26 жовтня -2 листопада 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Вибори як поштовх для вітчизняного
та зарубіжного українознавства

Після президентських виборів Україна неодмінно зміниться. Характер і масштаби змін залежатимуть від результатів голосування у другому турі. Очевидно, що у разі перемоги опозиційного кандидата зміни будуть більшими. Проте, вони будуть значними за будь-яких умов. Вже сама виборча кампанія вже суттєво змінила суспільно-політичну ситуацію в країні та максимально розкрила її “секрети”.

Ця кампанія не відповідала демократичним стандартам, зобов’язанням України перед ОБСЄ, Радою Європи. Запевнення вищого керівництва держави щодо проведення чесних і вільних виборів не були виконані. Більше того, дії влади були спрямовані у зворотному напряму, а факти, які про це свідчили, коментувалися неправдиво і цинічно. Отже, з урахуванням великої уваги до виборів з боку міжнародної спільноти, наші партнери могли не тільки отримати інформацію щодо формального боку справи, а й оцінити глибинні проблеми політичного розвитку нашої країни.

Реакція західних партнерів та дії Росії викликали неадекватну і настільки різну офіційну реакцію, що про двовекторність й збалансованість зовнішньополітичного курсу можна вже не згадувати. Фактично йдеться про виокремлення бажаних і не бажаних зовнішніх чинників, про цілеспрямоване залучення владою російського втручання і системний спротив будь-якій активності з боку Заходу. Антизахідництво в інформаційно-пропагандистській сфері і навіть в політичних документах набуло таких рис та масштабів, що не може бути раптом згорнуто його ініціаторами і сприйнято як епізод, суто виборчий феномен, самими західними партнерами. Фактично воно стало основою взаємодії всіх антидемократичних сил, прапором українського авториторизму.

Дії влади в останні місяці виявилися повністю і жорстко підпорядкованими спотвореній логіці внутрішньої політичної боротьби. І в цьому випадку доводиться констатувати, що позбутися цієї підпорядкованості після виборів буде непросто, адже обіцяно нереально багато. Вибори практично не залишили неясностей та ілюзій щодо внутрішніх якостей України: стану масової свідомості, орієнтацій різних частин політичної еліти. Політичні портрети практично всіх лідерів стали набагато чіткішими. Спостереження за виборчою кампанією значно збільшило кількість кваліфікованих фахівців по Україні. Приховати реальні наміри для влади стає практично неможливим.

Яскрава, змістовна виборча кампанія обмежила маневр продовжувачів справи Леоніда Кучми і, водночас, продемонструвала масштаб труднощів, які доведеться долати демократичним силам на шляху оздоровлення економіки, державного апарату, відновлення авторитету держави на міжнародній арені. Очевидно, що актуальним є завдання європеїзації масової свідомості, позбавлення масової зашореності, маргіналізації, вразливості щодо маніпулювання. Тільки на цій основі можна сподіватися на усвідомлення громадянами стратегічних інтересів нації та підтримку процесу реформ.

Вже зараз очевидно, що відбувається прояснення відносин нашої держави з її стратегічними партнерами. Передовсім, вибори стали полігоном перевірки всіх потужностей російського впливу та всіх резервів його сприйняття українськими громадянами. Більше того, має місце певне перенапруження можливостей російського чинника. Він був використаний української владою набагато ширше, ніж на це був готовий Кремль.

У Москві загалом запізнювалися з усвідомленням своїх інтересів щодо України. Там досить мляво суперничали економічний і геополітичний підходи, тоді як власні проблеми вимагали дедалі більшої уваги. За цих умов Київ став фактичним ініціатором активізації російської політики щодо України. Російське втручання у виборчий процес відбулося на запрошення, навіть на вимогу української влади. При цьому є сумніви, що допомога позитивно вплине на двосторонні відносини і взагалі відповідає російським інтересам. І справа не тільки в тому, що Янукович може виявитися невдячним або взагалі неплатоспроможним.

Внаслідок активного втручання Москви українські вибори перетворилися на каталізатор амортизації російського чинника, при чому у кількох аспектах. По-перше, відбулося щось на зразок взаємної дискредитації владних верхівок у Києві та Москві. Російський президент був втягнутий у здійснення агітаційної програми і став особисто відповідальним за майбутнє режиму та його дії. Самовпевнена діяльність російських політтехнологів, водночас наближених як до нашої, так і до їхньої влади, присутність чисельних високопоставлених спостерігачів, зробили Росію безпосередньо причетною і до розробки і до легалізації масштабних порушень та фальсифікацій. Жодна з країн СНД не вимагала від Москви таких жертв. Більше того, вона завжди намагалася дистанціюватися від проявів авторитаризму у своїх євразійських партнерів, підкреслюючи, що готова нести відповідальність за безпеку і стабільність у регіоні, але аж ніяк за їх внутрішні справи. Українські вибори здатні розкрити дійсну роль Росії на пострадянському просторі, методи її політики щодо “близького зарубіжжя”. Стає більш прозорою й політична складова проекту ЄЕП.

По-друге, мобілізація симпатиків Росії серед громадян України на 31 жовтня була максимальною. Її підтримання на такому рівні потребує й матеріальних аргументів, у тому числі з боку Росії й підтримання незграбних інсинуацій щодо антиросійських планів Віктора Ющенка та вигадок щодо імперіалістичних зазіхань на нашу незалежність. Адже зрозуміло, що спроби Віктора Януковича додати собі популярності за рахунок спекуляцій на російському питанні передбачали дезорієнтацію і пропагандистську обробку певного прошарку громадян. Декорація, створена під голосування, не може триматися довго.

Але вибори скоріше за все матимуть для українсько-російських відносин і більш серйозні наслідки. Багато питань, які складали наші слабкості, були досі фактично законсервовані. Навіть Леонід Кучма, погравшися з проблемою статусу російської мови на виборах, не наважився переводити її в практичну площину. Ще більш недоречним вважалося згадувати про ідею подвійного громадянства. Сьогодні, з подачі єдиного кандидата від влади це, як і питання доцільності євразійської інтеграції, набуло актуальності. При цьому вони фактично стають перешкодою на шляху досягнення загальнонаціонального консенсусу, визначеності щодо принципів та пріоритетів суспільно-політичного розвитку.

Найбільш складні проблеми відносин з Росією знаходяться всередині нашої країни. Туди ж слід перенести й зусилля щодо їх вирішення. Демократичні сили мають дати чітке бачення всіх гострих, незручних питань. Настав час позбутися невизначеності, остраху, потреби очікувати кращих часів. Держава не може нормально розвиватися і обстоювати свої інтереси, якщо зберігаються такі специфічні відносини з близьким і більш потужним сусідом. Україна має рішуче просунутися на шляху створення політичної нації. Українське суспільство повинно використати отриманий політичний імпульс заради прискорення самоідентифікації та консолідації. Нарешті, широкий прошарок населення східних та південних областей має отримати кращі можливості для реалізації своїх інтересів і, головне, отримати реальні можливості позбутися корисливої опіки місцевої бюрократії та кланових угруповань. Шантаж будь-якими референдумами з російських мотивів має втратити сенс.

Потрібна конкретна внутрішньополітична робота, заради надійного і остаточного зміцнення національних позицій на східному зовнішньополітичному векторі. В цьому сенсі ми маємо набути тої природної цілісності та впевненості, без яких неможна розраховувати на розбудову рівноправних конструктивних відносин.

Стає актуальним і перегляд наших європейських перспектив. Перемога демократичних сил, що є природними носіями європейської ідеї, лише зніме первинні політичні перешкоди для входження країни в європейську спільноту. І це має стати відправною точкою для серйозного аналізу можливостей оптимізації ритму цього процесу з огляду на нашу конкурентноспроможність і здатність забезпечити національні інтереси. Україні час запропонувати свій національний євроскептицизм, – але не той, що пропонується нашими олігархами і ставить під сумнів демократичні цінності.

Україна потребує не просто підтвердження європейського вибору, а й переходу від загальних орієнтирів до конкретних цілей. Зокрема, орієнтація у відносинах з ЄС на досягнення критеріїв членства має бути доповнена завданням підвищення конкурентноспроможності, тверезими оцінками щодо часу і умов інтеграції.

Адже тільки консолідована на демократичних принципах нація здатна безпомилково визначити і реалізувати свої пріоритети. Україна передовсім потребує періоду внутрішньої зосередженості, яка б дозволила їй консолідуватися і нарешті поставити в основі дій власні фундаментальні інтереси. На цих засадах має відбутися націоналізація та українізація зовнішньої політики. Тобто вона надалі у своїх головних рисах не повинна залежати ані від перебігу політичної боротьби, ані від будь-яких зовнішніх впливів.

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Голосування підтвердило правоту соціологів

Не буває, здається, політиків, яким би подобалися рейтинги, що оприлюднюються після опитувань громадської думки. Перед першим туром виборів президента недовіра до таких даних досягла апогею. Сумніватися в них стало майже звичкою. Соціологи виправдовувалися як могли, але їхні слова сприймалися в кращому випадку з іронічною посмішкою, у гіршому – викликали додаткову лайку. Тепер надійність вивчення електоральних настроїв громадян отримала вагоме підтвердження. Вибачатися, звичайно, ніхто перед соціологами не стане. Але добре слово про колег сказати все-таки необхідно. У Таблицю зведені всі результати екзит-полів, дані ЦВК та паралельних підрахунків голосів Комітетом виборців України та штабами основних претендентів на вищу державну посаду.

Нагадаю, що опитування перед виборами давали В.Януковичу й В.Ющенку підтримку в 37–42% голосів виборців, П.Симоненку й О.Морозу в 5–7%, інших кандидатів (за винятком Н.Вітренко) мали намір підтримати менше 1% громадян України. Причому прихильників В.Януковича стало більше на 12–14% у жовтні місяці (ще наприкінці вересня мали намір за нього голосувати 28% тих, хто має право голосу). Що ж, всі кандидати одержали те, що й обіцяли їм люди в опитуваннях суспільної думки.

Результати всіх екзит-полів досить близькі до тих даних, які оголосила до середини понеділка й Центральна виборча комісія. Проте, є відмінності в даних Київського міжнародного інституту соціології й центра О.Разумкова з одного боку, а також СОЦІС і центра «Соціальний моніторинг», з іншого. Згідно з першим, В.Ющенко одержав 44.4%, тобто виграв перший тур, згідно з другим, він одержав 38.3%, поступившись 4.4% В.Януковичу (до даних КМІС близькі й відомості штабу В.Ющенка після обробки 2/3 бюлетенів).

Названі організації, що входять у консорціум з проведення опитування громадян, які вже проголосували, домовилися про наступне: якщо відмінності в даних перевищать 2%, то вони будуть пред’явлені окремо (якщо відмінності будуть менші, масиви інформації передбачалося об’єднати й одержати загальний масив у 50 тисяч опитаних). До того ж КМІС і центр О.Разумкова проводили анонімне опитування, коли на виході з виборчої дільниці люди заповнювали ще один бюлетень й опускали його в урну. СОЦІС і центр «Соціальний моніторинг» записували відповідь зі слів виборця.

Досить поширена думка, що на громадян здійснювався інформаційний, насамперед, тиск і тому в опитуваннях вони не щирі у своїх відповідях на питання сторонньої людини, що підійшла до них, та цікавиться тим, за кого вони проголосували. І тому соціологи спробували відтворити ситуацію повністю анонімного інтерв’ю. Особисто мені хочеться вірити в більшу ефективність повністю анонімного опитування. Але чи справді це так – самі соціологи мають ще розібратися. Єдине, що можна сказати твердо: відмінності явно не випадкові.

Доречними представляються два припущення щодо того, чому різниця у відповідях настільки значна. По-перше, частину громадян таки вдалося якщо не залякати, то неабияк налякати – 6.4% виборців (таку частину дають нам дані КМІС та центра О.Разумкова). Одночасно, по-друге, ті ж шість з половиною відсотків характеризують масштаби «втручання» виборчих комісій всіх рівнів й «силову» корекцію волевиявлення громадян. Більшого, власне, і не потрібно як у першому турі, так й у заключному. Якщо це була репетиція, то пройшла вона, варто сказати, цілком успішно для влади в цілому й для прем’єр-міністра особливо.

Точно спрогнозована опитуваннями реальна популярність О.Мороза й П.Симоненко повинна здивувати штаби цих двох кандидатів. Я не став би говорити про остаточний занепад лівої, у першу чергу комуністичної, ідеології. Трагедія цих політиків у тім, що вибір сьогодні робиться між кандидатом від влади й кандидатом не від влади. І не вони персоніфікують сьогодні опозицію владі. 5% найвідданіших прихильників П.Симоненко навряд чи стануть голосувати за В.Ющенко, а інші дружно віддали свої голоси В.Януковичу, адже в Донецькій області «свого» підтримали більше 80% тих, хто прийшов на вибори. А там, як відомо, найчисельніший загін підтримки КПУ. Швидше за все й останні 5% підтримають нинішню пануючу еліту й уже не вперше в суверенній Україні посприяють продовженню її існування.

А на чолі її мають намір поставити людину, що не знімає товстий золотий ланцюг навіть для зйомок у дійсно гарному рекламному ролику з онуком.

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

Що очікує Україну у другому турі виборів?

Для пошуку відповіді на поставлене питання доведеться застосувати принцип історичної аналогії. Але будемо порівнювати не з Бородінською битвою, коли кажуть, що перший тур президентських виборів, як і у битві 1812 року, не виявив переможця. По-перше, дуже глибока історія. По-друге, хто знайомий з українською реальністю, добре розуміє, що оприлюднені Центрвиборчкомом результати далекі від дійсності, а ми хочемо аналізувати саме дійсність. По-третє, багато честі для сьогоднішніх українських генералів. Але будемо говорити про історію, хоча і доволі близьку.

Спочатку згадаємо парламентські вибори 2002 року. Вони були, безсумнівно, силовими з боку влади і, відповідно, нечесними, якщо застосовувати сучасну термінологію. Вибори тоді не викликали у суспільстві такого інтересу, як зараз. Протест населення був пасивний. Але вагомий і дещо несподіваний для влади: могутнє об’єднання провладних політичних партій “За єдину Україну!”, на яке була зроблена ставка і передбачалося отримати у загальнонаціональному окрузі не менше третини голосів, набрало їх лише 11,77%, третину яких дала одна область – Донецька. Це не набагато більше, ніж блок Юлії Тимошенко (7,26%) і Соціалістична партія (6,87%), проти яких влада відверто вела боротьбу і, зрозуміло, досягла у ній певних успіхів. Влада отримала відчутного ляпаса, проте висновків для себе не зробила.

Формально-проголошена мета влади на тих виборах полягала у створенні на базі депутатів блоку “За ЄдУ” парламентської більшості, яка б могла сформувати уряд і взяла б на себе відповідальність за його роботу і була, безумовно, вірною. Але для чого, для виконання яких задач проголошувалась, а потім і створювалася ця більшість? На жаль, суспільно-значущих програмних цілей як мети діяльності цієї більшості визначено не було. Якби така програма існувала, то незалежно від силового способу створення такої більшості у подальшому вона була б визнана суспільством, легітимізована, стала б міцною і дієздатною і виконувала б свою роль. У таких умовах, свідомо чи несвідомо, це не суть важливо, створення більшості було використано в особистих політичних і бізнесових інтересах при повному і відвертому ігноруванні інтересів суспільства і людини. Прикладів – легіон. Остання крапка, а може пляма у таких діях була поставлена чи не в останній день перед голосуванням 31 жовтня. Рішенням Київради 170 “недоторканим” виділено 230 га Пуща-Водицької заповідної зони “під забудову”. Проігноровані ще й інтереси природи і столиці: знищивши Кончу-Заспу, народні обранці та наближені вирішили знищити і Пущу.

Таким чином, формально-проголошена мета і реальні дії парламентсько-урядової більшості розійшлися, як у морі кораблі. Неминучим наслідком стали внутрішні чвари у їхньому середовищі і врешті-решт розвал цього штучного утворення, під гаслами якого Україна жила останні два з половиною роки.

Президент України не виконав своєї ролі загальнонаціонального лідера. Дії Президента і його парламентсько-урядової більшості у цей складний період обмежились так званими політичними реформами як самоціллю (чи як флером?).

Усі ініціативи та дії Президента, уряду, провладної частини Верховної Ради України у цей період не відповідали об’єктивним тенденціям розвитку суспільства, не підтримувалися населенням України і тому зазнали невдачі.

Україна ще радянська. Якраз сьогодні вона робить спробу вийти з цього стану. Те, що з 31 жовтня відбувається біля Центрвиборчкому, як дві краплі води нагадує події у Москві 19–21 серпня 1991 року.

Те ж залякування людей гуркотом військової техніки.

Такі ж недолугі виконавці.

Такі ж протиріччя у керівній верхівці.

Така ж половинчастість і відсутність перспективи у їхніх діях.

Та ж відстороненість глави держави від подій.

Таким же буде і фінал?

Тільки події проходять з українською специфікою: у Москві тоді все вирішилося за три дні, у Києві розтягнене на три тижні – з 31 жовтня до 21 листопада.

Скажуть, до ГКЧП (наведемо у російській абревіатурі, так “смачніше”) були події у Тбілісі, Баку, Вільнюсі. У нас теж до 31 жовтня 2004 року були вибори 1999 року, вибори 2002 року, вибори мера м. Мукачево, низка донецьких виборів. Звичайно, масштаб подій трохи різний. Проте суть та ж сама.

Прослідкувати аналогію можна і на діях та поведінці президентів М.Горбачова і Л.Кучми.

Згадаємо горбачовське “нам подбрасывают» – Л.Кучма безперервно нагадує нам про якісь «деструктивні сили».

Пригадується непослідовність дій М.Горбачова: спочатку «прискорення», потім зовсім інше – «перебудова» без публічного визнання помилковості прискорення. Нарешті вагання з новим союзним договором. Л.Кучма ще більше непослідовний зі своїми референдумами, політичними реформами тощо, зміст яких “раптово” змінюється на протилежний. І фактична невдача цих кроків у того і другого.

Навіть горбачовському з’їзду народних депутатів можна знайти паралель – парламентсько-урядову більшість.

Стан справ у економіці теж аналогічний: при повному розгулі інфляції надзвичайна публічна бадьорість і постійні спроби прикрасити ситуацію. Сьогоднішньому українському виконавцю цієї функції С.Тігіпку теж можна знайти візаві – тодішнього Голову Держбанку СРСР Геращенка. Звернемо увагу, що у своїх публічних “роз’ясненнях” С.Тігіпко виходить за межі своїх повноважень як голови Національного банку і коментує стан економіки у цілому – ситуація вимагає. Тому що саме у економіці приховані першопричини всього, що відбувається.

Чим закінчилися для М.Горбачова усі його ініціативи – знаємо. І для Леоніда Даниловича вони у кращому випадку закінчаться “фондом Л.Кучми”. Проте йдеться не лише про Л.Кучму. Поряд з Леонідом Даниловичем у нашому аналізі постійно “присутній” Віктор Федорович як правонаступник. Тому що аналізується явище, а не особистості.

Таким чином, ми змушені зробити висновок: перемога опозиції у другому турі виборів президента України неминуча. По-іншому: неминуче падіння чинної влади, який би спротив волевиявленню народу вона не чинила. Зрозуміло, перемога не прийде “на блюдечке с голубой каемочкой”, за неї потрібно поборотися. Але вона неминуча.

Тут варто нагадати, як до останнього часу Л.Кравчук пишався тим, що Україна є єдиною країною на пострадянському просторі, де не пролилася кров (усі владоможці теж пишалися, але Л.Кравчук особливо). Вона у нас, завдячуючи і Леоніду Макаровичу, вже пролилася. Те, що у ніч з 23 на 24 жовтня ніхто не загинув, – випадковість. Але кров пролилася. Це теж аналогія з ГКЧП.