12 - 19 жовтня 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог, головний редактор видання “Прозора політика”

 Вибори як засіб громадянського дорослішання

У нормальному усталеному суспільстві вибори керівника держави реально хвилюють небагатьох. Переважно це ті, хто обрав політичну кар’єру. Навіть армія чиновництва не надто переймається їх результатами, адже захищена розділом кількох десятків політичних посад, відносно яких передбачена ротація і десятків тисяч адміністративних, заміщення яких відбувається головно за професійними критеріями. Влада, хто б її не очолював, змінює акценти, але не зазіхає на стратегію, загальновизнані цінності і базові пріоритети. Набагато жвавіше відбуваються вибори місцеві, які більше впливають на вирішення практичних питань, що цікавлять громадян.

У нас ситуація з виборами і навколо них зовсім інша. По-перше, від переможця президентських виборів залежить призначення практично на всі значущі посади аж до районного рівня. Він визначатиме й характер, а значною мірою й результат інших виборів. По-друге, зміна першої особи в державі є достатньою підставою для зміни напряму державної політики. По-третє, вибори в нас – це граничне загострення політичної боротьби та активізація “роботи” з громадянами заради їх підтримки.

Вибори навіть в авторитарних країнах є спалахом демократії. Не дарма ФрідемХауз, найбільш відома і авторитетна правозахисна організація, що здійснює моніторинг демократичного розвитку в усьому світі, з ентузіазмом фіксує розповсюдження по всьому світу так званих електоральних демократій, які, втім, у своїй більшості ані прихильності до демократичних норм, ані відповідних тенденцій розвитку не виявляють. Україна демонструє багатий і просунутий варіант означених суперечностей. Влада розглядає вибори як період вимушеного звернення до деяких формальних вимог і процедур, які, в тім, не мають ставити під сумнів принципи її функціонування.

Водночас, на відміну до наших пострадянських сусідів, наша електоральна демократія не є досконалою. Влада, попри значні зусилля, не змогла визначити їх результати заздалегідь як ото в Білорусі та Росії. Те, що пан Леонід Кучма не ризикнув балотуватися втретє, не скористався можливістю заручитися згодою на це шляхом референдуму, характеризує проблеми, які має влада у відносинах з громадянами. Вибори в Україні дійсно не формальність і далеко не тільки процедура голосування. Вони виконують багато інших як політичних, так і суспільних функцій. Зокрема, вони сприяють вихованню громадян, підвищують їх свідомість та досвід.

Запевнення Президента, а слідом за ним, і Прем’єр-міністра, у тому, що проведення вільних і чесних виборів буде забезпечено, належить до числа зазначених формальностей. Справа не в його неправдивості. Поведінку представників влади взагалі не має сенсу розглядати в цій площині. Оцінювати слід лише ефективність технологій демонстрації демократичності і проведення власного курсу, які будуть застосовуватися на даному етапі. Демократичні норми будуть в чергове розведені на “дух” та “букву”. Першого в нас не було і наразі також не буде. Другої влада буде дотримуватися тією мірою, якою це не буде заважати досягти бажаного результату. Але це вже не минеться безкарно, адже кредит довіри вичерпується.

Дійсно, президентські вибори 1994 року мало чому нас навчили. Більше того, їх відносна цивілізованість створила чимало ілюзій. Багатьом здавалося, що демократичний механізм зміни влади вже запрацював і що надалі й поготів буде усе як в Європі. Потім стало очевидним, що влада не поспішає опановувати та впроваджувати норми демократії на практиці, і суспільство не готове взяти ініціативу у цьому питанні на себе. У 1999 році передвиборні змагання були не простими, проте, не дали і не могли дати країні не тільки корисного для суспільства результату, а й реальної позитивної перспективи. Україна серйозно потерпала від втрати безцінного історичного часу. Реальні зміни відбулися завдяки зміцненню демократичних сил.

Сьогодні спостерігається цікавий процес: влада демонструє дедалі більшу авторитарність, суспільство накопичує демократичний потенціал. Внаслідок цього значущість і суспільно-політична роль виборів зростає. Сьогоднішні вибори набули виразних рис: нечесні, обмежено вільні, недемократичні, але конкурентні. Більше того, вони чітко позначили протистояння двох політичних сил, відсунули на периферію решту. Виборці не тільки демонструють нульову підтримку технічних та екзотичних кандидатів. Вони фактично заблокували розкрутку “третьої сили”, продемонструвавши, що не бачать у ній потреби. Вони визначили, що ідеї комуністів уже втратили колишню привабливість.

Звичайно, громадяни опинилися під потужним тиском з боку влади. Це вона цілеспрямовано руйнувала лівий електорат, купувала підтримку пенсіонерів і наполегливо намагається дискредитувати основного суперника. Це об’єктивно звужує вибір, формує біло-чорне сприйняття перспектив. Логіка боротьби призвела до збігу положень програм багатьох кандидатів, але це аж ніяк не дезорієнтує виборців. Однак, протиборство Ющенка і Януковича не зводиться до всілякого залучення на свій бік виборців. Характерною рисою цієї виборчої кампанії є активна роль власне суспільства.

Громадяни швидко виробляють засоби протидії масованому інформаційному та адміністративному тиску з боку влади. Дається взнаки й те, що значна частина населення вимушено проходить специфічну політичну практику, стикаючись з масовим примусовим залученням до демонстрації підтримки кандидата від влади та з перешкодами, що їх чинить влада вільній участі в зібраннях та зустрічах з представниками опозиції.

Влада уникає оцінок якості виборчої кампанії. Вона заперечує або ігнорує її недемократичність. Реально вплинути на неї і змусити дотримуватися цивілізованих правил все ще неможливо. Але й суспільство вже значною мірою відійшло від того стану безнадійності і байдужості, коли на його настрої можна не звертати уваги. Поширеність думки про те, що саме дії влади є причиною порушення права громадян на вільне волевиявлення, свідчить, що незгода з тиском влади є виразною і широкою. Традиційна обережність у багатьох випадках поступається місцем готовності до спротиву. Це обов’язково позначиться на голосуванні. Це вже враховується соціологами, які складають прогноз на голосування, істотно корегуючи дані опитувань.

На очах формується нова політична культура. Вона характеризується посиленням нонконформізму, але далеко не тільки цим. У ній вистачає прагматичності і цинізму, адже зростає кількість тих, хто готовий підтримати владу, якщо вона заплатить. Водночас, ширшають ряди тих, хто керується при визначенні своєї позиції передовсім самоповагою. Саме тому зростають вимоги й до опозиційних сил. Нарешті, і це надзвичайно важливо, мільйони українців нарешті позбавляються ставлення до влади як до чогось сакрального. Якщо донедавна можна було говорити про низьку довіру до влади, то тепер, якщо вона не заслуговує на повагу, то зтикається саме з неповагою. Якщо вона діє незграбно, то стає об’єктом висміювання. Поява дотепного, нерідко талановитого політичного фольклору є показовим явищем.

Суспільство починає жити своїм власним життям, воно перестає бути примітивно керованим. Вибори суттєво прискорили процес громадянського дорослішання мільйонів українців. Чимало політиків просто не встигають за цим процесом, втрачають орієнтацію. У цьому сенсі вони безумовно відіграють позитивну роль. Питання про зміну влади поки є відкритим. Щоб зробити її дійсно демократичною та ефективною, доведеться здолати чимало перешкод. Але сама країна вже стала іншою, – більш сучасною, небайдужою. І успіх матимуть ті політичні сили, які здатні це усвідомити і врахувати.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Чи залишимося ми людьми другого сорту після 31 жовтня?

Все-таки політична реклама – річ досить повчальна. У тому плані, що багато цікавого й неочікуваного можна довідатися з неї про нас самих. В цій передвиборчій кампанії особливо інформативними є ролики, у яких люди різних професій ні за кого прямо, начебто, не агітують, а з глибоким переконанням, на емоційному підйомі, висловлюють свою особисту позицію з певної проблеми. Наприкінці таких роликів звичайно з’являється запитання: «А ви за що?». Замовники й творці роликів очевидно думають, що вкладений у вуста простих українських людей текст прозорий, без ускладнень зрозумілий усіма верствами населення і не допускає різних тлумачень. Як же вони помиляються! Більше того, вони, здається, навіть не розуміють, що ж у дійсності говориться з телеекрана нашим виборцям. Проілюструю це на прикладі одного такого рекламного повідомлення.

На шкільному дворі на фоні небуденно одягнених учнів різного віку (справа відбувається, імовірно, свято 1 вересня) симпатична молода вчителька (може бути, іспити до вузу складала ще за часів СРСР, але закінчувала його вже в суверенній Україні) починає свій монолог наступними словами: «Європейці вважають нас людьми другого сорту...». Далі вона стверджує – і отут уже мій трохи вільний переказ, але зі збереженням змісту, – начебто ми (тобто українці) були європейцями вже тоді, коли й самої-то Європи в спомині не було, й взагалі європейці нам не указ і ми цілком самодостатні. Не зважатимемо на останнє. Адже вся суть у тій, найпершій фразі про людей другого сорту.

Після того, як я кілька разів підряд і на різних каналах натрапив на цей ролик, моєю дещо імпульсивною реакцією було – марення якесь. Ну й справді, зважаючи на мій фах хіба моя реакція могла бути іншою? Насамперед, немає такої нації – «європейці». Є англійці, французи, німці, голландці, італійці, португальці, турки, чехи, поляки, румуни, угорці тощо. І всі вони дуже по-різному ставляться, точніше, можуть ставитися до наших людей. Оскільки переважна більшість із рядових громадян європейських держав не має досвіду контактів з українцями. А мені, як соціологові, не відомі дослідження громадської думки у Західній Європі щодо ставлення до українців, які дозволяли б говорити про усереднену думку «європейців». На що ж, думаю, спирається наставниця юнаків та дівчат й чи, бува, не прищеплює вона їм свої досить дивні погляди?

Звичайно, у Португалії, Іспанії та Італії працюють десятки, якщо не сотні тисяч наших співвітчизників. Зайняті вони на роботах, які не бажають виконувати корінні жителі. У цьому, і тільки в цьому смислі на Піренейському півострові, зокрема, може скластися уявлення про українців як про людей другого сорту, оскільки вони зайняті не на першосортних трудових позиціях. Я навіть припускаю, що таке уявлення здатне бути досить розповсюдженим. Я не припускаю іншого – начебто наша вчителька, яка знаходиться на шкільному майданчику в столиці України (або, байдуже, в одному з обласних центрів), має на увазі саме наших співвітчизників, які не від гарного життя шукають хліба на чужині. Тоді, за логікою, варто було б запитувати: хто ж так вправно володарював у країні, що за його часів життєвою необхідністю стала трудова міграція працездатних громадян, знання й уміння яких не знайшли застосування в рідній країні. А вчителька не запитує. Я розумію також, що не власним гірким досвідом тяжкої праці в Європі, не враженнями від туристичних поїздок вистраждала вона своє досить категоричне судження.

Дійшовши до цього місця у своїх міркуваннях, я раптом усвідомив, що вчителька говорить речі набагато серйозніші, ніж могло б здатися з першого погляду. Що замовники й виготовлювачі рекламного політичного ролика адресують мені послання, яке містить щире переживання за долю України – його варто лише вірно розпізнати. Таке послання стає зрозумілим за умови ставлення самому собі правильних запитань, а відповіді знаходити безпосередньо в ролику.

Очевидно, що ми, українці (тобто всі громадяни країни), аж ніяк не завжди були людьми другого сорту. За тієї простої обставини, що, не маючи власної національної державності (а так було протягом останніх трьох століть), ми не могли ані відрекомендуватися, ані сприйматися тими ж європейцями в якості особливих людей, які представляють самі себе й свою державу. Ми, отже, не могли бути предметом зацікавлення й оцінювання (присвоєння «сорту») з боку «європейців» (Польщу не варто брати до уваги, тут розмова делікатнішою повинна бути з огляду на не прості стосунки в минулому між поляками й українцями).

Інакше кажучи, людьми другого сорту ми були визнані тільки тоді, коли стали об’єктом сприйняття для тих же європейців. І в нас немає іншої точки відліку, крім 24 серпня 1991 року – дати появи нашої держави на політичній карті Європи й міжнародного визнання нашого суверенітету. Звідси й перша теза послання замовників, виконавців реклами, а також шкільної вчительки: 14 років спостерігаючи за тим, що ми робимо й чого не робимо після здобуття незалежності, як ми торуємо шлях від державного соціалізму до ринкової економіки й демократії, «європейці» дійшли висновку, що немає підстав вважати нас людьми першого сорту. От такою є перша правда цього політичного рекламного повідомлення.

Ідемо далі. Звичайно, сотні тисяч наших співвітчизників, які розсіяні по Європі й завзято шукають кращої долі, надали, безумовно, громадянам інших держав матеріал й безліч приводів для конструювання іміджу України й українців – як гарного, так і поганого, тобто явно не одноколірного та явно не однозначного. Знову, однак, запитаємо себе, а хто, власне, у Європі привселюдно виступає з оцінками України й українців, має для цього підстави й можливості? Відповідь очевидна – члени Європарламенту та його комісій, відповідальні особи Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та у північноатлантичних структурах (НАТО). Деякі з них настільки часто бувають в Україні й настільки не стримані на невтішні оцінки (і це в нас не так, як у людей першого сорту, і те, і третє), чим неодноразово й викликали невдоволення українських офіційних осіб. Доброго слова, коротше, від них точно не почуєш.

Що ж, позиція нашої шкільної вчительки ще більше прояснюється. Коли вона говорить «європейці», то, напевно, має на увазі саме західних політиків. Тепер самий час запитати себе: кому адресують ці самі західні політики свої претензії, кого вважають відповідальними за не досить привабливий, на їхню думку, стан справ у країні, від кого очікують виправлення ситуації? Правильно – від наших політиків; тобто тих, кого ми, виборці, наділили владою, повноваженнями та, як ми сподівалися, відповідальністю. Поміркуйте самі, адже це не «українці взагалі» стежили за Г.Гонгадзе й не можуть пояснити, навіщо це робили, а також чотири роки не в змозі знайти вбивць; не вони не змогли виразно роз’яснити американським експертам, кому продали «Кольчуги»; не вони влаштували вакханалію на виборах у Мукачевому й не вибачаються; не вони рік назад утворили парламентську більшість у Верховній Раді (щоб управляти разом з урядом) і умудрилися не прийняти рекордну для цього скликання законодавчого органу кількість законів, що вкрай необхідні країні (цю тезу із цифрами в руках обстоював на одному із брифінгів на початку літа В.Базів – заступник глава Адміністрації Президента); не вони вкоренили у всіх порах суспільства корупцію. За всім цим та іншим – виконавча влада в цілому, а також підлеглі їм силові структури (повернутий на посаду міністра оборони О.Кузьмук, перераховуючи шість найголовніших завдань Збройних Сил, цілком серйозно й з милою безпосередністю одну з них сформулював так: армія повинна перестати бути постійною загрозою власному народові; право, важко поставити й це в провину всім «українцям»).

От чому, коли вчителька говорить, що європейці вважають нас людьми другого сорту, то її варто розуміти так: «європейські політики, досить критично оцінюючи стан справ із правами й свободами громадян в Україні, забезпеченням їхньої соціальної й фізичної безпеки, вважають наших політиків, вершителів доль країни, людьми (політиками) другого сорту». І нікого іншого. Саме так у Європі оцінюють їхні здібності, знання, навички управління, прихильність до загальнолюдських й демократичних цінностей не на словах, а на ділі. Європейця, до речі, відрізняє від поселенців інших континентів те, що він ніколи не дозволить собі зневажливе, зверхнє висловлювання стосовно цілого народу. Такою є ще одна, ключова теза політичного ролика.

Існує одна ознака, яка дуже впевнено розрізняє різносортних політиків. Політики першого сорту в справах, до яких вони причетні, спочатку відшукують причини в собі. І, переконавшись у власній провині, нерідко подають у відставку. Політики другого сорту завжди причини знаходять тільки навколо себе і ніколи не подають у відставку (не випадково в новітній історії України не маємо жодного прикладу самостійно ініційованої публічної відставки поважних посадовців). До того ж вони чомусь думають, що коли їх особисто не поважають, то це неодмінно означає, буцімто не поважають весь народ, всіх українців. Як легко переконатися із спостережень за поточним внутрішньополітичним життям, сьогодні наша виконавча влада охоплена манією тотального заколоту проти неї як в середині країни, так і за її межами.

Україні, запевняє нас наша влада, загрожує внутрішній, так званий опозиційний тероризм. Кримінальні чвари навколо Троєщинського ринку у Києві (влітку там спрацював вибуховий пристрій, а потім скоєно замах на одного з керівників ринку) МВС та Генеральна прокуратура швиденько й не сумніваючись кваліфікували як політичний злочин з метою дестабілізації суспільного порядку опозиційними силами. Минулого тижня дещо схоже на вибухівку знайдено у підвальному приміщенні житлового будинку, що був орендований молодіжною організацією «Пора», яка відома своєю підтримкою опозиційних сил. От що цікаво: після того, як нібито вибухівку було знайдено, вилучено й вивезено, мешканців будинку (майже дві сотні людей) виселили із квартир! Тобто себе залякали й мирних городян даною їм владою залякують.

Незабаром ніхто не позаздрить й зовнішнім заколотникам. Знову ж таки минулого тижня Служба безпеки України затримала на кордоні в аеропорту «Бориспіль» й відправила до Будапешта сербського представника однієї західної правозахисної організації. Зовсім випадково через день був оприлюднений Указ Президента України щодо створення Служби зовнішньої розвідки України. Я не знаю, чи вона створена вперше за часи незалежності, чи її діяльність була колись призупинена, а тепер відновлена. Можна не сумніватися: про програму та напрями діяльності (про потенційних ворогів) громадяни нічого не почують. Не сумуємо з цього, адже тут немає ніякої таємниці. З аналізованого та інших політичних роликів нам відомо, що головними зовнішніми ворогами України сьогодні виступають, по-перше, войовничий американський імперіалізм і, по-друге, європейці, які нагло втручаються у наші внутрішні справи, всюди встромляючи свого носа.

Останні декілька місяців ці самі політики другого сорту наполягають на продовженні владного мандата. Наполягають під гаслами збереження порядку, стабільності, громадського спокою. Наполягають, фактично, на продовженні другосортної політики другосортними політиками. І в цьому, власне, сіль самої гіркої правди від шкільної вчительки, попередження від замовників й виконавців політичного ролика: політиків другого сорту підтримують виборці другого сорту.

Наступає момент, коли ми, громадяни суверенної країни, стаємо єдиними відповідальними за якість політичного товару. Вибір невеликий. Або ми, знаючи про відому й неодноразово підтверджену другосортність спадкоємців нинішньої влади, знову делегуємо їм повноваження, тобто, виходить, утвердимо себе як «людей (виборців) другого сорту» й установимо царство політичної рівності у другосортності: наші володарі не кращі за нас, ми – не гірші за них. Або зробимо альтернативний вибір, ясно усвідомлюючи, що немає повної впевненості, начебто в інших вийде вдаліше.

Втім, тут не питання ризику. Тут питання нашої громадянської й політичної гідності. Політиків не засмучує власна другосортність. Нас, виборців, повинна непокоїти їхня та наша особиста політична другосортність. Як цього разу, так й іншого.

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

Економічне зростання в Україні – реальність чи міф?

Останнім часом на слуху тема економічного зростання України. Економічні досягнення активно пропагуються владою. Особливо активно на економічних успіхах України наголошують керівники Російської Федерації. Навіть представники опозиції не відкидають економічних досягнень влади, вони лише звинувачують її у приховуванні державних доходів і використанні їх поза бюджетом, тобто за відсутності контролю з боку Верховної Ради.

Наскільки вагомі та наскільки стабільні економічні досягнення України і її претензії на “українське економічне диво”? Привертає увагу неповнота, обмеженість статистичних даних, а також певна суперечливість статистичних економічних показників та реальних економічних тенденцій.

Економічна закономірність, зокрема, полягає у тому, що в період економічного зростання державний бюджет формується з профіцитом, який, зазвичай, спрямовується на погашення державного боргу, а в період спаду бюджет, як правило, дефіцитний, тобто уряди вдаються до запозичень і застосовують інфляційне стимулювання економіки. В Україні ж сьогодні все навпаки: при збільшенні темпів зростання ВВП збільшується дефіцит державного бюджету і зростає державний борг. Виникає як мінімум два питання: 1) чи не є сьогоднішній економічний бум інфляційним і 2) як буде діяти уряд під час економічного спаду, який за законами функціонування товарної економіки неминуче настане?

Незрозумілими є також статистичні дані про індекси споживчих цін (ІСЦ) та індекси цін виробників (ІЦВ), їх різнонаправлений рух та неприродно великий розрив між цими показниками. У 2003 році ІСЦ склав 8,2 відс., а ІЦВ – 11,1 відс. Таке співвідношення індексів засвідчувало, що ІСЦ, тобто інфляція, у 2004 році буде зростати: підставою для цього було суттєве перевищення зростання цін виробників над зростанням споживчих цін. Державна статистика між тим демонструє якусь незрозумілу тенденцію: індекс цін виробників продовжує зростати й у вересні досяг загрозливої величини у 18,4 відс. (урядовий прогноз на рік – 19,0 відс.), тоді як інфляція чомусь зменшується (5,6 відс. за 9 місяців, прогноз на рік – 7,0 відс.). Навіть суттєвий стрибок цін на нафтопродукти у травні і подальше їх зростання у червні – вересні дивним чином не позначились на показнику інфляції, який надає державна статистика. Не кажучи про те, що економічна дійсність не підтверджує статистичне благополуччя.

Ще одна тривожна тенденція спостерігається у сфері грошового обігу: дуже високими темпами зростає кількість грошей у обігу. Ще 2 вересня під час презентації нової десятигривневої банкноти виконуючий обов’язки голови Нацбанку А.Яценюк повідомив, що грошова маса вже переступила встановлену на 2004 рік величину і продовжує зростати. Національний банк на початку жовтня підвищив облікову ставку до 8,0 відс. – це пряма вказівка на зростання інфляції. До того ж тепер до зростання грошової маси і зростання цін виробників, тобто економічних чинників інфляції, додається такий непрогнозований і неконтрольований чинник, як інфляційні очікування. Загальновідомо (і це предмет гордості голови Нацбанку С.Тігіпка), що золотовалютні резерви Нацбанку у цьому році зросли з 7,0 млрд до 12,0 млрд дол. США. Але ж банк купує валюту за чисто емісійні гроші, які підштовхують інфляцію. До того ж ми добре пам’ятаємо, як швидко розтанули значно більші золотовалютні резерви Державного банку Росії у 1998 році, так і не врятувавши країну від дефолту.

Постановка питання про реальність економічного зростання правомірна ще й тому, що задекларовані і підтверджені державною статистикою високі темпи розвитку економіки не трансформуються у зростання добробуту українців. Так, номінальні доходи населення у 2003 році склали у середньому 369 гривень на людину в місяць, що ледь перевищує величину прожиткового мінімуму, який тоді складав 342 гривні. У першому півріччі поточного року вони зросли на 5,3 гривні, або на 1,4 відсотка. Роздрібні ціни за цей час підвищились на 4,4 відсотка. Таким чином, реальні доходи середньостатистичного українця у першому півріччі 2004 року зменшились на 3 відсотки. Безумовно, у другому півріччі номінальні доходи зростуть значно більше у зв’язку з здійснюваними урядом заходами щодо підвищення пенсій та соціальних виплат, погашення заборгованостей з зарплат та соціальних виплат тощо. Проте аналітики одностайні в тому, що таке надмірне і майже миттєве збільшення готівки в обігу неминуче призведе до інфляційного стрибка, власне, вже призвело, і сподіватись на зростання реальних доходів населення не доводиться, це буде лише часткова компенсація інфляційного зростання цін.

Означені нами позиції вимагають як мінімум критичного підходу до процесів, які відбуваються в економіці України, чого сьогодні, на жаль, не спостерігається.

Спробуємо зробити деяку оцінку реального стану економіки України, використовуючи для цього таблицю “Основні прогнозні показники економічного і соціального розвитку України”, наведену на стор. 3–4 другого тому поданих урядом матеріалів до проекту Державного бюджету на 2005 рік. Використаємо не всі, лише окремі наведені у таблиці показники і додамо до них свої, розраховані на основі статистичних даних, які у таблиці виділені жирним курсивом.

Основніпрогнозніпоказникиекономічного і соціальногорозвиткуУкраїни

Розрахунок зроблено, виходячи з структури ВВП за категоріями кінцевого споживання у 2003 році, коли споживчі витрати домашніх господарств становили 55,2 відс. ВВП (див. – Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. – Київ: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2004. – С. 215).

Кидається в очі вкрай низький рівень виробництва ВВП на душу населення – ледь більше тисячі доларів на одну людину у 2003 році. По цьому головному економічному показнику Україна, як бачимо, належить до аутсайдерів світової економіки. При такому рівні виробництва ВВП забезпечення темпів його зростання порядка 10 відсотків – не велика заслуга уряду. Більше того, при цих темпах Україна і через десять-двадцять-тридцять років залишатиметься світовим аутсайдером. Адже за п’ять останніх років за даними статистики, ВВП зріс з 49,7 відс. до 54,3 відс порівняно з 1990 роком, тобто зростання складало менше одного відсотка на рік.

Викликає подив, щоб не сказати шок, частка ВВП, яка спрямовується на особисте споживання: 254,2 грн. на людину в місяць у 2003 році. Це майже на 90 грн. менше прожиткового мінімуму! Звернемо увагу, що і в наступному році, при так широко розрекламованому зростанні економіки, частка ВВП, яка буде використана на особисте споживання (378,5 грн. в міс. на особу за пропорцією фактичного розподілу ВВП у 2003 році), не забезпечить українцям мізерного прожиткового мінімуму в 382 грн.! Така наша офіційна економіка, тобто та, яка охоплюється державною статистикою. З цієї однієї цифри можна зробити висновок, що уряд не має у своєму розпорядженні ресурсів для суттєвого підвищення пенсій, соціальних виплат, заробітних плат, життєвого рівня населення взагалі, що він постійно проголошує (і не може не проголошувати під час передвиборчої кампанії). Усі здійснені останнім часом і ті, що ще будуть здійснені, “підвищення” – це псевдопідвищення, які лише частково компенсують інфляційне зростання цін. Ось останній доказ: уряд запропонував на 2005 рік прожитковий мінімум у 382 грн., що на 20 грн. більше цьогорічного, тоді як проста індексація прожиткового мінімуму поточного року (362 грн.) вимагає встановлення його на наступний рік у сумі 387,3 грн. (при урядовому прогнозі інфляції у 7,0 відс.).

У наступному році, таким чином, реальний життєвий рівень населення буде знижуватись. Хто хоче, нехай порахує сам: таким же чином він знижується у поточному році у порівнянні з минулим.

Населення ж пішло шляхом самовиживання. Загальновизнаною стала цифра у 7 млн українців, які працюють або шукають роботу за кордоном. В Україні до цього часу продовжується човниковий бізнес і збільшується кількість міських ринків, цієї архаїчної нецивілізованої форми економічних відносин, яка важко піддається державному контролю, породжує безліч супутніх проблем і заручниками якої є як ті, хто там працює, так і ті, хто купує.

Хоча найвагоміший доказ справедливості нашого висновку про падіння життєвого рівня громадян надає інша статистика – демографічна. Чисельність населення України невпинно зменшується: у минулому році на 381 тис. осіб і у першому півріччі поточного року – ще на 178,2 тис. осіб. В Україні сьогодні немає ні однієї області, де б народжуваність перевищувала смертність! А в таких областях, як Донецька, Луганська, Полтавська (!), Сумська, Чернігівська смертність перевищує народжуваність у 2,5 і більше разів. Кажуть, не потрібно політики. Але зверніть увагу, представники яких політичних сил очолюють адміністрації перерахованих областей і до якого сусіда тяжіють ці регіони.

На основі аналізу стану справ у економіці, причому виключно на основі даних державної статистики, приходимо до висновків, що економічне зростання в Україні сьогодні базується на інфляційних чинниках і ніяк не позначається на життєвому рівні населення. Точніше, позначається: призводить до його зниження.

Подивимось тепер, чи існують на українському економічному тлі чинники для зростання власне економіки. Прибутки прибуткових підприємств у 2003 році склали лише 45,7 млрд грн., або 17,3 відс. до ВВП. Назвемо цей відсоток умовно “народногосподарською рентабельністю”. Не потрібно мати вищої економічної освіти, щоб зрозуміти, що такий рівень рентабельності не створює умов для розширеного відтворення економіки. Але подивимось далі: на 2004 рік цей показник прогнозується у 16,0 відс., на 2005 рік – 14,7 відс. Куди далі? Разом з тим прогнозується хоча і номінальне, але все ж таки зростання збитковості підприємств. Якщо ж зважити на загальний фінансовий результат (змінусувати з прибутків прибуткових підприємств збитки збиткових), то картина виявляється ще більш жалюгідною – 7,4% рентабельності, рівень якої на наступний рік зменшується до 7,0 відс.. Уряд абсолютно не цікавиться тією “дрібничкою”, що економіка України надзвичайно затратна і прогнозується подальше зростання цієї затратності. Таким чином, економіка України, а разом з нею і все суспільство, широким кроком, під гаслом “українське економічне диво” прямує до економічного колапсу, але аж ніяк не шукає свою нішу у міжнародному розподілі праці. Тим більше, що не встигнуть економіка і суспільство вдихнути кисню після президентських виборів, як розпочнуться парламентські.

За останні роки економіка України стала експортноорієнтованою. У цьому році експорт збільшився ще у півтора рази і становив за 8 міс. 21,0 млрд доларів США, сягнувши 55,0 відс. ВВП. Проте маємо пам’ятати суто українські особливості цього явища. Конкурентноздатність наших товарів базується переважно на надзвичайно низькій вартості, тобто на надмірній експлуатації робочої сили, на відсутності розрахункової дисципліни підприємств (тобто експлуатації економіки: за 8 міс. дебіторська заборгованість підприємств сягнула 300,8 млрд грн., кредиторська – 379,8 млрд. До речі, ці цифри штовхають економічних суб’єктів та уряд на інфляційний шлях розвитку, “підказують” їм, як “списати” свої борги за рахунок всього суспільства, за рахунок бідних, а також на експлуатацію ресурсів державного бюджету. Не буде перебільшенням сказати, що така надмірна частка експорту і таке стрімке його зростання відбувається за рахунок стагнації внутрішнього ринку і є чинником тих перманентних криз (зернової, хлібної, паливної, м’ясної), на які приречена наша економіка і суспільство. Р.Ахметов та В.Пінчук, певне головні українські експортери, мають усвідомлювати, що збільшення їхніх особистих мільярдних багатств у цьому році у два рази “коштувало” лише у першому півріччі 178,2 тисяч життів тих українців, яким не вистачило п’ятигривневого зростання їхніх статків для того, щоб вижити.

Із всього сказаного випливає неминучий висновок про те, що чинна виконавча влада на чолі з Президентом Л.Кучмою обслуговує інтереси лише невеликої купки президентського оточення. І тільки. Поточна президентська і урядова політика привела економіку до такого стану, коли вона не має ресурсів як для вирішення кричущих соціальних проблем, так і можливостей для власного розвитку. Тому особливо цинічними виглядають заклики і практичні дії Президента, “єдиного кандидата” в Президенти до наступності влади і збереження попередньої економічної політики. І дійсно страшними, вже не карикатурними, стають репресивні дії потужного державного бюрократичного апарату ще радянського типу, але вже без стримуючого впливу державної колективістської ідеології.

Думай, український народ, думай!