5 - 12 жовтня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

Навіщо Заходу українська демократія?

Найбільш важливими демократичними нормами, що зафіксовані в документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі, які належать “до числа елементів справедливості, які суттєво необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості і рівних і невід’ємних прав всіх людей” є: – вільні вибори, що проводяться через розумні проміжки часу шляхом таємного голосування чи рівноцінної процедури вільного голосування в умовах, які забезпечують на практиці вільне вираження думок виборців при обранні своїх представників. Воля народу, виражена вільно і чесноу ході правдивих виборів, є основою влади і законності будь-якого уряду. ОБСЄ особливо детально унормувала вимоги до виборів заради того, щоб “воля народу слугувала основою влади уряду” і відіграє активну роль у їх моніторингу.

Європейці протягом століть шукали і створювали такі правила організації суспільства. Вони й є основою європейської цивілізації, та й цивілізованості як такої. До цих принципів прагне приєднатися й Україна. Ця ідея, як не дивно, на відміну від багатьох інших, усе ще не дискредитована і підтримується абсолютною більшістю населення. Однак, приваблива перспектива прийти на готове, скористатися здобутками європейських сусідів і впорядкувати власне життя за їх моделлю, не може бути реалізована легко. Адже це пов’язане з необхідністю самоперетворення. Політикам слід змінити систему цінностей, впроваджувати сучасну політичну культуру, звикати до відкритості та відповідальності. Бізнесменам належить звикати до чесної конкуренції, до роботи на основі законів, а не особливих відносин з владою. Нарешті громадянам потрібно вчитися краще розуміти та обстоювати свої права. Поки що така робота над собою в нас відбувається надто повільно і все ще не призвела до відчутних результатів.

Не вистачає й реалістичності в оцінці стану справ. Перебіг виборчої кампанії переконливо це доводить. Влада розглядає вибори як період вимушеного звернення до деяких формальних вимог і процедур, які, в тім, не можуть поставити під сумнів принципи її функціонування. Запевнення президента, а слідом за ним, і прем’єр-міністра, у тому, що проведення вільних і чесних виборів буде забезпечено, належить до числа зазначених формальностей. Справа не в його неправдивості. Поведінку представників влади взагалі не має сенсу розглядати в цій площині. Оцінювати слід лише ефективність технологій демонстрації демократичності і проведення власного курсу, які будуть застосовуватися на даному етапі. Демократичні норми будуть вчергове розведені на “дух” та “букву”. Першого в нас не було і наразі також не буде. Другої влада буде дотримуватися тою мірою, якою це не буде заважати у досягненні бажаного результату.

Сьогодні, коли значна частина виборчої кампанії позаду, вже ясно, що чесні і вільні вибори в Україні неможливі. Головною причиною цього є нездатність влади відстояти свої позиції і отримати мандат від громадян, якщо на них не тиснути, їх не ошукувати, не спокушати. І якщо всіляко не обмежувати можливості опозиції доводити до громадян свої думки і плани. Уся потуга держави працює на єдиного кандидата і при цьому її вищі представники намагаються довести, що все це є нормальним, і відкидають будь-які зауваження з боку міжнародних партнерів. Розгляд очевидних, брутальних і масових за своїм характером порушень демократичних норм ведення виборчої кампанії та здійснення політики загалом, в Україні фактично неможливий. Наші політичні будні, – це цинічне викривлення реального стану справ, підміна реальних проблем штучними, використання наївності, непоінформованості значної частини громадян. Навіть відповідна комісія Верховної Ради не здатна продемонструвати належної ефективності.

Президент Леонід Кучма не може і не намагається хоча б частково виправити ситуацію. Можливо, він не усвідомлює, яку небезпеку такі дії влади становлять для країни, можливо – виходить з того, що не йому доведеться вирішувати проблеми, які виникають і ускладнюються на наших очах. Спадщина, яку він залишає, буде важкою. Вона не обмежиться погіршенням взаєморозуміння між представниками різних регіонів країни і прихильниками різних політичних сил. Найстрашніше, що значна частина сьогоднішньої політичної еліти призвичаїлася ігнорувати очевидні речі, звичайну логіку, норми моралі. І все це є нашими внутрішніми справами, у які ніхто не має права втручатися.

Однак, якщо такі особливі українські норми суспільно-політичного життя утвердяться, це буде додатковим головним болем й для наших партнерів. Здавалося б, що нам зовсім не до них зараз. Але, коли вибори будуть позаду, доведеться відновлювати нормальні взаємини. То ж намагання зрозуміти один одного є на часі. Якщо ми цілком розкриваємося у передвиборчій боротьбі, а, таким чином можемо здивувати, але не залишимо особливих таємниць відносно себе, то зрозуміти позицію тих, хто занепокоєний нашими справами, складніше.

Вже кілька місяців авторитетні і впливові міжнародні інституції повторюють загальновідомі істини щодо того, які вибори відповідатимуть демократичним нормам і, таким чином, підтвердять належність України до сучасної міжнародної спільноти. Скажімо з вуст Верховного представника Європейського Союзу з зовнішньої політики й політики безпеки Хав’єра Солани це звучить так: “Вибори в Україні мусять бути вільними й чесними, а доступ до мас-медіа повинні мати всі політичні партії. Євросоюз вважає, що українські виборці мають скористатися демократичним правом брати участь у голосуванні, а лідери України мають забезпечити проведення справедливих виборів”.

Теж саме наполегливо повторюють Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, офіційні представники багатьох держав, неурядові організації. Всі вони мають схоже бачення стану демократії в Україні. І на певному етапі однаково щиро прагнули підтримати її розвиток. Сьогодні, коли довіра до чинної влади остаточно вичерпана, для тих міжнародних акторів, яким доводиться вирішувати з нашою країною конкретні питання взаємодії, настає час прагматизму. Адже реальний вплив на перебіг подій у суверенній країні є майже символічним.

Сьогодні стає зрозумілим не тільки те, що собою являтиме Україна Януковича. Важко буде очікувати, що й після перемоги Ющенка відбудеться швидке оздоровлення її суспільно-політичної сфери і економіки. Адже проблеми важкі і спротив реформуванню буде впертим та потужним. Без загальнонаціональної консолідації їх не вирішити. І тим менше буде бажаючих за кордоном безпосередньо долучатися до їх вирішення.

Партнери співпрацюватимуть з Україною “на відстані”. Поспішати з остаточним об’єднанням Європи не має підстав. Адже таке об’єднання можливе лише на засадах демократії. Демократичні перетворення назріли не тільки на всьому континенті, а й в оточуючому просторі, але штучні перешкоди на їх шляху не можуть буди гарантовано зняті вже найближчим часом. Можливості імпорту та успішного опанування демократичної правової культури, за умов, коли навколо принципових питань внутрішнього розвитку точиться боротьба, є гранично обмеженими. Цілком закономірно, що приєднання до спільноти демократичних країн не стало єдиним напрямом перетворень. Зазначимо, що крім визначеності в варіанті утвердження демократії, існує й визначеність протилежна за змістом. Найбільш впевнено можна говорити про Росію та Білорусію, для яких перспектива демократизації на даному етапі стала примарною. Сучасна суспільно-політична практика цих країн віддаляє їх від Європи. Україні буде важко утримуватися ще декілька років у проміжному стані: не Європа і не Євразія. В нас за будь-яких умов залишається можливість використання європейської моделі розвитку. Але якщо невизначеність затягується, наші західні партнери можуть, вирішуючи для себе на даному етапі українське питання, звернутися до власного досвіду відносин з Росією та Білоруссю.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Безжалісно граємо у війну

 Загальновідомо, що вибори – це війна. У випадку президентських виборів маємо справу з війною за владну вершину, що дозволяє контролювати як всі інші владні висотки, так і політичні низини (політичні оболоні). Жертви, як і годиться, є з обох боків. Однак положення тих, хто наступає нагору, менш вигідне, аніж положення тих, хто захищає свої позиції. Останні не просто володарюють у небесах політичного світу, вони діють ще й у політичних низинах, тобто глибоко в тилу наступаючих. У період виборів ті, хто відстоюють владу, зваблюють, розбещують й жахають виборців, адже мають для цього відповідні можливості.

Завдяки притаманним їм особливостям вибори не можуть бути затяжною, облоговою війною. Скоріше тут доречна аналогія із бліцкригом – швидкоплинною війною за панування, у якій одне з головних завдань полягає в тому, щоб не дозволити супротивникові відмобілізуватися й здійснити все задумане. При цьому підготовка до бліцкригу, його планування й забезпечення ресурсами, звичайно буває тривалішою за фазу активних дій. Разом з тим, боєзіткнення, у тому числі й передвиборні боєзіткнення, непередбачені повною мірою, чреваті несподіванками й, іноді, вимагають серйозної корекції тактики ведення всієї кампанії.

Саме так, здається, й відбулося з В.Ющенком – одним з основних претендентів на посаду Президента. Байдуже, чим було викликано нетипове протікання його дійсно важкої хвороби – чи випадковим збігом обставин, чи поступовим нагромадженням несприятливих факторів, або ж навмисним отруєнням. Істотніше інше: у визначальні останні вісім тижнів передвиборної кампанії він у ній не бере участі, їде із країни, перебуває на лікарняному ліжку, піддається інтенсивній терапії.

Отже, необхідно було терміново вносити поправки у тактику ведення «війни». Не знаю, чи був вибір варіантів наступних дій, заяв і гасел у самого В. Ющенка та його штабу. Привселюдно був пред’явлений один варіант – влада отруїла найпопулярнішого політика країни. Варіант настільки сильний, що він фактично призвів до подвоєння його домінантного образу на самому фініші виборчої кампанії: поряд з упевненим, енергійним, таким, що користується довірою й підтримкою народу претендента (телевізійні рекламні ролики постійно присутні в ефірі, як би заміщаючи політика за його відсутності) ще й В.Ющенко як «жертва влади». Це досить значиме подвоєння акцентів, адже фактично пропонується голосувати як «за» нього, так й «проти» такої, проти цієї влади.

Не можна нічого певного сказати про те, як позначиться подібне подвоєння образа на установках і настроях виборців. Опитування населення не зафіксували ані зростання популярності лідера блоку «Наша Україна», ані падіння популярності. Однак важко відскіпатися від враження, що тема «жертви» поступово стає домінуючою, а найближче оточення В.Ющенка поступово стає заручником версії отруєння. І зовсім не парадоксально, що ця версія на руку протилежній стороні. До усього того непотребу, що його повторюють із телевізійних екранів у своїх роликах Р.Козак, О.Базилюк й О.Яковенко (явні, до речі, прихильники наступності влади Л.Кучма – В.Янукович), об’єктивні іноземці, що працюють за наймом на каналі ICTV, додають цитати з медичної карти В.Ющенка й призивають до спростування своїх «розслідувань» у прямому ефірі. От потіха буде: претендент на посаду Президента бере участь у дебатах із Д.Кисельовим, що працює за контрактом й ні на що не претендує. А вітчизняні медичні світила із превеликим задоволенням нарікають своїм австрійським колегам за некомпетентність, а довірені особи В.Ющенка у відповідь відмовляють у поінформованості вітчизняним медичним світилам.

Досвід свідчить, що не вдається переконати більшість виборців у тім, що наша влада жахлива, готова й здатна на найстрашніші злочини. Ви говорите про справу Г.Гонгадзе й посилаєтеся на плівки майора Мельниченка, записи якого визнані автентичними західними експертами? А вам говорять – відсікання голови то є справа рук бандитів; а ще є думка інших як західних, так і східних експертів про те, що всі так називані записи майора клеєні та переклеєні, усі вони змонтовані. Ви говорите, що міліція, виявляється, стежила за Гонгадзе й про це була його власна заява. Цікаво, запитуєте, з якою метою державні органи встановлювали контакти й спосіб життя репортера, яку суспільну загрозу він становив? Вам говорять – може, й стежили, тільки от документи про зовнішнє спостереження за журналістом знищені. Ви говорите, що жителі Мукачевого не обрали Е.Нусера своїм міським головою. Вам говорять – от протоколи територіальної виборчої комісії, так тільки правильність протоколів перевірити неможливо, оскільки виборчі бюлетені украли невідомі. Ви говорите, що за В.Ющенком спочатку стежили, а потім ще й отруїли? Вам говорять – помилуйте, у нас надворі, по-вашому, що, середньовіччя? А найвищі темпи росту економіки не хочете?

Якщо ми сподіваємося, що ті, хто вершить долями країни (а значить й нашими долями) зізнається в здійсненні найтяжчих злочинів або навіть у непрямій причетності до них, то ми або дурні, або наївні. Скоріше перше. Якщо ми думаємо, що більшість наших громадян прийме на віру тезу про злочинність влади, то ми скоріше наївні. Але наївним ще можна залишатися в повсякденному житті; у політиці це явна ознака професіональної непридатності.

А чим же в цей самий час зайняті влада та її висуванець В.Янукович? Правильно, влада та її новий лідер працюють. Владі не до дрібного політиканства, як вона це називає, у неї обидві руки зайняті. Ними-то вона й спілкується з народом. В одній руці в неї солодкий пряник. Всі доступні поверхні в Києві прикрашені синьо-білими смужками паперу: пенсії вже підвищені з вересня не на рублі, а вдвічі. Розрахунок, варто визнати, безпомилковий – допомога адресується в потрібний момент й дуже вдячній категорії виборців: жодна група так не знедолена в сучасній Україні, і жодна так справно не приходить на виборчі дільниці. Далі, для потерпілих від агонізуючої радянської влади в 1991 році, також є солодке. Ті, хто взяв тоді за свої кревні сертифікати на побутову техніку, тепер можуть одержати гривневий еквівалент один до одного. А кому немає можливості допомогти матеріально, тому обіцяно підвищення статусу російської мови й подвійне громадянство.

В іншій руці в нашої (тобто нами обраної) влади батіг у чотири хвости. Хвіст перший – американський імперіалізм загрожує нашій незалежності. Призначений він тим же пенсіонерам. Матеріальну допомогу одержали, тепер самий час зробити те, що ви вже робили раніше – захистити Вітчизну й не дозволити резидентові американського президента стати Президентом України (друковану продукцію анти-ющенковської спрямованості такого змісту поширюють країною). З телеекрана підвиває Р.Козак: люди, підтримайте В.Ющенка, ми з ним чекаємо, не дочекаємося, коли Захід вирветься на наші простори. А в минулу неділю найрейтинговішановинна програма «Подробиці» на Інтері втовкмачувала нашим громадянам, що США зовсім не демократична країна й тому не має право повчати Україну або ставити їй себе в приклад. Урок від батога – бійтеся американського імперіалізму, не помиліться 31 жовтня.

Про три інші хвости батога дуже коротко. Другий – фашизм. Торік відповідною символікою був прикрашений Донецьк у той день, коли там «Наша Україна» збиралася проводити свій з’їзд. Про погрозу фашизму згадали «трудові колективи» 23 й 24 грудня минулого року, коли в парламенті голосувався законопроект по політичній реформі. Третій хвіст – націоналізм. Забавно, що нинішня влада, подібно до влади радянської, вважає націоналізм винятково «буржуазним», тобто чимсь, занесеним до нас непізнаними західними недоброзичливцями. А четвертий хвіст виявився недавно – анти-європеїзм. У політичній рекламі з’явився шахтар, якому аж ніяк не до душі Європейський Союз і він щиро не радить Україні прагнути в нього. Він запевняє, що й на європейському заході все не так, як треба, там немає наших щирих друзів.

Загалом, іде безжалісна війна проти виборців, яких купують, залякують старими примарами, а також збуджують їхні не найкращі соціальні рефлекси. Це війна не за їхнє особисте достоїнство, а проти нього. І ніяк від цього не ухилитися, адже в жодній війні немає ні грама гарного, тільки – погане. А потім усього цього й не забути. Як проспівав один раз бард про війну дійсну, але минулу: «Я не беру участь у війні – війна бере участь у мені».

Олександр Палій,
експерт Інституту політики

“Іноземний легіон” атакує Україну

Законодавство України чітко визначає, що не громадяни України не мають права брати участь у передвиборній агітації: “Участь у виборчій агітації забороняється особам, які не є громадянами України” (ст. 64 Закону про вибори Президента України).

Робота політтехнологів-іноземців прямо законом не заборонена, однак це стосується лише випадків, коли вони виконують роль радників, тихо “радячи” на вухо своїм клієнтам, а не агітують на публіку.

Тому підготовка росіянами темників для українських телеканалів – це не лише грубе порушення норми про заборону цензури в Україні, але й протизаконна участь іноземців в агітації, яка відбувається в телепросторі України.

Участь іноземних громадян у виборчій агітації підтверджена численними фактами. І всі вони свідчать про підтримку іноземцями одного кандидата – Віктора Януковича.

Так, зокрема, “Російський клуб”, заснований у Києві російськими громадянами, випустив “Меморандум Російського клубу”, у якому прямо агітує за Януковича.

У 43 містах України російські естрадні співаки вже виступили на концертах на підтримку Януковича та при скупченні народу протизаконно закликають голосувати за нього.

Особливо відзначився Йосиф Кобзон, який у своїх виступах в Україні прямо агітує “за” Януковича і “проти” Ющенка. Слід відзначити, що Йосиф Кобзон, крім того, що є громадянином Росії, є ще й російською посадовою особою, головою Комітету Державної Думи Росії.

Кобзон звинувачує дружину Ющенка в тому, що вона є “підполковником ЦРУ”. Між тим, нещодавно самого Кобзона не пустили до Латвії з формулюванням, що він “несе загрозу державній безпеці і громадському порядку”, тобто через те, що керівництво Латвії вважало фактом його зв’язки із російськими спецслужбами і злочинним світом (http://newsru.com/russia/05jul2003/mid).

У зв’язку з подібними звинуваченнями Кобзона не пускають до цілої низки країн. Кобзон кожен рік подавав заяву на візу до посольства США і кожен рік діставав відмову (http://www.gazeta.ru/2001/01/18/kobzonuopatj.shtml). За повідомленням російської газети “Коммерсантъ”, до США його не пускають за формулюванням “у зв’язку з торгівлею речовинами, що підлягають контролю”, а також “у зв’язку з іншими протиправними діями”.

Ви будете сміятися, але одного разу Кобзона не хотіли пускати навіть... до Ізраїлю.

Але, попри все, в Україні цей іноземець розказує, хто тут агент і хто не агент.

Взагалі-то, найкращим доказом проти Ющенка могла б стати демонстрація його дій, спрямованих проти України, на користь, приміром, США, ухвалених чи то за час його прем’єрства, чи в інший час. Однак, досі цього не продемонстровано. Якщо не рахувати відправлення українських військ до Іраку, за яке проголосувала майже в повному складі провладна “більшість” і менше половини (44) депутатів “Нашої України”.

В передвиборних умовах відсутність свідчень про дії Ющенка на шкоду Україні, вочевидь, означають, що їх немає.

А натомість, хоч відбавляй фактів зрадництва владою українських інтересів – починаючи від невигідних для України рішень у нафтогазовій сфері і закінчуючи ЄЕПом, який є прямою здачею державного суверенітету.

Між тим, нещодавно Кобзон заявив, що з санкції Кучми отримав паспорт України. Тепер зрозуміло, для кого Янукович ініціював запровадження подвійного громадянства. Якщо такий факт насправді мав місце, наявність у Кобзона українського паспорта не означає наявності у нього українського громадянства. Факт змови українських чиновників не може замінити необхідних за законом процедур для отримання українського громадянства. Українські закони чітко передбачають обов’язкову відмову від іноземного громадянства як умову отриманням українського.

За Януковича агітують, ймовірно, не тільки російські громадяни, але й представники деяких інших країн. Так, ЗМІ неодноразово повідомляли про канадське громадянство головного редактора одного з провладних видань – газети “2000”. Як повідомляє МВС України у відповіді ЦВК щодо громадянства головного редактора тижневика “2000” Сергія Кічігіна, той досі не з’явився на співбесіду до МВС задля з’ясування питання можливого набуття ним іноземного громадянства.

Однак, не варто переоцінювати ефективність іноземного впливу. Перед очима показовий приклад – Абхазія. Перед виборами в цій невизнаній республіці Путін зустрівся з промосковським лідером, співробітником російських спецслужб РаулемХаджимбою. У республіці поширювалися плакати із зображенням Хаджимби з Путіним, а російські естрадні виконавці організовували концерти на підтримку промосковського кандидата, подібні до тих, що вони їх нині організовують в Україні.

Однак абхази обрали свого кандидата. І це при тому, що, здавалося, Абхазія економічно і політично повністю залежна від Росії. А також при тому, що власне абхазів в Абхазії лишилося трохи більше 60 тисяч. Однак, і цій жменьці людей не сподобалося, що Москва вирішує їхню долю за них.

Ті, хто вважають, що з природи вперті українці всерйоз прислухаються до іноземців, помиляється.

У втручанні іноземців в український виборчий процес є свої симптоматичні ознаки. Так, на з’їзді “українців” Росії за Януковича, який нещодавно відбувся в Москві, головну роль з російського боку відігравав мер Москви Юрій Лужков, відомий україноненависник, який раніше спеціалізувався на висуненні територіальних претензій до України.

Симптом цього факту полягає в тому, що з певного часу в Лужкова з’явилася своя роль у російській зовнішній політиці.

Він вивозить до Москви російських маріонеток, країни яких самовизначилися на власний розсуд.

Так, нещодавно Лужков вивіз до Москви Аслана Абашидзе, керівника грузинської автономії Аджарії. Щоправда, колишнього керівника Югославії Слободана Мілошевича вивезти не встиг...