Адміністрація Президента України
в нових політичних умовах
Одним з головних політичних наслідків обрання спікером новообраного парламенту колишнього глави Адміністрації Президента Володимира Литвина стало фактичне узаконення ролі і значення президентської адміністрації як найважливішого інституту в системі управління державою.
У першу чергу це пов’язано з тим, що у парламенті, внаслідок обрання спікера критично необхідною кількістю голосів, не відбулась кристалізація сильної законодавчої влади, позаяк не було встановлено достатнього домінування якоїсь з представлених у ньому політичних сил. З цих же причин під час роботи першої сесії Верховної Ради не було створено ані постійної, ані коаліційної більшості, яка могла би визначити програму законодавчих змін в країні та запропонувати варіант формування нового коаліційного уряду. Відтак у новообраному парламенті встановилася система нестабільної рівноваги пропрезидентських, антипрезидентських та «непрезидентських» сил і одноразових (ситуативних) більшостей для вирішення окремих питань. Об’єктивні причини, а саме: послаблення парламенту, як інституту, здатного приймати нагальні для країни рішення; та традиційна для України слабкість уряду, який не спирається на парламентську підтримку і який за результатами виборів втратив політичну легітимність, призвели до того, що стратегічна ініціатива та центр політичної ваги закріпився за інститутом президентства.
Структура і повноваження Адміністрації Президента України
(до 20 серпня 2002 року)
Адміністрація Президента України не передбачена Конституцією як окремий суб’єкт влади, вона підпадає під дію ст. 106 п. 28 Конституції України про право Президента формувати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті. 13 грудня 1991 року Президент Леонід Кравчук підписав Указ «Про Адміністрацію Президента Україна», яким було утворено перший робочий апарат глави держави. Окремим розпорядженням цього ж дня було затверджено «Положення про Адміністрацію Президента України».
Згідно з цим Положенням на Адміністрацію Президента покладалися завдання:
1. Організація і проведення аналізу політичного, соціально-економічного та міжнародного становища України, подання Президентові України узагальнень і пропозицій з цих питань.
2. Організація проведення експертизи Законів, які вносяться Верховною Радою України на підпис Президентові України.
3. Організація підготовки проектів указів, розпоряджень Президента України, інших документів, забезпечення всебічності проробки проблем.
4. Координація роботи по підготовці проектів законодавчих актів, що вносяться Президентом України у Верховну Раду України в порядку законодавчої ініціативи.
5. Забезпечення єдиного порядку надходження і опрацювання документації в усіх підрозділах Адміністрації Президента України.
6. Оформлення і випуск документів, прийнятих Президентом України, доведення їх до органів державної влади.
7. Організація єдиної системи діловодства в підрозділах Адміністрації Президента України, забезпечення ефективного контролю за проходженням документів.
8. Здійснення контролю за виконанням міністерствами, відомствами, організаціями України, а також органами виконавчої влади на місцях указів і розпоряджень Президента України.
9. Підготовка і проведення протокольних заходів Президента України, організація засідань, нарад, що проводяться Президентом України.
10. Організація системи добору і розстановки кадрів, оформлення прийому на роботу і увільнення працівників підрозділів Адміністрації Президента України з роботи, а також керівних працівників міністерств, відомств, державних комітетів України, які призначаються Президентом України.
11. Підготовка, систематизація і аналіз матеріалів, що надходять із засобів масової інформації, іншими каналами, оперативне доведення інформації до Президента України, виконавчих органів.
12. Забезпечення взаємодії підрозділів Адміністрації Президента з відповідними структурами Верховної Ради України та її Секретаріату, громадськими організаціями.
13. Організація заходів Президента України з представниками засобів масової інформації.
14. Матеріально-технічне забезпечення і господарсько-побутове обслуговування працівників Адміністрації Президента України.
Очолював Адміністрацію Секретар. Структуру і штатну чисельність Адміністрації Президента України глава держави затверджував особисто. Керівники служб Президента, Прес-секретар Президента, Служба безпеки Президента працювали під безпосереднім керівництвом глави держави. Інші підрозділи підпорядковувалися Секретареві.
Після обрання 26 червня 1994 року Л. Кучми Президентом України, вже 21 липня 1994 року було підписано укази глави держави «Про реорганізацію Адміністрації Президента України» та про призначення Д. Табачника главою цієї Адміністрації.
З моменту створення структура та повноваження Адміністрації Президента України (АПУ) неодноразово змінювалися, відповідно до поглядів глави держави на роль та місце АПУ у системі органів виконавчої влади. Наприклад, перший Президент України Леонід Кравчук видав п’ять указів, які стосувалися реформування структури АПУ. З моменту останньої масштабної реорганізації Адміністрації Президента, проведеної згідно з Указом Леоніда Кучми №1625/99 від 29 грудня 1999 року (Див. Додаток) після призначення головою АПУ Володимира Литвина, і до останньої, указ про проведення якої підписано главою держави 20 серпня 2002 року після призначення керівником АПУ Віктора Медведчука, було видано вже 12 подібних указів.
Окрім зрушень у структурі,
функціях та моделі прийняття рішень, змінювались чисельність та розподіл владних
повноважень. Так, на початку президентства
Л. Кравчука апарат Адміністрації налічував 19 підрозділів. У внутрішню
структуру служби були закладені протиріччя між повноваженнями її підрозділів,
що призвело до конфліктів між ними, а робота зводилась скоріше до дорадчих та
консультативних функцій. Чисельність співробітників служби АПУ складала близько
80 осіб.
З обранням Президентом України Л. Кучми структура Адміністрації також неодноразово корегувалася. Структурні одиниці АПУ отримали чітко визначені повноваження, а кількість співробітників зросла до 500.
Одночасно в АПУ тривав пошук моделі прийняття рішень: за Л. Кравчука АПУ використовувала модель «Трумена» (інформація прямо надходить від структурних одиниць до президента), яку заступила модель «Ейзенхауера» (інформація надходить від структурних одиниць до президента через главу адміністрації), а згодом модель «Франкліна Рузвельта» (двосторонній потік інформації між структурними одиницями та президентом).
Окремо слід зазначити, що з кожним роком посилюється тенденція до створення паралельних структур у Адміністрації Президента України до тих, які існують, наприклад при Кабінеті Міністрів України, міністерствах тощо.
Нова структура Адміністрації Президента
Указ глави держави «Про заходи щодо удосконалення діяльності Адміністрації Президента України» від 20 серпня 2002 року фактично закріпив зміни, що відбулися в структурі АП з 2000 року по червень 2002 року.
Так, практично відразу після реорганізації 1999 року, 9 березня 2000 року, вийшов указ, згідно з яким Управління державних нагород було перейменовано в Управління державних нагород та геральдики. Вже в грудні 2000 року в складі АПУ утворено Секретаріат Національної Ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування і Управління по роботі правоохоронних органів, а Апарат президентської Ради ліквідовано. 1 лютого 2001 року Управління прес-служби Президента України реорганізовано в Управління інформації та зв’язків з громадскістю. В квітні 2001 року введено посаду Постійного представника Президента України на Чорнобильській АЕС, а в липні створено Управління з питань адміністративної реформи. У жовтні 2001 року на базі Генеральної військової інспекції при Президентові України та Управління по роботі правоохоронних органів Адміністрації утворено Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів. У червні 2002 року склад АПУ поповнився посадами – радника Президента України – директора Національного інституту стратегічних досліджень та Першого помічника глави держави. В липні відбулася реорганізація Головного управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів в Головне управління з питань судової реформи, діяльності військових формувань та правоохоронних органів, а Управління інформації та зв’язків з громадськістю в Головне управління інформаційної політики. Також створено Управління стратегічних ініціатив.
Всі ці зміни було закріплено в новій структурі вищеназваним Указом Президента (Див.Додаток).
Серед нововведень – дві посади перших заступників глави Адміністрації замість одної. Згідно з указом нинішній керівник Адміністрації має вже шість заступників, при цьому п’ять з них мають одночасно очолювати головні управління.
Кількість головних управлінь і просто управлінь залишилася незмінною (відповідно 10 і 9), але створено окремий Відділ з питань підготовки доповідей та виступів Президента України.
В складі Адміністрації Президента відтепер передбачено посаду Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України.
Цим же Указом Л. Кучма також доручив главі Адміністрації В. Медведчуку запропонувати нових співробітників Адміністрації й проаналізувати роботу консультативних та допоміжних служб при ній. Відповідно до указу змінено схему розподілу обов’язків між главою Адміністрації, його першими заступниками і заступниками, а також Першим помічником глави держави.
Нова структура зберегла Головне управління організаційно-кадрової політики і взаємодії з регіонами; Головне контрольне управління; Головне державно-правове управління; Головне управління з питань внутрішньої політики; Головне управління з питань зовнішньої політики; Головне управління з питань економічної політики. Залишилися в складі АП Секретаріат Адміністрації Президента України; Управління Державного Протоколу та Церемоніалу; Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою, Конституційним Судом і Кабінетом Міністрів; Управління з питань громадянства; Управління з питань помилування; Управління з питань звернень громадян та Управління документального забезпечення.
Пріоритети нової Адміністрації Президента України
Завдяки приходу на керівні посади діючих політиків – В. Медведчука, В. Хорошковського та інших, було посилено публічну складову політичного стилю Адміністрації Президента. Головним завданням діяльності нового складу Адміністрації Президента стало перетворення її на орган, здатний виробляти і забезпечувати ключові політичні рішення в країні. Леонід Кучма аргументував це таким чином: «Я хочу бачити Адміністрацію Президента більш політичним центром, ніж вона була до цього, розробником стратегії в цілому, і щоб ця стратегія втілювалася в життя, а не залишалася на паперах». Чинний керівник АПУ Віктор Медведчук позиціонував себе на минулих парламентських виборах як «ефективного менеджера». Так само діяв і Валерій Хорошковський. І хоча для виборців це переважно не стало переконливим аргументом для голосування за їхні списки, елементи іміджу «ефективних управлінців» було перенесено через підконтрольні їм мас-медіа на сам інститут Адміністрації Президента. Водночас, логіка дій нової Адміністрації та характер їх висвітлення в ЗМІ однозначно свідчать про те, що саме тут ухвалюються державні рішення, а Уряд і система виконавчої влади лише реалізують їх.
Спроби надати АПУ нового іміджу зовсім не означають втрати старих, набутих за попередніх керівників, звичок. Ефективність попередніх глав Адміністрації оцінювалася Президентом, насамперед, за здатністю силового «протискання» необхідних йому рішень через парламент, а точніше, за спроможністю формувати засобами силових та фіскальних органів влади, підпорядкованих Президенту, гранично необхідного тиску на Верховну Раду, конкретних депутатів, на органи місцевого самоврядування, суддів, бізнесменів тощо. Показово, що після призначення В. Медведчука указом Президента від 12 червня 2002 року опозиційні фракції парламенту неодноразово звинувачували Адміністрацію Президента у тискові на депутатів з метою створення у Верховній Раді пропрезидентської більшості. Лише за період літніх парламентських канікул кілька десятків народних депутатів оприлюднили в той чи інший спосіб інформацію про податкові перевірки або навіть відкриття кримінальних справ з метою тиску на їхню позицію.
Зрозуміло також, що Віктор Медведчук, добре знаючи історію своїх попередників, всіляко позиціонує себе як управлінця, який стоїть за Президентом, а не політика, який направляє Президента. Адже саме призначення В. Медведчука на посаду керівника Адміністрації Президента стало прийнятним для Президента лише після невдалих для СДПУ(о) результатів парламентських виборів та ще більш неефективної квазіпрезидентської кампанії Віктора Медведчука як Президента Східної України. За даних обставин СДПУ(о) не залишалось нічого іншого, як запропонувати Президенту реформу політичної системи або без прямих президентських виборів, або з інститутом президентства, що виконує формальний церемоніальний статус глави держави.
Для цього започатковано ініціативи за кількома напрямками.
Президент спільно з Адміністрацією зініціювали загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Зміст цієї ініціативи визначено загальним прагненням перетворити Україну із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську.
Вже кілька років частина політичних сил, які прийнято називати опозиційними, вимагає перетворення України на парламентську республіку.
Однак, варто наголосити, – перш ніж ініціювати подібну дискусію ініціатор змін (Президент) повинен був дати конкретну відповідь на ряд питань:
1) Чи матиме Президент право призначати Уряд, і якою буде функція Президента в діяльності Уряду?
2) Чи обиратиметься Президент безпосередньо народом, чи лише парламентом?
3) Чи матиме Президент інші вагомі повноваження, крім представницької функції та сфери зовнішньої політики, і якими конкретно будуть ці повноваження?
Без змістовної відповіді на ці питання дискусія є безпредметною. Адже Президент зазначив лише, що в Україні «має бути коаліційний Уряд, який спирається на парламентську більшість», а «парламентська більшість формує Уряд і несе відповідальність за його роботу».
Тобто, справжніми цілями запропонованої Президентом дискусії, найімовірніше, є:
– спроба зняти з Президента відповідальність за стан у країні після восьми років його правління;
– намагання відволікти частину політичних сил, відданих еволюційному шляху модернізації в Україні, від участі в запланованих політичних протестах;
– знайти форму не обрання, а фактично призначення наступного Президента України.
Спробою відволікти опозиційні сили можна вважати й ініціативу Президента про запровадження пропорційної системи парламентських виборів. Адже опозиція неодноразово вимагала запровадження пропорційної системи, тоді як Леонід Кучма до останнього часу наголошував на згубності такого шляху.
В цілому конституційна ініціатива Л. Кучми спробою напередодні акцій протесту перевести розмови про нинішній політичний режим в дискусію про оптимальний політичний режим у майбутньому виконала свою програму-мінімум.
Серед нововведень Адміністрації також – спроба визначити нові принципи та характер інформаційної політики в країні. Результат парламентських виборів 2002 року засвідчив, що програти в інформаційній сфері України можна навіть за тотального контролю над медіапростором. Тож указом глави держави Управління інформації і зв’язків з громадськістю було реорганізоване у Головне управління інформаційної політики. Окремим розпорядженням керівника інформаційно-аналітичної служби СДПУ(о) Сергія Васильєва було призначено керівником цього Управління. За назвою та функціями даний орган не відповідає конституційному статусу Адміністрації Президента.
Згідно з указом Президента України до складу Ради з питань інформаційної політики при Президентові введено трьох керівників Адміністрації, а саме – Віктора Медведчука (заступник голови), Сергія Васильєва (секретар Ради) та Георгія Почепцова (керівник Управління стратегічних ініціатив АПУ). До складу цієї Ради не ввійшов жоден представник від Верховної Ради та громадськості. Подібний підхід реалізовано і в складі Наглядової ради Національної телекомпанії України. Абсолютна більшість її членів представлена Кабінетом Міністрів та АПУ. Системне упорядкування інформаційного простору, що його запропонувала нова АПУ, автоматично відбилося на змісті політичної інформації. Експерти схильні вважати, що у серпні 2002 року відновлена певна форма політичної цензури в українських ЗМІ. Характер цензурування інформаційних новин, представлений у так званих «темниках», свідчить про авторство АПУ (принаймні до цього схиляється більшість оглядачів).
Водночас, керівництво АПУ всіляко підкреслює більшу відкритість і публічність в органах державної влади. Зокрема, мова йде про Указ Президента про зміни до Указу від 17 травня 2001 року №325 «Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності і відкритості діяльності органів державної влади». Згідно з документом, глава Адміністрації Президента України Віктор Медведчук призначений керівником робочої групи з підготовки пропозицій щодо забезпечення гласності і відкритості діяльності органів державної влади.
АПУ запровадила оновлену версію Web-сайту Президента України, до створення якої, за даними експертів, причетний Центр ефективної політики, який під час виборів співпрацював з СДПУ(о). Серйозні кадрові зміни відбуваються і на рівні інших центральних та місцевих органів влади, що опікуються засобами масової інформації. Як приклад експерти називають введення ще однієї посади першого заступника голови Державного комітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. На цю посаду призначено Михайла Онуфрійчука, який з 1977 по 1990 роки працював заступником начальника політвідділу МВС УРСР та вже довгий час активно співпрацює з СДПУ(о).
Таким чином, інфраструктура СДПУ(о) та її партнери почали працювати на підтримку Адміністрації Президента. Варто відзначити, що в СДПУ(о), яка контролює половину загальнонаціональних телеканалів і мережу регіональних, є суттєвий досвід в організації медійних кампаній політичного спрямування. Вони не завжди відзначаються ефективністю, але, як правило, є особливо масованими і затратними, та вирізняються конфліктністю й жорсткістю.
Кадрові призначення в АПУ, зокрема зміна більшості керівників управлінь, були покликані посилити роботу Адміністрації. Заступником глави АПУ, керівником Головного управління організаційно-кадрової роботи і взаємодії з регіонами призначено Олексія Іщенка. Валерія Хорошковського в червні 2002 року призначено заступником глави АПУ – керівником Головного управління АПУ з питань внутрішньої політики, а 29 серпня – Першим заступником Глави Адміністрації Президента. На посаду керівника Головного контрольного управління АПУ призначено Віталія Коваленка. Першим помічником Президента України залишився Сергій Льовочкін. Анатолій Гальчинський очолив Національний інститут стратегічних досліджень, залишившись радником глави держави.
Однак варто відзначити, що нові кадрові призначення не здатні вирішити повною мірою кадрові проблеми, які вже давно стоять не лише перед Адміністрацією Президента, а й державною владою України вцілому. Ключовим питанням в цій сфері є нерозуміння того, що на основі лише партійних зв’язків та спільних ділових інтересів неможливо побудувати достатньо ефективний державний, а не корпоративний чи бізнесовий управлінський апарат. Нові керівники пішли навіть на оголошення «відкритого конкурсу» на посади державних службовців третьої категорії (спеціалістів), а також як експеримент – вакантних посад державних службовців другої категорії (керівників) в Адміністрації Президента України. Проте, даний крок є радше продовженням передвиборчого конкурсу при формуванні партійного списку «Команди озимого покоління» та конкурсу кадрового резерву СДПУ(о), ніж реальним способом подолання кадрового голоду в державній установі.
Ще одним з провідних напрямків роботи Адміністрації Президента залишилися кадрові «чистки» в регіональній виконавчій владі. Вочевидь, основним критерієм «ефективності» регіонального державного апарату в очах Адміністрації Президента є лояльність і особиста відданість чиновників вищому начальству. Саме у цьому руслі слід трактувати кадрові зміни, що охопили Україну відразу після виборів і отримали нового імпульсу після призначення нового глави Адміністрації Президента. Так з 363 кадрових указів Президента України, підписаних з 1 квітня по 1 вересня 2002 року, 135 стосуються змін голів обласних та районних держадміністрацій (186 указів стосуються змін в органах центральної влади, 28 — посольств та закордонних представництв держави, 14 — судових органів).
Характерно, що за аналогічний період після парламентських виборів 1998 року «кадрові чистки» в регіонах не були такими масовими, як у 2002 році. Та й стосувалися вони, перш за все, голів обласних держадміністрацій. (Так, протягом квітня – серпня 1998 року було звільнено 13 голів обласних держадміністрацій. У 2002 році своїми посадами поплатилися лише 5 голів обладміністрацій: Львівської, Тернопільської, Вінницької, Волинської та Херсонської. Причому, губернаторів Вінничини та Тернопільщини змінювали і в 1998 році, що можна розцінювати як невдалий експеримент.) Після парламентських виборів 2002 року з 1 квітня по 1 вересня глава держави підписав 94 укази про звільнення з посад голів регіональних (районних, міських, районних у містах) держадміністрацій. За аналогічний період 1998 року був підписаний лише один подібний указ про звільнення В. Семенова з посади голови Севастопольської міськдержадміністрації (принагідно зазначимо, що згідно зі ст.133 Конституції України м. Севастополь має статус окремої адміністративно-територіальної одиниці, на рівні з областями та Автономною Республікою Крим).
Взагалі ж, принцип політичної відповідальності державних чиновників, якими за статусом є голови регіональних держадміністрацій, є хибним з огляду на те, що самих губернаторів чи голів райдержадміністрацій в Україні не обирають, їх призначає особисто Президент. Виходить, що за політичні поразки Президента відповідають особи, які є фактично звичайним інструментом в руках самого глави держави та чиновників його Адміністрації. До того ж укази Президента про звільнення посадових осіб держави, як правило, підписуються без указання причин, через які того чи іншого чиновника звільняють з посади або з формулюванням «згідно поданої заяви». Можливо, певним поясненням цієї тенденції є масова практика в регіонах, коли губернатори, щоб застрахувати себе від політичних ризиків під час виборів, вимагали з підлеглих їм працівників райдержадміністрацій заяви про звільнення за власним бажанням без вказання дати звільнення.
|
Види кадрових указів |
Квітень–серпень
|
Квітень–серпень
|
||
|
Кількість |
% |
Кількість |
% |
|
|
Центральна виконавча влада |
188 |
74 |
186 |
51 |
|
Регіональна виконавча влада |
31 |
12 |
135 |
37 |
|
Судова влада |
18 |
7 |
14 |
4 |
|
Посольства та закордонні представництва |
17 |
7 |
28 |
8 |
|
Разом |
254 |
100 |
363 |
100 |
Аналіз регіонального представництва змінених глав місцевих адміністрацій дозволяє зробити висновок, що ці зміни у більшості випадків стосувалися тих районів, де СПУ, БЮТ та «Наша Україна» набрали несподівано великий для влади відсоток голосів, а також тих, де у мажоритарних округах перемогли представники опозиції. Таким чином, на місцевому рівні в Україні чиновників різного рівня замінюють на особисто відданих главі Адміністрації. Так, за півроку після виборів було звільнено із займаних посад 94 голів районних адміністрацій (загалом в Україні 611 районів). Найбільше — в Івано-Франківській та Херсонській (по 8); Харківській та Хмельницькій (по 7); Вінницькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Полтавській (по 6); Закарпатській та Львівській областях (по 5). У Луганській області – 4; Донецькій області та м. Києві – по 3; у Житомирській, Кіровоградській, Рівненській, Черкаській, Чернівецькій, Чернігівській областях та в м. Севастополі — по 2; у Волинській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Тернопільській областях та Автономній Республіці Крим — по 1.
Ще однією особливістю діяльності нової АПУ є посилення активності у зовнішньополітичній діяльності. Щоправда, в цій діяльності помітне домінування російського вектора. За активної підтримки глави АПУ відбувається просування російських національних інтересів не лише у фінансово-економічній, а й інформаційній сферах. Першим вдалим спільним проектом є створення прецеденту підписання угоди регіональних компаній з телекомпанією ОРТ (в обхід Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення) на ретрансляцію їхніх інформаційно-аналітичних програм. Якщо угода між Кримською телекомпанією та ОРТ освячена главою АПУ, то це означає, що Донецька, Дніпропетровська чи будь-яка інша телекомпанія може надалі діяти подібним же чином, тобто також без участі Нацради.
Віктор Медведчук фактично позиціонує себе як куратора з боку Леоніда Кучми україно-російських відносин. В. Медведчука призначено головою оргкомітету з проведення року України в Росії, а російські медіа продовжують протиставляти проросійського Віктора Медведчука та проамериканського Віктора Ющенка. Більше того, багато російських політиків відверто пишуть про свій інтерес в наступній президентській кампанії, за результатами якої хотіли б бачити нинішнього голову АП майбутнім Президентом України. Усе це може призвести до того, що найвпливовіші політико-бізнесові угруповання Україні та Росії, які мають величезні медійні та економічні ресурси, чималі організаційні можливості, розпочнуть спільну діяльність по обранню наступного Президента України.
|
|
 Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
---------------- Інші новини---------------- |
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.