Олександр Дергачов,
політолог

Єдиний і неповторний простір

Українці мають пишатися увагою до себе: немає сумніву, – “Єдиний економічний простір” вигаданий саме для них. Дійсно, Росія вже має інструмент управління інтеграційними процесами з Казахстаном та Білоруссю – “Євразійське Економічне Співтовариство”, в рамках якого діє не тільки зона вільної торгівлі, а й митний союз і існують передумови здійснення спільної економічної політики. Вона створила й окремий державний союз з начебто на все згодною Білоруссю, модель, на якій перевіряються можливості інтеграції по східноєвропейському. Слід було б згадати й такий масштабний проект консолідації пострадянського простору як СНД, який занепав внаслідок незацікавленості Росії та так і не набув другого дихання під орудою Леоніда Кучми. Усі згадані об’єднання, додамо до них й ГУУАМ, де провідна роль належить Україні, передбачають базові форми кооперації, закладені в концепції ЄЕП. І в жодному випадку вони не були скільки-небудь ефективними.

Сьогодні особливо важливо пам’ятати, що, прагнучи розбудувати механізми економічного і політичного контролю над колишніми союзними республіками, Росія, водночас, в усіх варіантах міждержавних об’єднань гальмувала впровадження цивілізованих прозорих форм співпраці. Продовжуючи переговори про створення єдиного економічного простру з Європейським Союзом, вона не має на увазі відповідну гармонізацію власного законодавства і фактично ухиляється від наближення до європейських стандартів, не просуває цю ідею у відносинах з новими незалежними країнами. У чомуж полягає новизна чергової московської ініціативи?

ЄЕП з урахуванням усіх етапів йде далі від попередніх проектів аж до створення євразійського аналогу економічної складової Європейського Союзу. При чому, здійснити це планується у вузькому колі ключових держав, – трьох слов’янських країн та все ще щільно прив’язаного до Росії Казахстану. Решта, – дрібні партнери з їх чисельними проблемами, – скинуті з воза. Для них залишені двосторонні механізми. Те, що схвалено нещодавно в Ялті чотирма президентами, схоже на останню спробу припинення руйнації зони особливих російських інтересів і використання з цією метою спільних суспільно-політичних характеристик. І головним тут є те, що в інтеграційний (реінтеграційний) процес втягнено Україну, яка в останні роки створила передумови переходу до європейської моделі розвитку. І знову, як у 1990-1991 роках, від її позиції, а ще більше від розвитку внутрішньої політичної боротьби залежить подальший перебіг геополітичних процесів урегіоні.

Сьогодні Україна не може радикально впливати на характер співпраці четвірки, але має, щонайменше, чітко орієнтуватися в змінах, що відбуваються. ЄЕП завдає потужного удару по іншим об’єднанням, фактично лишає їх перспектив. Такий брутальний прагматизм четвірки безпосередньо підштовхує й інших лідерів до підведення риски під періодом пострадянського романтизму і переходу до незалежнішої стратегії у міжнародних справах. Власне, Молдова це вже робить. Те, що об’єднання є відкритим для приєднання, мало що змінює по суті. І у даному випадку Україна ділить порівну відповідальність з Росією. Погіршуючи стосунки зі “старими” партнерами, ми не можемо розраховувати на гарантоване їх покращання з “новими”. Підстав для досягнення послідовнішої та ефективнішої співпраці не було і не виникне.

Три учасники ЄЕП мають показовий досвід відносин з Росією. При цьому, легко погоджуючись на черговий експеримент, Нурсултан Назарбаєв з Олександром Лукашенком мають свої зрозумілі резони. Казахстан потребує тривалого періоду для національної консолідації, набуття самодостатності, так само, як і його еліта – для самоутвердження та опанування складних внутрішніх процесів. Зближення з Китаєм, зміцнення зв’язків зі Сполученими Штатами та Європейськими державами так само відбувається поступово і час для остаточного збалансування геополітичних орієнтирів, вивільнення від російської опіки ще не прийшов. Для білоруського президента ЄЕП – це зручний засіб відсторонитись від дедалі жорсткіших обійм – нерівноправного державного союзу з Москвою, зберегти маневр і забезпечити ще кілька років свідомої “здачі в оренду” суверенітету за конкретні економічні подачки. В обох випадках питання про те, хто кого більше використає – Москва Астану та Мінськ, чи навпаки, не має чіткої відповіді. У новому форматі продовжуватиметься звична гра, яка не потребує відмови від власних планів. При цьому, вже зараз очевидно, що ці два “дисципліновані” та перевірені союзники набиратимуть бали, проводячи важливу для Росії індивідуальну роботу з новим, менш передбачуваним партнером.

Ситуація з Україною є набагато складнішою. На відміну від решти партнерів, наша країна серйозно ризикує власною демократичною перспективою і реальними можливостями досягти привабливішого геополітичного майбутнього. Водночас, її національні інтереси, принаймні в їх економічному секторі, значною мірою пов’язані з “близьким зарубіжжям”, вони закладені і у формат ЄЕП. Чи буде позитивним баланс між втратами і здобутками і чи реально поєднати тактичні потреби та стратегічні пріоритети?

У форматі державної політики завдання виглядає наступним чином: повною мірою скористатись перевагами зони вільної торгівлі, за рахунок чого закріпити тенденції економічного зростання і краще підготуватися до інтеграції з ЄС. І оптимісти можуть знайти для цього в Угоді про формування Єдиного економічного простору певні підстави: – зафіксоване “право сторін визначати свою участь у процесі формування ЄЕП з урахуванням їх готовності до подальшого поглиблення інтеграційних процесів; – розвиток торгівлі і інвестицій має базуватись на правилах і принципах СТО; – простір формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої й різношвидкісної інтеграції, при цьому, першочергова мета – формування зони вільної торгівлі без виключень і обмежень. Нарешті, Угода є лише рамковим документом і її учасникам ще доведеться розробити “Комплекс основних заходів з формування Єдиного економічного простору”.

Неприйнятним в Угоді є те, що вона передбачає надто глибоку інтеграцію на сумнівних, у сенсі демократичності, євразійських засадах і закріплює домінування Росії. “Передача частини повноважень Сторін єдиному регулюючому органу з поступовим підвищенням значущості останнього”, рішенняякого “є обов’язковими для виконання всіма Сторонами”, плюс “зважене голосування”, коли “кількість голосів кожної зі Сторін визначається з урахуванням її економічного потенціалу”, – абсолютно не сумісні з євроінтеграційними прагненнями України. І, до того ж, так не схожі на складний, але виважений механізм ухвалення рішень в органах Європейського Союзу.

Офіційна позиція Українського уряду виглядає вичікувальною і зводиться до того, що “Формування Єдиного економічного простору повинне і буде здійснюватися у формах і межах, котрі не перешкоджають реалізації курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, не стоятимуть на заваді якнайшвидшого вступу нашої країни у Світову організацію торгівлі. Головною досяжною метою, насамперед, має бути формування зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, а також створення умов длябезперешкодного переміщення товарів, послуг, робочої сили і капіталів”. При цьому “Україна має брати участь в Угоді про формування Єдиного економічного простору у тій частині її положень, реалізація яких не суперечить Конституції та міжнародним договорам нашої держави”.

Президент України Леонід Кучма так само стверджує, що “ні на хвилину не сумнівався, підписуючи документ, що це в національних інтересах України”. Він переконаний, що створення регулюючого органу не обмежує суверенітет країн. За його словами, схожа структура вже існує на території СНД – це виконавчий комітет Співдружності, і робота цього комітету не завдає збитків Україні. Верховна Рада України у спеціальній заяві підкреслила, що підтримає такий проект угоди про формування Єдиного економічногопростору, який буде відповідати Конституції України, законам і міжнародним договорам. Очевидно, що певна кількість з 291 депутата (більшість та ліві), що проголосували на підтримку Угоди, не просто виконувала команду чи діяла за інстинктом русофілів, а покладалась на те, що “кожна з країн-учасниць угоди самостійно визначає, у яких саме напрямках розвитку інтеграції й у якому обсязі вона бере участь, що дає можливість на кожнім етапі процесу розширення співробітництва захистити національні інтереси України”, іна те, що попереду її ратифікація.

Констатуємо: влада готова захищати національні інтереси України у ситуації, що виникла в результаті укладення за її ініціативи Угоди про формування ЄЕП. Це можна вітати, адже таке буває не завжди. Навіть ті, хто вважає нове об’єднання суцільним благом, опосередковано погодились, що наявні значні суперечності та потрібна пильність, і що не завадить переконати європейських партнерів не тільки в Брюсселі, а й в Варшаві, Вільнюсі, Римі, що “ми зовсім не те мали на увазі”.

Але залишається два питання. Перше: чи є реальним консенсус щодо того, що пріоритетом залишається зближення з ЄС, і будь-які дії в межах східного вектору співпраці мають бути підпорядковані цьому; що нормативна база і механізми такої співпраці мають цілеспрямовано наближатись до європейських стандартів; що вступ до СОТ, виконання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною мають бути прискорені? Друге: чи здатна чинна влада на практиці діяти саме в режимі державної політики і послідовно обстоюватинаціональні інтереси?

Утримаємося від беззастережної підтримки тієї думки, що проект ЄЕП від початку мав лише внутрішньополітичне призначення з огляду на вибори в Росії та Україні, хоча він безумовно буде використаний у такий спосіб. Не будемо наголошувати на тому, що Москва поспішає скористатися серйозними проблемами української влади в останній рік перед її вірогідною зміною, зміцнити свою економічну присутність в Україні і, водночас, додати перешкод на її шляху в Європу. Хоча це так. Важливіше, користуючись даним прикладом, розглянути закономірність, яка стала невід’ємною ознакою нашого національного буття.

Багаторічна практика свідчить: вітчизняна правляча верхівка завжди програвала російській і йшла на поступки на державному рівні, досягаючи задовільного балансу персональних інтересів. Переважно це пов’язане з нездатністю перевести українсько-російські відносини у цілком офіційну площину, коли вони мали б регулюватись виключно міжнародним правом, а відповідний протокол і процедури створювали б безпечну дистанцію. Сьогодні ж реально існує ситуація, коли наші можновладці у контактах з московськими колегами почуваються не тільки і не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного підрозділу великої касти, зобов’язаними до того ж, керуватись особистими домовленостями вищих керівників та враховувати інтереси свого клану. Тут цілком збереглась ієрархія, а прояви зверхності одних і меншовартості інших не тільки є нормою, а, головне, сприймаються як норма. Так, ЄЕП – це ризик втрати незалежності. Але джерело ризику не в положеннях Угоди, а в українських захисниках суверенітету, Конституції, національних інтересів.

Коротка і примітивна історія ЄЕП наочно розкриває суть явища. Експромт (?) головного президента під час “міжсобойчику” на підмосковній дачі, беззастережна і миттєва згода повноважних гостей-однодумців, утаємничена, поспішна і безконтрольна робота “груп високого рівня”, жодних незалежних експертних оцінок і громадських обговорень, суто технічна роль урядів і ритуальна – парламентів. Щоправда, Україна виявила специфіку. Прихована від преси дискусія в уряді, який таки виявив ознаки коаліційного, замовчувані застереження, підготовлені трьома міністерствами, нарешті протести демократичної опозиції. В інших країнах-учасницях Угоди нічого подібного не було і бути, зрозуміло, не могло. Багато що говорить про стан влади та суспільства партнерів по простору реакція на українську неодностайність В. Путіна, О. Лукашенка і Н. Назарбаєва: від роздратування до іронії та співчуття колезі, що втратив належний контроль над країною і змушений згадувати про Конституцію, формулювати сором’язливі застереження до Угоди і фактично вибачатись за це. Відчуваючи цілковиту розкутість, вони фактично натякають, що Леонід Кучма створює для них незручності і зменшує впевненість в успіху спільної справи тим, що не знає як впоратись з якимись виборами і залишитись при владі. І мають рацію, адже за даними загальноукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2003 році, діяльність і російського, і білоруського президентів оцінюється набагато вище, ніж українського: за десятибальної шкалою – 6,73, та 5,37 проти 3,06 відповідно.

Не менш вагомим чинником є й усталеність у широких прошарків населення ілюзій щодо сучасної Росії, ностальгії за минулим, сентиментів щодо східнослов’янського братства. Очевидно, що зберігає позиції радянська субкультура, даються в знаки складності адаптації до змін, острах малознайомого нового. Саме це визначає ірраціональне ставлення до північно-східного сусіда. Дії такого ж конгломерату з вищої бюрократії та олігархів, який вже викликає відразу на батьківщині, у московській упаковці ще не вичерпав кредиту довіри. І він настільки стійкий, що мало потерпає навіть від найбрутальніших дій Москви. Це створює унікальну антипатріотичну платформу для порозуміння та взаємодії між лівими, які, коли йдеться про Кремль, забувають про принципові ідеологічні розходження з чинною владою.

Все це окреслює своєрідний євразійський простір – стійка пострадянська номенклатурно-бюрократична і ментально-психологічна конструкція, доповнена і консолідована бізнесовими зв’язками, що мають значний тіньовий сегмент. ЄЕП небезпечний тим, що може і, скоріше за все, перетвориться на його публічну офіційну прибудову чи надбудову, зручний інструмент взаємодії національних партій влади. Тож, політична ціна, яку Україна змушена буде заплатити за надії на зниження ціни на нафту і газ та зростанняекспорту, може бути занадто високою. Але, таким чином, й усунення загроз і ризиків, пов’язаних з цим утворенням, не вирішує основної проблеми, – досягнення державної самодостатності, здатності розбудовувати дійсно паритетні взаємовигідні відносини з будь-якими партнерами.

Уважний спостерігач не обмине того факту, що ЄЕП у дивний спосіб, але цілеспрямовано конкурує з ЄС. В якості основного принципу функціонування ЄЕП зафіксовано “забезпечення свободи пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили через кордони всіх держав-учасниць”, що є запозиченням з “чотирьох свобод”, які існують в Європейському Союзі і запропоновані ним Росії, Україні, Білорусії та Молдові в межах програми “Нового сусідства”. Але якщо європейський варіант передбачає досить складні умови з реформування та адаптації законодавства, забезпечення високих стандартів урядування, то євразійський виходить з того, що зацікавлені сторони вже загалом готові до реалізації задуманого і, в усякому разі, здатні швидко вирішити всі проблеми. Крім того, ініціатори ЄЕП старанно підкреслюють, що мають на увазі виключно економічну інтеграцію. Зрозуміло, що це робиться переважно для того, щоб відбивати аргументи українських противників Угоди, розвіяти підозри тих, хто сумнівається. Але не лише для цього. Возз’єднання Європи базується на глибоких демократичних перетвореннях постсоціалістичних країн, утвердженні в них верховенства права, гарантіях прав і свобод, розвитку громадянського суспільства. І саме це становить головну проблему для сучасної України в реалізації європейського вибору. Близькі й знайомі євразійські партнери і самі не збираються брати на себе такий тягар, і до інших подібних претензій не висувають. Нездоланна спокуса простотою і близькістю досягти успіху на фоні введення візового режиму з країнами центрально-східної Європи, звинувачень у відмиванні грошей, корупції тощо.

Дивує цинізм тверджень російського посла Віктора Черномирдіна, що “ЄЕП – не перешкода, а навпаки – прискорить вступ України в Євросоюз. Я можу однозначно сказати, що саме так і буде. Поодинці складніше”. Навряд це розраховане на елементарну необізнаність аудиторії про те, що Україна саме в ЄЕП опинилась наодинці з державами, які не мають наміру і підстав для вступу до ЄС і, більше того, безальтернативно прямують іншим шляхом.Але ще суттєвішим є те, що Росія не тільки в режимі упередження перекреслила розрахунки наших ентузіастів нового проекту, а почала фактично односторонній перегляд ялтинських домовленостей. Москва наполягає на перегляді етапів розвитку спільного простору, обіцяючи зону вільної торгівлі без вилучень тільки після утворення митного союзу. Це не тільки порушує ст. 2 та ст. 5 ялтинської Угоди, а й змушує Україну йти на пряме порушення ст. 4 і опосередковане – ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС. Москві частково підіграє й Брюссель, коли, розчарований Києвом, підкреслює зацікавленість у поглиблені співпраці між своїми новими сусідами і вдосконалює стратегію використання російських ресурсів.

Ще кілька місяців нашої двовекторності і ми опинимося в сірій зоні між геополітичними блоками, які знають чого вони прагнуть.