиту, стосовно засудження та перебування в місцях позбавлення волі Януковича Віктора Федоровича, 1950 року народження, повідомляю, що в обліках МВС України зазначені відомості відсутні”. Подібні відповіді Микола Томенко отримував і на запити до Генеральної прокуратури: “…у Генеральної прокуратури України відсутні підстави для проведення перевірки”.

8 вересня 2004 року народний депутат Григорій Омельченко направив депутатський запит щодо перешкоджання Прем’єр-міністром, кандидатом на пост Президента України діяльності народного депутата у зв’язку з невиконанням законних вимог щодо надання копій судових рішень та інших документів стосовно колишніх судимостей та вчинених злочинів Віктора Януковича: “…змушений звернутися до Вас з депутатським запитом з тим, що Ви порушили чинне законодавство”. Григорій Омельченко стверджує, що Віктор Янукович не дав відповіді “на два депутатських звернення (від 29 липня і 30 серпня 2004 року) про надання мені засвідчених копій судових рішень і інших документів про Ваші судимості”.

Пояснення команди Віктора Януковича

Зі зміною прем’єрського прес-секретаря білих плям не зменшилось. Ганна Герман, яка хотіла допомогти журналістам розібратися у цій історії, на своїй першій прес-конференції у новій посаді заявила, що відповідно до даних Державного архіву Донецької області В.Янукович був двічі необґрунтовано притягнутий до кримінальної відповідальності й незаконно засуджений, при цьому судові помилки були виправлені постановою Президії Донецького обласного суду від 27 грудня 1978 року.

Ці заяви викликали здивування та нові запитання громадськості. Після прес-конференції лишилось не зрозумілим, за що саме відбував покарання теперішній Прем’єр та що малося на увазі під “скасуванням судимостей”, як сказала Ганна Герман, бо подібної термінології у чинному кримінальному законодавстві не існує.

Голова передвиборчого штабу Віктора Януковича і “за сумісництву” Голова Національного банку України Сергій Тігіпко в інтерв’ю Інтернет-виданню “Українська правда” 27 липня 2004 р. сказав: “Я не говорю, що це великий плюс кандидата, якого ми сьогодні підтримуємо. Але я хотів би нагадати, що це сталося, коли йому було 17–19 років, після цього була реабілітація при Радянському Союзі, після цього чоловік вступив в партію, отримав вищу освіту, очолював велику кількість підприємств як перша особа, після цього чоловік працював головою адміністрації в Донецьку і отримав такий рейтинг підтримки тих людей, на яких він працював. Щось ще коментувати я не хотів би. Я вважаю, що помилки всі можуть зробити, але якщо людина 37 років доводить, що він виправив ці помилки, він зробив висновки з проблем своєї молодості, то, як росіяни кажуть: “За одного битого двухнебитыхдают”.

Треба зазначити, що в офіційній автобіографії Віктора Януковича, поданої до Центральної виборчої комісії, також відсутні відомості про його судимості. На вимоги народних депутатів додати цю інформацію координатор колишньої парламентської більшості та представник Віктора Януковича у ЦВК Степан Гавриш в ефірі радіо “Німецька хвиля” заявив, що “кандидат у президенти Віктор Янукович не збирається виконувати вимоги конкурента Віктора Ющенка і вносити до автобіографії, поданої до Центральної виборчої комісії, додаткові відомості про колишні судимості”. На думку Степана Гавриша, такі вимоги провокативні та незаконні. За його словами, Янукович не є судимою людиною, адже колишні вироки скасовані.

Натомість, агітаторам центральний штаб В.Януковича радить на питання щодо судимостей їхнього кандидата порівнювати Віктора Федоровича з такими відомими історичними постатями, як Ігнатій Лойола, Володимир Ульянов-Ленін або ж Вацлав Гавел. У документі “Відповіді на “складні” питання до кандидата, передані працівниками регіональних штабів під час навчання”, опублікованому на сайті Комітету виборців України, відповідь на це “складне” питання звучить так: “Засновник ордена Ісуса Христа Ігнатій Лойола у молоді роки був під карою суду, але це не стало на заваді Папі Римському Павлу ІІІ через 25 років затвердити його як керівника “Товариства Ісуса”. Володимир Ульянов-Ленін мав кілька судимостей за законами Російської Імперії. Майбутній Президент Чехії Вацлав Гавел був кілька разів засуджений народним судом. Подібних прикладів багато”.

Мабуть, на думку піарників Віктора Федоровича, відповіді на “складні” запитання повинна також дати художньо оформлена біографія, яка називається “Загадка Віктора Януковича” (“видання надруковано за кошти поточного рахунку виборчого фонду кандидата на пост Президента України Януковича Віктора Федоровича...”). Виявляється, що перший раз “відбув Віктор незаслужене покарання тільки за те, що по доброті своїй душевній, не усвідомлюючи гаразд, чим це може проти нього повернутися, вигородив товаришів і взяв провину на себе”. І далі: “…можливо, тоді Янукович опинився не в своєму часі, не на своєму місці. А, можливо, доля пошле ще одне суворе йому випробування, друге – чи не зломиться тепер? Він і другий удар витримає і не зломиться – такий має характер”.

Політики “за”

Цікавість представляють оцінки різними політичними силами можливості президентства людини з кримінальним минулим. Як відомо, лідери громадської думки з протилежних політичних таборів висловлюють аргументи як “за”, так і “проти” подібної можливості.

Наприклад, нинішній Президент Леонід Кучма“не вважає, що факти судимості у біографії Януковича можуть зашкодити йому як кандидату в Президенти”. Про це він заявив на прес-конференції ще 28 квітня 2004 р. Глава держави тоді сказав: “Мені стає трошки смішно, коли використовують цей фактор... Комусь з молодих людей не повезло, особливо тим, у кого батьків не було, жили в умовах, що попадали в крамолу, у міліцію, і на наступний день був їм суд... Якщо було б щось серйозне, то Януковича за радянських часів ніколи б не прийняли до КПРС... Він ніколи не був би генеральним директором крупного об’єкта. Бо кожного пропускали через КДБ!.. От вам головна відповідь!”.

Найцікавішою реакцією на питання щодо судимостей кандидатів у Президенти став виступ у Черкасах 11 вересня лідера фракції СДПУ(о) Леоніда Кравчука. Із повідомлень засобів масової інформації відомо, що виступ екс-Президента викликав “справжній фурор”. За його словами, він приїхав не агітувати: “…я всього лише кажу, що сам буду голосувати за Януковича. І пояснюю – чому”. На питання із залу, чи може двічі засуджена людина керувати країною, Леонід Макарович заявив: “Януковича судили в іншій країні, і країна Україна не має до нього претензій... До того ж треба згадати – в якому віці притягався він до відповідальності... У рідному місті Януковича Єнакієве із чотирьох жителів – троє приїхали після відбування строку у місцях не дуже віддалених. Такою була аура міста. Як молодій людині, сироті можна було вижити у таких умовах?.. До того ж радянський ще суд, розглянувши питання про судимості Януковича, прийняв рішення визнати його невинним у зв’язку з відсутністю складу злочину. А хто був Янукович тоді? Звичайний директор автопідприємства. Тобто не та людина, за яку могли клопотати високі партійні чиновники. Я читав матеріали справи. Ніякого складу вини там немає”.

Із виступу Леоніда Кравчука у Черкасах не зовсім зрозуміло (як зазначає видання “Обком”, де і можна прочитати цей виступ), коли саме він встиг ознайомитися з документами, які журналісти, що були у Донецьку навесні цього року, так і не побачили, бо, за словами голови Донецького обласного апеляційного суду Олександра Кіндратієва, у державних архівах відсутні справи, що були порушені у 1968 р. та у 1970 р. проти теперішнього Прем’єр-міністра та кандидата на посаду Президента Віктора Януковича.

Один із лідерів СДПУ(о) Нестор Шуфрич теж не бачить нічого негативного у судимостях Януковича. Навпаки, він порівнює долю Прем’єра з епізодами в Біблії. Про це можна прочитати в його інтерв’ю “Українській правді” 21 вересня: “Судимості скасовані, і про це вже була зроблена відповідна заява. По-друге, на жаль, ми знаємо практику радянського часу, коли потрібно було людей знищувати, саджати за грати. Я би згадав Біблію: “Не суди да не судим будеш”. Якщо людина за свій злочин відбула покарання, або потім після винесення вироку, було визнано, що цей вирок незаконний, ми не маємо право їй на це натякати. Стосовно Януковича була визнана помилка. У ті часи, після покарань, йому було дано право бути обраним до Комуністичної партії. Повірте мені, у ті часи, якщо б мали підстави попередні звинувачення, він би ніколи не став членом КПРС. І він став членом Комуністичної партії виключно на підставі визнання вироків недійсними. Тобто такими, що скасовані як незаконні”.

Павло Лазаренко, який знаходиться в американській тюрмі, не приховує своєї симпатії до Януковича: “Я знаю Віктора Януковича як міцного господарника... Саме за ці його якості уряд, яким я керував, рекомендував Президенту призначити Віктора Федоровича главою Донецької облдержадміністрації. Я особисто представляв його активу області”. Павло Лазаренко відмітив, що розмови про дві судимості Януковича можуть бути частиною провокації опозиції.

Політики “проти”

Віктор Ющенко сумнівається у здатності людини із судимістю об’єктивно керувати країною. 23 серпня на прес-конференції у Дніпропетровську лідер “Нашої України” зазначив: “Людина, яка за статутом буде призначати міністрів, силовиків, буде працювати з тими людьми, що колись її допитували. Я не хочу говорити про конкретну людину, я говорю це в загальному. Це може бути дуже серйозний конфлікт не тільки морального значення. Чи не формуємо ми систему залежностей, що на 10 років призведе країну до тоталітарного режиму?”.

Такої думки і ще один кандидат у Президенти, колишній Прем’єр-міністр Анатолій Кінах. Він вважає неприпустимим, щоб Україну очолила людина з кримінальним минулим. Про це повідомили 27 серпня “Українські новини”. На думку голови Партії промисловців та підприємців України, це може завдати відчутного удару по авторитету держави: “Незалежно від прізвища – це неприпустимо, тому що це удар по честі й авторитету держави”.

Громадська думка

Треба зазначити, що, за даними соціологічних досліджень, більше половини громадян України вважають, що не можна голосувати за кандидата в Президенти, який мав судимості.

Результати опитування “Українського демократичного кола”, що проводилося 6–13 серпня 2004 року (опитано 1000 громадян України з різних регіонів віком від 18 років, можлива похибка вибірки не перевищує 4%) – 55% українців вважають неприпустимим Президентові мати судимості.

Результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова 9–14 вересня 2004 року (у всіх регіонах України, опитано 2012 респондентів у віці від 18 років, теоретична похибка вибірки 2,3%): 60% українців вважають, що особа, яка була засуджена за скоєння карних злочинів, якщо її судимість було знято в установленому законом порядку, не має права бути обраною Президентом; 26,5% сказали, що екс-засуджений повинен мати таке право; важко відповісти було 12,9%.

На жаль, громадськість і досі не має повної картини про факти судимості Віктора Януковича. Експерти дискутують з того приводу, що важливим у передвиборчій кампанії є навіть не стільки сам факт перебування одного з кандидатів у Президенти за гратами, скільки ореол таємничості навколо цієї проблеми. Команді Віктора Януковича так і не вдалося розвіяти міфи та сказати українцям правду щодо його судимостей. В українському законодавстві чітко не прописані механізми вирішення подібної ситуації, але Європейський суд з прав людини, рішення якого є офіційним роз’ясненням положень Європейської конвенції з прав людини, яка ратифікована Україною та є частиною національного законодавства, приймав рішення у справі “Швабе проти Австрії”, де встановив, що “інформація про попередні вироки проти політика може бути суттєвим фактором при оцінці здатності політика виконувати політичні функції”. Тому для українців принципово важливо отримати повну і достовірну інформацію щодо судимостей кандидатів у Президенти, щоб мати можливість зробити зважений вибір 31 жовтня.

Довідка

Згідно з чинним законодавством, людина, що має судимості, не має права:

1. Закон України “Про державну службу”, ст. 12: Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апарат особи, які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади.

2. Закон України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, ст. 15:

У мирний час призову на строкову військову службу не підлягають громадяни:

– щодо яких проводиться дізнання чи попереднє (досудове) слідство або стосовно яких кримінальна справа розглядається судом – до прийняття відповідного рішення;

– які були засуджені до позбавлення волі.

3. Закон України “Про міліцію”, ст. 17: Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Якщо вітчизняні ЗМІ і є політичним інструментом,
то не особливо ефективним

22 вересня Український центр економічних і політичних досліджень імені О.Разумкова спільно з Академією Української Преси та за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні провели експертну зустріч на тему “Медіа напередодні виборів: засіб інформування чи політичний інструмент?”. На ній були представлені результати моніторингу телевізійних новин, політичної реклами на телебаченні, а також контент-аналізу періодичної преси, що здійснюється Академією Української Преси та Інститутом соціології НАН України (наукові керівники проекту доктор філологічних наук В.Іванов і доктор соціологічних наук Н.Костенко, проекти виконуються за фінансової підтримки міжнародного фонду “Відродження”, Посольства США в Україні та ОБСЄ). Представлю власну інтерпретацію основних висновків із згаданих досліджень.

Уявлення про те, що ЗМІ є могутнім інструментом впливу на установки й позицію громадян, досить поширені у нашому суспільстві. Найчастіше про них доводиться чути від журналістів та від політиків. З першими все зрозуміло: професіонали у будь-якій сфері схильні перебільшувати значимість й впливовість власних занять. І представники ЗМІ не є тут виключенням. Для політиків ЗМІ давно перетворилися на основний канал спілкування з громадянами. В такій ситуації важко не піддатися спокусі визнати основний канал й найвпливовішим. До того ж альтернативи цьому засобу впливати практично немає. Проте, зважаючи на представлені результати моніторингу ЗМІ, приєднатися до цієї ангажованої позиції немає ніякої можливості. В контексті наведених результатів роботу ЗМІ у передвиборчий період як засіб інформування громадян також важко оцінити позитивно.

Звідси й основний висновок з обговорення на експертній зустрічі: як засіб інформування ЗМІ – незадовільні, а як політичний інструмент – не ефективні. Ось основні аргументи в обґрунтуванні саме такого висновку.

Почну з тривіальної й загальновідомої констатації. Велика незручність положення засобів масової інформації й збурення в їхній роботі визначаються тим, що ставки на нинішніх президентських виборах надто високі. Адже одні сильні політичні угруповання прагнуть зберегти status-quo, а інші – також досить впливові – прагнуть змінити правлячу політичну еліту. Внаслідок цього ЗМІ опиняються в ситуації “між” – між, скористаюся метафорою, комерційним імперативом та політичною гільйотиною. Оскільки значна частина засобів інформування є приватною власністю, то їхня діяльність повинна спрямовуватися на максимізацію прибутку. З іншого боку, вітчизняний бізнес у силу особливостей свого формування й поточного функціонування, надто в такій делікатній сфері, не може не зважати на позицію влади чи обходити увагою її вимоги. Отже, основне завдання телерадіокомпаній чи газет полягає в тому, щоб і прибутки зберегти й не зазнати не сумісних із “життям фізичних ушкоджень”. Завдання вижити не сприяє, зрозуміло, виконанню функцій інформування та політичного впливу.

В подібній ситуації засоби масової інформації вимушено звертаються до тактики вимушеного чи свідомо прийнятого самообмеження (представлені у моніторингах дані не дозволяють змістовно обговорювати сюжет про славнозвісні “темники”). В цій тактиці найприкметнішими є чотири риси. По-перше, за десять місяців спостереження за змістом телевізійних новин, тільки в серпні тема виборів очолила порядок денний новинних програм. До цього основна увага приділялася діяльності Президента України Л.Кучми. Мінімальна присутність в новинах та в прямому ефірі опозиційно налаштованих можливих кандидатів в Президенти не дозволяла моделювати ситуацію власне виборів, тобто надання телеглядачам-громадянам можливості поінформовано готуватися до процедури делегування влади тим чи тим політикам. І з початком виборчої кампанії ситуація дещо змінюється, проте не радикально: і рейтинг уваги в телевізійних новинах й час синхрону (пряма мова в новинах) у В.Януковича залишаються вдвічі більшими, ніж у В.Ющенка. В серпні в пресі індекс цитування Прем’єр-міністра був в чотири рази більший за індекс цитування В.Ющенка, а в останнього – у півтора рази більше індексу цитування П.Симоненка.

По-друге, події, які в новинах трактуються однозначно, в серпні, як і в попередні місяці, склали 90% усього новинного потоку. Іншими словами, в телевізійних новинах Україна постає державою, в якій з десяти подій тільки одна є такою, що її можна трактувати принаймні з двох альтернативних точок зору. Не безсенсовним видається припущення про чисельне переважання однозначних подій. Проте навряд чи пропорції мають бути саме такими, адже, скажімо, на 5-му каналі кожна третя подія подається принаймні з двох точок зору. І це відбувається у тій самій країні. І не має значення, наслідком саме чого виступає одностороннє представлення подій: природної непрофесійності (не вміють, не навчили), чи то сконструйованої, навмисної непрофесійності (можемо робити інакше, проте якщо буде відповідна нагода), чи то сором’язливе порушення вимог кодексу журналістської етики щодо об’єктивності, неупередженості, відповідальності. У будь-якому випадку в наявності ситуація обмеження й самообмеження.

По-третє, наймасовішу телеаудиторію мають канали 1+1 та Інтер. Проте на першому з них політичної реклами взагалі в серпні немає, а на каналі Інтер вона присутня тільки як прихована реклама. Основний масив рекламних повідомлень йде на каналі УТ-1, аудиторія якого у півтора раза менша за аудиторію вище названих каналів. Очевидно, маємо ситуацію ухиляння від інформування за допомогою реклами, а значить й ситуацію вимушеного чи свідомо обраного обмеження впливу на виборців.

По-четверте, кидається в очі невідповідність між рейтингами популярності основних кандидатів в Президенти у населення (отримані в репрезентативних опитуваннях громадської думки) з одного боку, та рейтингами уваги до них в телевізійних новинах та рейтингами уваги в періодичній пресі з іншого боку. Серед населення більше прихильників поки що у В.Ющенка, серед засобів масової інформації домінують прибічники В.Януковича. Правда, в усіх трьох рейтингах безумовними лідерами є лідер блоку “Наша Україна” та Прем’єр-міністр. Власне, і в масовій свідомості, і в засобах масової інформації виборча кампанія функціонує, фактично, як образ “дуелі”. І це явно неповний, обмежений образ її. Так, в серпні місяці більшість з 26 зареєстрованих кандидатів у Президенти були відсутні в рекламному просторі на телебаченні, не мали синхрону в телевізійних новинах, не цитувалися в пресі.

Звісно, не варто та й недоречно вимагати від ЗМІ рівної уваги до усіх кандидатів. Проте й версія засобів інформацію про те, що не всі кандидати конкурують за президентську посаду (а як інакше інтерпретувати їхню відсутність в інформаційному просторі?), не може бути прийнятною. Таку відсутність важко розцінити інакше, як публічно висловлену зневагу як до претендентів, так і до громадян: перші не варті уваги, а другі, маємо розуміти, не варті того, щоб знати. Якщо телебачення й преса мовчать про більшість кандидатів, то і громадяни опиняються в “інформаційній пастці”, вони практично не мають шансів отримати про кандидатів інформацію, виробити власні думку й погляд на них: коли від прямих обов’язків ухиляються ті, хто повинен розповсюджувати відомості, то це не компенсувати розмовами із друзями чи агітаційними матеріалами, що розповсюджуються. Обмеження чи самообмеження ЗМІ обертається обмеженням конституційних прав на інформацію щодо найважливіших суспільних проблем, до яких, безумовно, належить і проблема наступності чи зміни влади. Та навіть якщо прийняти образ “дуелі”, то ЗМІ аж ніяк не пасують до ролі секундантів, адже, здається, перевагу В.Ющенко в рейтингові популярності серед населення вони намагаються виправити помітним зміщенням уваги на користь В.Януковича в ефірі та на газетних шпальтах.

Насамкінець ще одне зауваження щодо впливу ЗМІ на громадян. Кожна політична дія, а розподіл уваги до кандидатів в засобах масової інформації є саме такою дією, неодмінно має своїми наслідками як очікувані, так і не очікувані ефекти. При цьому пропорції перших і других бувають дуже несподіваними. Важко, наприклад, передбачити, як на реальну чи вербальну поведінку вплинуть нав’язування одного кандидата й ігнорування чи дискредитація іншого. З досвіду минулої парламентської виборчої кампанії відомо, що дискредитація Юлії Тимошенко та блоку за її ім’ям призвели до того, що в опитуваннях громадської думки за місцем проживання люди не виявляли своїх справжніх симпатій (інтерв’юери сприймалися з підозрою). І тому підтримка на виборах виявилася більшою, аніж в масових опитуваннях. ЗМІ, таким чином, несли тоді, несуть й зараз, частину відповідальності за створення ситуації, в якій громадяни як би ставлять під сумнів свободу й безпеку вираження думок.

На підставі наведеного вище й формулюється основний мій висновок: у виборчій кампанії вітчизняні ЗМІ не задовільні як засіб інформування, а із суспільної точки зору не ефективні також і як політичний інструмент.

Олександр Палій,
експерт інституту політики

Національні інтереси за ціною “не виїденого” яйця

Як це не дивно, але куряче яйце, предмет вагою 50 грам, круто розвернуло декларовані пріоритети одного з кандидатів у Президенти.

Так, раніше чинний Прем’єр-міністр Віктор Янукович неодноразово говорив, що запровадження російської мови в якості державної суперечить національним інтересам України. Через незгоду з Януковичем в цьому питанні Російський блок навіть вийшов з коаліції на його підтримку.

Однак, 27 вересня, в інтерв’ю російським журналістам Янукович заявив, що виступає за те, що “російська мова повинна бути діловою мовою на території України і другою державною”.

Ймовірно, це ж злополучне яйце вплинуло на визначення інших поглядів Януковича. За його словами, вступ до НАТО означав би введення єдиних стандартів озброєнь і, як наслідок, закриття “цілого сектора економіки – військово-промислового”. “Що значить введення стандарту НАТО – це значить закривай заводи, вішай замок – купуй зброю. Ми цього допустити не можемо”, – сказав Янукович.

Слід наголосити, що це – слабкий аргумент. По-перше, не дуже відомо, що зможе без НАТО зробити Україна у випадку виникнення нової Тузли.

Проте добре відомо, що всі нові члени НАТО з країн колишнього соцтабору не збираються припиняти користуватися озброєнням радянського зразка, а Словаччина і Болгарія ще й продовжують їх виробляти на власних виробничих потужностях.

Також Прем’єр-міністр заявив: “Упевнений, подвійне громадянство буде. Створюються умови для прийняття відповідного закону”. Ця теза Прем’єра теж уповні суперечить національним інтересам України. Подвійне громадянство – це не лише можливість голосувати в обох державах, але й ще обов’язок служити в армії, мати зобов’язання перед податковими органами держав тощо.

Результат дії подвійного громадянства Віктор Янукович якби хотів, міг би побачити на прикладі Грузії. Там Росія, роздавши всім бажаючим своє громадянство, фактично окупувала частину території цієї країни – Абхазію і Південну Осетію під приводом “захисту своїх громадян”.

Усі ініціативи Януковича, оголошені на зустрічі саме з російськими журналістами, явно суперечать національним інтересам України.

Основа цих інтересів, як і для будь-якої іншої держави, полягає у необмеженому в часі існуванні суверенної держави та її самобутності, зростанні всіх складових її могутності – економічної, політичної, військової, культурної тощо.

Вочевидь, така зміна в чинному Прем’єрі відбулася під впливом не зовсім теплого прийому, організованого йому в Івано-Франківську. Можливо, Прем’єр причину такого прийому поклав на націоналізм “западенців”: “Націоналізм – це хвороба”, – заявив Прем’єр після інциденту.

З цим, в цілому, можна погодитися, якщо під “націоналізмом” розуміти вбивство у мирний час 200 тисяч власних співгромадян, систематичне забивання до смерті бритоголовими на вулицях міст негрів, “чурків”, “чорних” та інших інородців.

Усього цього, на щастя, й близько немає на Західній Україні.

Однак, усе це вповні є в Росії, з якою збирається “інтенсивно по-вертикалі” інтегруватися український Прем’єр.

Те, що в Україні традиційно називається націоналізмом – усього лише воля народу до життя.

Воля до життя не є хворобою. Навпаки, вона є ознакою відсутності хвороби.

Януковича в Івано-Франківську бойкотували зовсім не тому, що він “донецький” чи мав дідуся білоруса.

На Західній Україні добре сприймають східняків-патріотів. А їх, треба сказати, завжди було чимало: починаючи з донеччан Володимира Сосюри з його маніфестом “Любіть Україну!” і Володимиром Стусом та закінчуючи першим Міністром оборони України луганчанином Костянтином Морозовим.

На щастя, сьогодні в Україні зростає внутрішній туризм. Чимало фобій природним чином відходять. Однак, у Прем’єра, судячи з усього, після відвідин Івано-Франківська фобія лише загострилася.

Чинному Прем’єрові чомусь важко осягнути, що його бойкотували тому, що він представляє антинародну владу, яка висмоктує життєві соки з країни. І ще тому, що він нічого не зробив, аби довести, що покладе край цим діям в майбутньому, якщо вже не має можливості зробити це зараз.

Натомість основний зміст кампанії Януковича звівся до розмов про “спадковість влади”.

Ймовірно, чимало з цих перелічених авансів ніколи не вдасться реалізувати (це стосується, зокрема, питань державної мови і громадянства, закріплених Конституцією України). Однак, сам факт таких авансів свідчить про те, що Прем’єр-міністр України, на жаль, поставив цінність прихильності іншої держави вище прихильності власних громадян. Така політика, безумовно, не є ані патріотичною, ані сильною.