Українська столиця:
спроби перерозподілу влади
На початку серпня 2002 року, в момент затишшя партійного та парламентського життя, практично єдиним політично активним гравцем залишалася Адміністрація Президента. Це проявлялося у її внутрішній реорганізації, нових кадрових призначеннях в системі виконавчої та регіональної влад, а також у розробці варіантів реформування системи влади, озвученої Президентом в День незалежності 24 серпня. Логічним і системним елементом стратегії нового керівництва президентської адміністрації було відновлення тиску на Київського міського голову з метою зміни влади у столиці.
Мета організаторів:
1) встановлення контролю Адміністрації Президента над столицею, аналогічному контролю над адміністративними областями України;
2) перерозподіл сфер впливу в столиці на користь тих політико-олігархічних угруповань некиївського походження, які в силу своєї регіональної специфіки не встигли зайняти ключові позиції в київській економіці та на столичному ринку, або яким свого часу не дав це зробити повною мірою міський голова О. Омельченко (наприклад, холдинг, пов’язаний з нинішнім главою Адміністрації Президента і головою СДПУ(о) Віктором Медведчуком);
3) реванш за програні вибори міського голови 1999, 2002 років;
4) підготовка грунту для нових виборів міського голови Києва (зростити у виконавчій владі нового лояльного до керівництва Адміністрації Президента кандидата);
5) гарантувати підконтрольну Адміністрації Президента поведінку Київського міського голови під час акцій протесту, запланованих опозицією на осінь 2002 року, а також весь період до президентських виборів.
Варіанти звільнення О. Омельченка
Спроби обмежити владу О. Омельченка, який поєднує повноваження Київського міського голови та глави Київської державної адміністрації, вже мали місце напередодні виборів до Верховної Ради 2002 року. Тоді Президент своїм указом звільнив його з посади глави Київської державної адміністрації на час виборів, призначивши виконувачем обов’язків одного із його заступників – Ігоря Шовкуна. Але після особистої зустрічі з Президентом київському меру вдалося втримати за собою посаду глави Київської державної адміністрації, а також згодом виграти міські вибори з великим відривом.
З огляду на поліваріантність мети організаторів тиску на абсолютного переможця мерських виборів, проявилися чотири основні варіанти звільнення О. Омельченка з посади глави Київміськдержадміністрації. Серед них поки що найреальнішим і найлегітимнішим є варіант, пов’язаний із внесенням змін до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ». Міністерство юстиції України уже підготувало проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ», яким Президенту буде надано право призначати на посаду глави Київської міськдержадміністрації не обраного киянами міського голову, а іншу кандидатуру. Крім того, законопроект передбачає такий розподіл функцій, коли всі економічні важелі перебуватимуть у руках призначеного Президентом України керівника столичної адміністрації. Саме цей варіант було визначено як основний і фактично єдиний правовий шлях відсторонення О. Омельченка від керівництва містом.
Іншим варіантом, який так само пророблявся організаторами і на якому ще не поставлено крапку, є спроба створення більшості у Київській міськраді з числа членів фракції «Єдина Україна», шляхом тиску на депутатів інших фракцій, насамперед підприємців з «Єдності», та в подальшому ініціювання ними звільнення з посади О. Омельченка. У відповідності до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» для того, щоб висловити міському голові недовіру, необхідні голоси 2/3 депутатського корпусу (60 осіб).
Однак, це завдання організаторів відсторонення О. Омельченка від влади надзвичайно ускладнене результатами виборів до Київради. Так, за даними Київської міської територіальної виборчої комісії вибори відбулися у 88 з 90 округів м. Києва. У двох округах вони визнані недійсними. Найбільше депутатських мандатів здобула партія «Єдність» – 43. До нового складу Київради увійшли 23 позапартійних депутата, 7 – від партії «Реформи і порядок», 4 – від УНР, по 2 – від НРУ і КПУ та по 1 – від Аграрної партії, партії «Молода Україна», блоку «ДемПУ – «Демсоюз», Української партії справедливості – Союзу ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців (УПС-СВІЧА), НДП, ХДС та СПУ.
Тому на першій же установчій сесії 12 квітня 2002 року були заявлені фракції: –«Єдності» – 55 обранців, «Нашої України» – 18, «Лівий блок» – сім депутатів (пізніша назва «Трудова Україна»). Остання фракція з’явилася, завдячуючи, насамперед, міському голові О. Омельченку, який делегував 2 комуністів та 1 соціаліста представників своєї партії «Єдність». (Відповідно до ст. 10 і 21 Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» та ст. 7 Регламенту Київради для створення фракції необхідно мінімум 5 депутатів). Це хитке утворення розвалилося вже 12 липня 2002 року, коли у Київраді з’явилася фракція «Єдина Україна», до якої ввійшли крім депутатів, членів партій блоку «За єдину Україну!», безпартійні підприємці та колишні члени фракції «Єдність». Від початку створення вона мала 22 депутати, але вже 18 липня поповнилася ще одним народним обранцем.
У київських мас-медіа, а також у Верховній Раді України в той час жваво обговорювались методи створення столичної фракції «Єдина Україна». Представники різних політичних сил розповсюдили в пресі звернення і заяви, де висловили обурення і занепокоєння щодо цих подій у Київраді. Говорилося про те, що багатьох депутатів Київради протягом 9-10 липня викликали в різного роду інстанції й схиляли до вступу в «Єдину Україну». У спільному зверненні парламентських фракцій – «Наша Україна», Соцпартії та Блоку Юлії Тимошенко наголошувалось, що новостворена група оформлялася в приміщенні Державної податкової адміністрації, куди викликали 20 депутатів, котрі дали попередню або остаточну згоду ввійти до провладної групи. Наводимо повний список даної фракції: Арканова О. Ю., Бабак В. П., Брезвін А. І., Георгієвський М. С., Гончарук М. А., Дейнега В. П., Дзвоник І. О., Дігам Г. М., Євлах О. Ю., Збуржинський В. Ф., Іванченко В. П., Казаков М. М., Качурова Л. В., Кондратьєв О. В., Костюк О. В., Миргородський А. С., Парцхаладзе Л. Р., Пилипишин В. П., Прогнімак О. В., Старовойт В. М., Супруненко В. І., Шовкун І. В., Щербаков В. З.
Таким чином, фактично більшу половину (13 осіб) нинішнього складу фракції «Єдина Україна» становлять колишні прихильники Київського міського голови і члени фракції «Єдність». Можна прогнозувати, що й надалі кількість «антиомельченківської» фракції ростиме, насамперед за рахунок депутатів, які раніше опинилися у фракції «Єдність» або під тиском Київської державної адміністрації, або розраховували на дивіденди, яких так і не змогли отримати.
|
Фракції |
Станом 12.04.2002 |
Станом 18.07.2002 |
|
«Єдність» |
55 |
42 |
|
«Єдина Україна» |
– |
23 |
|
«Наша Україна» |
18 |
18 |
|
«Лівий блок – Трудова Україна» |
7 |
5 |
|
Позафракційні |
8 |
– |
Сесія 12 липня 2002 року затвердила також дату виборів депутатів Київради замість тих, які вибули. Як відомо, обрані у березні цього року до Київради Станіслав Сташевський та Михайло Поплавський одночасно стали і депутатами Верховної Ради. Оскільки вони надали перевагу роботі у парламенті, то на «вакантних» округах №52 та №75 у Солом’янському та Печерському районах кияни голосуватимуть за нових кандидатів 27 жовтня 2002 року. На перший погляд, фаворитами цих виборів будуть президент холдингу «Київдержбуд» В. Поляченко та заступник міського голови І. Салій. Протистояти їм будуть серед інших і кандидати, підтримувані В. Медведчуком, В. Хорошковським та А. Толстоуховим. Саме від результатів цього протистояння може залежати подальше переоформлення депутатських фракцій.
Водночас цілком очевидним є те, що
найближчим часом у Києві буде нагнітатися політична ситуація, і засоби масової інформації,
які працюють під прямим чи опосередкованим впливом Адміністрації Президента,
будуть публікувати матеріали про «безчинства» і правопорушення київської влади,
очолюваної О. Омельченком. Зокрема, вже в серпні
електронні та друковані ЗМІ широко тиражували матеріали про ведення будівельних робіт поблизу Національного
заповідника «Софія Київська», про прийняття рішень з питань нерухомості і
землі у столиці тощо. Створення такої інформаційної ситуації дасть можливість
застосувати ще один варіант зняття
О. Омельченка з посади – судовий, коли його дії визнаватимуться у судовому
порядку незаконними, тобто виникатимуть підстави для звільнення за порушення законодавства.
Крім того, Генпрокуратура вже почала відкривати кримінальні справи на підставі
прийняття О. Омельченком або Київрадою тих чи інших рішень.
Четвертий варіант звільнення пов’язаний зі статусом державного службовця високого рангу, який досяг пенсійного віку. Держслужбовець пенсійного віку (після досягнення ним 60-річного віку і до 65-річчя – ст. 23 Закону України «Про державну службу») повинен щорічно отримувати дозвіл на продовження виконання своїх повноважень від керівника, якому підпорядковується. Використовуючи норми закону про держслужбу, О. Омельченка можуть залишити головою міськради, але звільнять як керівника міськдержадміністрації, мотивуючи це тим, що як людина пенсійного віку він не може поєднувати дві важливі посади. Особливо гостро це питання постане через рік, коли О. Омельченку виповниться 65 років. Очевидно це може бути вже останнім для застосування варіантом, хоча можливе також використання у поєднанні усіх чотирьох варіантів.
Законодавче закріплення місцевого самоврядування в Києві
Історія прийняття і втілення Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» мала кілька етапів, останній з яких пов’язаний з ім’ям нинішнього Київського міського голови Олександра Омельченка. Перший законопроект було подано ще в 1990 році, але тільки в 1999 році, плідно співпрацюючи з депутатами Верховної Ради України, Президентом України, депутатами Київради, вдалося досягти бажаного результату і узаконити особливий статус столиці України.
Справді, м. Київ фактично функціонує на правах області, що підтверджується його віднесенням (ст. 133 Конституції України) до основних складових системи адміністративно-територіального устрою України поряд з Автономною Республікою Крим та областями. Саме тому в Києві та його районах Конституцією передбачено функціонування місцевих (міських та районних у місті) державних адміністрацій. Це – одна з особливостей здійснення в Києві місцевого самоврядування та виконавчої влади, що передбачено ст. 118 та 140 Конституції України. Підставою особливостей здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади в містах Києві та Севастополі є те, що тільки в них на одному рівні управління передбачено функціонування і органів місцевого самоврядування, і органів виконавчої (державної) влади. (Принагідно зазначимо, що місто Севастополь до цього часу не має закону про особливий статус, що призводить до багаточисельних проблем як адміністративного, так і господарського характеру). Саме тому здійснення місцевого самоврядування і виконавчої влади в Києві забезпечується єдиними виконавчими органами – міською та районними державними адміністраціями на основі розмежування повноважень та відповідальності, а також управлінських кадрів в межах кожного виконавчого органу.
Об’єктивно оцінюючи окремі недоліки в нині діючому Законі, варто застерегти від спроб непродуманого, або політично спричиненого внесення до нього змін і доповнень. Адже, вперше в новітній історії України, після прийняття у 1996 році Конституції, а в 1997 – Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місто Київ відродило самоврядні функції і вже двічі міська громада обирала міського голову, завдячуючи нині чинному Закону «Про столицю України – місто-герой Київ».
Можливі наслідки
Проте під приводом необхідності поширення на місто Київ типових положень законів України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації» Міністерством юстиції України підготовлено законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ», який докорінно вихолощує систему місцевого самоврядування, підміняючи її жорсткою виконавчою вертикаллю. Чого варта лише нова редакція ст. 6 і 10, яка проголошує: «Виконавча влада у місті Києві здійснюється Київською міською державною адміністрацією». Функції виконавчого органу Київської міської ради здійснює Київська міська державна адміністрація». Тобто, Київська міська державна адміністрація в такому статусі є єдиним керівним органом в місті, фактично підміняючи собою місцеве самоврядування і переводячи Київ у ручне управління «губернатором міста», якого призначає киянам Адміністрація Президента.
У ст. 13 вводиться така новела як «Голова Київської міської ради», що суперечить ст. 141 Конституції України і ст. 1, 5, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Нова ст. 23-1 передбачає поняття «акти Київської міської державної адміністрації», як документи відокремлені від актів органів та осіб місцевого самоврядування міста Києва. В той же час, Київська міська державна адміністрація, відповідно до ст. 10, є виконавчим органом Київської міської ради. Назва розділу VI Закону, після доповнення її словами «Київської міської державної адміністрації», фактично і юридично закріплює у столиці двовладдя.
Пункт 2 Розділу VII «Прикінцеві положення» у новій редакції, підтверджуючи факт паралельного виконання Київською міською державною адміністрацією функцій виконавчого органу Київської міської ради, передбачає ліквідацію районних у місті Києві державних адміністрацій, що зайвий раз підтверджує намагання зробити з Київської міської державної адміністрації єдиного владного господаря міста.
Якщо буде реалізовано зазначений законопроект, то майже половина статей чинного закону у зв’язку з внесенням до них поняття «Київська міська державна адміністрація», як елементу виконавчої вертикалі, докорінно змінить свою суть. Разом з політичною метою організатори відсторонення О. Омельченка від влади у Києві відкинуть місто на 10 років назад, коли столицю роздирали внутрішні протиріччя і відбувалися гучні політичні баталії, заручниками яких були, насамперед, самі кияни.
Ця кардинальна і необгрунтована перебудова системи влади в місті Києві об’єктивно призведе до розладу в управлінському комплексі міста на тривалий термін, загострить економічну, соціальну та політичну ситуацію в місті. Ігнорування особливостей організації влади в Києві майже напевно призведе до двовладдя в місті, дублювання функцій, прав і відповідальності органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, до неминучих непогоджень рішень з аналогічних питань. Все це зумовить протиріччя та непорозуміння, а то й протистояння різних гілок влади в столиці, тобто до прямої дестабілізації соціально-політичного та економічного життя в Києві.
|
|
 Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
---------------- Інші новини---------------- |
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.